Ласкаво просимо

У статті ведеться полеміка з Е. Г. Шестаковою (автором монографії "Теоретические аспекти соотношения текстов художественной литературы и массовой коммуникации". Донецк, 2005) з приводу поглядів на "хронологічні рамки" явища пражурналістики. На відміну від Е. Шестакової, яка вважає, що пражурналістика до XV ст. взагалі не існувала, автор статті доводить, що ніяка цивілізація не може "обійтися" без соціальної комунікації, а значить – і без пражурналістики.

Ключові слова: пражурналістика, інформація, журналістикознавство.

In this article author enters into polemics with Shestakova (author of deed "Теоретические аспекти соотношения текстов художественной литературьі и массовой коммуникации"): of the "prejournalism" are discussing. If Shestacova thinks, that "prejournalism" was not exist before XV cent., then author of article proves, that any civilization can't manage without social communication ("prejournalism"). Key words: the "prejournalism", information, journalism theory.

Пражурналістика належить до "неусталених" понять, бо не позбулася дискусійності щодо самого обсягу явища: до сьогодні в українській науці немає жодного спеціального дослідження з історії пражурналістики. Але становлення цього напряму ґрунтується на інтересі, зумовленому реакцією на стрімкі зміни нашого життя, по-перше, повернення до витоків того явища, яке стало "нервовою системою" сучасного суспільства, а по-друге, — до минулого (зокрема до способів мислення, створення й передачі соціально значущої інформації минулих епох). У сучасному журналістикознавстві закладається традиція [1, 72; 2; 3, 31—38; 4; 5, 4—29] вважати пражурналістикою низку способів обміну соціально значущою інформацією, яка починається з міфологічно-синкретичних форм діяльності первісного людського колективу и завершується такими жанрами середньовічної словесності, як проповідь, повчання, слово тощо. При цьому науковці підкреслюють провідну роль у процесі зародження власне журналістики або середньовічної культури й літератури (витоки журналістики У. Еко пов'язував передусім із середньовічною хронікою [7, 96], а П. Слоттердайк — із новелою пізнього Середньовіччя [8, 307]), або Ренесансу та Реформації (так, А. Михайлов вважає, що слово масової комунікації з'являється саме у цей поворотний момент історії слова [9]).

Вищенаведене розуміння пражурналістики викликає в деяких науковців певні сумніви. Так, Е. Г. Шестакова, спираючись на концепцію Ж. Дерріди про співвідношення "1оgos" та "phone" [10, 97—104], говорить про потребу визначення пражурналістики саме у словесно-культурному дискурсі (передусім з боку субстанційних основ і властивостей самого слова масової комунікації у співвіднесеності його з такими явищами, як "особистість", "соціальна маса", "історія", "повсякденність"). Концепція пражурналістики самої Е. Шестакової доволі суперечлива. З одного боку, науковець взагалі відкидає можливість існування пражурналістики в додержавну, античну та середньовічну добу; з іншого – науковець говорить про існування в цей час "профанного слова", яке й обслуговувало повсякденні потреби людей у "передачі й фіксації значущої тут і зараз інформації" [11, 71] ("фіксація базарних цін і постанов сенату, відображення сучасних поточних моментів, оголошення про чергові збори, розповіді про цікаві випадки, передача побутово-житейських новин, спілкування в лазнях, цирку, при розвагах..." [11, 71]). Чому це профанне слово не можна вважати пражурналістикою, а лише "основою і витоком слова масової комунікації" [11, 12], автор монографії не пояснює.

Наполягаючи на неможливості існування пражурналістики до середини XV ст., Шестакова підкреслює, що, по-перше, момент зародження слова масової комунікації — це той момент, коли "у свідомість літератури потра пляє антропоцентричність та історичність мислення" (курсив мій — Т.К.) [11, 69], по-друге, "для слова масової комунікації друковане буття — первісна й природна форма легітимного існування (курсив мій — Т. К.) [11, 84]. Концепція Шестакової вибудовується на дихотомії, навіть бінарній опозиції літературно-художнього сакрального та журналістського профанного слова: тобто, з одного боку, слова високого, логоцентричного, позаісторичного, ритуального, символічного, божественого значення, а з другого – слова низького, слова сучасного Факту, слова "імітації дійсності" [12, 47]. Згідно з цією концепцією, ні міф з його принципово замкнутим минулим часом [13], ні античність, котра "почалась і закінчилась міфом" [14, 71—76], ні середньовічні літописи та хроніки, слово яких підкорялося "закону цільності відображення" [15, 5—45], було ритуалізованим, схематизованим, мало підвищену семіотичність [16], ні середньовічна новела, незважаючи на її "риторичну упаковку" [8], ні будь-який інший жанр чи стиль літератури середньовіччя з його підвищеною символічністю, семіотичністю, "застиглістю часу" [17], ні взагалі художня література, слово якої бере витоки в найдавніших творах, що являють собою мову Бога та Вічності, — не може бути витоком слова mass-media, яке орієнтоване навпаки на віддзеркалення та відображення сповненого часом та історією, відкритого, розімкнутого світу, котрий дозволяється перевіряти та критикувати, осмислювати його константну просторову та часову мінливість залежно від морально-етичної, повсякденно-побутової кон'юнктурності. За Шестаковою, логоцентричне літературне та комунікативне журналістське слово існувало й розвивалося паралельно, принципово не перетинаючись; навіть в епоху постмодернізму — підкреслює науковець, спираючись на дослідження А. Ю. Мережинської [18], — літературне слово залежало від традиційних символічних та семіотичних тлумачень вічних архетипічних образів, а комунікативне журналістське слово "перемагає" семіотичність і символічність, апелюючи до потреб, інтересів і пристрастей сучасної людини.

Отже, за вищеозначеною концепцією, журналістика має витоки у профанному слові повсякденно-побутового інформування; зароджується в газетно-журнальному слові, котре створює власний, властивий тільки йому семантичний, комунікативний, позаестетичний, інформаційно-прагматичний, кон'юнктурний простір (XVII — поч. XVIII ст.); формується як mass-media газетно-журнального типу на Заході та журнально-газетного у східнослов'янських регіонах (XVIII ст.), саме у XVIII ст. закладаються конститутивні властивості газетно-журнального слова (історичність мислення, повсякденність, суєтність) та газетно-журнального мислення (відсутність єдиного даного центру норм і традицій); стає одним із ціннісних пріоритетів, формує епоху панування "журналізму" (XIX ст.; "Ми живемо в епоху, в яку виникло щось, що дорівнює винайденню писемності та книгодруку...

Це відкриття сили періодичних видань [1846; 19, 46]); розвивається як особлива, незалежна й тотальна "сфера інобуття культури" (середина XX ст.); остаточно оформлюється в явище "нового журналізму" (кінець XX ст.) [20; 21]. Ця умоглядна теоретична концепція потребує принципових уточнень. Передусім заперечувати наявність у тій чи тій епосі пражурналістики — отже, заперечувати наявність у ній суспільної комунікації як такої. Бо що таке пражурналістика, як не суспільна комунікація догазетного періоду (у власній концепції пражурналістики ми спираємося на визначення І. Л. Михайлина: "Пражурналістика — це такий стан масово-інформаційної діяльності, що передує народженню друкованих періодичних видань і характеризується усними й писемними способами збирання, обробки та поширення інформації у стародавньому світі" [5, 6])? Хіба ж не мала власної суспільної комунікації, наприклад, настільки розвинена антична культура? Ще Арістотель казав про потребу людини в суспільно-інформаційному обміні: "Людина — це така істота, якій призначено жити в місті (zoon politicon)".

Незамінним медіумом давньогрецької демократії, за Я. Буркаордтом, "найбалакучішої з усіх державних форм" [22], було мовне спілкування зі своїм візаві на політичних зборах, у судах, у філософських школах, у перукарнях, на вулицях, зрештою, на базарі [4]. Непохитна віра давніх греків у силу переконання словом була тим чинником, який зумовив надзвичайну значущість та унікальність форми вербальної комунікації. Уже Горгій у "Похвалі Єлені" наочно доводить, що мовлення потребує відповідного оформлення, яке має бути спрямованими на переживання (pathe) адресата [23]. Не менше від греків розуміли й римляни потребу надавати риторичному слову сучасного політично-кон'юнктурного змісту. У статті "Роль публіцистики в революційній ситуації в Римі 63-60 рр. до н. е." [24] ми продемонстрували політичну кон'юнктурність катілінарій Цицерона. А його політичний суперник Марк Антоній "ілюстрував" свої промови візуальними спецефектами (згадаймо хоча б воскову статую Цезаря в закривавленому одягу на його похороні [25, 263], яка викликала ба жання помститися; що це, як не політична пропаганда?). У часи, коли ораторство припиняло виконувати власне комунікативну функцію (еліністична цивілізація та Римська імперія), воно ставало "концертним" (М. Л. Гаспаров).

Другою формою соціальної комунікації античності був театр, що за своєю сутністю "коливається між мистецтвом та пропагандою" [26, 48]. Давньогрецький театр був масовим, бо впливав на все доросле населення поліса, злободенним, політично й хронологічно актуальним, бо відгукувався на всі важливі історичні події свого часу, формував громадську думку навколо подій і реальних героїв сучасності. Античний театр і зароджувався як театр драматургічної публіцистики; наприклад, Фрініхову трагедію "Взяття Мілета" (494 р. до н. е.) І. Михайлин тлумачить як явище масової інформації за шістьма ознаками: змістовою актуальністю, хронологічною оперативністю, документальною історичністю, прагматизмом та імперативністю, небезпечністю для можновладців, вичерпністю охоплення аудиторії [5, 9—10]. Хоча взагалі розвиток давньогрецької трагедії йшов до відриву її від документалізму й хронологічної актуальності, публіцистичний струмінь і в "Персах" (з їхньою патріотичною ідеєю про покровительство богів саме Елладі, а не персам) та "Благаючих" (з виразною авторською позицією представника консервативної партії в Афінах) Есхіла, і в Софокловій "Антигоні" з її глибоким конфліктом (між неписаними родовими законами та писаними державними) сучасного суспільства, що переживало перехід від родового укладу до державного, і в Евріпідовій "Андромасі", в якій пропагувалася антиспартанська тенденція під час Пелопонеської війни.

Найвищого розвитку драматургічна публіцистика досягла в комедіях Арістофана, особливо раннього періоду (425—421 рр. до н. е.), які вирізняються найяскравішою політичною спрямованістю та публіцистично-викривальним (з використанням гротеску та шаржу на конкретну публічну персону) пафосом. У комедіях другого періоду (414—405 рр. до н. е.) хоча й послаблювалася персональна інвектива, але загальніші питання вирізнялися актуальною публіцистичністю: наприклад, у "Лісістраті" висміювалася тривала міжусобиця між двома сусідніми грецькими державами, формувалася громадська думка навколо ідеї миру, необхідності припинення братовбивчої війни. У комедіях останнього періоду (392—388 рр. до н. е.) тенденція до індивідуальної характерності та побутової конкретності персонажа не заперечила наявність публіцистичних сегментів зі звертаннями безпосередньо до публіки. Приміром, у "Жінках на народному зібранні" пропагування "феміністичних" та "комуністичних" ідей адресувалися безпосередньо аудиторії. Не тільки театр, а й ігри були місцем обміну соціально значущою інформацією. Уже з VII ст. до н. е. Олімпійські, Піфінійські, Немейські, Істмійські спортивні, музичні, релігійні свята були одним з важливих чинників комунікації між невеликими грецькими полісами: час проведення ігор був часом перемир'я; представники різних прошарків суспільства (глядачі, торговці, фокусники й акробати, поети й історики, оратори й софісти) збиралися разом, більшість із них жили в наметах (ті намети стояли поряд просто неба), і спілкувалися між одне з одним; численна публіка збиралася на ігри з усього грецького світу й відчувала приналежність до однієї культури й релігії. Безжальність римських циркових та гладіаторських ігор із закладеним у них ризиком смерті акторів відповідала суспільній потребі: римське суспільство було жорстоким, і тому цезарі саме такі ігри інтенсивно використовували для спілкування з масами.

Хоча античне суспільство, особливо грецьке, було "face-to-faсе sосіеtу", воно мало письмову комунікацію. У Греції поширення письма відбулося в середині VIII ст. до н. е., і відтоді соціально значуща інформація (правового, політичного, економічного, релігійного, мистецького характеру) стала долати просторові та часові дистанції.

Уже тексти законів Дракона та Солона (VII—VІ ст. до н. е.), писані на дерев'яних дощечках, прикріплювали до стін центральних будинків міста. Такі таблички (з текстами державних угод, грамот про надання відзнак тощо) виконували комунікативні функції між державним апаратом і громадянами та забезпечували тривалість соціально-державного об'єднання громадян. При створенні Римської імперії виникла нова форма писемної комунікації між державним апаратом та населенням — так звані прагазети, що "визріли" з "Анналів понтифіків" і "народилися" під час напруженої боротьби між Цезарем і сенатом (59 р. до н. е.). Наказом про створення "Acta senaturus" та "Acta diurna" Цезар поклав початок систематичному й планомірному оприлюдненню політичних відомостей, чим сформував для себе інструмент впливу на громадську думку, даючи їй ґрунт і поживу. За функцією цільової "продержавної" інформації до прагазет наближаються монети, які за часів правління цезарів були носіями важливих повідомлень (про військові перемоги, будівництво та соціальні заходи того чи того правителя);

для влади це був стабілізаційний чинник. До цільової "продержавної" тяжіє також і естетична інформація (література), котра поширювалася через школи, бібліотеки та на продаж як "основний засіб навчання нації" [22, 173]. Для греків такою "Біблією для освіти" став Гомерівський епос, а для римлян — Вергіліїв епос про Енея.

Протиставним доповненням до офіційної державної інформації були вільні від урядового диктату форми писемної комунікації Римської імперії. Головною такою формою стало приватне інформування. За допомогою листа можна було повідомити про важливі події, висловити власне ставлення як до самої події, так і до особи. Оскільки епістоли зі значущою інформацією, переходячи з рук у руки, ставали суспільним надбанням, то це була справжня масова комунікація, не контрольована з боку держави. Для посилення опозиційного ідеологічного впливу використовувалися несанкціоновані листи — відкриті (in publiko proposition; їх розвішували у публічних місцях; наприклад, коли форум замовкнув під час останньої диктатури Цезаря, саме за допомогою відкритих листів прибічники сенату створювали певні суспільні настрої, та підпільні (вони розповсюджувались у місцях скупчення людей, ходили "по руках" і доволі часто мали значну фактичну дієвість: так, наприклад, популярна епіграма Евена Пароського змусила імператора Доміціана (І ст. н. е.) відмовитися від виконання власного едикту про вирубування виноградників).

Про величезну потребу в анонімній комунікації з безпосереднім оточенням свідчать grafitti, яких найбільше збереглося в Помпеї. Спонтанні "замітки" – міні-листи про роботу, приватне життя, міські події, цитати з улюблених літературних творів, відверті, іноді просто брутальні жарти долали соціальні бар'єри, служили тим "суспільним нервом", що об'єднував різні соціальні прошарки в єдиний організм.

Найяскравішими взірцями епістолярного жанру були листи Ціцерона (І ст. до н. е.) і Плінія Молодшого (І—ІІ ст. до н. е.). Якщо Ціцерон писав листи для обміну з друзями злободенними новинами й думками, то Пліній збирає і видає свої листи (317 листів: 9 книжок листів до різних осіб і одна книга ділового листування з імператором Траяном), додаючи до реальних листів фіктивні, автор розміщує їх із продуманою примхливістю, кожен лист має вигляд самозамкненої замальовки, есею або навіть невеличкої новели, уже "відірваної" від конкретних ситуацій і адресата (так жанр, найтісніше пов'язаний із дійсністю, у ситуації суспільної пасивності несе в собі більший естетичний заряд, ніж комунікативно-інформативний).

Особливо інтенсивною формою античної комунікації були подорожі; вони давали змогу звідати загадкову чужину, щоб потім розповісти про це своєму оточенню. Головними причинами подорожей були торгівля, колонізація, відкриття нових земель, мандри задля освіти (з розвитком філософських шкіл перебування на чужині стає бажаним елементом освіти мудреця, а в IV ст. до н. е. подорожі за межі Греції стають майже обов'язковими для освіченої людини) та "туризму" (першими "туристами" можна вважати Іекаїея та Геродота) або з професійною метою (збереглася, наприклад, розповідь при мандрівні пригоди крогонського лікаря Демокеда, що жив у VI ст. до н. е.); раннє християнство успішно поширювалося завдяки місіонерській (наприклад і, подорожі апостола Павла) га паломницькій (наприклад, подорож черниці Єгарії до святих місць раннього християнства у 500 р. н. е.) подорожам.

Отже, ми бачимо, що антична культура мала свою доволі, розгалужену систему) масової комунікації, що має три найголовніші складові: ораторство та особисте спілкування; театр та інші масові видовища; прагазети та інші форми письмової комунікації. Ці складові несуть у собі як профанне (наприклад, graffiti), так і високе (наприклад, трагедія) слово. Нерідко ці напрями об'єднувалися, бо чим є комедії Арістофана, як не квазіопрофанним словом високого мистецтва, або катілінарії Ціцерона, у яких оратор "експлуатує" традицію "вічних цінностей" громадянина Рима задля кон'юктурної нейтралізації політичної кризи.

Узагалі розподіляти Слово на високе (llogos) і низьке (профанне), віддаючи перевагу літературі, а низ журналістиці, як це робить Е. Шестакова, на нашу думку, принципово хибно. По-перше, журналістика має свій "верх" і "низ", своє логоцентричне та профанне слово, що яскраво відобразилося в розподіленні преси наприкінці ХІХ ст. на якісну й жовту. По-друге, меж розділу, що поділяв би літературно-художнє і фактографічно журналістське слово, не існує. Наприклад, публіцистика, яка є стрижнем журнальної періодики та найвищим щаблем журналістики (Я. Н. Засурський. В. Й. Здоровега, І. Л. Михайлин, Є. П. Прохоров, В. В. Різун, В. І. Шкляр), являє собою діалектичну взаємодію "документального відображення дійсності" з її "художнім моделюванням" (тобто таким же моделюванням, як у літературі) [28, 181]. Публіцистика пов'язує журналістику, з одного боку, з філософією ("Публіцистика — це дрімуча філософія, а філософія це – свідома своїх далекоглядних цілей і своїх методичних засад публіцистика" [29, 115]), а з другого — з лірикою (і ліриці, й публіцистиці притаманна особлива роль особистості автора, діалектичне поєднання зображення та самовираження, використання образно-асоціативного мислення, незначна роль фабули). Саме публіцистика і є тим логосом пражурналістики античності та середньовіччя, що заперечує Е. Шестакова. Хіба ми не можемо поставити в один ряд, який об'єднується поняттям "висока логоцентрична публіцистика" (а значить – і журналістика!), промови Демосфена й Цицерона, послання апостола Павла й сучасні газетні та журнальні статті, есе, ескізи, розвідки політично-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядного змісту (що не вкладаються в поняття релігії, мистецтва, науки), а також сучасне ораторство в радіопередачах та телевізіях? Отже, і журналістика, і література більшою чи меншою мірою використовують слово і як репрезентант історії, влади, соціально-політичного режиму чи умонастроїв культурної ситуації, і як орган мислення, умову розуміння світу та себе в ньому як охоронця буття. Перетином журналістики й літератури є нарисове мислення, доволі яскраво виражене вже у давньогрецькій літературі та історіографії. Однак ця проблема, проблема пошуку пражурналістських витоків, у античному нарисовому слові стане предметом наших подальших досліджень.