У статті аналізуються теоретико-прикладні аспекти творчо-виробничої діяльності телеведучого різних типів програм з огляду на досвід українського та закордонного телебачення, розглядаються проблеми аудіовізуальної комунікації, екранної творчості журналіста, поліпрофесійності журналістської діяльності та феномену екранного діалогу.
The theoretical and practical aspects of the creative - production activity of the TV presenter, who works in different types of programme on the Ukrainian and foreign TV companies, are analyzed in the article.
Властиво, що постать телевізійного ведучого була і залишається найбільш привабливим і спокусливим матеріалом для вивчення, аналізу та жвавого обговорення в професійному середовищі, у телевізійній критиці, у теорії тележурналістки. На підтвердження цієї тези свідчить якісний та кількісний рівень публікацій у виданнях для медіафахівців [1], наукових збірниках і часописах [2], а також неприхований інтерес до майбутньої професії студентів-журналістів, які охоче беруться досліджувати у творчих і теоретико-практичних дипломних та магістерських роботах різні аспекти екранної діяльності телеведучих. Утім, найбільш емоційними, відвертими і незаангажованими експертами в цьому питанні є телеглядачі, які оцінюють свого екранного співрозмовника досить прагматично та просто: перемикаючи канали з однієї програми на іншу. Ця думка-оцінка головного споживача телепродукту - глядача - публічно не озвучується (хіба що лише схвальна - під час цитування листів до телекомпанії, або ж зрідка - в інтерактивних опитуваннях), та частково враховується під час проведення численних соціологічних досліджень у галузі телебачення, які хоч і визначають відсотки рейтингів програм та ведучих, однак не дають чіткої відповіді, чому той чи інший телеведучий здатний викликати у глядача ті чи інші емоції. Цю проблему ми не раз обговорювали зі студентами на практичних заняттях і семінарах у межах нормативного курсу "Ведучий телепрограм", спостерігаючи за роботою в кадрі професійних телеведучих провідних українських і закордонних каналів. Ці питання частково порушувалися й у наукових працях, де розглянуто основні критерії професійної діяльності, специфіку формування іміджу та типологічний контекст телевізійної творчості журналіста-ведучого в інформаційному телемовленні. Зазначимо, що на сьогодні поки що немає цілісного послідовного аналізу параметрів функціонування професії телеведучого в різних типах і форматах телевізійного мовлення, отже, запропонована тема є актуальною та перспективною як у науковому, так і в прикладному сенсі.
Досліджуючи протягом п'ятнадцяти останніх років специфіку екранної творчості тележурналіста, ми послуговувалися класичними науковими методами, необхідними для продуктивної реалізації завдань: порівняльно-історичним, конкретно-типологічним, соціологічним, суцільного моніторингу електронних мас-медіа, контент-аналізу, аудіального (звукового) аналізу телевізійних матеріалів і телепрограм, візуального (зорового) аналізу телевізійного зображення, а також методами спостереження та інтерв'ю. Комплексне поєднання вищеперелічених методів сприяє реальному відображенню закономірностей і тенденцій функціонування тележурналістики як професії та виду творчості в контексті системи засобів масової інформації та комунікації. Отже, аналіз тележурналістської діяльності базується на історичному, теоретичному та прикладному аспектах функціонування сучасного телебачення.
Об'єктом дослідження запропонованої наукової розвідки є творчість телевізійного журналіста-ведучого, до специфіки творчо-професійної реалізації якого ми звертаємося в цій статті.
Телеведучий (модератор, ньюзпрезентер, шоумен) - професія, яка є необхідною для переважної більшості форматів телевізійного мовлення, саме тому важливо всебічно проаналізувати характерні риси та основні критерії цієї професії з огляду на проблематику, заявлену в статті.
Історіографія питання. До розгляду специфіки функціонування тележурналістських професій зверталося багато дослідників і, незважаючи на те, що між працями минулого і практикою сучасного телебачення подекуди простежується розбіжність, однак існує ряд наукових досліджень, які стали справжньою класикою в теорії тележурналістики, а саме: "Очерки теории телевидения" Е. Г. Багірова, "Телевидение и мы" В. С. Саппака, "Об искусстве телевидения" О. Я. Юровського, "Диктор телевидения" Льюїса Бруса, "Под знаком ТВ" В. М. Вільчека та ін. Серед інших українських і закордонних учених, які вивчали та досліджували проблеми екранної діяльності телевізійного журналіста, варто зазначити науковий доробок Т. В. Щербатюк, Ю. Г. Шаповала, В. В. Гоян, В. В. Бугрима, Г. В. Кузнецова, С. О. Муратова, М. I. Скуленка, Л. С. Гуревича, Н. Фрольцовоїта ін., теоретико-методичні розробки, наукові праці та публікації яких є актуальними і сьогодні, оскільки містять чіткі рекомендації, вимоги, своєрідні "стандарти" щодо професійної діяльності журналіста-телевізійника, зокрема ведучого телепрограм.
Варто зазначити, що "телеведучий" як окремий сегмент поліпрофесії "тележурналіст" формувався за принципом подвійної концептуалізації. Акумулюючи здобутки класичної дикторсько-акторської школи та майстерності телевізійного красномовства, а також традиції екранної публіцистики, що синтезувала літературно-мистецькі, художньо-документальні риси та творчо переосмислила роль автора-оповідача в процесі телевізійної комунікації, постав новий тип комунікатора, що ввібрав у себе риси та ознаки, притаманні різним професіям. Зважаючи на властивий телебаченню синкретизм і здатність до взаємопроникнення, взаємодоповнення та видового перевтілення, можна висловити припущення, що ця тенденція спостерігатиметься й надалі.
Виникнення нової професії стимулювало соціопсихологічне, багатоаспектне прочитання проблеми співбуття та співвідношення виконавського (акторського) та авторського (журналістського) початків телевізійного ..творчого ремесла. Виокремлення професії телеведучого на тлі мистецько-документального екранного телеколажу стало рушійним засобом в еволюції журналістських професій на телебаченні, а також спричинило потребу в певній корекції теорії телевізійних жанрів та типоформотворенні сучасних телевізійних програм, що в кінцевому результаті певною мірою позитивно позначилося на якості телепродукції, зробивши значний прорив у творенні новітніх медійних аудіовізуальних проектів із застосуванням прогресивних масовокомунікативних технологій.
Ця журналістська професія була апробована в телевізійному ефірі понад двадцять років тому. коли питання пошуку яскравих, самодостатніх та компетентних телеперсонажів постало несподівано гостро, тобто спостерігався попит на тлі браку пропонування. Можна абсолютно переконливо стверджувати, що тодішнє телебачення особливо потребувало неординарних екранних лідерів - не просто зчитувачів інформації з телевізійного суфлера, не лише озвучувачів відфільтрованих, пересіяних через сито відвертої тоталітарної цензури інформаційних повідомлень про новини в Україні й світі, коментарів, оглядів, бесід, а яскравих особистостей, професійний, інтелектуальний, загальнокультурний рівень яких дозволяв би створювати телевізійний продукт комплексно, володіючи водночас майстерністю журналіста - автора текстової основи телевізійного твору та майстерністю виконавця - презентера телевізійного матеріалу.
Проблема актуалізувалася наприкінці 80-х -на початку 90-х років минулого століття під впливом трансформацій і геополітичних змін у суспільстві. Прикметною особливістю перебудовного та постперебудовного періодів, як на теренах колишнього Радянського Союзу, так і в Україні, що здобула довгоочікувану незалежність, став свідомий, критичний, вільний від тоталітарної заангажованості та політичної кон'юнктури перегляд підвалин, а також базових позицій журналістської творчості на телебаченні в контексті виявлення нових призначень і функцій цього дієвого і найбільш масштабного - глобального (за визначенням І. Г. Мащенка) засобу масового інформування.
Варто наголосити, що саме в період демократизації суспільства та відродження національної самосвідомості, утвердження самоідентичності, становлення власне української державності особливо чітко вирізняється прерогатива комунікативної функції телебачення, що суттєво та переконливо позначилося на типоформотворенні телевізійних програм. Реанімований "живий" ефір повернув утрачену раніше можливість встановлення комунікативного зв'язку та налагодження особистісного контакту між телевізійним персонажем й аудиторією, екранним героєм - репрезентатором і телеглядачем.
Діалог ("dialego" у перекладі з грецької - бесіда, суперечка, полеміка, дискусія) прийнято вважати багатозначним для телебачення поняттям. В основі телевізійного діалогу - спілкування між тими, хто володіє інформацією, її опрацьовує, виготовляючи різножанровий, різнотиповий, різноформатний телепродукт, і тими, хто цю інформацію споживає, накопичуючи нові знання про події, факти, явища, збагачуючи та поповнюючи ними світогляд, інтелектуальний потенціал, задовольняючи суспільно-корисні потреби та запити, які висуває життя.
Феномен екранного діалогу, хоч і розглянутий у численних наукових працях, однак ще потребує шліфовки, більш глибокого вивчення, аналізу, синтезу, комплексного дослідження (йдеться про часові рамки, формати, мовностилістичні засоби виразності, відповідність жанровим канонам; також варто звернути увагу й на їх асиміляцію та дифузію, про що було заявлено в попередніх наукових розвідках авторки, зокрема, у дисертаційному дослідженні "Інформаційна телевізійна програма: типологічна характеристика, параметри діяльності журналіста (див. підрозділ "Екранна творчість тележурналіста: типологічний контекст"), посібнику для студентів Інституту журналістики "Типові та жанрові особливості інформаційної телепрограми" та ін.).
Саме тому сьогодні надзвичайно корисно, особливо з огляду на необхідність вироблення критеріїв та етичних засад професіоналізму журналіста електронних медіа, розглядати та адсорбувати потенційні масштаби телевізійного спілкування, внаслідок чого, як стверджують представники деяких наукових шкіл, зароджуються і акумулюються нові думки, ідеї, проекти, а також спостерігається накопичення нових знань.
Діалогічний характер телевізійної комунікації як чинник створення "іміджу особливої обізнаності про події" [3] дає можливість активного взаємообміну інформацією та знаннями між ведучим телевізійної програми та глядачем, котрі виступають у процесі отримання і передачі інформації як рівноцінні партнери. Тому актуальним і на сьогоднішньому етапі дослідження окресленої теми є твердження: "Я обираю вас за співбесідника, але цього недостатньо, щоб спілкування відбулося. Ви також повинні зробити мене своїм партнером" [4]. Це своєрідне правило масовокомунікативних стосунків про партнерство може розцінюватися як прямо залежне від специфіки типу і формату телевізійного мовлення, від тривалості та якості організації діалогу в ефірі.
Називаючи телевізійне спілкування телекомунікацією, ми можемо засумніватися: чи не спричинить це певні зауваження щодо підміни понять у сенсі його тлумачення та розуміння? У теорії комунікації цей процес набуває ознак однобічно спрямованого, оскільки комунікатор звертається до реципієнта, тимчасом як реципієнт фактично перебуває поза межами реального комунікування. Отже, "демократизація стосунків між комунікаторами та самих умов спілкування у відповідній соціальній ситуації толерантності, взаємоповаги на перший план висуває суб'єктно-суб'єктні стосунки, які для спілкування перетворюються у камуфляжну форму суб'єктно-об'єктного зв'язку між комунікаторами... У зоні ж комунікативних цілей лежать завжди певного виду реакції особи, групи чи маси. Через будь-які методи "роботи" мовця зі своєю аудиторією, включаючи наукові (збалансованої подачі інформації, статистично виправданого розподілу негативу й позитив) і т. ін.), в умовах спілкування, а тим більше, масового, завжди мають шанс бути вишуканими способами маніпулювання поведінкою аудиторії, якщо тільки вона не усвідомлює, що з нею роблять і на що спрямована дія мовця". - справедливо стверджує В. В. Різун [5J.
Розглядаючи проблему аудіовізуальної комунікації, зазначимо, що телеведучий готує і подає інформацію для глядача, який не лише її чує, бачить, сприймає, а й відповідним чином реагує, отже, вступає в контакт з екранним співрозмовником, або, інакше кажучи, підтримує діалог. Н. Т. Фрольцова влучно охарактеризувала "людський вимір" як особливу, відмінну рису сучасної телевізійної творчості, що обумовлює атмосферу діалогічності та психологізм) в формах спілкування з іншими "я". "Ця тенденція характеризує як безпосередньо принципи організації творчого процесу в виробничій інфраструктурі аудіовізуальної комунікації, так і соціокультурну ситуацію, у якій створюється твір", - робить висновок дослідниця [6]. Отже, сучасне телебачення наполегливо і послідовно шукає можливості розширити екранний контакт і зробити його реально двобічним (йдеться і про участь у телевізійних проектах звичайних людей: як героїв телесюжетів, інтерв'юйованих, промовців; і про традиційний зворотний зв'язок у вигляді листів, дзвінків; і про інтерактивні технології, які сьогодні надто активно експлуатує інформаційно-розважальний тип мовлення тощо).
Наголошуючи на діалогічній природі телебачення, маємо на увазі й психологічний контакт між тим, хто веде телепрограму, і тим, кому ця програма адресована. Як уже зазначалося вище, учасники масовокомунікативного спілкування (екранного діалогу) - ведучий і глядач - перебувають у ролі об'єкта та суб'єкта. Зауважимо, що предмет об'єктивно-суб'єктивних стосунків залежить від того, по який бік екрана відбувається поширення, сприйняття та усвідомлення інформації. Глядач, виступаючи суб'єктом спілкування, тобто пізнаючи об'єкт - телевізійного журналіста (ведучого), може виявляти до нього певну цікавість або байдужість, роздратованість або захоплення, симпатію або антипатію. Сприймаючи надану інформацію, глядач сам не може реально впливати на об'єкт інформування, водночас залишаючись об'єктом пізнання для ведучого-журналіста, який з ним спілкується. Отже, телеглядач стає об'єктом, на який прагнуть впливати суб'єктивно, і, водночас, трансформуючись у суб'єкт журналістського інтересу. За влучним висловом Р. Д. Копилової у праці "Контакт: Заметки о феномене телевизионности", участь глядача у телевізійному спілкуванні є "ланцюжком емоційних реaкцій, спостережень і висновків" [7].
Встановлення міжособистісних контактів у процесі телевізійного спілкування відбувається завдяки аудіовізуальному характеру телевізійної комунікації. Глядач одержує повідомлення від конкретної особи, ведучого телевізійної передачі, саме тому таке повідомлення має характер персоніфікованого. Отже, завдяки впровадженню професії телеведучого в практику телевізійного виробництва, а також завдяки використанню журналістом-ведучим методу персоніфікації у своїй творчій діяльності, можна констатувати, що телебачення намагається адаптувати до сучасних реалій і відродити "фігуру "героя-ідеолога", як назвав це амплуа в театрі минулого М. М. Бахтін, героя, що уособлює певну ідею, тему, галузь знання" [8].
Становлення професії телеведучого, з огляду на історичний досвід телебачення, мало позитивні наслідки: був сформований інформаційно-аналітичний тип програм, у якому журналіст виступив і в ролі інформаційника, так званої "людини-якоря" (anchor man. woman), і як аналітика (коментатора, оглядача); новий перспективний поштовх для розвитку отримав інформаційно-розважальний тип програм, у якому ведучий-журналіст обрав екранну тактику лідера-оповідача. Натомість, в інформаційному типі програм ведучий-журналіст фактично продовжував виконувати функції ведучого-диктора. Набула нового значення також функція ведучого в монотематичних телепроектах, інакше інтерпретувалася творчість журналіста-ведучого в діалогічних видовищних телепрограмах, зміцнилася і наповнилася новими характеристиками роль журналіста-ведучого в авторських телепрограмах, що піднесло їх на якісно вищий щабель, додало ознак новизни, пошуковості, творчого переосмислення наявного телевізійного матеріалу
Аналізуючи сучасне телебачення, зазначимо, що в процесі еволюції телевізійних жанрів, типів і форматів телемовлення спостерігається стала тенденція застосування інтегрованого відбору телеведучих для виконання професійних завдань у телеефірі. Актуальним на сьогодні можна також вважати правило гармонійної відповідності типу особистості телеведучого типові телевізійної програми. Водночас потребують аналізу та якісної оцінки реверсивні тенденції в творчо-виробничій сфері інформаційного мовлення: багато телеканалів повертаються до дикторсько-акторської практики ведення телевізійних новин. Окремого дослідження потребує перспективний напрям - проблема кадрового забезпечення сучасних українських різноформаїних шоу-програм, іслсвікіорин і конкурсів, у яких роль телеведучого. здебільшого, відведена акторам-виконавцям.
Висновком запропонованого розгляду теоретико-прикладних і науково-практичних аспектів творчої, професійної діяльності телеведучого можна вважати таке: описані в цій статті тенденції сучасного телебачення свідчать про його стабільний розвиток і поступ, готовність до видозмін, здатність до компромісного втілення нових форм і пошуків оптимальних стандартів для повноцінного функціонування в системі засобів масової комунікації.
Тому історія, теорія та практика телебачення сьогодні, як ніколи, потребує подальших послідовних, комплексних, експериментально-технічних і теоретико-прикладних досліджень. Це забезпечить стабільний науково-пошуковий інтерес, а також відкриє нові горизонти для розуміння та осмислення парадигми телебачення, яке продовжує перебувати в епіцентрі багатьох наукових інтересів, і передусім (за В. В. Різуном) історичного, теоретичного та експериментального (емпіричного) журналістикознавства.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові