У статті визначено основні напрями наукових пошуків українських теоретиків журналістики протягом 60-80-х років XX століття, показано розробку питань теорії і практики журналістської діяльності в працях Ю. Лазебника, В. Здоровеги, Д. Прилюка, В. Рубана, Д. Григораша, Г. Вартанова.
The main tendencies of scientific searches of the Ukrainian theorists of journalism during the 60-80 years of the XX century are determined in the article.
Відкриття у 50-х роках XX століття факультетів журналістики в українських університетах створило умови для активізації наукової роботи в галузі журналістики, виникла необхідність створення цілісної спеціальної теорії журналістської діяльності як творчої основи для навчання журналістської майстерності.
Назріла потреба науковості, "теоретизму" у підготовці працівників преси на противагу існуючим на той час лише ремісничо-практичним тенденціям.
Спочатку теоретичні праці мали здебільшого практично-дидактичний характер. їх автори зосереджували увагу головним чином на теорії жанрів. Згодом теоретики журналістики вже намагалися дослідити природу самої творчості журналіста, з'ясувати внутрішні закономірності цього виду літературної праці.
Визначення поняття журналістики, її функцій та принципів, системи жанрів. Теорія партійно-радянської журналістики протиставлялась західним, а за тогочасною термінологією, буржуазним теоріям журналістики, які, як було прийнято вважати, відзначалися ненауковим, а іноді й просто шарлатанським ставленням до об'єкта дослідження.
Підкреслювалось те, що нібито буржуазна журналістика всіляко намагається замаскувати свою класову сутність, прикриваючись такими поняттями, як "безпартійність", "об'єктивність", "надкласовість". Відкидались також ідеї західних теоретиків преси щодо визнання її як третьої сили", "четвертої влади", "надкласового судді" [1, 8].
На думку тогочасних теоретиків, журналіст повинен творити на потребу свого класу, бо в класовому антагоністичному суспільстві інакше й бути не може. Як зазначив Д. Прилюк, журналіст - це завжди політик. Об'єктом же відображення у журналістській творчості, за словами науковця, є реальна суспільна дійсність - матеріальне виробництво й економіка, наука і культура, мистецтво й побут, правові й моральні норми співжиття людей. Однак відображення повинно відбуватись не в усій їх повноті й складності (цим, за словами Д. Прилюка, займаються наука і мистецтво), а саме: у соціально-політичному аспекті, у світлі вимог сьогоднішнього-завтрашнього дня, щоразу диктованих конкретною соціальною ситуацією, що складається в процесі суспільного розвитку [1,9].
Як зазначив В. Рубан, цілком у дусі войовничого більшовизму і притаманної цьому часу термінології, журналістика - це, передусім, могутня зброя пізнання, освоєння і перетворення дійсності, сила якої полягає в тому, що вона правильно відображує динаміку життя, діалектику його розвитку, могутність його поступальною руху. На думку дослідника, вона - не тільки активний засіб ідеологічного впливу на маси, а діловий апарат постійно зміцнюваного взаємодіючого зв'язку партії і народу, акумулятор знання, досвіду і мудрості суспільства [2, 6].
Радянську журналістику було прийнято вважати журналістикою високих ідеалів. Як зазначали науковці, органи масової інформації не тільки формують політично активну дієздатну громадську думку, але є також її органом, рупором.
У 1974 році вийшов довідник Д. Григораша "Журналістика у термінах і виразах", де пояснено близько 1700 понять, зв'язаних з теорією журналістики і публіцистики, організацією редакційної роботи газет і журналів, літературною практикою і поліграфічною технікою, специфікою радіомовлення і телебачення, структурою системи друкованої інформації. Звичайно, при створенні цього довідника були використані положення з праць класиків марксизму-ленінізму, партійних документів про пресу. Однак саме він був єдиною книжкою, що вміщувала розроблену в радянський час українськими вченими поняттєво-термінологічну систему журналістикознавства і не втратила певного значення досі.
У довіднику Д. Григораша журналістика визначається як, по-перше, одна з форм суспільно-політичної діяльності, літературно-публіцистична праця в газетах, журналах, видавництвах, органах масової інформації, радіомовленні й телебаченні, професія журналіста; по-друге, наука, що вивчає закони літературно-публіцистичної творчості, розробляє методи ведення й організації роботи періодичних видань, редакцій радіомовлення і студій телебачення; по-третє, система періодичних видань: газети, журнали, альманахи, вісники, бюлетені [3, 40-41].
Основоположними критеріями для радянської журналістики визначалися принципи об'єктивності, правдивості, комуністичної партійності, ідейності, народності, масовості.
Вищеперераховані принципи комуністичної журналістики найповніше розкрив Д. Прилюк у навчальному посібнику "Теорія і практика журналістської творчості. Методологічні проблеми" (1973) [1].
Майстерність журналіста, на думку науковця, розпочинається з об'єктивного розуміння фактів. Адже об'єктивність бачення, дослідження і відображення дійсності передбачає не тільки правдиву констатацію фактів, а й вивчення повноти картини, за якої факти відбулися чи відбуваються. Такий науковий підхід, як підкреслив дослідник, застерігає журналіста від упередженості в оцінках і висновках. Радянський журналіст, звичайно, вивчав і аналізував дійсність з певних ідейних позицій, бо інакше не мав права називатися партійним журналістом. Однак теоретично наголошувалось на тому, що журналіст повинен зважати на об'єктивну правдивість фактів та обставин, за яких вони склалися. Саме точність, за словами Д. Прилкжа, є альфою й омегою творчості журналіста [1, 14].
Правдивість радянські журналістикознавці розглядали як категорію не об'єктивістську, не позапартійну, а класову. Як писав Д. Прилюк, "коли ми чуємо слова "правда", "правдивість", то маємо задуматись: а з точки зору якого класу? Адже суспільний розвиток - це, насамперед, зіткнення класових інтересів, утвердження передового, прогресивного в боротьбі з відсталим, віджилим. Тільки принцип комуністичної партійності допомагає журналістові якомога повніше освітити істину й правильно зрозуміти історичний процес розвитку, соціальну сутність подій та фактів, що потрапляють у поле його зору" [1, 20].
Отже, визначалось, що радянський журналіст повинен об'єктивно і правдиво досліджувати й відображати дійсність, однак при цьому він обов'язково повинен керуватися принципом комуністичної партійності. Загалом, цей принцип розвивався й утвердився одночасно з розвитком і зміцненням партії комуністів і її преси. Під партійністю у діяльності журналіста вбачали глибоке розуміння програмних накреслень Комуністичної партії і її практичних рішень у ході здійснення цих накреслень, діяльність, підпорядкована інтересам партії.
Наступним принципом радянської журналістики, в якому і повинна була виявлятися ця сама партійність, була ідейна переконливість журналіста - тобто сприймання і відображення дійсності у світлі ідей марксизму-ленінізму. Саме комуністичною ідейністю, яка, як зазначалося, була органічною рисою світогляду радянського журналіста, повинен був керуватися працівник ЗМ1 у своїй творчості, послідовно відстоюючи інтереси трудящих і їх ідеали [ 1, 22].
Отже, підкреслювалося, що для радянського журналіста є чужою і ворожою, так би мовити, фальшива ідея безпартійності, якою намагаються маскуватись так звані буржуазні журналісти. Марксистсько-ленінська ідейність і комуністична партійність радянського журналіста, як наголошувалось, випливають з природи радянської преси як народної трибуни і гострої ідейної зброї партії [4, 63].
Характерною рисою радянської журналістики, яку визначили тодішні науковці, є те, що вона - не тільки справа професіоналів, а й жива діяльність мільйонних мас, рядових трудівників міст і сіл. Говорячи про народність преси і творчості радянського журналіста, підкреслювали насамперед їх інтернаціональний характер. Народність розглядали як категорію ідейно-політичну, що залежить від умов економічного, політичного й духовного розвитку народу [1, 25].
Головними функціями засобів масової інформації і пропаганди визначалися функції пропагандиста, агітатора й організатора мас.
У рамках комуністичної ідеології було прийнято вважати, що формування громадської думки засобами масової інформації здійснюється через ідеологічний і психологічний вплив на свідомість і почуття людей. Першим етапом у формуванні громадської думки, як визначали журналістикознавці, було обнародування ідеї; другим - схвалення або осуд ідеї масами; третім - зміни у громадській думці, її результативність, дієвість, з'ясування органами масової інформації, наскільки ідея увійшла у свідомість мас, знайшла прихильників, дістала підтримку. Як зазначив В. Рубан, масштаби масової дієвості органів масової інформації щодо громадської думки виявляються: по-перше, в конкретних зв'язках редакцій з масами, по-друге, в об'єктивних економічних і громадських вимірах результатів журналістського відображення, по-третє, шляхом енергійного застосування соціально-статистичних методів [5, 55].
Вихідні позиції радянських журналістів у відображенні дійсності В. Рубан визначив таким чином: 1) реальне відтворення дійсності; 2) відображення її з точки зору боротьби за комунізм; 3) зв'язок цього відображення з світоглядом марксизму-ленінізму [5, 57].
Отже, як зазначали науковці, журналістське відображення дійсності є специфічним пізнанням дійсності, зумовленим об'єктивними потребами суспільного розвитку - швидко й цілеспрямовано давати людям, соціальним групам і класам необхідні знання для правильної політичної орієнтації [1, 38].
Українські журналістикознавці розглядали також питання журналістської етики, під якою розуміли норми поведінки, сукупність моральних правил, якими повинен керуватися у своїй праці журналіст. Так, приміром, В. Здоровега вказав на три групи етичних журналістських норм. Перша група, за його словами, зв'язана з процесом збирання, перевірки фактів і написання самого твору. Саме вона тісно зв'язана з принципом правдивості й партійності комуністичної журналістики. Друга група етичних норм радянської журналістики, як зазначив науковець, зв'язана зі стосунками журналіста з героєм твору. Вона включає широке коло проблем, починаючи від можливості домислу і закінчуючи питаннями журналістського такту. В. Здоровега підкреслив, що працівник засобів масової інформації повинен вміти оберігати професійну таємницю. Науковець назвав журналіста представником найгуманнішої професії, який повинен скрізь і в усьому виявляти людяність, чуйність, високі особисті моральні якості. Третя група етичних норм, на думку журналістикознавця, зв'язана зі стосунками журналіста зі своїми колегами по редакції. Дуже важливим для редакційного колективу є поєднання високої організованості, цілеспрямованості дій з виявом індивідуальної ініціативи, неповторності того чи іншого журналіста. Етика вимагає від журналіста також і збереження редакційної таємниці [6, 99-106].
Систему засобів масової інформації і пропаганди, загалом в СРСР і зокрема в Україні, журналістикознавці розглядали як сукупність ідеологічних органів або установ певного типу, до якої входять газети, журнали, радіо, телебачення і інформаційні агентства з відповідними прийомами і методами цілеспрямованої творчої діяльності, формами організації, матеріально-технічними засобами, що постійно розвиваються, вдосконалюються і виконують функції колективного пропагандиста, агітатора і організатора мас під керівництвом Комуністичної партії [7, 9].
Жанри журналістики зароджувались історично як результат довголітньої практики. Повторювані безліч разів форми подачі інформації усвідомлювались спочатку самими журналістами, а згодом і дослідниками преси як більш-менш усталені, "канонічні".
У журналістиці під словом "жанр", за довідником Д. Григораша "Журналістика у термінах і виразах", вважався "усталений тип твору, який склався історично і відзначається особливим способом освоєння життєвого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури" [3, 76].
Жанр, як зазначалося, не є самоціллю, адже він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, які ставить перед собою літератор, від його індивідуального уподобання. Саме зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки [8, 16].
Отже, жанр - це форма вираження відображуваного змісту. Як зазначив Д. Прилюк, ця форма - це внутрішня організація викладеного матеріалу, об'єктивно зумовлена структура вираження, яка має свої відмінності залежно від висловленого змісту. Ці відмінності, за словами науковця, можуть час од часу повторюватись, засвідчуючи цим певну усталеність форми. І саме у тому, на думку дослідника, є принадність жанру як форми відображення, що він за всіх умов зберігає постійні свої ознаки і по-своєму формує відображуваний зміст [9, 147-148].
