Нові підходи Г. Костельнжа до трактувань джерел атеїзму, бачення справжніх причин впровадження його у життя, зокрема монополії на безперешкодне світове панування "вибраної" нації, спонукали взятися за висвітлення актуальної проблеми в умовах нинішнього тотального наступу на християнський світ, намагаючись бодай наближено натрапити на слід таємних лабіринтів глобального зла.
New approaches of Mr. Kostelnik to interpreting of atheism sources, vision of the real reasons of its use, for example, the monopoly of unquestionable world supremacy of the "chosen nation", motivated him to start writing about burning problems in current situation of total hammering of Christian world. Mr. Kostelnik tries to find the track of global evil's secret labyrinths.
Подолавши ідеологічну навалу націонал-соціалізму та агресивного комунізму першої половини XX століття значна частина народів бездуховного простору колишньої імперії зла поступово зводиться з колін, назавжди пориваючи кайдани атеїзму як "релігії" фізичного й духовного терору й поневолення.
Постає складне й непросте запитання: для чого й кому потрібна була "віра" в сатанинській упаковці? Вичерпну відповідь на нього дають праці Г. Костельника: "Одиноко правильна лінія", "Християнська апологетика", "Атеїзм релігією", "Боротьба за людську природу", "Джерела суб'єктивних поглядів", "Моральне зло", "З глибини провалля", "Релігійні фальші нових часів", обнародувані часописами "Нива", "Дзвони", "Мета", "Діло", що становлять цілу епоху теологічної журналістики першої половини XX століття. Без усвідомлення цих надбань і залучення їх до суспільно-політичних процесів нашого сьогодення неможливо будувати демократичне суспільство, започатковане, зокрема, Українською Помаранчевою революцією.
Велику роль у подоланні релігійно-конфесійних та ідеологічних розбіжностей на пошматованій території України зіграла праця Г. Костельника "Релігійні фальші нових часів", яку навперебій друкували численні видання того часу.
У першому її розділі "Трагедія науки" автор пише, що ніщо не мстило Європі так боляче, як релігійні фальші, спричинені духовною катастрофою новочасного розвитку науки. Персоніфікуючи привиди снобізму, варто було б вкласти в його уста слова Ісуса Христа щодо самого себе: "Блажен, хто не соблазниться мною". Адже, наблизивши глобальні результати наукових відкриттів до потреб людини, вчені тим самим започаткували невідворотну світову катастрофу. "Захоплені й запаморочені небувалим розвитком науки, - пише Г. Костельник, - люди науки переоцінили її, абсолютизували її механічне становище, покладали на неї всі свої надії, які тільки властиві людській душі. Здавалося їм, що наука ось-ось розв'яже всю загадку життя-буття, що наука заступить релігію. Релігія стоїть на містичному становищі, а передвоєнна наука стояла на механічному, матеріалістичному становищі... Наука виповіла релігії боротьбу насмерть і нівелювала її всіма способами" [1, 19-20]. Наука, продовжує автор, поставила за ідеал модерної людини відречення від релігії, замінивши її "сучасними відкриттями", спрямованими на світове панування загадкового індивіда. При цьому варто пам'ятати, що ще грецько-римські мудреці довели, що людина - це релігійне єство. А це означає, що релігійність належить до природних складових людини. Лише згодом боротьба проти релігії була перенесена на людську природу. Релігія, як зазначено у статті, навчає про боже, високе походження Homo sapiens, a наука, відкинувши Бога, все це заперечує. Вона зрівняла людину з вітром (теорія механічної еволюції), а через це упав до неможливості рівень етики. Замість релігійного