У статті йдеться про утиски газети захисту інтересів селян України "Сільські вісті" владою часів Щербицького - Кравчука - Кучми.
In the article it is described the persecution of the newspaper of protection of peasant's interests of Ukraine "Silski visti" by the authorities of Scherbytskyi - Kravchuk - Kutchma.
Газета "Сільські вісті" заснована в березні 1920 року. Колективне підприємство "Сільські вісті, газета захисту інтересів селян України", загальнополітичне українськомовне видання засноване трудовим колективом 27 серпня 1996 року і є правонаступником редакції газети "Сільські вісті".
12 листопада 1973 року газета "Сільські вісті" вперше вийшла у світ за підписом новопризначеного редактора І. В. Сподаренка. Понад тридцять років очолював він це періодичне видання. Нині Іван Васильович - народний депутат України, голова редакційної ради, член редакційної колегії газети захисту інтересів селян України "Сільські вісті".
За 85 років існування газети владний режим, який не є українським, кілька разів намагався її заборонити. "Першим серед них був Адольф Гітлер, який прийшов на нашу землю з кривавою війною, другим - сумнозвісний ГКЧП, третім Леонід Кучма, двічі названий міжнародною громадськістю серед десяти найбільших ворогів свободи слова" [1].
"Сільські вісті" по праву можна назвати флагманом опозиційної преси України. Узагальнення та аналіз досвіду роботи газети в умовах опозиції до влади є вкрай актуальним. Ознайомлення з цим досвідом буде корисним студентам інституту, факультетів і відділень журналістики, а також журналістам, особливо районних і обласних газет.
Двобій з партійними молотобійцями.
Очоливши республіканську газету, І. В. Сподаренко у центр уваги публікацій поставив просту людину, став на захист несправедливо переслідуваних, пограбованих і скривджених. Видаючи газету, він служив не верхам, а так званим низам, справедливо вважаючи, що найвища цінність у суспільстві - трудяща людина, а отже, й верхи мають діяти так само, дбати про людину, про народ. І веде цю лінію твердо, наполегливо, послідовно, що вимагає неабиякої мужності та відваги. Адже за кожною кореспонденцією, за кожним опублікованим листом - не тільки хоч моральне полегшення скривджених, хоч маленька, але конкретна перемога правди та справедливості, а й викриття кривдників, пригнічення їхніх неправедних, хижацьких інтересів.
Тож газета, журналістський колектив і його лідер мають не тільки вдячність і підтримку мільйонів людей, а й ворожість сотень чи й тисяч тих, кому наступили на мозолі. Ця ворожість нерідко прихована, як того хижака, який жадає помсти, вишукуючи слушний момент для нападу.
Газета продовжувала постійно виступати з критичними матеріалами, висвітлюючи актуальні питання розвитку агропромислового комплексу республіки, порушувала гострі, злободенні питання життя українського села. І оскільки в "Сільських вістях" небажані для високого керівництва публікації стали з'являтись одна за одною і за деякими з них тому ж таки керівництву серйозно перепадало, то газета стала викликати у них невдоволення. Відтак почалися пошуки способів приборкати газету, її редактора та колектив, використовуючи такий метод як фабрикування компромату.
Одна з найнапруженіших сторінок редакторського буття І. В. Сподаренка його двобій з "партійними молотобійцями" з партфортеці, що на вулиці Орджонікідзе (тепер Банкова) [2]. У 1985-1986 роках у наступі проти непокірного редактора цієї газети брали участь близько 1000 партійних чиновників різного рангу, починаючи від першого секретаря ЦК Компартії України В. В. Щербицького, другого секретаря ЦК О. А. Титаренка, завідувача тодішнього відділу пропаганди і агітації ЦК Л. М. Кравчука, голови комісії партконтролю при ЦК КПУ О. П. Ботвіна, закінчуючи безліччю різних партапаратчиків. Таким, як вони, не могла подобатися справді народна газета та її редактор, які понад усе дбали про селянство та село. Разом з іншими "зацікавленими" особами цей легіон накопав проти редактора газети Івана Васильовича Сподаренка понад 10 тисяч сторінок усілякого компромату.
У ті неймовірно важкі для І. Сподаренка і очолюваного ним журналістського колективу дні політбюро ЦК КПУ збиралося "відрубати голову" неслухняному, непокірному редакторові. "Сподаренко по суті, працює на наших ворогів, які використовують критичні виступи "Сільських вістей" для підриву авторитету нашої партії", - стверджували у партфортеці. Хоча справжня причина розправи була зовсім інша: вірне служіння газети народові, а не партійним бонзам.
Звільняти Сподаренка за гострі критичні виступи його газети не наважились. І компроматний штаб почав вишукувати фінансові зловживання редактора. Перерили, переглянули всі редакційні гонорарні відомості і... нічогісінько, що компрометувало б редактора, не знайшли. Виявилося зовсім інше. Іван Васильович мав чи не найменший в редакції гонорар.
Тоді в хід було кинуто найжахливіше: Сподаренко - прихований син ворога народу, бо його батько Василь Пантелеймонович Сподаренко був розстріляний у 1938 році. І за що? "За розповсюдження антирадянської агітації." Насправді ж Василь Пантелеймонович Сподаренко простий чернігівський селянин був розстріляний без суду та слідства, а вже в післясталінські часи реабілітований.
Безперервне дев'ятимісячне цькування і моральне нищення поклало Івана Васильовича в лікарняне ліжко, і він тримався на крапельницях. За що ж йому така кара? Понад три десятиліття виходять "Сільські вісті", очолювані Іваном Васильовичем, виходять на зламі історичних епох і часів, політичних струсів і вибухів. Та які б вітрюгани не збиткувалися над газетним кораблем, його капітан ніколи не розгублювався, упевнено прокладав курс в інтересах трудового люду України. А також і в час усіляких популярних пристосувань, перебігань політиків з одного табору до іншого, у час нескінченних ідеологічних "прозрінь" і "переусвідомлень". Отже, саме за цю стійкість, за порядність і вірність обраному шляху шанують Івана Васильовича ті, хто працює разом з ним.
Шана та хвала тим, хто, ризикуючи своєю роботою, своєю долею, кому загрожував "чорний пашпорт", незважаючи ні на що, обстоював правду і справедливість, хто у вирішальну годину рятував свого редактора, свого товариша. Хто і як захищав Івана Васильовича у той скрутний час свідчить 300-сторінковий протокол надзвичайних партійних зборів.
В обстоюванні.редактора, мов скеля, непохитним був великий сільськовістянський трудар Василь Дмитрович Грузін. Мали мужність сказати слово правди фронтовики: чудовий поет, заступник редактора Олександр Михайлович Матійко, сільськовістянський правдолюб, завідувач відділу листів А. Г. Шатило, відважна сільськовістянська жінка з пером-багнетом Ніна Петрівна Цюпа, старший кореспондент Геннадій Лукич Кульбачко, завідувачка відділу Лариса Якимівна Шахова, працівник відділу листів Володимир Спиридонович Павличенко.
Своє слово на захист редактора сказали і позапартійні: завідувачка відділу Лариса Андріївна Сергійчук, кореспондент відділу інформації Сергій Миколайович Скоробагатько, кур'єр Марія Петрівна Височин, коректори - Тетяна Миколаївна Кірєєва, Світлана Володимирівна Рябченко та Світлана Кузьмівна Сосонович.
До лав захисників Сподаренка пристав тодішній заступник голови республіканського товариства "Знання" Анатолій Погрібняк. Протестував проти розправи над редактором бригадир верстальників, ветеран праці комбінату преси Олександр Файєрштейн.
Не вагаючись стали на захист Івана Васильовича Сподаренка головний редактор журналу "Перець" Федір Юрійович Маківчук, редактор газети "Правда Украины" Андрій Тимофійович Зоненко, кореспондент газети "Сельская жизнь" Степан Іванович Лузган, заступник завідувача сільськогосподарського відділу ЦК КП України Іван Михайлович Лобода.
Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати. Людей совісті, правди та честі, тих, хто не злякався верховного тиску і не підлаштовувався під керівну думку, було багато, набагато більше жалюгідної купки запопадливих запроданців-компроматників.
Тоді переміг колектив, відвоювавши у влади свого лідера. То була і перемога Івана Васильовича - як людини, як журналіста, як керівника. Перемога його стилю і його системи творення газети спільно з колективом, в ім'я великої і благородної мети - бути захисником інтересів трудового люду.
Як не хотілося партбонзам, а довелося відмовитися від рішення про звільнення Сподаренка з посади головного редактора газети "Сільські вісті". Натомість партійні стягнення було оголошено голові парткомісії Ботвину та завідувачу відділу пропаганди і агітації Кравчуку за утиски критики та гласності. Попередили також партдрібноту, яка збирала компромат на Сподаренка... То був Момент Істини - правда здолала брехню. Це окрилило "Сільські вісті", додало редактору й колективу рішучості ще наполегливіше боротися з усіляким злом.
Газета і новоявлене панство.
На жаль, історія не обходиться без тих чи інших повторень. Отож після проголошення української незалежності небо над "Сільськими вістями" знову почало затягуватись чорними хмарами. З тієї ж причини - газета, підтвердивши свою лінію на захист інтересів селянства і всього народу України, категорично відмовилася прислуговувати новоявленому панству.
Чимало зусиль коштувало головному редакторові "Сільських вістей", щоб у 1993 році вирватися з-під "патронату" прем'єр-міністра Леоніда Кучми і його ідейного натхненника на інформаційній ниві Дмитра Табачника! На все були згодні урядовці у статутних положеннях редакції, за винятком одного пункту - головного редактора газети обирає не трудовий колектив, а призначає уряд. Сподаренку І. В. влада гарантувала цю посаду, але... танцюйте, пане редакторе незалежної газети під дудку владних керманичів! Де ті колись масові видання, лідери яких згодилися на таку умову, і де ті лідери сьогодні - хай пригадає читач.
Фарисейство штабістів Л. Кучми на чолі з тим же Д. Табачником яскраво виявилося у передвиборній кампанії ще 1994 року. Тоді пропонували І. В. Сподаренку опублікувати на сторінках "Сільських вістей" аграрну програму - обіцянку кандидата в президенти Л. Кучми. На заперечення головного редактора: "Ми не можемо друкувати нісенітниці, у які ніхто не повірить" була легка відповідь: "То відредагуйте так, щоб повірили". По суті, кучмістів не цікавила доля програмних обіцянок свого кумира - для них важливо було оволодіти довірою селян, відвівши селянській газеті роль троянського коня. Не вийшло! І якщо про цей передвиборний "казус-трюк" майже забули в редакції, то не забули в штабі. Жорстоке побиття Івана Васильовича бандитами в масках біля власної квартири, коли повертався з роботи, було помстою за багато "провин" перед владою, головні з яких нескореність і мужність писати правду, незрадлива позиція керівника газети.
Особливо зріс тиск після того, як Леонід Кучма став президентом України. "Сільським вістям" не раз доносили його гнівні висловлювання з приводу публікацій у газеті, у яких йшлося про його недолуге керівництво державою, про його злоносну соціальну політику, від якої людям праці ставало дедалі гірше й гірше.
Іван Васильович мав бажання, докладав зусиль, щоб влада, у першу чергу в особі президента України, повернулася обличчям до народу, почула його голос, його вимоги. Тоді, у перший президентський строк Л. Кучми, відбулися дві їхні тривалі розмови - у головного редактора були в руках селянські листи, були пропозиції, як убезпечити село від розору, а селян від злиднів. Та не дослухалися на владному Олімпі до селянської правди. Тож у газети вибору не було - тільки з селянами, тільки на захист їхніх інтересів, тільки за зміну системи влади і владних гравців на Олімпі.
"Сільські вісті" підтримували все, що йшло на користь державі, народові, і таврували ганьбою все, що несло їй лихо. Та влада не хотіла цього зрозуміти, особливо лютував Л. Кучма. Тож протистояння між ним і газетою наростало. З особливою силою проявилося це, коли Кучма вирішив стати президентом на другий термін.
І щойно Л. Кучма після п'ятирічного навчання "на першому курсі президентства" став другокурсником, було цинічно та грубо продемонстровано "новизну" підученого президента. Дійшло до того, що він привселюдно проголосив: "Сільським вістям" треба бити морду!", Перш за все, закликом до дії це послужило для Державної податкової адміністрації на чолі з її головою Миколою Азаровим. Тому, він зобов'язав свою службу відшукати щось таке, що стало б приводом для закриття газети. Але нічого, вартого уваги, вони не знайшли. З боку Сподаренка та інших службових осіб редакції ніяких зловмисних порушень, які б вимагали кримінального покарання, допущено не було. Тоді взялися фальсифікувати факти. У чому тільки не звинувачували керівництво редакції, головним чином Івана Сподаренка. Буцімто вдалися до зловмисного приховування своїх доходів, чим завдали державі великих збитків.
Десятимісячна атака податкової інспекції та податкової міліції, відкриття кримінальних справ проти головного редактора та головного бухгалтера, перекриття рахунка у банку і воріт у друкарні, зняття з рахунка майже трьох мільйонів пе-редплатницьких гривень, зупинення виходу газети нібито лейтенантом міліції на один день у березні 2000 року і на двадцять днів у жовтні того ж року, цілеспрямоване оббріхування керівників видання через провладні ЗМІ, перешкоди громадянам у передплаті на газету...
Свого часу, як тільки громадськість України і багатьох закордонних країн підняла свій голос протесту проти утисків газети і це набуло величезного розголосу, "Сільські вісті" все-таки дістали змогу відновитися. Це стало другим Моментом Істини в справі "Сільських вістей": все, у чому звинувачувалось керівництво редакції, розсипалося в порох.
Однак ця війна проти газети, по суті, не припиняється й досі. Бо ж хоча й скасована кримінальна справа як безпідставна, та не повернуті пограбовані кошти... С лише високі обіцянки повернути, навіть з трибуни Верховної Ради паном першим віце-прем'єром Азаровим, який виконував кучмівський наказ знищити газету. Отож, і до сьогодні справедливість повною мірою не запанувала, боротьба триває. Сільськовістяни вірять, що здобудуть у ній перемогу. Бо з ними - їхні читачі, українське селянство, весь народ України [3; 4].
Все вищесказане підтверджує справедливість слів одного з найдосвідченіших кореспондентів "Сільських вістей" Віктора Бакланова: "Люди добрі! Беручи до рук кожен номер "Сільських вістей", знайте і пам'ятайте, що він зроблений ціною неймовірних зусиль, ціною мук і боротьби за інтереси українського селянства" [2].
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові