Автор акцентує увагу на потребі осмислення теорії журналістики з погляду соціокультурних моделей.
Ключові слова: теорія журналістики, моделювання преси, інформаційний контекст.
The author concentrate's his attention on the necessity to comprehend the theory of journalism from the point of view of social and cultural models.
Key words: the theory of journalism, modelling the press, informational context.
Актуальність постановки питання випливає з наукової доцільності й теоретичної проблематики, виходячи з багатоплановості завдань та різновидів, як і перспектив, моделей журналістики в різні історичні епохи. Новизна: спроба окреслити реальні домінантні моделі української журналістики. Мета – стисло (у межах статті) показати перспективи моделювання преси в системі науки про журналістику. Головні завдання — охарактеризувати ЗМІ в Україні з погляду генезису, а також за основними концепціями преси й перспективними домінантами відповідно до світового інформаційного контексту. Предметом дослідження є українська преса в історичній та сучасній ретроспективі.
Питання моделювання преси, крім природного інтересу, не тільки викликають наукове захоплення, а й породжують сумніви, скепсис у доцільності чи успішності їх постановки. Критики багато в чому мають рацію, адже досі не вироблено загальноприйнятої моделі (взірця) систематизації ЗМІ глобально і цілісно. Щоправда, перші (і доволі вдалі) спроби наукової класифікації вже з'явилися — професор Ростовського державного університету Є. О. Корнілов [3] започаткував, а професори Е. П. Прохоров (Московський державний університет імені М. Ломоносова) [4, 5, 6] і В. І. Шкляр (Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка) [7, 6], можливо, цілком паралельно взяли за основу і певною мірою розвинули науковий підхід у вивченні соціокультурних моделей журналістики.
Так, професор Є. О. Корнілов визначив соціокультурні моделі журналістики крізь призму альтернативних, контраверсійних пар (глобальна — регіональна, острівна (англо-американська) — континентальна (романо-германська), друкована — аудіовізуальна, офіційна — неформальна ("самвидав"), якісна — бульварна, демократична — тоталітарна) [3, 36], а В. Шкляр вважає, що ці пари і можна, і слід розглядати за такими аспектами: "а) історичний, б) типологічний, в) морфологічно-технологічний, г) соціальний, ґ) політичний [9].
Окремо треба сказати про підхід професора Є. Ахмадуліна з Ростова-на-Дону. Розглядаючи не тільки історичні передумови виникнення журналістики, а й ідейно-теоретичні концепції свободи преси ("Аеропагітику" Дж. Мільтона, "Левіафана" Т. Гобса, "Листи про віротерпіння" Дж. Локка, трактат "Про суспільний договір, або Принципи політичного права" Ж.-Жака Руссо, "Філософію права" Г. Гегеля), ліберальні концепції (Д. Юм, Дж. Ераскін, Дж. Стюарт Мілль) та соціальні проблеми преси (В. Вейтлінг, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін), виокремлюючи чотири види і типи систем журналістики (авторитарна, лібертарійська, соціальної відповідальності та соціалістична), підсумовуючи, як, наприклад, Є. Прохоров [5, 43–44], те, що журналістика — цілісна соціальна система, Є. Ахмадулін, на відміну від багатьох інших, веде мову не просто про комунікативні моделі, відомі нам з теорії комунікації, а про моделі систем журналістики [1]. Тобто легалізує моделі масової комунікації як предмет дослідження теорії журналістики (західні — Вілбура Шрама, Дж. І М.Райлі, Г. Малецьке, М. де Флера; російські, точніше, ще радянські — О. Алєксєєва, М. Лаурістін, Ю. Воронцова, Є.Прохорова, Е.Багірова). Цей підхід цікавий, бо сміливий, раціональний, практичний. Головне ж — передбачає, по-перше, аналіз онтологічної моделі [1, 138–140], по-друге, підсистем (назвемо їх допоміжними моделями) журналістики [1, 141—199].
Принциповою є модель журналістики Є. Прохорова [4, 8—11], "запатентована" ще 2000 р. У ній є такі компоненти:
— засновник (З),
— керівні органи (КО),
— журналісти (Ж),
— тексти (Т),
— канал (К),
— масова аудиторія (МА),
— соціальні інститути (СІ),
— дійсність (Д).
Функціонує ця модель таким чином: КО формують нормативну базу (закони та підзаконні акти діяльності журналістики), визначають її статус у суспільстві, права і обов'язки З та Ж, відповідальність СІ, права МА. Ж відповідно до власного статусу і на підставі законодавства, керуючись затвердженим З редакційним статутом, формує інформаційну політику видання (програми) і реалізує її за допомогою творчості (Т), враховуючи запити, інтереси, побажання МА, потреб і особливостей свого К.
На думку Є. Ахмадуліна, ця модель найадекватіше відображає і компонентний, і структурний, і функціональний склад системи журналістики з її численними зв'язками [1. 128]. Автор моделі Є. Прохоров, наголошує на універсальності свого винаходу: "Якщо спробувати розглянути функціонування окремого органу журналістики (наприклад, газети "Известия") чи сукупності ЗМІ певного спрямування (наприклад, преси демократичних сил Росії ХІХ ст.) або всієї журналістики в певний період (наприклад, сучасної американської журналістики), то незалежно від історичної епохи чи характеру політичних орієнтацій видань і програм принципова схема їхнього функціонування буде однакова для всіх можливих випадків, незважаючи на те, що зміст і результати діяльності журналістів будуть різними" [6. 8—11].
Модель Є. Прохорова значною мірою універсальна. Але вона замінює соціально-культурні-політичні явища, складні та різні за суттю, одне слово — "дійсність". Для мене, наприклад, дійсність — це дощ за вікном, для іншого — телетрансляція футбольного матчу, для ще когось — плач дитини... К. Прутков: "Неможливо охопити неохопне". Отже, дійсність — поняття умовне, навіть якщо до кожного приставити по репортеру. В усі шпарини не зазирнути, всі думки не прочитати... А роздуми, до речі, – теж дійсність, процес матеріалізації ідеї... От і виходить, що формально наш колега запропонував універсальну модель, а реально — ця модель, попри значущість і певну універсальність, заформалізована, не відповідає певним життєвим запитам — соціокультурним наприклад, генезисним, генетично-модулятивним... Порівняння, можливо, різке, але для наочності: кулькова ручка скрізь призначена для писання на папері, у різних країнах, у різних приміщеннях, представниками різних статей, релігій, вікових груп тощо, але це не означає, що ручкою не можна спаскудити стіну, виколоти око, підписати смертний вирок чи намалювати чорта.
Ручка, як і журналістика, може бути знаряддям творчості, а може бути інструментом і зброєю. Багато залежить від мотивів/бажань власника/засновника, виконавця/журналіста, від політичної ситуації, а не лише від законів, оскільки саме ця ситуація визначатиме типаж журналістської системи (демократичні закони в тоталітарній державі не обов'язково відміняти, достатньо їх не виконувати).
Спроби осмислити журналістику за допомогою моделей, зокрема світ спорту і спортивну журналістику, були і в М. Житарюка [2, 73].
Окреслене вище оптимізує та певним чином модернізує процес наукового розуміння і подальших трансформацій у вивченні теорії та історії журналістики, тому ми детальніше розглянемо соціокультурні моделі журналістики в наступних працях. А тепер спробуємо суб'єктивно показати сучасний стан української науки про журналістику з погляду нових можливостей.
Започаткована теорія надзвичайно важлива і цінна для українського пресознавства, однак, на жаль, у нас поки що переважають або інвентаризаційні описи, тобто паспортизація (та й то не всієї) преси (це іноді більше схоже на бібліографію преси) або жанрово-тематичні характеристики (вони становлять певну цінність, проте є все-таки вторинними), або морально-етичні (усе ще мало розроблені і переважно епізодичні), або ідеологічні (партійні/владні/комерційні) параметри... Нас більше цікавить преса не тільки з погляду минулого чи сьогодення, а майбутнього, тобто якою вона повинна бути в контексті моделювання суспільства. Отже, спробуємо довести, що рівень і завдання ЗМІ, як правило, випливають з рівня і віддзеркалюють рівень політичної та правової культури, економічної забезпеченості й суспільної морально-етичної норми держави.
Окремі феномени преси, що перебувають в основі процесів оздоровлення і розвитку, звісно, мають місце, їх заперечувати не слід, але їх нівелюють ті ЗМІ, які своїм інтелектуальним, етичним чи виховавчим рівнем не доросли (або свідомо працюють на деградацію) до рівня середньостатистичного громадянина. Отже, коли ми й надалі (в контексті майбутнього) будемо прагнути говорити про виняткові функції ЗМІ, ми або чинитимемо нещиро, або демонструватимемо власне невігластво.
Хоч у розвинутих демократіях преса виконує роль першої суспільної влади (частково це перекреслює наші попередні тези), насправді в переважній частині світу преса насамперед, є інструментом політичного, економічного, пропагандистського, маніпулятивного та інших впливів. Преса — хочемо ми цього чи ні — не тільки влада, а й зброя, гармата, за допомогою якої можна поліпшити, а можна силоміць змінити світ. Отже, ми повертаємося до основного: за поодинокими винятками, не може преса бути на голову вищою за владу, засновників, суспільство, бо така преса такому суспільству, як воно помилково вважає, не потрібна.
Саме тому наступна теза така: слід вести мову не про абстрактні моделі абстрактної преси, а про соціокультурні моделі в конкретний історичний час.
З огляду на те, що, попри генетичну самодостатність українців як нації, на політичній карті світу за останні 300 років (крім нетривалої УНР), коли преса активно розвивалась, у нас не було власної держави, українські землі та люди були частинами чужих планів, дій, територій, є два можливі варіанти: а) говорити про різні соціокультурні моделі української преси (російську, австро-угорську, згодом польську, угорську, чехословацьку, румунську, більшовицько-радянську) до Другої світової війни і в період до кінця 80-х рр. ХХ ст.; б) говорити про модель української журналістики з 1991 р., від здобуття державної незалежності України.
На нашу думку, перспективніший, науково обґрунтованіший, хоч і складніший, варіант перший. Чому?
1. Бо ми не зрікаємося свого минулого — героїчного і трагічного, з певними здобутками і ще більшими — втратами. Тобто, зберігаємо історичну тяглість і не відкидаємо власних національних надбань — Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки...
2. Бо це добре тренує пам'ять тим, хто цього прагне. Це, з одного боку, наші самостійні карабкання до національної самодостатності, державності, з іншого — наша боротьба за те, що ми — не худоба, а люди, які прагнуть більшого, ніж бути наймитами. Будь-які тодішні спроби друкованого слова на землях нинішньої України (та й в еміграції) сприймаємо як боротьбу за становлення політичної і культурної соборної нації.
3. Попри зазначене вище, відроджувана політична українська нація виробляла міцний імунітет на виживання й розвиток за ще гірших умов.
4. Крім імунітету, українці, в т.ч. й у журналістикознавстві, набули значного соціально-інтелектуально-практичного досвіду — наші автори були учасниками, часом і редакторами (І. Франко, І. Кедрин-Рудницький) переважно українськомовної, але і, польської, румунської, угорської, радянської преси.
5. Усе перелічене — хотів би хтось цього чи ні — частина історії нашої держави. Отже, наш обов'язок як вдячних синів — не ігнорувати минуле, не цуратися його, а спробувати зрозуміти його і збагнути підґрунтя зародження та розвитку української преси (зазначу, що це — тема окремих публікацій).
6. Перший варіант не заперечує, а суттєво доповнює варіант другий.
Тому для українського пресознавства було б украй важливо вдихнути свіжий струмінь соціокультурного моделювання — від зародження до сьогодення і майбутнього. Мова, звичайно, не про заперечення традиційної системи періодизації. Йдеться про вдосконалення і самозанурення. Потрібно виробляти нові критерії або поглиблювати вже відомі, відмовляючись від універсалізації та уніфікації в оцінці преси хоча б з огляду на політичну полісистемність, культурну різнобіжність традицій, зокрема інтровертивність та екстравертивність, геополітичні складові тощо. Завдання, звісно, нелегке, і, мабуть, не для одного дослідника, але минуле варте осмислення, бо тут багато ключів до розуміння майбутнього та до уникнення нових помилок.
Здається, найбільшою проблемою є те, що нерідко пресу оцінюють/розглядають/вивчають не як самодостатнє явище, а як підвиди літературознавства, історичних чи політичних наук. Значно менше пишуть про пресу як культурний чи соціальний феномен, не кажучи вже про соціокультурне явище. Звідси — і брак аргументів щодо доцільності переосмислення поспіхом написаної історії преси. То нам наказували вивчати історію партійно-радянської преси, то рекомендують національно-патріотичну пресу. Але ж преса — не тільки боротьба, не тільки партії, вороги...
Чи не спрощуємо ми свою історію преси, чи завжди доцільно уподібнювати її до історичних оцінок? Ймовірно, джерельною базою істориків мають бути насамперед архівні дані, а не старі підшивки, на основі поквапливого гортання яких і народжуються міфи або про виняткову підтримку пресою більшовиків, або про "буржуазний націоналізм", що випромінює "людиноненависницьку ідеологію", яка призведе до війни...
Історія української журналістики й досі скидається на ідеологічну шахівницю, на якій наступний хід випливатиме не з необхідності, а з політичної (ситуативної) доцільності. Якщо прочитати більшість спеціальних праць, то (за матеріалами преси) виходить, що український народ: а) активно боровся за марксизм-ленінізм і побудову комунізму — цікаво: з ким? — чи не з іншою частиною того ж таки українського народу? (література радянської доби); б) активно боровся проти більшовизму, ополячення, румунізації тощо (новіша література). Але ж ні перше, ні друге не є правдою. Не можна партійні інтереси ставити вище національних, навіть якщо складається враження, що помиляються/мають рацію майже всі. Це — урок історії.
Більшою правдою є те, що українці жили в різних державах, за різних режимів і, бажаючи кращої долі, частина з них прагнула, аби щось змінилось (варіанти можливі). Лише невелика кількість переважно освічених громадян знала конкретно, чого вона хоче, що її може чекати у разі програшу, але все одно стояла на своєму. В одному випадку, як правило, в більшовицькій Україні, в ідейних натхненників був увесь необхідний інструментарій для ведення пропаганди — від друкованого слова до голодоморів з метою породження страху та послуху, в інших, наприклад у Галичині була віра у власні сили та історичну справедливість. В Радянській Україні, крім більшовицької, не було більш ніякої преси, тобто сповідувалась ідеологія нетерпимості, на нерадянських українських землях (Галичина, Буковина, Закарпаття, Волинь) ситуація зі свободою слова була теж складна, хоч і значно ліпша — тут, крім партійної, існує найрізноманітніша преса. Але ж періодизацію узалежнено від політичних приводів, часом насильницьких — революції, війни, — а не присвячено соціокультурному становленню чи бодай осмисленню. Вочевидь, тут можна й потрібно копати глибше. Це мало б стати одним із завдань нових досліджень, надто ж представників молодої генерації науковців, які старанно уникають будь-яких спроб осмислення історії національної преси.
На нашу думку, того, що вже зроблено на шляху наукової гармонізації в зазначенні вивчення історії української преси, ще недостатньо, аби вважати, що ми вже осмислили минуле. Багато чого нині справді активно змінюється завдяки сподвижницьким зусиллям учених Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка О. Г. Мукомели, Н. М. Сидоренко, ЛНУ ім. І. Франка М. Ф. Нечиталюкові, С. А. Костеві, колективу Центру періодики НБ НАНУ ім. В. Стефаника на чолі з М. М. Романюком, харків'янинові І. Михайлину... (Вісники Київського університету. Серія журналістика, "Українська журналістика в контексті світової" (Київ), вісники Львівського університету, збірники праць Науково-дослідного центру періодики та інші).
Але до цієї роботи могли й повинні були б долучитися значно більше вчених, та й чіткіше, мабуть, потрібно визначати наукові стрижні (пріоритети) досліджень, себто менше уваги приділяти інвентаризації видань та їхніх жанрів чи рубрик (це має значення, але не першочергове), а більше — соціальним, культурним надбанням народу, який спромігся на видання такої преси, чим ця преса була схожа (поступалася, переважала) з виданнями інших народів у цей самий історичний час, чи такі ж ставила завдання, чи такі ж були теми, чи так само інтерпретувала події тощо. Тобто нам бракує порівняльного аналізу, психологічного аналізу і, навпаки, в нас вдосталь аналізу політичних рішень.
Так само не зовсім доречно порівнювати західноукраїнські видання з центральноукраїнськими хоча б через різні політичні системи. Наприклад, галицьким виданням, як і загалом галичанам, більшовики закидали буржуазний націоналізм лише через те, що тут були інші культурні традиції, більшовизм не став домінуючою ідеологією, відповідно, галичани теж спочатку з заздрістю (бо були під Річчю Посполитою), а потім із недовірою ставилися до східняків, адже там "самі комуністи". Значною мірою виробленню та поширенню таких страшних стереотипів "прислужилась" і преса, різна за політичними вподобаннями, але однаково політично заангажована, кишенькова, по-теперішньому: приватизована. І... найбільш вивчена та пошанована. Хіба не парадокс? Змагання з приводу того, хто кого дужче лаяв і як це баламутило людей, час припинити. Це, звичайно, предмет наукових досліджень, але не з пресознавства, а з паранормальних явищ або ж конфліктології чи бодай політично-історичного аналізу.
Одне слово, проблема моделювання преси в системі науки про журналістику вкрай актуальна, порівняно нова і доволі складна. Спробуємо продовжити цю тему в наступних тезах і водночас закликаємо до дискусії всіх небайдужих.
Література:
1. Ахмадулин Е. В. Краткий курс теории журналистики. Учеб. пособ. — М.: ИКЦ "МарТ"; Ростов н/Д: Издательский центр "МарТ", 2006. — 272 с.
2. Житарюк М. Г. Спорт як явище журналістики — ознака повноцінності держави (теоретико-методологічний аспект) // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Сер. Журналістика. — Вип. 7. — К., 1999: — С. 69–73; Житарюк М. Г. Великий спорт і мас-медіа: Текст лекцій. — Л.: Світ, 1997. — С. 84.
3. Корнилов Е. А. Социокультурные модели журналистики // Филологический вестник Ростовского государственного университета. — Ростов Н/Д. 1998. — № 3. — С. 36; Корнилов Е. А. Журналистика на рубеже тысячелетий: Научное издание. — Ростов Н/Д: Донской издательский дом, 1999.
4. Прохоров Е. П. Введение в теорию журналистики. — М., 2000. — С. 8–11.
5. Прохоров Е. П. Исследуя журналистику. Теоретические основы, методология, методика, техника работы исследователя СМИ. — М.: РИП-Холдинг, 2006. — 202 с.
6. Прохоров Е.П. Homo sapiens XXI века — человек информированный (к проблеме социокультурных типов журналистики в формирующемся едином информационном пространстве) // Филологический вестник Ростовского государственного университета. — Ростов Н/Д, 1999. — № 3.
7. Шкляр В. Соціокультурні та політичні моделі журналістики // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. — Вип. 5. — К., 2001. — С. 5–9.
8. Шкляр В. Аспекти соціокультурних моделей // Рукопис із власного архіву автора. — К., 2005. — 17 жовт.