Ласкаво просимо

Телевізійний діалог: комунікативні технології побудови

УДК: 070: 7.073; 070: 7.097; 621.397.13

У статті досліджуються комунікативні технології побудови телевізійного діалогу та висвітлюються особливості телепрограм діалогічного стилю.

Ключові слова: телебачення, журналістський твір, комунікативні технології.

The article is dedicated to research the communication technologies of creating the television dialogic end is coverage the peculiar features of the dialogic style the television program.

Key words: the television, the journalistic work, the communication technologies.

Актуальність теми. Телебачення певною мірою взяло на себе місію давати відповіді на порушені суспільством питання. Останнім часом в ефірі дедалі більше програм, в основі яких лежить дискусія. Діалог стає невід'ємною складовою всього телевізійного процесу. Адже саме у відвертому спілкуванні, у міжособистісному контактуванні має розвиватися інформаційне суспільство, ідеї якого почали зароджуватися в Україні лише в останні роки ХХ ст. Успіх телевізійного діалогу значною мірою залежить від професійності журналіста: як він зуміє вибудовувати особистісний, психологічний контакт. Невміння журналіста формувати контакти негативно впливає на якість кінцевого результату — журналістський твір.

Мета розглянути комунікативні технології побудови телевізійного діалогу як жанрової форми в контексті сучасної теорії та практики телевізійної журналістики. Дати наукове обґрунтування побудови телевізійного діалогу. Проаналізувати діалогові відносини між ЗМІ та аудиторією.

Психологи, соціологи, журналісти фіксують, що відбуваються певні зміни у людському спілкуванні. Зникає довіра до засобів масової інформації, люди відмовляються спілкуватися з журналістами, з недовірою ставляться до журналістських матеріалів. Однак журналісти розуміють, що без спілкування важко уявити будь-яку масмедійну діяльність.

На жаль, в теорії української журналістики мало місця відводиться тематиці телевізійного діалогу, технології проведення журналістського спілкування. Теоретики дають різні визначення: бесіда, розмова, діалогічне спілкування [1]. Перш ніж таке спілкування відбудеться, необхідний особистісно-психологічний контакт, тобто непроста система взаємозв'язку журналіста з тими, з ким він спілкується, контактує задля отримання інформації. Слід зазначити, контакт можливий за певних умов:

— обов'язкової довіри інформатора до журналіста;

— бажання спільного сприйняття інформації;

— взаємного впливу і взаємного розуміння;

— співпереживання.

Аудиторія є пусковим механізмом функціонування журналістики. Вона започатковує низку тем та проблем, що їх висвітлюють журналісти. Залежно від мети і творчих здібностей автори вдаються до різних комунікативних технологій побудови телевізійного діалогу.

Організація телевізійної програми починається задовго до того, як її перший випуск вийде в ефір і його оцінить глядач. Можливо, навіть задовго до того, як з'явиться справжня назва проекту. Найперше, з чого варто починати роботу над телевізійним проектом, — це вибір ведучого, комунікатора. Оскільки саме від його особистих якостей, від уміння володіти ситуацією, від інтелектуальних здібностей та ще від багатьох інших особистісних рис залежить, в якому форматі слід готувати майбутній проект — чи то як пізнавально-розважальну програму (ток-шоу), чи як інформаційно-аналітичну передачу. Адже можна порівняти добре відомих ведучих в абсолютно різних амплуа і зрозуміти важливість цього підходу та вдалого вибору ведучого: Андрій Малахов — прекрасний ведучий ток-шоу "Велике прання", але його важко уявити на місці В'ячеслава Піховшека в "Епіцентрі" — і навпаки.

Телевізійний діалог вимагає від комунікатора вміння не лише ставити запитання, а й висловлювати свою точку зору, вміння залучати співбесідників до конструктивного діалогу. Комунікатор повинен бути готовим висловити своє розуміння проблеми, вказуючи на суперечність у судженнях опонентів. Консенсус чи взаєморозуміння може постати лише як результат раціонально-комунікативної дії, так званого дискурсу. "Дискурс є спосіб діалогічно-аргументованого перетворення спірних домагань значущості стверджувальних та нормативних висловлювань (а також дій) з метою досягнення універсального (тобто важливого для всіх, хто здатний до розумної аргументації) консенсусу" [2].

Комунікатор повинен подбати про оригінальну форму спілкування і взаємозв'язок із глядачем; продумати, як програма може привернути увагу максимальної кількості глядачів; уявити, що нового самому авторові було б цікаво побачити на телеекрані. І якщо дозволяють технічні можливості телеканалу, краще готувати програму до прямого ефіру. І ось тут не менш важливими є енергетичний та психологічний аспекти підготовки ведучого до проведення такої програми. Необхідними зокрема вважаються такі вміння: організовувати роботу (створити умови) творчій групі; налагоджувати контакт з різними організаціями (фахівцями, експертами); працювати з різноманітними інформаційними джерелами; "діагностувати" характери людей — героїв передачі; працювати над текстом сценарію, уявляти, постійно тримати в уяві образ передачі протягом усього процесу її підготовки та проведення.

Дискурс — широке публічне обговорення якогось спірного питання. Це визначення окреслює коло таких складових, як: дебати, диспут, полеміка, словесний бій, спір, суперечка окремих осіб, співбесідників.

Будь-яка форма діалогу повинна бути живою, містити активність обох сторін. Комунікаторові треба бути пильним, щоб діалог опонентів не перетворився на суцільний монолог, оскільки під час контакту йде боротьба за психологічну ініціативу. Тільки зацікавленість журналіста співрозмовниками, повага до них допоможе отримати необхідну рівновагу під час спілкування. Діалог може перетворитися на "перетягування каната", коли сходяться гідні партнери. Хто піде на поступки — комунікатор, не торкаючись більше запитання, що залишилося без відповіді? Співрозмовник, даючи бодай половинчасту відповідь? Завдяки змагальному характеру такі діалоги мають поряд з інформативністю ще й значний розважальний ефект.

Тримаючи в процесі діалогу ініціативу щодо з'ясування актуальних проблем, тележурналіст доступними способами контролює достовірність одержуваної інформації, не допускає спотворення фактів, категоричності оцінок (зіставляючи висловлювання співрозмовника з документами, думками з цього приводу інших людей). Складові професіоналізму:

мислення дискурсивне (поняттєве, логічне, опосередковане) та мислення інтуїтивне.

Дискурсивне мислення працює в чітко визначених рамках, коли треба щось доводити і для цього зібрано інформацію, яка логічно доводиться. В журналістиці, фундаментом якої є факт, подійність, логіка, дискурсивне мислення супроводжується словесним формулюванням. Окреслимо найхарактерніші риси дискурсу як жанрової форми діалогу:

— дискусія — це подія, а вислів у дискусії — це актуальна подія;

— дискусія потребує вибору актуальної теми та чіткого розуміння, що тут головне, а що має другорядне значення;

— обговорювана тема якомога більше наближена до реальності;

— результат дискусії — отримання нових ідей, нової думки.

В ідеалі тележурналіст знає предмет не гірше за співрозмовника. Упевненість його н e одмінно виявляється і в характері запитань, і в кількості та глибині відомостей, які він отримує під час дискусії. Хоч би в якій обстановці (наперед підготовленій чи імпровізованій) відбувалася розмова, вимоги до комунікатора незмінні: максимальна зосередженість, психологічна стійкість, постійне володіння ситуацією та доброзичливе ставлення до співрозмовників. Основа телевізійного діалогу — клопітка підготовка та миттєва імпровізація.

Друга сторона інтелектуальних журналістських здібностей — інтуїтивне мислення. В журналістському товаристві можна часто почути: "в нього інтуїція від Бога!", "Він має неабияке чуття на хорошу новину!". Справді, інтуїтивне мислення — це безпосереднє знання в поєднанні зі знаннями опосередкованими, раніше придбаними.

Процес формування особистісного контакту журналістів доволі суперечливий. Його основні етапи такі:

1. Визначення особистісних характеристик інформатора.

2. Створення доброзичливої ситуативної настанови для початку контакту (формування першого враження триває від 30 секунд до 4 хвилин).

3. Рефлексивне слухання (журналіст має можливість зміцнити контакт з інформатором, емоційно виказуючи свої почуття, підтримку, підбадьорювання).

4. Стабілізація ситуації на завершення розмови (вміння не тільки почати, але й закінчити контакт: вдячність за надану інформацію, побажання подальшої співпраці).

Якщо подієва інформація сьогодні дедалі більше стандартизується, знеособлюється, то в аналітичних, авторських програмах особис-тість журналіста відіграє помітну роль. Інформація неможлива без людини, оскільки являє собою відображення фрагменту реального світу, і це відображення з'являється у свідомості людини внаслідок акту розуміння. Досвідчений журналіст-практик В. Владимиров переконує, що "саме через процеси розуміння свідомість існує в цьому ідеальному світі щоразу на перетині потоків інформації, безперервно підтримуваної, поновлюваної та перевірюваної на істинність" [3].

Положення, що їх намагатимуться довести співрозмовники під час діалогу, мають пов'язуватися з аргументами як підтвердженням висловленої думки. Лише за цієї умови сформульовані на початку дискусії думки набудуть статусу об'єктивної, аргументованої істини. Істинна думка — та, яка за своїм змістом збігається із дійсністю.

У діалозі часто спостерігається протистав-лення правди (чистого знання) та істини (містичного знання).

Обґрунтовувати істинність думки в діалозі можна за допомогою логічної операції — доведення. Доведення складається з тези, аргументів, демонстрації. Теза — це положення, яке потребує доведення в даних конкретних обставинах. Існує кілька правил щодо тези: теза має бути чіткою і ясною; теза повинна залишатися незмінною; тезою може бути те положення, яке справді потребує обґрунтування.

Тому не менш важливо перетворити діалог у важливий засіб аргументації запропонованих положень. Аргументи — це положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу (докази). Від початку зародження філософії мистецтву аргументації надавалося неабиякого значення. Це закономірно, адже для філософії, яка досліджує смисл буття, істотно важливо не просто декларувати те чи те розуміння буття, людини, її життя та смерті, а й аргументовано його обстоювати.

Виведемо кілька правил для аргументів: вони повинні бути істинними й вірогідними; аргументи мають бути такими, з яких у разі потреби випливає істинність тези.

У доведенні істинності думки складовою частиною виступає демонстрація — логічний зв'язок між тезою та аргументами. "Показувати на дошку рукою" — саме цей метод використовувася ще у платонівсько-аристотельському вченні.

Дотримуючись таких вимог, міркування, висловлене у діалозі, буде свідченням істинності, обґрунтованості, об'єктивності аргументу, забезпечить його гнучкість, змістовність. Але ж найчастіше діалог — це дискусія, тому, безперечно, має місце у ньому спростування, цебто обґрунтування недосконалості доведення. І якщо звернутися до сократівських діалогів, то для яких характерні розповідна рамка, центральний образ, а головний метод — приведення до протиріччя тези опонента, який висловлює, як правило, загальноприйняту думку, тобто спростувати її.

Сам дискурс повинен створювати умови для регулярної участі в практичній дискусії всіх опонентів. Часто-густо бракує інституцій, потрібних для дискурсивного волевиявлення з певної теми, процесів відповідної соціалізації, спрямованої на підготовку людей до учас-ті в дискусії, самого бажання такої участі. В дискурсі можуть бути врегульовані чи не врегульовані конфлікти, але в жодному разі дискусія, особливо у політичному процесі, не повинна приводити до насильства — граничної форми стратегічної дії, де інший суб'єкт розглядається як об'єкт, що сьогодні можна спостерігати у діалозі світового політичного життя.

Діалогічне мовлення цінне тим, що воно не імітує дійсність, а збагачує комунікатора новою інформацією, новими ідеями й нестандартними поворотами дії, тобто відбувається обмін інформацією та взаємне збагачення нею.

Вивчаючи феномен цікавості в журналістиці, В. Здоровега розглядає особистість ведучого як один із найважливіших аспектів зацікавленості аудиторії: "уважний, вдумливий читач, глядач, який не обмежується принагідним споживанням новин, а хоче глибше вникнути у проблеми сучасного світу, бере собі у помічники авторитетного політолога, економіста, публіциста, журналіста, який постійно з'являється на шпальтах, у відповідних теле- і радіопрограмах. Авторитет, престиж того, хто веде розмову з аудиторією, має неабияке значення для формування її поглядів і переконань. Але перед тим, як та чи та інформація вплине на людину, вона повинна бути належним чином сприйнята і засвоєна" [4].

Наступний етап в організації телевізійного діалогу — це вибір формату: студійна розмова з гостями, дебати учасників, наявність інтерактивного зв'язку тощо. Саме від вдалого вибору формату залежить і кількість гостей — чи це один цікавий співбесідник ("В гостях у Гордона"), чи це кілька опонентів ("У центрі уваги" (ТРК "Київ"), чи це (як стало модним останнім часом на Українському телебаченні) ток-шоу за участю доволі великої кількості учасників (наприклад, "Свобода слова" ( ICTV ), "Майдан" (5-й канал), "Я так думаю" (1+1).

Для досягнення поставленої мети варто використовувати у програмах діалогічної форми методи відслідковування актуальних проблем та вдосконалювати технологію створення програми.

Серед телепрограм глядачі однозначно виокремлюють ті, в яких ведучі і головні герої стають об'єктом ідентифікації, єднальним початком є видовищна композиція, а режисура сягає корінням традиції наслідування античного та середньовічного театру, де діє стала схема — постійні герої-маски, набір умовних декорацій, типові ситуації, що із середини наповнюються імпровізацією.

Потрібно зрозуміти, яку модель взаємодії доцільніше обрати для ефективнішого втілення свого задуму. Для початку треба визначити, який елемент із чотирьох основних для телевізійного екрану домінує у вихідному матеріалі: видовище, запитання, судження чи дія.

При цьому потрібно розуміти, що будь-яка класифікація доволі умовна й найпростіші форми в чистому вигляді трапляються вкрай рідко. Частіше маємо синтез різних елементів. Але вони не повинні з'єднуватися хаотично. Для чіткості побудови форми, точності вибору стратегії й тактики автора, редактора, режисера та ведучого під час підготовки та проведення програми дуже важливо її структурувати.

Як будь-який часовий процес, телевізійній програмі слід мати твердий формат. Саме він тримає увагу глядача. Якщо чіткість композиції відсутня, навіть за наявності яскравих героїв і цікавого змісту журналісти неминуче втратять частину глядачів. Особливо це актуально для програм діалогічної форми. Більша частина з них іде в прямому ефірі, що ускладнює роботу творчого колективу й підсилює значення форми. В них неможливо заздалегідь прописати всі репліки, передбачити всі можливі повороти сюжету, в них багато імпровізації. Якщо в записаних на відеоплівку програмах можна монтажем виправити розпливчастість думки, неточність формулювань, відсутність ритму, то в прямому ефірі тільки суворе дотримання формату забезпечує увагу глядача.

Щоразу правила гри визначає телекомунікатор. Саме він вирішує, чи потрібні глядачі в студії для безпосереднього контакту з ними в процесі передачі або ж цей контакт буде опосередкованим — через телефони, телемости тощо. Від правильного вибору тактики спілкування та її відповідності завданню залежатиме ефективність передачі, а отже, її рейтинг.

По-перше, того, хто прийде в студію, має зацікавити тема передачі, він повинен прийти за власним бажанням — учасникам передачі варто знати, чого від них чекає комунікатор. "Якщо говорити про універсальні способи зацікавлення в журналістиці, то в їх основі лежить новизна факту і новизна думки або, що буває нерідко, їх своєрідне поєднання. Вони взаємодіють по-різному, залежно від виду ЗМІ" [5].

По-друге, бажано дібрати характерних персонажів із тих глядачів, які володіють яскравими особистісними якостями, емоційністю, комунікабельністю, тим, що телевізійники називають "енергетикою" [6].

Місія сучасної журналістики — не тільки надати необхідний доступ до інформації будь-якій групі аудиторії, а ще й прилучити її до процесу формування інформаційного суспільства. Не лише розпочати діалог, а намагатися вести його постійно, орієнтуючись на структуру діалогічності:

— діалогічність соціального пізнання,

— діалогічність мислення,

— дискусійність політико-ідеологічного спілкування.

Тележурналіст, як представник сучасності, висловлює активну ідеологічну позицію: чи то погоджуючись з героєм, чи то полемізуючи з ним. Він вступає в прямі людські контакти, втручається в життєві обставини, вирішення складних проблем, створених зазвичай людьми, серед яких він діє, готуючи власний матеріал. Теоретично будь-яка людина може висловити з екрана власні думки з актуальних питань. А журналіст має чітко визначити власне ставлення до того, що відбувається, керуючись принципами масової комунікації, власною громадською позицією. Він має виявити політичну спрямованість і моральний заряд своїх героїв; нерідко в умовах конфліктної ситуації, коли герої не співпрацюють з ним, а протидіють здійсненню задуму, а, можливо, й переслідують його за це. Варто пам'ятати, що "публіцистика — творення людського розуму, його сили і спрямованості. За кожним твором стоїть людина, автортворець. І він сам, автор, має бути особистістю"[7].

Жоден діалог не є завершеною формою спілкування, оскільки кожен диспут на своєму завершенні ставить перед суспільством все нові і нові запитання.

Література:

1. Алешин Ю. Б., Петровская Л. А. Что такое межличностное общение?: Хрестоматия по социальной психологи. – М., 1994. — С. 25.

2. Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. Підручник. — К.: Лібра, 1999. — С. 488.

3. Владимиров В. М. Хаос-розуміння — масова комунікація: Моногр. — К.: КиМУ, 2006. — С. 11.

4. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості. — Львів, 2000. — С. 57.

5. Іванов В. Соціологія масової комунікації. Навч. посіб. — К., 1999. — С. 128—163.

6. Кузнецова О. Журналістська етика та етикет. — Львів, 1998. — С. 187—213.

7. Шкляр В. І. Журналістська майстерність. Поетика журналістського твору. Конспект лекцій. — К.: ВПЦ "Київський університет". — С. 13.