ідеалу "святості" наука поширила поняття "фізичної сили перемоги", а замість релігійного "царства небесного" висунула ідеал "земного раю". "Кожна релігія, - пише теолог, - є тим духовним цементом, що згуртовує людей. Великі релігії об'єднували різні раси й народи в духовну єдність, а така духовна єдність конечна для будування життєвих вартостей у більшому стилі та для тривалого миру" [1, 20-21]. Виходить, що кількість вір прямо пропорційна кількості людей: у результаті запланованої анархії людських душ у самому громадському житті відсутня будь-яка злагода. У найважливіших життєвих ситуаціях люди втрачали тверезу критичність, а всякі фантазії про поліпшення умов життя сприймали за легкодоступні. Нерідко звихнені типи ставлять себе вище найбільших геніїв людства, вважаючи себе за наймудріших проводирів народу. Головний фальш новочасної науки Г. Костельник вбачає в насильницькому привласненні сфер релігії: нібито наука покликана об'єктивно реалізувати ті проблеми, які можливо вирішити у формі віри. Таким чином "своєю вірою" наука збаламутила наближення до Бога. При цьому слід віддати належне теологу, що він не заперечував і матеріалістичних засад таких наук, як фізика, хімія, математика, досягненнями яких атеїсти заступали релігію. "Модерне людство, перейняте тими пофальшованими поняттями, - читаємо в дослідженні, - іде фальшивим шляхом життя. А фальшивий шлях життя мусить вести до катастрофи, як, наприклад, коли російська інтелігенція зразу не зорієнтувалася, що більшовизм несе з собою, і безчинно гляділа на ріст більшовизму, а більшовики потім вирізали їх, наче баранів. Релігія - це завершення цілого людського внутрішнього життя, її промені й мотори розходяться по всьому життю" [1, 22]. Водночас вільнодумці та атеїсти звинувачували релігію в нетолерантності щодо наукового поступу, зокрема в неприйнятті еволюційної теорії Дарвіна та висновків матеріалізму, згідно з яким "наука" має стати "Третім Завітом", що землю перетворить у небо. "Вчені втратили розум у ставленні до релігії, до її правдий значення, - пише Г. Костельник, - витворили собі всілякі релігійні фальші, що рано чи пізно змушені були люто помститися на Європі, оскільки релігія - не якась собі відірвана від життя доктрина, а, як Христос каже, "огонь, покликаний горіти між людьми" [1, 24]. Розуміючи значення релігії в житті людства, її рятівний характер перед навалою запланованої бездуховності, варто зауважити, що віруючі швидше зречуться батьківщини й національності, аніж релігії. Однак таке бачення теолога, на нашу думку, трохи гіперболізоване, оскільки породила його недоля теолога, відірваного від батьківського оберега. Наприклад, якщо І. Франко, якого Г. Костельник вважав раціоналістом, не часто навідувався до церкви, сприймався реакційними колами псевдопатріотом України, то хіба нещиро, декларативно відповідає він Ю. Романчуку у вірші "Сідоглавому":
Але в даному випадку не слід плутати терміни "атеїст" і "раціоналіст". Останній з них наприкінці XIX століття охопив усю Європу і певною мірою позначився на творчості Лесі Українки, М. Павличка, М. Драгоманова та ін. Вірячи у безмежну силу людського разуму у сфері пізнання світу, І. Франко все-таки розсудливо ставився до традицій: відзначав релігійні свята, поминав померлих родичів, бо ті звичаї увібрав із молоком матері. "Людина зростається зі своєю релігією, - наче заперечує своє ставлення до І. Франка Г. Костельник, - тому релігія стає найглибшим "Я" людини, без якого вона не може ані уявити собі свого життя. Розстатися зі своєю релігією - це для загалу людей таке, як дати собі вирвати своє серце" [1, 24].
Саме в традиціях закладено раціональне зерно поведінки українця, щирого послідовника Ісусового вчення. Пригадаймо з цього приводу трактування душі нашого народу у зіставленні з моральністю великороса М. Костомаровим у праці "Две русские народности", у якій перевага надається українцям. "Народ південноруський, - пише М. Костомаров, - глибоко релігійний в найширшому розумінні цього слова; так чи інакше поставили б його обставини, те чи інше виховання засвоїв би він, до тих пір, поки буде існувати сума головних ознак, що є складовою його народності, він завжди збереже в собі начала релігії: це неминуче поруч з тим поетичним настроєм, яким відрізняється його духовний склад. Де поезія, там релігія; одне без іншого немислиме; віру в душі вбиває аналіз" [2, 69].
Саме копирсання в людських душах породило найстрашніше у світі явище - марксизм, покликаний заволодіти світом через атеїзм, повалення християнства, перевернути все з ніг на голову, де б легше було панувати "вибраним". Отже, марксизм - не лише безбожний, а й антихристиянський, нафарширований сатанизмом Марксової доктрини, у якій кипить під шкарлупою "наукових" винаходів найпекельніше зло. З цього приводу навіть І. Франко ще 1898 року писав про марксизм: "...Ще не довго ждати і будемо мати (а властиво, вже й маємо) формальну релігію, основану на догмах ненависти та класової боротьби" [3, 19,227].
Коли антигуманне "вчення" претендента на роль Мойсея пройшло випробування на "міцність", відомий філософ М. Бердяев у статті "Соціалізм як релігія" (1906) запримітив у марксизмі "брехню", "в'язницю духа" та "зло майбутнього", що так щиро проповідували вожді "надлюдини" - левіти.
Гавриїл Костельник зауважує, що атеїзм - це теж віра у безвірство. Мовляв, учені й інтелігенти новітніх часів, самі того не відаючи, витворили собі нову віру - нову релігію і так пройнялися нею, що вона їх засліпила. Бо на свою власну атеїстичну віру здецидовані атеїсти дивилися як на "науку", доходячи висновку, що, мовляв, релігія перестала бути мотором в історії людства. І, як не дивно, пише Г. Костельник, головну роль у нівілюванні релігійного почуття серед українців відігравала спеціальна преса, яка по всьому світі перебувала у руках опонентів християнства. "Отже, - читаємо в дослідженні Г. Костельника, - коли жиди нівелювали релігію в християн, то, з одного боку, промощували собі дорогу до всіх посад у християнському громадянстві, а з другого боку, зовсім не зривали зі своїм народом під поглядом релігії, бо навіть явний атеїст-жид міг би собі піти на судний день до синагоги ніби тільки з національного почуття. Релігія, зведена на "поезію", у християнських народів, мусила розпадатися, а в жидів - ні, бо, як сказано, в жидів релігія - це національний елемент..." [4, 27]. За прикладом далеко ходити не доводиться. Під час трансляції по телевізору моменту відкриття в Києві синагоги можна було побачити частину високопоставлених українських урядовців у чорних ярмурках на головах. І це не сприймалося як аномалія, а навпаки, як агітація за повернення до віри батьків.
Величезна маса марксистсько-ленінської друкованої продукції насичена лозунгами, що закликають до боротьби з релігією. Домінантою усіх тих ідеологічних підвалин новочасного "вчення" вважається висловлювання безвірника Леніна: "Ми мусимо боротися проти релігії. Це ABC цілого матеріалізму, отже також і марксизму". А голові більшовицького союзу атеїстів О. М. Ярославському (справжнє прізвище - Губельман Міней Ізраїльович) належать перли такого ґатунку: "Ми поборюємо не тільки релігійні упередження, але й усяку релігію; Ми зобов'язані знищити всякий релігійний світогляд. Якщо для перемоги одного класу треба засудити 10 мільйонів людей, як це остання війна зробила, то так належить зробити й буде зроблено". Наведені цитати засвідчують причини появи атеїзму - жадобу до всесвітнього панування певних політико-релігійних кіл, наступ яких тріумфальним шквалом пронісся Європою з початком діяльності К. Маркса (Мордехайма), який добре усвідомлював, що релігійні війни, успадковані з минувшини, неминуче продовжуватимуться і в майбутньому. Саме на релігійних війнах базуються мрії про світове панування. У нівеляційному наступі на релігію, передусім на християнську, прикривалися фразою, що релігія - це приватна справа, яка вкоренилася і в совєтській конституції. Саме собою зрозуміло: завданням такої тези є якнайглибше дискредитувати релігію, обгрунтувати її як щось суб'єктивне й малозначуще. "Атеїзм є саме принципом духовної суб'єктивізації, анархізації, атомізації, - йдеться у третьому розділі праці "Релігія - приватна справа". Та це тільки була початкова фаза атеїзму. Так само кожна нова теїстична релігія в своїй початковій фазі суб'єктивізує та анархізує людей. Хотячи їх переконати, вона апелює до їх суб'єктивного розуму та почуття, відриває від їхнього церковного авторитету... Але в другій своїй фазі нова релігія мусить висувати об'єднуючий принцип, мусить усталити свої догми та свою ієрархію, бо інакше розсипалася б. Тим самим шляхом іде й атеїзм там, де він почував себе пануючим. Більшовицька партія в СССР має в свому регуляміні аргумент, що кожний її член мусить бути безбожником, і більше того, що кожний має брати участь у антирелігійній пропаганді. З того видно, що атеїзм для комуністичної партії не є приватною, малозначною справою, але дуже важливим громадським чинником" [4, 66]. Отже, якби більшовики насправді дотримувалися закону про релігію, вважаючи її приватною справою, то не нищили б найдавніші й найкращі культові споруди, не забороняли б з такою люттю функціонування української мови в богослужінні та школі. Радянська влада, всупереч законові від 5 лютого 1918 року про відокремлення церкви від держави, втручалася у церковне життя, розкладаючи його зсередини, а в 1927 році засновує і всіляко заохочує Спілку войовничих атеїстів України плюндрувати найстаріші церковні споруди. "Росіяни мусили це робити, - пише Ю. Липа. - Адже ж століття і тисячоліття дивилися на них з презирством з тих храмів, веж і будівель. Бо підбиті чи сфедеровані народи знаходили б у тих пам'ятках віру в себе, в свою давню велич і передусім у свою індивідуальність, в красоту власного, органічного життя" [5, 42]. Одним словом, з надмірного бажання панувати над світом випливає потреба релігійних воєн. Пригадаймо, яким способом поганська римська імперія реалізувала мету знищити християнську віру: руйнувала християнські святині, палила святі книги, конфісковувала майно нескорених християн, приневолюючи зрікатися Христової віри. Чи не саме це маємо змогу спостерігати лад грузинами-перекинчиками, наприклад, у Батумі, де турки-завойовники силоміць накинули магометанську віру, хоч, як не дивно, у цьому приморському місті все-таки уціліла єдина християнська церква, де до цих пір правиться Служба Божа. Все це засвідчує, що нескорених не поставили на коліна ні шляхом позбавлення волі, ні шляхом перетворення в попіл християнських оберегів, ні торжеством півмісяця над хрестом, ні засиллями турецьких традицій. Але й це не було самоціллю окупантів, оскільки підґрунтям їхнього розбою була соціальна мета. "Що модерні релігійні війни є одночасно й соціальними війнами, - зазначає Г. Костельник, - це зовсім не нівелює їх релігійного характеру, бо релігійні війни завсіди були одночасно також соціальними..." [4, 27].
Фразою "релігія - приватна справа" більшовики прикривали розбій, насильство, голодомори, знущання в ГУЛАГах. Натомість відкрито пропагували свою державну релігію - атеїзм, що набув форми обов'язкового сповідування в процесі манкуртизації людини. Звідси виходить, що релігія поміж хаосу термінів "держава", "громада", "суспільство" завжди залишається громадською, суспільною справою, тобто незмінними категоріями, оскільки форми держави є постійно змінними... І все-таки, якщо держава є інституцією своїх підданих, не має права бути байдужою до того, що діється в церкві, то навіщо стільки лицемірства? "Тому, - відповідає Г. Костельник, - що релігія має першорядне значення для громадського життя, а послідовно також для держави... Є такі християнські секти, що забороняють своїм вірним воювати зі зброєю в руках. Нехай пошириться така секта в якійсь державі, то держава опиниться без жовнірів" [4, 66].
Нерідко й у наші дні маємо нагоду чути з уст ідеологічних мутантів, що релігія, мовляв, - моя приватна справа. Так, але до тих пір, поки така думка не стане на перешкоді більшості. Уявімо собі, що в Україні релігію буде введено в шкільне навчання як обов'язковий предмет. Якщо дитина батька-атеїста не вивчатиме цієї дисципліни, вона не отримає документа про закінчення школи. Отже, у цьому випадку релігія - не приватна справа, а громадська, загальна. "Фраза "релігія - це приватна справа", - пише Г. Костельник, - тим фальшива, що вона лукаво замовчує й заперечує громадську сторону релігії, її велике значення для громадського життя. Вона є грубим софізмом" [4, 68].
Поняття "релігія", як і всякий інший абстрактний термін, вживаємо в конкретних випадках, модефікаціях. Слово це латинського походження і означає "повинність", "зобов'язання". У його етимологічному змісті вміщено два головні моменти: 1) віра в Бога (логічний зміст релігії); 2) шанування Бога (моральний зміст релігії). Виходить, що у слові "віра" закладено логічну суть релігії, а в латинському слові "релігія" - моральний, практичний бік віри в Бога. Зі сказаного випливає, що слово "віра" має ширше значення, ніж слово релігія. Наприклад, у реченнях: "Ми не віримо в торжество комунізму", "Я вірю тобі на слово", "Він вірує в Бога" наявні предикати мають лексичне значення. А слово "релігія" належить тільки до віри в Бога. З цього випливає, що атеїзм не є наукою, а тільки релігійною вірою, наскрізь облудною, антиестетичною, антиетичною.
Часто доводиться чути, що в середовищі безбожних відщепенців виробилися "ідеальні норми поведінки", якась особлива етика. Що воно таке? "Незалежна етика", - вважає теолог, - це такий самий релігійний фальш нових часів, як і те, що ніби атеїзм є наукою, а не вірою. Нема й не може бути ніякої незалежної етики, але всяка етика залежна від своєї релігійної віри. Етика - це ніщо інше, як практичний, моральний бік релігійної віри" [4, 267]. Таким чином, релігія веде за собою етику, а етика - релігію. З цих міркувань краще було б назвати атеїзм "негативною релігією", оскільки він базується на негації Бога. Якщо устами й помислами запеклого більшовика-атеїста Бухаріна треба створити "нову землю, нових людей, нові звичаї", то й найголовнішим завданням усіх комуністів є знищення всіх, відданих Богові, як планово робилося у 1932-1933 роках, стягуючи "пекло" на землю під прикриттям науки. Природничі науки, зокрема хімія, фізика, біологія, медицина, спираючись на матеріалістичні засади, сподівалися всі таємниці світу вирішити шляхом дослідження матерії. Але часом навіть фізики, як, наприклад, Паскуаль та новіші, винайшовши нейтрини в лабораторних умовах, зважили душу, яка покидала тіло, дійшли висновку, що "раніші антирелігійні прямування науки вже нині не є можливі". Коли Європою замаячив привид комунізму з його питомою релігією - атеїзмом, серед свідомої маси зринає своєрідна протидія - новітній націоналізм. "Новітній націоналізм, що зродився як реакція проти більшовицького комуністичного інтернаціоналізму, - твердить Г. Костельник, - чимало засвоїв собі саме від більшовицького режиму (диктатура партії, перевиховання народу, особливо молоді, виключне право на душу молоді і т. ін)" [4, 421].
На думку Д. Донцова, новітній націоналізм почав шукати свого Бога не у викомбінованім розумом ідеалі, а тільки у власнім бажанні, у власній вірі. Наш час став часом катастрофи для раціоналізму. А в політичному світі замість нього прийшов безоглядний національний догматизм, що здетронізував інтелігентність, поставивши на його місце афект як найбільшу вибухову силу людства. Випливає, таким чином, що націоналістична доктрина належить до атеїстичних релігій і народжена з позитивізму, який боготворив людську суспільність. У пошуках філософської розв'язки схематичного співвідношення категорій атеїсти-раціоналісти-позитивісти-волюнтаристи Г. Костельнику явно не таланило. До них він прилучив таке "божище", як "нація", що потягло за собою "новітню націоналістичну релігію". Етика націоналістичної релігії не є ані правдива, ані достатня, вважає теолог, певно, на тій підставі, що Україна не була його рідною батьківщиною. Оскільки народ не є Абсолютом, тому й не можна вважати його за такого й ставити як найвище мірило добра і зла. "Це було би, - вважає теолог, - без сумніву, добре для українського народу, коли б усе майно, яке посідають чужинці на його землях, опинилося в посіданні українського народу. Націоналістична релігія, що ніби є в собі "замкненою цілістю", твердить, що добром є те, що для народу добре. З того слідувало би, що ніби це було би етично добре, коли б український народ мав змогу й вирізав усіх чужинців, або вигнав їх зі своїх земель з торбами, а їх майно собі забрав. Але справжні закони людського життя перестерігають кожну людину з непопсованою душею перед якимсь таким актом... На цю тему можна "сильні слова" пускати на вічах та книжках; для слухачів чи читачів це буде мати переважно тільки значення поетичної закраски, але жити по тій етиці націоналістичної релігії не можна..." [4, 425]. Верховенствуючим законом, тобто етичним, покликана бути правда. Але правди, як помилково вважає теолог, не творить ані голос народу, ані його воля, мовляв, люди тільки шукають правди і облаштовують своє життя або згідно з нею, або ні. Отже, справжні етичні закони вищі від людей: нація може творити своє життя відповідно чи невідповідно до правди. Вони в даному разі виступають лише шукачами істини, а не її творцями. Тому є чистісіньким абсурдом, коли б нація була мірилом етичних законів, доброго і злого. Така думка Г. Костельника контрастує з філософією Я. Мудрого, Г. Сковороди, ба навіть І. Вишенського, які вважали націю основою суспільного життя. Аналогічно сприймаючи й розуміючи націоналізм як явище опору асиміляції, теолог, як не прикро, проводить паралелі між ним та комуністичним атеїзмом, схиляючись до думки, що ідеологи націоналізму преспокійно можуть поповнити ряди комуністів, констатуючи: хто втратив віру в Бога, той втратив сенс життя. "Без віри в Бога, - осмислюємо найважливішу тезу дослідження, - ніщо в людському житті не певне, бо ніщо не є на свому правильному, природньому місці, але все переставлене. І лишається тільки вічний бунт... Атеїзм є джереалом для перманентного духовного бунту" [4,427]. Але, як вважає теолог, якщо націоналізм дотримується атеїстичної релігії, він містить найтривкіші мотиви. "Є різні вчені, - резюмує П. Ісаїв, - аналітики, чи такі, що пишуть лише причинки, або й причинки до причинків, або й учені компілятори, що з мурав'їною пильністю згромаджують наукові здобутки, сегрегують їх, укладають в системи, самі від себе нічого не додаючи нового, але є й учені-завойовники, конкістадори правди. Костельник - це якраз вчений-конкістадор, який відважно й сміливо вибирається в похід за правдою, а її здобування вважає за зміст свого життя. Це ще й конкістадор-ветеран, вправний і загартований, шо прижмуреним оком дивиться на всі небезпеки, а свого противника в полеміці кількома вдалими хватками кладе відразу на лопатки; ветеран із вродженою інтуїцією орієнтації, в котрім напрямі, хоч би і без компасу пливсти на широкому морі по здобич правди" [6, 548].
Не зайвим буде тут послатися на Арістотеля, який твердив, що найвища приємність - це відкривати істину, що дає відповіді на всі життєво важливі запитання.
Читаючи дослідження Г. Костельника, маємо змогу відчути різницю між ними та писаниною пересічних учених, яку можна відтворити фотографічним способом. Звичайно, немало вчених дають нам висвітлення проблем чи явищ анфас, схоплених із заяложеної традиційної позиції, дуже часто незручної і не всеосяжної. Костельнику, навпаки, щастить знайти найзручнішу позицію, що забезпечує цілісність і повноту. Щоправда, з цієї позиції він здатний схопити й профільні нюанси, як, наприклад, у стереокіно. У науці ж важливо знайти й вирішити проблему, розчленити її на частини і добратися до її суті, як це вдається талановитому маляру, що ігнорує принцип фотографії. Саме у цьому плані Г. Костельник - митець, здатний вирішити квестію і зачарувати допитливого читача.
Гавриїл Костельник, як вважає П. Ісаїв, - це людина надзвичайно живої, глибокої і творчої думки, що ширяє від галактичних "звіздозборів", віддалених на сотні мільйонів літ світла, аж до найдрібніших атомів і електронів, від найскладніших трансцендентальних проблем до найглибших і найтонших питань людської душі чи думки, від метафізики до парапсихології, від наукової літературної критики і виявів власної поетичної творчості до важливих природничих квестій. Немає ділянки, що не цікавила б його, особливо з релігійно-філософічного боку, немає наукової галузі, у якій він, якщо не забирав голосу, то бодай намагався виробити свій власний обгрунтований погляд.
Шукаючи причини норм і відхилень від них у царині віри, Г. Костельник сягає найдавніших глибин, коли навіть первісна людина розуміла, що природа - це велика таємниця, твір "безконечно мудрого Бога". "А що більше людина вглиблюється в природу, - читаємо у першому абзаці твору "Основи атеїзму та теїзму", - то повніше виступає перед нею мікрокосмічна та макрокосмічна структура природи, то ясніше й більше вдаряюча стає для неї думка, що люди - це тільки малолітні учні перед природою та що це відношення ніколи не зміниться, що не може змінитися, бо Розум, який є автором природи світу, безконечно перевищує наш людський розум, цю тільки одну "іскорку" того первісного, вічного Розуму" [7, 162]. Це найголовніший аспект релігії. Хто піде цим шляхом думок, той не зможе не дійти до віри в Бога. Посилаючись на Іоанна, теолог нагадує своїм читачам: "На початку було слово, був Логос, Розум, була мудрість, а всі дальші етапи й фази світу - це творчі вияви того самого Розуму" [7, 164].
Згідно з релігійними уявленнями, Розум наявний у бутті, тобто передує всякій еволюції в природі. Безвірники, навпаки, вважають розум наслідком еволюції та комбінацій природних сил, тобто таких, що постали "самі з себе". Однак, як доводить логіка, ніщо само з себе не постає, тим паче без причини, бо для "мудрих конструкцій мусить бути мудра причина". Стоячи на таких позиціях, Г. Костельник, однак, не заперечує еволюційної теорії. Історія земного органічного світу така, твердить він, що спершу існували примітивні істоти, потім щораз досконаліші, нарешті, з'явилася на світ повноцінна людина. Це не суперечить вірі в Бога, що засвідчує й Святе Письмо. Але безвірники повертають закони еволюції на свій лад. Еволюційна теорія Дарвіна, про що йдеться в дослідженні Г. Костельника, виводить вищі органічні істоти з нижчих зовсім механічним способом. Всі вони ніби самі собі здобули свою природу, самі себе зорганізували. Існує в цьому плані чимало розбіжностей між представниками різних наукових течій. Суб'єктивісти, наприклад, доводять, що все наше пізнання реалізується тільки в межах нашої власної свідомості, а зовнішній світ для нас зовсім не доступний. Водночас сенсуалісти вважають, що тільки наші смислові зображення мають об'єктивну вартість. Тим часом емпірики всяке наше об'єктивне пізнання переносять на досвід. "Усі вони, - твердить Г. Костельник, - залюбки є агностиками в релігійних квестіях, схиляються до атеїзму, а всякі поняття про Бога вважають за антропоморфізми" [7, 164]. Якщо представники названих філософських течій через своє хитання - недовершені атеїсти, то найрадикальнішим атеїстичним світоглядом оперують матеріалісти. Ведучи мову про природність теїстичної віри на моральних засадах, теолог протиставляє їй атеїзм, що з погляду морального є штучним, перекрученим, неприродним. Він не відповідає справжнім потребам людської природи: найблагородніші її чинники викривляє, душить і нищить. Отже, як вважає Г. Костельник, атеїзм - це не тільки викривлення розуму, а й недуга душі.
Розмірковуючи над культурою стародавнього світу, на яку проектують окремі "вчені" атеїзм, теолог зауважує, що саме природничо-технічна революція сучасності є головною причиною новочасного атеїзму. Та не "наукою", а тільки вірою люди живуть і мусять жити. Хочемо цього не задля марної цікавості, а для практичного життя, щоб визначити йому найвищу ціль. Коли є Бог, душа, потойбічний світ, то наше внутрішнє життя буде мати зовсім інакший вигляд, ніж якщо б ми переконалися, що нема ні Бога, ні душі, ні іншого життя. З того ясно, що релігія - найважливіша проблема людей.
Всебічно розвінчав Г. Костельник поширений у світі погляд, начебто віра є чимсь ірраціональним, що ґрунтується на самісінькому чутті. Адже на самому чутті базується так зване "почуття", з чим зовсім не є тотожною віра. Нема віри без логічного субстрату, оскільки розумова праця є основою для віри. Почуття не має своїх логічних аргументів. А віра мусить мати їх, творячи одну з форм розумового пізнання. У цьому плані навіть всякий здогад, всяка опінія й теорія є вірою.
Коріння атеїзму досить давнє, але, "вдосконалюючись", він дійшов пікової потворності. Уже Французька революція виявила лють та божевілля атеїзму, а російский більшовицький переворот залякав увесь світ. Прояви воюючого атеїзму німецьких та іспанських комуністів ілюструють ту саму психіку, що й прояви російського більшовицького атеїзму.
"Які причини атеїзму?" - запитує Г. Костельник і відповідає, що духівництво вбачало причини атеїзму в гріховності. Однак парадокс поширення атеїзму полягає в тому, що він крокує поруч з наукою. Отже, "величина" ідеї йде в парі з небезпекою трагедії. Повчальним у цьому плані є гіркий досвід Олександра Великого, Ганнібала, Цезаря, Наполеона, які у своєму зрості тягли за собою зародки власної трагедії. Якщо світ не визволиться від звироднілої психози атеїзму, як вважає протопресвітер, то загине, оскільки недуга, якщо організм не позбудеться її, завжди веде до смерті.
"Така основна думка тієї цікавої і цінної книжки, - пише П. Ісаїв, - думка, що її автор переконливо доказує з усією ерудицією і хистом. Це коротке, але таке влучне, правдиве й оригінальне схоплення відразу дає авторові велику перемогу над атеїзмом, з місця підважує атеїстичну гордість і пиху на свою науковість та робить з нього в полеміці зовсім слабкого і кволого противника. Поваливши "науковість" атеїзму, легко здемаскувати і всі його фальшиві консеквенції" [6, 548].
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові