Ласкаво просимо

ЄС і НАТО - нові перспективи для України

Як і п'ять років тому, наша держава продовжує балансувати між: Росією та Заходом. З одного боку на найвищому рівні ми задекларували стратегічний вибір - вступ у європейські та євроатлантичні структури, а з іншого - на практиці ми підтримуємо альянси на євразійському просторі.

As five years before, our state continues to balance between Russia and West. On the one hand, we declared strategic choice of entering European and Euro-Atlantic structures on the highest level, on the other hand - we still support Eurasian alliances on practice.

НАТО та європейський процес

Різні аспекти ролі засобів масової інформації в процесі європейської інтеграції України стали предметом дослідження та аналізу багатьох українських науковців. Праці багатьох із них, зокрема В. І. Шкляра [10, 11], А. А. Чічановського [10], Т. І. Петріва [8], О. М. Гриценко [3], С І. Даниленка [4], І. Ю. Слісаренко [9], були використані при написані даної публікації.

Починаючи з середини 2002 року в Україні на різних рівнях і в різних органах влади почало активно мусуватись питання про неодмінне приєднання країни до європейських інститутів, зокрема НАТО. На той час уже стало зрозуміло, що омріяна "європейська інтеграцій" все ближче наближається до статусу "mission impossible". На сьогоднішній стадії політичного і соціально-економічного розвитку країни умови вступу України в ЄС абсолютно нездійсненні. Зокрема, всі аспекти й елементи зовнішньої і внутрішньополітичної сфер держави мають бути приведені у відповідність до "копенгагенських критеріїв". Останні містять вимоги гарантії демократії, дотримання прав, верховенства закону, ефективної ринкової економіки, здатності дотримувати загальних цілей і умов вступу до монетарних і митних союзів, прийняття структури європейської законодавчої системи. І, безперечно, незалежні ЗМІ. Причому мова йде не тільки про рівень свободи слова у країні, а й про те, наскільки взагалі інформаційна сфера розвинута, на чому ми нижче обов'язково зупинимось детальніше.

Щодо НАТО, то слабка обізнаність багатьох українських політиків з принципами, цілями, завданнями НАТО, котрі розглядали Альянс лише як військово-політичний союз, сформувала ілюзію того, що на хвилі антитероризму, надання повітряного простору та транспорту для перекидання військових сил з Європи до Афганістану, також відправка українського миротворчого батальйону в Ірак Україна стане "бажаним" членом Північноатлантичного союзу, хоча б на асоціативній основі. Тож шанси брати участь в європейських процесах стали для України більшими після направлення миротворців у Ірак (проте всередині країни це було доволі дискутивним питанням).

Минуло понад сім років з часу підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО, що є політичним документом, який надав широкі можливості для практичного співробітництва. Попри складнощі, певні елементи співробітництва закладались, зокрема, у військово-політичній сфері. Проте ніяких оптимістичних накреслень не проглядалось, а переважною більшістю експертів висловлювались "припущення", що активізація України є лише тінню успіху Росії у їхніх взаємовідносинах з Альянсом.

Були часи, коли Російська Федерація нав'язувала Україні (і, треба сказати, дуже успішно) антиамериканську позицію, виробляючи критичне ставлення до всіх західних структур, блоків, об'єднань, незважаючи на специфіку їхнього функціонування. Нині за відсутності чіткого стратегічного напряму й елементарної державної самоідентифікації різновекторність зовнішньополітичного курсу України на практиці в багатьох випадках означає продовження залежності від нашого східного сусіда. А тому самоідентифікація у Європі - ключове завдання для політики України.

Важливість НАТО у сучасному світі - надвисока, хоча останнім часом його позиція також підлягає ревізії. Втім, у сучасному світі безпека кожної окремої держави залежить від безпеки всіх інших. Ціль розширення НАТО - зміцнення безпеки та стабільності, співробітництво з метою, насамперед, європейської безпеки. Серед основних принципів НАТО можна виділити ті, що стосуються економічної та політичної ситуації в країні. До ключових питань також належать військова реформа, зміцнення демократичного і цивільного суспільства, а отже, і контролю над Збройними силами як кожної країни зокрема, так і розповсюдження озброєнь взагалі.

Зазначимо принциповий момент: будь-яка країна, що вступає до НАТО, підпадає під захист ст. 5 Статуту НАТО, в якій наголошено: "Збройний напад на одного чи більше ніж одного учасників у Європі чи Північній Америці повинен розглядатися як напад на всіх" [7]. Ця стаття вперше була застосована після терактів 11 вересня 2001 року, і зазначена гарантія безпеки являє собою найвище зобов'язання з тих, які тільки може взяти на себе будь-яка країна. Тому й країна, яка не є членом блоку, проте активно співробітничає з ним, справедливо може покластися на європейську систему безпеки.

Водночас НАТО "довіряє" відстежувати питання, що стосуються економічного стану країн-кандидатів, структурам ЄС. Нагадаємо, у 1993 році, на саміті Європейської Ради в Копенгагені, країни-члени ЄС зробили перший крок у плані можливого розширення існуючого тоді Євросоюзу, погодившись, що асоційовані країни в

Центральній і Східній Європі повинні в майбутньому стати членами Європейського Союзу. Однак членство буде мати місце, як тільки кандидат зможе прийняти на себе зобов'язання, пов'язані з членством, що відповідають необхідним економічним і політичним умовам. Серед критеріїв, що стали відомі як "копенгагенські критерії", були запропоновані такі:

• стабільність інститутів, що гарантують демократію і виконання основних правових норм, а також дотримання прав людини і визнання прав меншостей;
• існування функціонуючої ринкової економіки, так само як і здатності витримати конкурентний тиск і вплив ринкових сил усередині Євросоюзу;
• здатність прийняти на себе зобов'язання членства, включаючи узгодження з цілями політичного, економічного і монетарного союзу;
• крім того, повинні бути досягнуті умови для інтеграції через необхідну зміну адміністративних структур, так, щоб законодавство Європейських Співтовариств, перенесене на рівень національного законодавств, ефективним чином виконувалося через відповідні адміністративні та юридичні структури.

Хоча сферою дії прямих інтересів як ЄС, так і НАТО є Захід у широкому розумінні, однак, між цими інститутами існують цілком сформовані геоекономічні та геополітичні розбіжності й суперечності (див. рис. 1).

Як було зазначено, обидва міжнародних інститути підтримують один одного і сприяють взаємному утвердженню. Аналізуючи особливості у системі НАТО-ЄС, констатуємо практичний збіг основних економічних і політичних принципів і критеріїв для участі в НАТО і ЄС (формування інститутів демократії і ринкової економіки, забезпечення сумісності і законодавства, у тому числі технічних, екологічних стандартів).

В Європу через ЄЕП?

У лютому 2003 року керівники України, Білорусії, Росії і Казахстану одноголосно заявили про намір створити нове інтеграційне утворення - Єдиний економічний простір. Але уже в березні-квітні з'явились перші суперечності в позиціях країн-учасниць.

Принципи, відстоювані ЄС і НАТО

У період зовнішньополітичної невизначеності України відбувся візит комісара Єврокомісії з питань розширення ЄС Гюнтера Ферхойгена до Києва. 11-12 вересня, коли серед українських політиків точилися гострі дискусії з приводу вступу в ЄЕП, комісар ЄС мав нагоду якщо не вивчити, то уважно спостерігати гостроту дискусій та політичних протистоянь, масштабність і мотивації опозиції щодо входження України до ЄЕП. Публічні висловлювання чільного європейського чиновника з приводу ЄЕП не мали такого апокаліптичного присмаку, як заяви українських євроінтеграторів. Г. Ферхойген лише позначив межу, за якою будуть "певні наслідки" у відносинах України з ЄС. Тобто умови, за яких оптимістичні розмови про перспективи (навіть серйозно віддалені у часі) набуття членства втратять будь-яку актуальність. Ця межа - перетворення ЄЕП у митний союз. У зазначеній тезі комісара мова йшла саме про можливу еволюцію форм нової організації, а не про ступінь залучення в її роботу України. "Особлива позиція", навіть коли в українських лідерів вистачить стійкості, щоб її сформулювати і притримуватись надалі, навряд чи буде розглядатись європейськими партнерами як достатня для одночасної реалізації євроінтеграційних намірів.

Суб'єктність у питаннях стратегічних перспектив України остаточно вислизає з рук вітчизняних еліт. Країна потрапляє у заручники розвитку нового євразійського утворення. Виголошуючи свої застереження і дотримуючись різнорівневого зближення в рамках ЄЕП, Київ не зможе зарадити виходу інших учасників цього утворення на рівні митного та валютного союзів. Причетність до диспропорційного (через позицію Києва) і нефункціонуючого (через надмірну заполітизованість), але все ж доволі амбітного за намірами євразійського інтеграційного об'єднання серйозно нівелює позиції України у взаєминах з ЄС.

Для партнерів по ЄЕП подібний сценарій теж малопривабливий. За великим рахунком, ЄЕП створювався саме для України. Без Києва нова організація втрачає сенс і можливості раціонального пояснення. "Напівчленство" в ній України - не та мета, яку переслідували ініціатори її створення. Гіпотетичне завдання-мінімум організаторів ЄЕП має шанс бути виконаним: відносини між Україною та ЄС втратять контекст майбутнього членства. Проте "особливе місце" України ніяк не додасть стійкості цій геогюлітичній новобудові. Стадія декларативності в розвитку організації може законсервуватись, що, ймовірно, викличе неоднозначну реакцію у Мінську. Для Росії така ситуація теж не буде синонімічною "поверненню" України. Для еліт "північного сусіда", які втягуються у виборчі кампанії, це означає не лише зайвий клопіт, а й недобудований електоральний трамплін.

Українські еліти, зорієнтовані на Європу, навряд чи дочекалися від комісара Ферхойгена якогось "сигналу" - не той час і не та ситуація. Навпаки, зараз Україна має можливість послати свій серйозний "сигнал" в Європу, гідно прореагувавши на виклик у вигляді ЄЕП. Членство "із застереженнями" не буде таким "сигналом", не кажучи про повноцінне долучений. Хоча в першому випадку і не всі мости будуть спалені, технологія виходу з міжнародної організації, виплеканої Кремлем, для України може видатись вкрай складним завданням. Навіть коли його будуть здійснювати вже нові лідери і оновлені еліти.

Місце і роль інформаційного чинника у процесі євроінтеграції України

Аналіз процесу інтеграції України в європейські та євроатлантичні структури дає всі підстави стверджувати, що на даному етапі визначення напрямків поступового входження України у світовий і перш за все євроатлантичний інформаційний простір є чи не найбільш важливою складовою інтеграції нашої держави до Європи. Національні інтереси України, до сфери яких входить налагодження поступового і концептуально продуманого співробітництва з країнами Євроатлантичного регіону, вимагають узгоджених позицій не лише економічної і політичної сфер, а й інформаційної, адже без неї неможливо комплексно, в оперативному порядку вирішувати нагальні проблеми, які об'єктивно виникають у ході реалізації будь-яких інтеграційних проектів.

Уже ні в кого не виникає сумнівів у тому, що на даному етапі історичного розвитку майже неможливо здійснювати внутрішньо- і зовнішньополітичний курс без залучення до цього процесу засобів масової інформації. Як показує практика, професійність залучення ЗМІ визначає успіх цього процесу.

Стосунки України з європейськими і євроатлантичними структурами в контексті процесів розширення, що охопили Європу протягом останнього десятиліття, мають вже доволі тривалу історію, яка до останнього часу залишалася практично невідомою широкому загалу українського суспільства, насамперед, через брак інформації про ці процеси у вітчизняних ЗМІ, недоступність такої інформації через інші канали, зокрема традиційні. Сьогодні поза увагою як пересічних українців, так і численних посадових осіб різних рівнів практично залишаються не лише поточні проблеми, а й непоодинокі ключові події у житті ЄС та НАТО. Зокрема, навряд чи багато з українських урядовців, фахівців і журналістів знають про суть "копенгагенських критеріїв" членства у ЄС, Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом (підписана в 1994 p., ратифікована і набула чинності в 1998 р.) та схваленої Європейською Радою Спільної стратегії ЄС щодо України (1999).

Тим часом реалізація документів, що створюють правове поле цих стосунків, неможлива без активної підтримки заходів, передбачених цими документами, українським суспільством. Однак така підтримка неможлива без розуміння суспільством цих процесів, що у свою чергу є можливим насамперед за широкого висвітлення їх у засобах масової інформації.

1. NATO Handbook // В. - 2001.
2. Бусек Е. Європа ідей - утопія чи реальність? // Ї. - 1997. - № 9.
3. Гриценко О. М. Мас-медіа у відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності: Монографія. - К.: ВПЦ "Київського університету", 2002. - 204 с.
4. Даниленко С. Інформаційний чинник у зовнішній політиці держави // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: Журналістика. - К., 1997. - Вип. 4. - С. 99.
5. Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО) на 2001-2004 роки.
6. Матеріали круглого столу "Україна та Європа: єдність у розмаїтті" // Ї. - 1998. - № 4.
7. НАТОревю. - К., 2001. - С. 30.
8. Петрів Т. Новітні інтеграційні процеси в Європі: через сито європейських мас-медіа // Українська журналістика в контексті світової: 3б. ст. / За заг. ред. В. І. Шкляра. - К., 1997. - С. 22-23.
9. Слісаренко І. Ю. Українська владна еліта та політична комунікація // Українська журналістика в контексті світової.: 3б. наук. пр. / За заг. ред. проф. В. І. Шкляра. - К.: Центр вільної преси, 1999. - Вип. 3. - С. 17-18.
10. Чічановський А. А., Шкляр В. І. Політика, преса, влада. - К.; М.: Слов'янський діалог, 1993. - С. 12.
11. Шкляр В. Мас-медіа і виклики нового століття. - К.: Грамота, 2003. - С. 35.