Д. Прилюк указав критерії, що позначаються на виборі жанрів. Це, по-перше, характер об'єктів, які відображаються; по-друге, масштаб охоплення дійсності; по-третє, функція, конкретне призначення жанру; по-четверте, специфіка аудиторії, до якої звернуті журналістські виступи; і, нарешті, спосіб відображення, який висуває на перший план ті чи інші літературно-стилістичні засоби вираження [9, 149-151]. Загалом же, вищеперелічені дослідником ознаки жанрів містилися у навчальному посібнику "Жанры советской газеты", який був підготовлений вченими факультету журналістики Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова. Як уже зазначалося вище, цю книгу в 1974 році було перекладено українською мовою [10, 10-11].
За Д. Прилюком, жанр - це смисловий каркас, оздоблений різноманітним словесним матеріалом, який в одних випадках є найпростішим та найекономнішим, аж до вживання мовних кліше, в інших - аналітико-діловим, з залученням науково-технічної термінології і ділового мовлення, а в третіх - публіцистично-художнім, з багатою синонімікою та образністю [9, 151].
У цілому ж, система жанрів радянської журналістики як чітка структура була сформована за єдиним принципом, критерієм (спосіб освоєння жанром життєвого матеріалу) у три групи. Першу групу становлять інформаційні жанри, другу - аналітичні, третю - художньо-публіцистичні.
В. Рубан запропонував свій варіант розв'язання цієї проблеми. Дослідник вважав помилковим вживання терміна "інформаційний жанр". Він запропонував звернутися до досвіду теорії літератури, де поділ на жанри підпорядкований поділу на види. Застосувавши саме такий принцип, науковець виокремив насамперед два постійні види журналістської творчості - інформацію і публіцистику. Кількість жанрів, за словами вченого, не можна визначити, бо вона не є сталою: одні жанри забуваються, інші народжуються [11, 24].
В. Здоровега вважав досить умовним поділ газетних матеріалів на інформаційні й публіцистичні [12, 160]. Інформацію він розглядав як повідомлення про факт, як опис факту, а публіцистику як осмислення, пояснення факту, як судження про факт і явища дійсності [12, 168].
До найпоширеніших публіцистичних жанрів він відніс публіцистичну статтю, різновидами якої є стаття-огляд і стаття-коментар, фейлетон ("конкретний", "безадресний", документальний), памфлет (портретний, літературно-критичний, історичний, памфлет-некролог, памфлет-огляд), нарис (художній та публіцистичний), публіцистичний репортаж, відкритий лист, щоденник [8, 16].
Г. Вартанов, визнаючи загальноприйнятий розподіл журналістських жанрів, до інформаційних відніс замітку, звіт, репортаж, інтерв'ю; до аналітичних - кореспонденцію, статтю, передову статтю, огляд, огляд преси, коментар, рецензію, лист; до художньо-публіцистичних - нарис, есе, фейлетон, памфлет [13, 27-39; 14, 10-19].
Д. Прилюк до інформаційних жанрів, які головним чином сповіщають факти і подробиці, зараховував замітку, звіт, огляд, репортаж, інтерв'ю, зарисовку; до аналітичних, у яких те чи інше повідомлення служить лише приводом для виступу, а основу становить детальний аналіз одного або багатьох фактів, - кореспонденцію, статтю, коментар, рецензію, огляд преси, репліку, лист до редакції і лист з редакції, діалог, або бесіду; до публіцистично-художніх, у яких аналіз фактів відбувається пристрасно й тенденційно, з громадським пафосом і полемічною силою, з допомогою експресивних і художньо-образних засобів, - нарис, есе, фейлетон, памфлет. Науковець також зазначив, що за глибиною відображення думки, жанри можна також поділяти на інформаційно-публіцистичні, аналітико-публіцистичні, художньо-публіцистичні. Наприклад, якщо у замітці наявні риси публіцистичності, то вона буде вже інформаційно-публіцистичною, а якщо ця ж якість буде притаманна кореспонденції чи статті, то вони будуть вже виділятися як публіцистичні. Все, на думку Д. Прилюка, залежить від переважаючих рис того чи іншого жанру [9, 152-153].
У цілому ж, дослідник вважав не досконалою загальноприйняту жанрову усталеність. Оглядаючи досвід журналістської практики, він указав на явище, яке назвав "внутріжанровою різновидністю". Суть цього явища, за науковцем, полягає в тому, що кожний жанр, як форма вираження певного змісту, зберігає свої усталені риси, або "смислові каркаси", і водночас на вимогу різноманітних виявів дійсності допускає ті чи інші відхилення від норми, які нерідко "розмивають" межі жанрів. І саме на цьому ґрунті відбуваються постійна взаємодія жанрів, взаємопроникнення їх як форми відображення дійсності [9, 154-155].
На думку Д. Григораша, всі газетні жанри належать до публіцистики, адже вона саме у їх вигляді функціонує в журналістиці. За словами науковця, групу інформаційних жанрів становлять замітка, звіт, інтерв'ю (інтерв'ю-монолог, інтерв'ю-повідомлення, інтерв'ю-діалог, інтерв'ю-зарисовка, інтерв'ю-роздум, інтерв'ю-"круглий стіл"), репортаж, деякі види кореспонденції, деякі види огляду; групу аналітичних - кореспонденція, стаття, огляд, огляд преси, рецензія, лист, а групу художніх - нарис, памфлет, фейлетон, гумореска, байка, епіграма, пародія, шарж [15, 141-157].
І. Валько при класифікації жанрів преси запропонував виходити не з самого предмета, а з основ теорії соціального відображення. Адже, за його словами, творче соціальне відображення може бути простим, узагальненим і узагальнено-естетичним, а жанри публіцистики, незалежно від розмірів, також можна віднести до одного з цих ступенів. Дослідник підкреслив, що матеріал одного й того ж жанру залежно від якості виконання може вміщувати в одному випадку просте відображення, в другому - узагальнене, у третьому - узагальнено-естетичне. Саме через це І. Валько, як і В. Здоровега та Д. Прилюк, вважав поділ у журналістиці на жанри інформаційні й аналітичні умовним. Науковець зазначив, що на практиці такий поділ постійно спростовується взаємопроникненням жанрів [16, 9, 13-14].
У цілому І. Валько вважав, що всі існуючі класифікації жанрів страждають деякими суперечностями, адже інформаційна публікація може бути художньою, також художнім може бути й аналітичний твір. Саме ж поняття "художність", на думку дослідника, виражає більше якісний бік, тоді як "інформативність" являє собою в основному кількісний показник [16, 10-11].
Узагальнені висновки жанрових досліджень у радянський час в Україні були представлені в навчальному підручнику "Теорія і практика радянської журналістики (Основи майстерності. Проблеми жанрів)" (колектив авторів, 1989) [17].
Загалом, дослідники, як і Д. Прилюк, повторили визначені у навчальному посібнику "Жанры советской газеты" критерії поділу журналістики на жанри. До першого віднесли об'єкт відображення, до другого - призначення того чи іншого виступу, до третього - масштаб охоплення дійсності, масштаб узагальнення, до четвертого - особливості літературно-стилістичних засобів вираження задуму. Вони також зазначили, що в цілому жанри визначаються не на основі якої-небудь однієї із названих ознак, а на основі всіх ознак у їх сукупності [17, 116-119].
За навчальним посібником 1989 року, до інформаційної групи жанрів належать замітка, звіт, інтерв'ю, репортаж, інформаційна кореспонденція (тобто матеріали, головне завдання яких повідомити, відтворити, описати факт, подію, явище); до аналітичної - аналітична кореспонденція, стаття з її різновидами, огляд, лист, огляд преси (твори, головне призначення яких аналізувати, узагальнювати, робити висновки, давати рекомендації); до художньо-публіцистичної - нарис, фейлетон, памфлет, інші модифікації так званої художньої публіцистики [17, 119].
Однак загалом такий поділ журналістських творів на жанри і жанрові групи вважався досить умовним, адже, як зазначали українські науковці, "живу творчість важко вкласти у прокрустове ложе схем і класифікацій" [17, 120].
До особливостей журналістського твору теоретики відносили, по-перше, його політичну гостроту, що тісно зв'язана з практичною спрямованістю, націленістю на досягнення конкретних результатів не тільки у сфері свідомості, а й у сфері реальних вчинків людей, до яких звертається орган масової інформації; по-друге, особливу актуальність і оперативність журналістського твору; по-третє, його документалізм; по-четверте, повторюваність тем [17, 9-14; 6, 80, 81,85].
Визначення основ журналістської майстерності. Серед безлічі проблем теорії, методики і психології літературної праці в журналістиці, які стали предметом обговорення у дисертаційних дослідженнях, статтях, монографіях та навчальних посібниках 60-80-х років XX століття і які продовжують дискутуватись донині, насамперед, треба виділити таке кардинальне питання, як сутність журналістської майстерності, професіоналізму працівника ЗМІ. Бо все інше - жанрова палітра, композиційна досконалість, мовностилістичне багатство, вміння збирати й осмислювати факти тощо, так чи інакше, підпорядковані головній меті журналіста - якомога краще інформувати аудиторію, допомагати людям краще зрозуміти те, що відбувається у світі, допомагати їм успішніше працювати, досягати поставлених завдань.
У цьому дусі розглядалися проблеми ефективності роботи в усіх сферах діяльності, пов'язаної зі створенням відповідного інформаційного продукту - усного виступу, художнього твору, науково-популярної книги, газетної статті, телевізійного репортажу тощо. Зрозуміло, у кожному із видів творчості свої закони професійної вправності.
Дмитро Прилюк визначив три соціально-психологічні чинники, від знання яких залежить рівень майстерності журналіста: 1) психологію особи, групи людей, вчинки чи діяльність яких відображуються в журналістському творі, - психологію об'єкта; 2) психологію процесу творчості, тобто відображення об'єкта журналістом, - психологію суб'єкта; 3) психологію сприйняття написаного чи переданого в ефір - особи читача і читацької (відповідно, слухача - слухацької, глядача - глядацької) аудиторії в усій своїй багатоманітності, - психологію споживача творчості [1, 39].
Творчість, як розумів Д. Прилюк, - це діяльність, що супроводжується набуттям практичного досвіду, тобто певного рівня майстерності. Майстерністю ж він називав досконале володіння справою на всіх етапах творення якого-небудь продукту, і тому її не можна прирівнювати лише до знання якогось одного прийому чи способу. Майстерність журналіста - це й знання фактів дійсності, і розуміння глибинних процесів, що їх породили, і вміння міркувати над ними. Це й визначення ідеї та мети виступу, і вибір найкращої форми викладу, і відчуття краси свого витвору [1, 48].
Журналістська творчість - це передусім уміння спостерігати, бачити, осмислювати побачене й своєрідно цікаво викладаги факти, думки й почуття на папері або безпосередньо в ефір [1, 49].
Перша спроба визначення суті літературної майстерності в українському журналістикознавстві належить Ю. Лазебникові. Відповідаючи на питання, що таке майстерність, у книзі "Проблеми літературної майстерності у журналістиці" він пише: "Це сукупність композиційно-сюжетних і мовностилістичних засобів, яка дає можливість авторові глибше заглядати в зміст, ясніше викладати думку і насичувати її такими ідейними поглядами, які б здатні були оволодіти читачем, його мислями і його емоціями" [4, 64].
Отож, тематика журналістської творчості, як і тематика газети чи журналу в цілому, за Ю. Лазебником, повинна завжди включати в себе і проблеми виробництва, і комуністичне виховання, і все те, з чим стикається у суспільному житті радянська людина [4, 79].
Таке визначення відповідало у загальних рисах концепції журналістики у так званому розвиненому соціалістичному суспільстві. Адже, як наголошувалось у безлічі партійних вимог, завдання пропагандистів, журналістів, у першу чергу, зводилося до того, щоб якомога простіше, дохідливіше, переконливіше донести до відповідної аудиторії готові, нав'язані партійними програмами догматичні ідеї. У цьому визначенні відсутнє головне - правдивість, слушність того, що доноситься до людини. Адже у процесі впливу на реципієнта паралельно існує два компоненти: що і як, тобто зміст і форма, зміст сказаного і спосіб його вираження.
Тому ближчим до істини, таким, що витримало випробовування часом і залишається актуальним сьогодні, є дефініція, сформульована у посібнику "Теорія і практика радянської журналістики": "Журналістська майстерність - це вміння оперативно відгукуватися на актуальні питання, глибоке і компетентне проникнення в суть суспільних явищ, правдиве узагальнення "їх з партійних і загальнолюдських позицій, сміливе, аргументоване, цікаве і переконливе втілення думок у стислій і досконалій літературній формі, конкретні практичні результати виступів" [17, 44].
І хоч цьому визначенню понад 30 років, воно у загальних параметрах відповідає нинішнім параметрам журналістики, включає в себе такі ключові поняття професіоналізму, як актуальність, самостійність і оригінальність мислення, оперативність і правдивість, аргументованість, переконливість і цікавість, досконалість форми і результативність оприлюднених повідомлень, суджень і висновків. Це та, кажучи образно, серцевина дискурсу, яка може у чомусь змінюватись, розвиватись, доповнюватись, вдосконалюватись, бо розвитку журналістики, як і самого життя, немає кінця.
Журналістика в найширшому значенні слова - це творчість і одночасно ремесло. Процес творчості в журналістиці, на думку В. Здоровеги, - це таке зіставлення фактів, явищ, внаслідок якого народжуються нові життєві конфлікти і ситуації, нові образи і думки. Цей процес немислимий без творчої уяви, інтуїції. У праці журналіста своєвільно поєднуються елементи об'єктивного і суб'єктивного. Його творча активність ґрунтується на синтезі двох видів інформації: тій, яка надходить із зовнішнього світу, - назвемо її умовно програмою об'єкта, - і тій, яка зберігається у його свідомості, - назвемо її теж умовно програмою суб'єкта. Залежно від того, яка з них переважає, ми умовно ділимо твори журналістики на інформаційні й аналітичні [17, 16-17].
Схематично всю інформацію, яку несуть засоби масового впливу, автори популярного посібника запропонували поділити на шість потоків: офіційну інформацію (партійні й державні постанови, звіти, комюніке, привітання, розпорядження, резолюції конференцій, з'їздів, виступи керівних партійних і державних діячів тощо), ділову інформацію (різні поради, консультації, виступи спеціалістів). Далі виділяється подієва інформація (стислі повідомлення про події і факти), власне публіцистика, довідкова інформація і реклама, а також естетична інформація (добірки поезій, оповідання, гуморески, уривки з повістей і романів, тексти і ноти пісень у газеті, на радіо - це насамперед музика, а також художні передачі - радіоспектаклі, інсценізації, читання уривків з художніх творів, концерти на замовлення, на телебаченні - це кіно- і телефільми) [17, 17-20]. Така класифікація інформації із певними варіаціями стала загальноприйнятою в науці.
Українських журналістикознавців цікавило питання формування і будови журналістського твору, його складників.
Було виділено в цілому три етапи роботи над журналістським твором: виникнення задуму, процес збору і систематизація матеріалу (його, у свою чергу, можливо умовно поділити на формування теми, створення концепції, попереднє знайомство з життєвим явищем, зустріч з героями твору тощо), реалізація літературного задуму [17, 46].
Формування журналістського твору, як було визначено, включає в себе задум, тему, ідею, концепцію.
Задум, загалом, розглядався як накреслення контурів майбутнього твору, у яких вже можна простежити певний порядок і послідовність викладу, обумовлене "стикування" окремих фактів чи подробиць одного факту, розвиток думки і кінцева мета виступу [9, 120].
На формування задуму журналістського виступу, як зазначив інший тогочасний автор Д. Прилюк, завжди мають вплив три основні чинники: по-перше, наявні факти дійсності, зібрані журналістом; по-друге, авторська позиція, з якої факти вивчалися і осмислювалися, - на ній завжди помітний вплив актуальності; і, по-третє, ідея майбутнього твору, що органічно випливає з двох попередніх факторів-передумов [9, 122].
Багатоманітність визрівання журналістських задумів тогочасні науковці звели до двох головних видів: редакційного замовлення і вільного індивідуального зародження задуму журналіста. Вони наголосили, що це не виключає і комбінований варіант, коли редакційне замовлення своєрідно доповнюється індивідуальним баченням редакційного завдання або навпаки [17, 47].
Журналістикознавці стверджували, що задум - це перша стадія народження теми. Адже тема виростає із задуму як процес його глибшого осмислення, заповнення думками, фактами чи може бути відразу чітко сформульована у замовленні редакції [17, 47-48].
Д. Прилюк зазначив, що тема журналістського виступу народжується зі знання фактів та явищ дійсності й якоюсь мірою визначає авторський намір. Але в журналістській творчості, на думку науковця, це найзагальніша категорія в порівнянні із задумом, ідеєю та формою майбутнього твору. "Скоріше всього це найперша авторська інтерпретація побаченого й почутого, що викликало певний політичний інтерес і може буде розкрито в подальшому відтворенні. Вибір теми в журналістиці диктується важливістю й актуальністю питання. Пошуки і вибір теми - це, насамперед, пошуки, вивчення і добір життєвих фактів. Розроблення теми полягає в аналізі відібраних фактів, формулюванні думок і суджень, розкритті суттєвості питання чи проблеми. Аналізуючи, журналіст заглиблюється в причинну зумовленість фактів, у їх взаємозв'язки з іншими фактами та явищами, виявляє суспільні процеси, що породжують їх. Міркуючи над фактами, автор висловлює до них своє ставлення і дає точне цілеспрямування своєму виступу" [1, 64].
На думку науковця, пошуки теми - це не лише місія окремих журналістів, а це передусім справа колективної творчості редакції, де концентруються думки і пропозиції не тільки штатних працівників. Дослідник вважав, що редакція зобов'язана підказувати теми, час від часу рекомендувати перелік їх не тільки власним працівникам, а й робсількорам, широкій масі своїх авторів [9, 133].
Таким чином, пошук теми для журналіста - це важливий етап творчого процесу, що завершується написанням певного виступу. На якийсь час увага, мислення, талант і воля журналіста зосереджуються на розкритті саме цього питання - поставленого редакцією або виявленого самим у ході спостереження та дослідження фактів. Непорушним законом для журналіста залишається потреба всебічно вивчати дане питання, знати про нього набагато більше, ніж він напише, при чому знати найновіші дані [9, 137].
Дмитро Прилюк зазначив, що журналіст, вивчаючи дійсність і виступаючи в пресі зі своїм твором, здатен сягати істини, якщо враховувати всі фактори, що її зумовлюють: по-перше, непорушна і єдина правда фактів, старанно вивчених і досліджених, яку не можна ні прикрашувати, ні збіднювати, адже вона має свою конкретність, свою обумовленість і певні зв'язки з загальним процесом розвитку; по-друге, постійно діюча правда дійсності, яка здатна породжувати різноманітні за своїм змістом факти, у тому числі й несуттєві, однак вона за внутрішнім змістом значно більша, принципово важливіша, ніж правда окремого факту; по-третє, запит дня, назріла потреба аудиторії читачів, слухачів і глядачів, яка може прийняти або відхилити, або не помітити виступ журналіста; по-четверте, його особисті переконання, вподобання, смаки, прагнення, що виявилося в ході вивчення дійсності й осмислення відібраних матеріалів, його, журналіста, почуття, пристрасть і натхнення, що виникли в ході заглиблення в факти [9, 138].
Д. Прилюк визначив два види втілення ідеї в журналістиці. В одних жанрах - нарисі, фейлетоні, памфлеті - ідейний зміст нерідко передається читачеві як з допомогою художніх засобів (образність, значуща деталь, портрет, опис обстановки, психологічний малюнок, пейзаж), так і шляхом міркувань і тез, підкріплених відповідною аргументацією (посилання на державні й партійні рішення, цифри, цитати, різні паралелі, аналогії, економічні викладки, документи тощо). У статтях, кореспонденціях, звітах, інтерв'ю, рецензіях, як правило, ідея твору висловлюється шляхом прямого викладу, через аналіз і синтез, з свідомим підкресленням її важливості [9, 146-147].
Концепція журналістського твору, на думку науковців, це своєрідна гіпотеза, припущення можливого тлумачення фактів і явищ. Відповідна концепція зароджується в автора, як правило, ще до детального ознайомлення з фактами, їх докладного вивчення [17, 49].
Вивчаючи побудову журналістського твору, науковці виокремили її складники - сюжет і композицію.
Ю. Лазебник, наприклад, вважав, що в жанрах журналістики, крім нарису і фейлетону в цілому немає тієї сюжетної побудови, яка характерна для епічних і драматичних творів. На думку науковця, кращі зразки таких жанрів журналістики, як репортаж, кореспонденція, відкритий лист і публіцистична стаття, містять у собі лише деякі ознаки сюжету. Вчений їх називає сюжетними прийомами [4, 237].
Він приходить до висновку, що сюжетні прийоми в журналістиці, як форма побудови матеріалу, запозичені з художньої літератури. Сюжетні прийоми у репортажі, кореспонденції, відкритому листі і публіцистичній статті відбивають собою форму розгортання теми, форму руху думки і такого сплавлення подій і фактів у єдиний вузол, яке надавало б творам ідейної цільності, цікавості й краси звучання. У журналістиці сюжетні прийоми є не довільною вигадкою авторів, а відображенням того, що відбувалося чи відбувається в дійсності. Ю. Лазебник підкреслив, що автор журналістського твору, побудованого на конкретних фактах і документальних подіях, повинен дбати про те, щоб усе відтворювалось у найточніших епізодах і деталях. Рушійною силою сюжетної лінії журналістського твору, за словами науковця, є той же конфлікт, що і в художній літературі. Особливою ж рисою конфлікту в журналістському творі є зіставлення протилежних поглядів і думок, фактів і подій, у яких криється суперечність і відображається боротьба нового зі старим, сміливо утверджується нове в житті. Також учений підкреслив, що сюжетні прийоми в журналістиці органічно зв'язані з технікою сюжетного заголовка. Адже заголовок є тією частиною твору, яка першою показує читачеві, наскільки він сповнений новизною і чи його автор має свій кут зору на події і явища життя. Отже, на думку Ю. Лазебника, заголовок є найпершим свідченням рівня літературної майстерності журналіста [4, 262-263].
В. Здоровега вважав суперечливими міркування Ю. Лазебника про сюжетні прийоми в журналістиці. Науковець пише: "Виникає законне запитання: чи сюжет - це дія твору, історія зростання образу, характеру, типу, чи сюжет - це основна думка твору, висхідна точка, з якої почи-нається рух думок і почуттів автора. Дії і вчинки персонажів ніяк не можна ототожнювати з основною думкою твору, з розвитком думок його автора. Це - різні речі. Не можна називати сюжетним прийомом поняття, яке нічого спільного з сюжетом не має. Над цими поняттями слід продовжувати думати, шукати кращі, точніші терміни, дефініції. Інакше і в теорію, і в практику можна внести тільки зайву плутанину" [8, 25].
Причиною так званої плутанини, за В. Здоровегою, є те, що Ю. Лазебник намагається знайти якісь універсальні сюжетні прийоми для всіх журналістських жанрів. Однак, як він вказує, маючи багато спільного між собою, вони неоднорідні, і говорити про спільні сюжетні прийоми, скажімо, у репортажі та відкритому листі чи статті дуже важко, а то й просто неможливо. Дуже велика різниця в принципах побудови публіцистичної статті і, наприклад, репортажу. На думку В. Здоровели, краще розглядати композиційні прийоми творів конкретного жанру [8, 25].
Д. Прилюк вважав, що сюжет і сюжетність властиві в першу чергу і головним чином художнім творам. Сюжет починається там, де з'являються характери. Науковець стверджував, що на твори журналістики, публіцистики не можна механічно переносити термін "сюжет", "сюжетний хід", "сюжетний прийом", як роблять це деякі практики, не зважаючи на те, чи змальовується в журналістському творі характер. Вчений назвав це підміною термінів і зазначив, що заміна слова "сюжет" висловом "сюжетний прийом", як це запропонував Ю. Лазебник, не рятує справи, адже коли в журналістському творі не змальовується характер, то й про "сюжетні прийоми" говорити нічого.
На думку Д. Прилюка, журналістика вдається до сюжетного зображення дійсності, але далеко не в усіх жанрах, а лише в деяких: нарисі, фейлетоні, памфлеті і рідше - репортажі. З позицій інших жанрів, журналістика є безсюжетною.
Отже, сюжет, як зазначив Д. Прилюк, - це послідовність взаємозв'язаних зовнішніх і внутрішніх рухів, у ході яких створюються образи людей, їх характери [18, 26-41].
Загалом, Д. Прилюк вважав, що в основі побудови твору лежить фабула, сюжет і композиція, які й формують його як відносно закінчений витвір авторської праці. Науковець протиставив фабулу сюжетові й композиції, захищаючи її від ототожнення з останніми. Питання про фабулу в інтерпретації Д. Прилюка нерозривно пов'язане з питанням про факт. Науковець під фактом розумів "кусочок життя", результат якоїсь дії, сконденсований у якомусь наслідку рух, прояв якогось розвитку, певний вияв сутності життєвого процесу, а під фабулою - стислий виклад факту, або групи фактів, зроблений у певній послідовності, частіше всього в причинно-часовій [18, 2]. На думку науковця, в основі викладу творів і інформаційно-публіцистичних, і аналітико-публіцистичних, і художньо-публіцистичних жанрів є щось спільне. Це спільне - факт або кількість фактів, у яких сконденсована певна дія. Вона з чогось починається, до чогось іде і чимось закінчується. Відповідно, все це і зображується у викладі, починаючи від коротенького листа чи репліки й закінчується нарисом або фейлетоном. Це спільне для всіх творів публіцистики і є, за Д. Прилюком, фабулою [18, 17]. На думку вченого, найточніше про фабулу висловився такими своїми словами Остап Вишня: "Я не сідаю за писання фейлетонів чи усмішок, поки не знайду три точки: з чого почну, на чому наголошу в майбутній розповіді і чим закінчу її" [18, 18]. Д. Прилюк був впевнений, що ця думка Остапа Вишні стосується саме фабули: "Якщо в сюжеті всі ці частини взаємозв'язані, взаємообумовлені і являють одне ціле, коли нічого не можна ні скоротити, ні додати, у даному разі такої цільності немає. Це лише три головні віхи розповіді, які обов'язково мають у творі бути. До того ж вони є не тотожними з елементами сюжету. Початок, скажімо, статті не завжди буде зав'язкою викладу, як і закінчення - розв'язкою" [18, 18]. Отже, на думку Д. Прилюка, коли мова йде про побудову журналістського твору, то потрібно вживати поняття фабули, адже, як вже зазначалось вище, сюжет і сюжетність властиві, головним чином, художнім творам. Таким чином, "три точки", про які говорив Остап Вишня, Д. Прилюк розглядав саме у фабулі, а не сюжеті журналістського твору. Він вважав, що "журналістика має справу безпосередньо з фактами, подіями і явищами життя, вона відбирає з них найхарактерніші з точки зору політики і своїми специфічними засобами зображує їх. Звісно, що логічно вона вдається до фабульності, до фабули як конструктивної літературознавчої форми, що найближче стоїть до фактів дійсності" [18, 20].
У навчальному посібнику "Теорія і практика радянської журналістики. Основи майстерності. Проблема жанрів" також наголошувалось на тому, що стосовно журналістики про традиційний сюжет говорити важко. В цілому утверджувалася подібна до Прилюківської думка про те, що у більшості журналістських творів можна говорити не про сюжет, а про фабулу, маючи на увазі хронологічно послідовне розгортання подій і авторських думок [17, 79].
Науковці зазначили, що у деяких журналістських творах все ж є сюжет або елементи сюжету в його класичному розумінні, тобто як зв'язки і суперечності, симпатії і антипатії, і взагалі взаємовідносини людей. На їхню думку, такий сюжет характерний насамперед для художньо-публіцистичних жанрів - нарису, фейлетону, памфлету і основою такого сюжету є, як правило, реальні життєві події, які журналіст відтворює з документальною точністю [17, 79-80].
Іншим важливим елементом форми журналістського твору, який вивчали журналістикознавці, була композиція. На думку Ю. Лазебника, композиція в журналістиці має справу, по-перше, з визначенням пропорційних співвідношень між окремими частинами ідейного задуму автора, по-друге, з місцем і обсягом розгляду конкретного факту і тих висновків, що з нього випливають і, по-третє, з доцільним розподілом логічних понять і художніх образів [4,214-215].
Дмитро Прилюк, погоджуючись з цією думкою Ю. Лазебника, зазначив, що специфіка журналістського твору починається з компонування тканини викладу. "В журналістиці складовими частинами виступають ядро і подробиці факту або цілі факти, думки і висновки, що з них випливають. Композиція визначає їм місце і обсяг у викладі, в залежності від ролі, яку вони відіграють у розгортанні теми і реалізації ідеї твору. Це місце і обсяг визначає точка зору автора на той чи інший факт, ракурс, у якому вони висвітлюються. Як і в літературному творі, якийсь з фактів має зайняти панівне, домінуюче місце, інші - другорядне або й ілюстративне. Такий підхід до розміщення і висвітлення фактів зумовлює і третю рису композиції в журналістському творі - відповідний розподіл логічних понять і образних виразів. Факти, подробиці, деталі, взяті з дійсності, журналіст для того й описує та розкриває, щоб виплавити з них думку, поняття, висновок, а коли вдається, то й художній образ. Це кінцева мета виступу публіциста" [18, 48-49].
У навчальному посібнику 1989 року його автори спробували розкласти типовий, так би мовити, журналістський твір на його композиційні компоненти. Насамперед, це повідомлення про факти, події, далі їх описи, словесні відтворення баченого, почутого, прочитаного (це можуть бути сцени, епізоди, події, цифри, статистичні дані, адже таким чином у журналістський твір органічно входять певні описи подій, сюжетні елементи, екскурси в минуле, а також відтво-рення картин природи, обстановки) і, нарешті, образи людей чи їх груп, розкриття соціальної суті персонажів через їх характеристики, психологічний аналіз, діалоги, монологи. Як зазначили науковці, над цим всім домінує авторська думка, всі структурні елементи підпорядковані художній доцільності. Досконалим композиційно твором можна назвати такий твір, коли з нього не можна вилучити жодного епізоду, жодного факту, жодної думки без шкоди цілісності, для розкриття задуму [17, 81-82].
Розглядаючи питання факту, Ю. Лазебник вказав, що основою всякого твору журналіста є саме конкретний факт, хоча не кожний опис факту є ознакою літературної творчості. Конкретний факт, на думку вченого, тоді стає літературним матеріалом, коли журналіст проникає в його зміст, коли він знаходить у ньому внутрішні складові частини, визначає їх внутрішню взаємодію і пізнає взаємозв'язок одного факту з іншими, спорідненими чи суміжними йому фактами. Лише на підставі такого розкриття факту журналіст може створювати багатство своїх думок і обґрунтованість висновків, які необхідні для творчості [4, 7].
На думку В. Здоровеги, вичерпної наукової дефініції факту, яка б задовольнила хоча б більшість дослідників, по суті немає. Як зазначив вчений, слід чітко розмежовувати такі поняття, як реальні, об'єктивні факти та їх відображення в практичному житті, мистецтві, науці, публіцистиці, бо без такої диференціації не уникнути плутанини [19, 25].
Факт є основою для думки, він криє в собі зародки думки (так вважає В. Здоровега). Сам факт існує об'єктивно, незалежно від того, сприймемо ми його чи ні. Сприйняття ж факту - це вже суб'єктивний акт. Думка, відбиваючи реальний факт, є результатом взаємодії об'єкта і суб'єкта [12, 161].
Отже, В. Здоровега відділив об'єктивний факт від факту відображеного. На його думку, факт у журналістиці - це зафіксований у судженні, цифрі, схемі, формулі, образі об'єктивний факт дійсності. У відображеному факті завжди є частка суб'єктивного. Навіть елементарний факт, за словами вченого, може бути відтворений неточно [6, 82-83].
Журналістикознавець поділив факти на одиничні, у яких зафіксовані окремі події, явища, епізоди; статистичні - узагальнення одиничних фактів, передача їх у цифрах та художні, які є також своєрідним, типовим відображенням реальних явищ, але здійснюваним особливим методом художнього узагальнення. Журналістський твір поєднує в собі різні за характером, ступенем узагальнення факти. Реальний факт, явище ніколи не існують ізольовано. Вони тісно зв'язані з іншими фактами, явищами, цілими їх системами. Вони перебувають у постійному русі, розвитку. Журналіст повинен зрозуміти і відтворити цей взаємозв'язок фактів, встановити причини і наслідки явищ [6, 83].
Конфлікт же у журналістському творі науковці визначили як відображення реальних суперечностей життя з документальною точністю. Завдання журналістики полягає в тому, щоб помітити реальні суперечності на конкретних життєвих прикладах, сформулювати практичну проблему, що вимагає розв'язання, вивчення, дослідження, обговорення [17, 76].
Проаналізувавши найрізноманітніші журналістські твори, науковці виявили одну спільну закономірність: та чи інша життєва суперечність відображується у конфлікті, який, у свою чергу, викликає запитання, а вже пошуки відповідей на них спонукають журналіста до роздумів, аргументації, змушують його переконувати читача або слухача у правильності своєї позиції [17, 78].
Конфліктом журналістського твору може нерідко бути і суперечність між тим чи іншим життєвим явищем і позицією автора. Такого роду конфлікт лежить в основі статті, памфлету, огляду, кореспонденції, навіть рецензії [17, 79].
У цілому ж, при характеристиці принципів і функцій, суспільної ролі преси не можна було вийти за межі у свій час усталених і перетворених у жорсткі догмати про журналістику як зону захисту партійних інтересів, як засобу впливу на аудиторію у комуністичному дусі, виховання тих соціальних чеснот, які були потрібні правлячій еліті. А це виконання, причому беззастережне, волі компартійних правителів, прагнення бачити в них слухняних функціонерів. У цих працях не можна було вийти за продиктований у свій час В. Леніним принцип партійності. Дослідник змушений був танцювати у визначеній функції газети як колективного пропагандиста, агітатора й організатора. І річ не в тому, що газета чи журнал не можуть проповідувати тих чи інших поглядів та знань і так чи інакше впливати на практичну діяльність людей. Річ у тому, що збіднювалися інформаційні та просвітницькі можливості преси. Все це сковувало пошук науковців, вело до одноманітності висновків тощо.
Перші спроби трохи ширше глянути на природу журналістики з'явилися на зламі 50-60-х років, у період хрущовської "відлиги". Це зв'язано, насамперед, із певним пожвавленням після смерті Й. Сталіна у різних сферах суспільного життя. І це торкнулося не тільки літератури й мистецтва, а й такої постійно контрольованої партією галузі суспільного життя, як ЗМІ.
Проявилась певна еволюція поглядів, перехід від цитування класиків і партійних документів до розробки відповідних концепцій, використання і осмислення журналістської практики, яка, на щастя, ламала канони, вносила багато нового. Словом, незважаючи на певні стримуючі чинники, журналістика, особливо у 80-х роках, із наближенням до перебудовчих процесів, не стояла на місці. Ці прогресивні тенденції не могли не знайти відображення у наукових розвідках, у навчальних посібниках, публікаціях у періодиці. Це особливо помітно у дослідженнях В. Здоровеги, Д. Прилюка, А. Москаленка та їхніх колег по Київському та Львівському університетах. Підтвердженням може служити той факт, що видані у 80-х роках посібники і досі критично використовуються студентами, аспірантами, педагогами.
Дослідники української журналістики визначили її головні функції, принципи і методи, розробили теорію жанрів, теорію публіцистики, основні вимоги до мови засобів масової інформації, їх організаційні засади.
Основні досягнення теоретиків журналістики радянського періоду з внесенням у них необхідних коректив стали своєрідним фундаментом для подальшого розвитку журналістикознавства уже в умовах незалежності України.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові