У статті простежується хід суперечливого, часто дискусійного процесу народження і розвитку загальної теорії публіцистики як науки, у руслі якої відбувалося становлення української наукової школи теорії публіцистики. Аналіз наукових праць В. Здоровеги, одного з фундаторів української науки про публіцистику, свідчить про те, що вчений особливу увагу приділяв вивченню природи публіцистики, її ролі в суспільстві, особливостям публіцистичної творчості. Ключові слова: публіцистика, теорія, дослідження.
The article observes the contradictory and often debatable process about the birth and development of the common theory of publicism as a science. The course of this science considers the formation of Ukrainian scientific school in the publicism theory. The analysis of works of Zdorovegy V. (one of the founders of the Ukrainian science about publicism) is the evidence that the scientist paid much attention to the study of publicism, its nature, its place in the society and peculiarities in the publicistic creative work. Keys words: publicism, theory, research.
Зростання ролі інформаційно-розважальних і рекламно-комерційних функцій вітчизняних мас-медіа протягом останніх років призвело до зміни характеру українських засобів масової інформації. Цілком природньо, що публіцистика, в її колишньому традиційному вигляді, не знайшла відповідного місця у сучасній масово-комунікаційній системі.
Але твердження, що публіцистика відійшла в минуле і сьогодні не може бути актуальною для національного інформаційного простору, було б помилковим. Не можна уявити якісну журналістику без справжньої аналітики, досліджень і прогнозів, так само, як не можна не враховувати специфіки, певних традицій української публіцистики, пов'язаних з історичними умовами функціонування преси і ментальністю аудиторії.
Без перебільшення можна стверджувати, що сьогодні українська публіцистика має досить вагоме теоретичне підґрунтя, наукову базу, що дає можливість говорити про існування наукової школи. На жаль, науковці лише зрідка приділяють увагу дослідженню наукових портретів вчених. Професор Різун В. В. у статті "Штрихи до наукового портрета Д. М. Прилюка" вказує на проблему недостатнього вивчення журналістикознавцями наукової спадщини своїх попередників і відзначає, що наукова школа не може не мати своєї історії: "Історія наукової школи живе у постійному зверненні до попередників, цитуванні їхніх праць, аналізові досягнутого в попередні роки" [1, 37]. Мета даної статті — на прикладі наукових праць В. Здоровеги простежити перебіг суперечливого, часто дискусійного процесу народження і розвитку теорії публіцистики, вибудувати чітку, послідовну картину її становлення як науки.
Доктор філологічних наук, професор кафедри української преси Львівського національного університету ім. І. Франка, заслужений журналіст України, літературний критик, публіцист, теоретик літератури і журналістики В. Здоровега все своє життя присвятив дослідженню такого явища, як публіцистика. Особливу увагу вчений приділяв дослідженню природи публіцистики, її ролі у суспільному житті, визначенню поняття об'єкта, предмета і методу публіцистики, поєднанню змісту і форми.
Продовжуючи розвивати думку свого попередника Ю. Лазебника про "чисту" публіцистику і публіцистичний струмінь художньої літератури, В. Здоровега пропонує слово "публіцистика" вживати як у широкому, так і у вузькому значенні слова. У першому випадку під публіцистикою треба розуміти всю багатоманітну літературу на суспільно-політичні теми, твори якої може об'єднати лише один критерій — об'єкт відображення. Таким об'єктом є актуальні суспільні та політичні проблеми. У другому випадку йдеться про власне публіцистику як про своєрідний вид літературної творчості з більш чи менш чітко окресленими особливостями, з певним арсеналом усталених жанрів.
У своїй праці В. Здоровега досліджує публіцистику у її вузькому значенні — як вид літературної творчості. На конкретних прикладах із творчої практики М. Рильського, П. Тичини, О. Довженка, Я. Галана, Остапа Вишні, М. Кольцова, П. Козланюка, К. Котка, Ю. Мельничука та інших письменників і журналістів учений веде розмову про природу публіцистичного узагальнення, про своєрідність і роль образу в публіцистиці, про найпоширеніші публіцистичні жанри, аналізує стиль окремих публіцистів.
На думку автора, не можна досконало зрозуміти особливості публіцистики, обмежившись визначенням тільки одного предмета її відображення (актуальні суспільні проблеми) і мети, з якою пишеться публіцистичний твір (впливати і формувати суспільну свідомість, приносити посильну допомогу безпосереднім учасникам суспільно-політичного руху). Необхідно з'ясувати також природу публіцистичного узагальнення дійсності, ті конкретні літературні засоби, за допомогою яких публіцист доносить свої думки до читача.
Володимир Здоровега зазначає, що головна різниця між наукою і публіцистикою полягає у формі відтворення дійсності. Публіцист, як і вчений, осмислює, узагальнює конкретні явища суспільного життя, але публіцистика завжди актуальніша, оперативніша в самому способі дослідження дійсності. На відміну від вченого публіцист домагається відповідної реакції читача, його твір мусить викликати негайну дію, відгук того, до кого він звертається. Якщо вченого цікавлять різні аспекти конкретної проблеми, то публіциста, як правило, цікавить суспільно-політичний аспект проблеми, явища, факту.
Проводячи скрупульозне наукове дослідження історичних фактів, осмислюючи та узагальнюючи їх, публіцист для передачі своїх думок використовує цілий арсенал художніх засобів. Художній образ слугує публіцистові не менш вірно, ніж логічне судження. В цьому велика схожість художньої літератури й публіцистики. Настільки велика, що їх іноді просто важко розрізнити. Достатньо сказати, наприклад, що в поезії є жанри, які майже збігаються з аналогічними жанрами публіцистики. Такими жанрами є, наприклад, послання, памфлет тощо.
Науковець вказує і на відмінність між публіцистикою та мистецтвом слова: публіцистика відрізняється від художньої літератури не тільки документальністю, а й відмінністю у способі розкриття теми твору. Художник говорить про суспільні проблеми, зображуючи людські характери та почуття, створюючи індивідуалізовані образи людей. Своєрідність і роль образу в публіцистиці інша.
В. Здоровега поділяє думку про те, що публіцист мислить і поняттями, і образами, але не ставить знака рівності між пізнанням дійсності в журналістиці і в літературі, між образом художнього твору та образом, який використовується у журналістиці. Роль художнього образу в публіцистиці хоч і велика, але функція його інша. "Якщо керуватися широкою публіцистичною практикою, а не добрими побажаннями, — зауважує науковець, – необхідно визнати, що образ у публіцистиці не має такого самостійного значення, як у художній літературі, він усе-таки підпорядкований логічному відображенню дійсності; головне в публіцистиці, в більшості її жанрів, — науково-логічний аналіз фактів, явищ життя" [3, 73].
Публіцист через специфіку цього виду творчості вдається до логічно-абстрактної та конкретно-образної форми осмислення дійсності. Вчений вважає, що конкретно-образну форму мислення не можна ототожнювати з художнім мисленням. Хоч публіцистиці й властиві елементи художньої образності, вона не обходиться без конкретних описів, які далеко не завжди є образами художніми.
Образ у публіцистиці В. Здоровега пропонує умовно назвати публіцистичним образом, який характеризується агітаційною пристрастю, дохідливістю, чіткістю і лаконізмом, відсутністю дрібної деталізації, а якщо говорити про відтворення образу персонажа, то й відсутністю всебічної чіткої індивідуалізації, психологічного аналізу, як у художньому творі. Ці властивості публіцистичного образу тісно зв'язані з природою самої публіцистики — її оперативністю, войовничістю, відкритою тенденційністю, активним втручанням у суспільне життя.
Проте, як у художній літературі, так і в публіцистиці вчений визначає різні види художнього образу. Найпростіші з них — словесний образ або образ-"атом", найдрібніша складова частина твору, в якій розкриваються не лише почуття, а й політичні, суспільні явища, а також художня деталь — важливий промовистий штрих, подробиця, за допомогою якої автор намагається яскравіше, виразніше відтворити певну картину, подію, образ людини. За допомогою слова і образних деталей публіцист теж створює образи-картини, які підсилюють, поглиблюють його логічні докази. Існують і такі види публіцистичного образу, як образ-теза, образ-емоція та образ-персонаж.
Якщо словесний образ, художня деталь, образна картина, маючи низку своєрідних рис і властивостей, усе ж позбавленні суттєвих відмінностей від подібних видів образів у літературно-художніх жанрах, то образ-персонаж у публіцистиці, на думку вченого, ніяк не можна ставити в один ряд з образом-персонажем у белетристиці чи драматургії. У зв'язку з природою самої публіцистичної творчості тут, як правило, маємо справу не з художнім характером, а з певним соціальним типом людини, причому змальованим економно, без притаманної мистецтву індивідуалізації та деталізації, за допомогою специфічних публіцистичних засобів.
Як за своїми функціями, так і за внутрішньою структурою та своєрідністю засобів творення система художніх образів у публіцистиці відрізняється від системи художніх образів в епічному чи драматургічному творі, вона близька до системи художніх образів у ліриці.
Досліджуючи різновиди образу в публіцистиці, В. Здоровега зауважує, що поділ належності до різних жанрів умовний, бо навіть у невеликому публіцистичному творі ми знаходимо і словесний образ, і образ-картину, і образ-персонаж. Звичайно, у статті буде переважати словесний образ, рідше образ-картина, у фейлетоні, нарисі — образ-персонаж, в репортажі — образ-картина, та всі вони підпорядковані єдиній меті: переконливіше розкрити авторську думку.
Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки.
Наступна книга В. Здоровеги "У майстерні публіциста: Проблеми теорії, психології, публіцистичної майстерності" (1969) [4] також присвячена дослідженню особливостей публіцистичної творчості. Автор ставить перед собою завдання з'ясувати природу і своєрідність публіцистики, її предмет, функції, зміст і форму публіцистичного твору, а також зв'язки публіцистики з наукою та художньою літературою.
Науковець відслідковує процес зміни етимології слова "публіцистика" і підтверджує свою попередню думку про те, що під впливом соціальних і національних традицій, конкретних історичних умов, за яких розвивалася література і журналістика, цей термін почав вживатись у широкому і вузькому значенні.
Підсумовуючи більшість визначень публіцистики, дослідник зауважує, що першим і чи не єдиним критерієм виступає предмет відображення (література на суспільно-політичні теми ). Другим таким критерієм у значній частині визначень є ще й функції публіцистики (впливати на суспільну свідомість).
В. Здоровега визначає головну специфічну функцію публіцистики — формувати громадську думку, і робить висновок, що публіцистика і громадська думка повинні бути подібні за своєю структурою:
По-перше. Публіцистика, як і громадська думка, відображає ті ж явища дійсності, що й політична свідомість, моральні та естетичні види свідомості. Публіцистика має ознаки, властиві науці і мистецтву, політичним вченням і філософії, праву і етиці, не стаючи однак жодною з цих форм свідомості, не підмінюючи їх, залишаючись порівняно самостійним способом відображення дійсності та впливу на суспільство.
По-друге. Щоб ефективно впливати на громадську думку, публіцистика теж мусить включати в себе раціональні, вольові та емоційні моменти. Публіцист мусить знати суспільну психологію, свідомо чи інтуїтивно враховувати її закономірності, домагаючись впливу на тих, до кого він звертається.
По-третє. Публіцист апелює до громадськості. Як і громадська думка, публіцистика може вимагати, але вона не має сили закону.
Науковець переконаний, що, формуючи громадську думку шляхом переконання за допомогою фактів і суджень, публіцист впливає як на суспільну свідомість, так і на суспільну практику людини. Формуючи громадську думку, публіцистика навчає, збагачує духовно, дає певну естетичну насолоду. Цим не вичерпуються функції публіцистики, але вони є вирішальними.
З приводу визначення предмета публіцистики В. Здоровега полемізує з Є. Прохоровим і зауважує, що шляхом перейменування понять "соціальний факт" чи "факт соціальної дійсності" на "соціальна ситуація" навряд чи можна прояснити специфіку предмета публіцистики. Посилаючись на досвід естетики, яка хоч існує тисячі років, але й досі не має точного визначення предмета мистецтва, В. Здоровега висловлює думку про те, що "дати ідеальне, абсолютно точне визначення предмета публіцистики неможливо, у всякому разі на даному етапі розвитку науки"[4, 42–43]. Не можна створити такої універсальної теорії, яка буде охоплювати, можливо, в чомусь і подібні, але все-таки різні не стільки за предметом і функціями, скільки за змістом і формою явища. В. Здоровега погоджується з тим, що без так званого ідеалізованого об'єкта неможливе теоретичне пізнання, але "сила такого об'єкта не в ньому самому, а в тому, наскільки правильно, правдиво він відображає реальний об'єкт" [5, 53].
Вчений переконаний, що ідеалізований об'єкт не можна створити, не спираючись на колосальний емпіричний матеріал. Якщо ідеалізований об'єкт не виводиться простим шляхом з емпіричного базису, це ніяк не означає, що він узагалі не виводиться саме з цього базису, а береться звідкись іззовні, як вважає Є. Прохоров, із системного аналізу взаємопов'язаних категорій, які він розглядає за "ланцюгом". В. Здоровега називає такий підхід спробою вивести принципи і закони не з природи, не з речей, а нав'язати їх зверху як закони мислення.
Володимир Здоровега вважає за необхідне диференціювати такі поняття, як об'єкт відображення, що означає об'єктивну дійсність у її сукупності та повноті, і предмет відображення, під яким слід розуміти вже визначену суб'єктом у пізнавальних цілях частину, "сектор" об'єктивної дійсності. З цієї точки зору об'єктом публіцистики як науки та мистецтва є реальна суспільна дійсність у всій її складності та взаємозв'язках (охоплюючи виробництво, економіку, право, науку, побут, культуру, мораль тощо), а предметом публіцистики є певний аспект, певна сторона цієї дійсності. Публіцист, як правило, розглядає тільки актуальні явища життя з соціально-політичної точки зору. Своєрідність порівняно самостійного предмета відображення у публіцистиці полягає в тому, що публіцист ніби повертає будь-яке, навіть спеціальне, наприклад, економічне явище тим його боком, яким зачіпає інтереси багатьох людей, а отже, привертає їхню увагу.
З цього, на думку вченого, випливає, що в публіцистиці, як і в мистецтві, предмет відображення ще не становить змісту твору. Зміст публіцистичного твору органічно включає відображення у свідомості суб'єкта специфічного предмета і його осмислення, оцінку. Всяке відображення того чи того предмета є вже не сам предмет, не матеріальне, а ідеальне. Існує, як відомо, об'єктивна логіка речей — вона знаходить своє втілення в логіці понять. Але за допомогою понять можна висловити не тільки певні ідеї, а й описати самі речі, сам об'єктивний світ у його більшій чи меншій конкретності. Ось чому відображення певного предмета в людській свідомості — це далеко не завжди голі абстракції.
Якщо погодитись із тим, що змістом будь-якого, в тому числі художнього і публіцистичного твору, є голі абстрактні ідеї, то не буде жодної відмінності між змістом наукового, художнього і публіцистичного твору, ми не зрозуміємо різниці у способі "здобування" ідеї вченим, художником, філософом, публіцистом. Уся майстерність художника, як і публіциста, зведеться до роботи над формою, до формального вираження ідей. Така тенденція, до речі, знаходить вияв як у теорії публіцистики, так на практиці: теоретично майстерність публіциста іноді обмежується сукупністю композиційно-сюжетних і стилістичних прийомів, а на практиці увага літератора прикута до вишукування суто зовнішніх ефектів, часто навіть на шкоду змістові.
Учений висловлює думку про те, що майстерність будь-якого публіциста, як і художника, проявляється, насамперед, у змісті твору. У зв'язку з цим важливим для публіциста є, по-перше, факт, свіжий, оригінальний, а по-друге, думка — також оригінальна, смілива, всебічно зважена і передана переконливо, втілена в логічно-образну тканину твору. Це один із вирішальних чинників у з'ясуванні майстерності публіциста, решта: композиція твору, образні прийоми, жвавість, образність стилю — все це винятково важливе, без чого немислимий публіцистичний твір, але похідне від змісту.
Після уважного вивчення кращих зразків публіцистики В. Здоровега робить висновок про певний тип мислення, для якого характерні певні особливості. Перша з них полягає в тому, що публіцист ніби мислить вголос. Він подає на суд читача не лише остаточний результат, висновок зі своїх міркувань, а й сам процес знаходження істини, з його болючими пошуками, сумнівами, помилками. Друга особливість цього типу мислення в тому, що публіцист завжди бачить суспільно-політичний аспект явища, про яке йдеться. Третя особливість полягає у своєрідному, тільки для публіцистики характерному сплаві поняття і образу. Науковець зауважує, що "стосовно публіцистики правильніше буде говорити не про художню образність, не про художнє освоєння світу, а про конкретно-образне мислення, до якого, паралельно з логічно-абстрактним, вдається публіцист. Художній образ у всіх його різновидах у певному переломленні входить у це мислення як його складова частина" [6, 80].
Парадокс публіцистики, а точніше, своєрідність психології творчості публіциста, на думку вченого, полягає не в тому, що публіцист робить певні логічно-абстрактні висновки, а потім втілює їх в образну форму. В. Здоровега переконаний, що ця думка теоретично хибна, не має ніякого підтвердження у публіцистичній практиці. Процес життєвих спостережень, аналізу дійсності, процес народження образів, висновків взаємозв'язаний, одночасний, його не можна роз'єднати ні в часі, ні в просторі, тому справжній парадокс і справжня складність публіцистики як виду творчості полягає в необхідності поєднання в ній раціональних та емоційних елементів.
На думку вченого, в публіцистиці, у переважній більшості її жанрів, образ слугує здебільшого як засіб, на відміну від мистецтва, де образ є одночасно і метою, і засобом досягнення мети. Образне відтворення світу в публіцистичних творах — це засіб досягнення мети, що допомагає краще розкрити думку, донести її до читача. В. Здоровега не погоджується з Ю. Лазебником з приводу того, що коли автор уникає образного мислення, його твір не може бути віднесений до жанрів публіцистики. Вдаючись до деякого спрощення, В. Здоровега називає образ у публіцистиці одним з "аргументів", а образність — "суттєвою, характерною ознакою публіцистики, але не єдиною, і в певній мірі похідною" [6, 104]. Науковець досліджує співвідношення публіцистики та публіцистичності і дає цим поняттям своє визначення.
"Публіцистика — твори (переважно надруковані у періодичній пресі чи оприлюднені з допомогою інших засобів масового зв'язку), в яких оперативно досліджуються, висвітлюються та узагальнюються з певних класових, партійних позицій актуальні факти і явища. Формуючи громадську думку, впливаючи на суспільну свідомість і подаючи своїм словом певну соціально-практичну допомогу тим, до кого він звертається, публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного та конкретно-образного мислення, впливаючи як на розум, так і на почуття" [6, 106].
Якщо публіцистика — це певний вид творчості, то публіцистичність — це певна тенденція, певна манера письма, певні стильові особливості, властиві як звичайній інформації, так і науковим працям, і творам художньої літератури. Публіцистичність — це якість, що може бути притаманна творові будь-якого роду і жанру. У наступних працях В. Здоровега доповнює це визначення: "Під публіцистичністю слід розуміти певні тенденції, елементи, ознаки публіцистики, стильові особливості, властиві насамперед іншим потокам журналістської інформації, деяким видам наукових праць, творам художньої літератури, іншим видам мистецтва, зокрема й образотворчому мистецтву" [7, 224].
Публіцистичність, вважає вчений, — проникнення характерного для публіцистики методу в твори, непубліцистичні за своєю основою. Публіцистичність виникає тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, зумовити відповідну реакцію. Поняття публіцистичності органічно охоплює широке суспільне звучання, проблемність, тенденційність, полемічність і специфічну, притаманну публіцистиці образність.
Співвідношення понять "публіцистика" і "публіцистичність" В. Здоровега продовжує вивчати у дисертаційному дослідженні "Публицистика, ее природа, общественная роль, гносеологические и психологические основы" (1970) [8]. Предметом дослідження стає публіцистика як "певний вид творчості, ... літературне явище в його найповнішому і яскравому вираженні" [8, 8].
У праці автор науково обґрунтовує публіцистику, її взаємозв'язки з такими формами суспільної свідомості, як наука, мистецтво і публіцистичність, тобто певними елементами публіцистики, властивими інформаційно-журналістським творам, художній літературі, деяким науковим працям. Завдання теорії публіцистики вчений вбачає в тому, щоб створити якнайточнішу інформаційну модель публіцистики, що давно існує в дійсності. У цій моделі повинні знайти своє відображення істотні сторони об'єкта, не кожного окремого твору публіцистики, а публіцистики взагалі.
Неточність наших знань про публіцистику, на думку В. Здоровеги, пояснюється тим, що сам об'єкт дослідження доволі складний, а методи його дослідження недосконалі. Вихід із цього становища треба шукати в тому, щоб за допомогою суміжних наук, застосовуючи розвиненіші та досконаліші методи дослідження, збагачувати і вдосконалювати методологію науки про публіцистику. Вчений переконаний, що специфічні проблеми публіцистики можуть бути вирішені тільки за допомогою самої науки про публіцистику з притаманними їй методами логічного, зокрема логічно-абстрактного, методу аналізу, методу ідеалізації, створення інформаційної моделі публіцистики на рівні словесного опису.
У дисертації автор з'ясовує природу і суспільне значення публіцистики. На основі своїх попередніх розробок детально аналізує функції, зміст, форму публіцистичного твору, дає визначення предмету — це "передусім, соціальні стосунки між людьми, соціально-політичний аспект економічних, виробничих, морально-етичних, наукових та всіх інших явищ життя" [8, 17]. Вчений розглядає природу публіцистичного узагальнення, гносеологічні та психологічні основи публіцистики, майстерність аналізу в цьому виді творчості, а також майстерність доведення та переконання.
У дисертації публіцистика розглядається з точки зору її функціонування в системі масової комунікації. Автор виходить з того, що будь-який твір публіцистики, науки, мистецтва є відповідною системою інформації, яка передається за допомогою відповідної системи знаків. Предметом такого відображення виступають окремі явища суспільного життя, а системою знаків, які замінюють реальне явище зовнішнього світу, стає усна та писемна мова.
Очевидно, що інформаційною здатністю володіють не тільки ті матеріали, що їх журналісти називають інформацією, що їх й всі без винятку матеріали різних родів і жанрів. І газетна замітка, і публіцистична стаття, і роман, і кінофільм, і портрет чи фотознімок несуть в собі певну, хоча і різну за характером, внутрішньою структурою, складністю і цінністю інформацію.
Журналістські твори В. Здоровега пропонує умовно поділити на дві групи: власне інформаційні матеріали, повідомлення про події, які відбуваються в даний момент або відбувалися зовсім недавно, тобто про події, що відображають мінливість в актуальних явищах, і аналітико-публіцистичні матеріали, які відображають більш стійкі процеси актуальних явищ.
Останні, тобто публіцистичні твори, містять різноманітну за характером інформацію: елементарну, або подієву, яка збігається до певної міри зі змістом інформаційних матеріалів газети, та більш складну, або аналітичну інформацію, що її, у свою чергу, можна поділити на семантичну й естетичну. Саме це, на думку вченого, робить публіцистику порівняно довговічною, чого не можна сказати про подієву інформацію, яка втрачає своє значення разом із втратою актуальності подій, що про них вона повідомляла.
Публіцистичний твір, крім елементарної інформації, несе в собі значну частку складної семантичної і, частково, естетичної інформації у вигляді певних думок, а також відповідних образів, здатних впливати на людину естетично. Можуть втратити свою актуальність факти, може забутися оперативний привід для написання публіцистичного твору, але залишаться думки, образи аналіз, принципи підходу до явищ життя, корисні та потрібні читачеві упродовж тривалого часу.
Після завершення дисертаційного дослідження В. Здоровега й далі розвиває деякі свої положення і теоретично осмислює основні закономірності публіцистичної творчості у двох наступних працях: "Пошуки істини, утвердження переконань: Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики" (1975) [9] і "Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики" (1979) [10].
Учений досліджує зокрема процес до ведення і встановлення об'єктивної істинності у публіцистиці. Науковець зазначає, що, як у щоденному житті, так і в будь-якій науці той чи той висновок, судження, теорію, концепцію ми мусимо довести. І публіцистика – не виняток. Тут теж діють загальні закони пізнання. Але коли для науки цього достатньо, то для публіцистики, виходячи з її природи і функцій, такого доведення замало. Завдання публіциста нерідко починається там, де завдання вченого, по суті, закінчується. Для публіциста мало встановити і навіть довести певну істину. Публіцист повинен ще вміти переконати в цьому тих, до кого він звертається.
Відповідно до потреб формування громадської думки та виховання людських переконань, на думку В. Здоровеги, у публіцистиці виробився відповідний метод впливу на читача.
Публіцистика виробила своєрідний метод мислення вголос. Він найкраще сприяє тому, щоб читач спільно з публіцистом відкривав істину та засвоював її як власне відкриття. Цими потребами продиктована притаманна публіцистиці емоційність і образність, без яких неможливо викликати адекватні почуття, а отже, досягти сприймання висловлених ідей не тільки розумом, а й серцем.
Публіцист повинен уміти показати зв'язок, залежність, повну або часткову відповідність адресованих читачеві ідей, поглядів інтересам не тільки колективу, але й конкретного індивіда.
Те, що певна істина неодноразово проголошувалася, не означає, що вона відома широкому загалу. Для багатьох людей вона може бути новою. Публіцист, який доводить до читачів цю істину, звісно, не відкриває її людству, якому вона взагалі може бути відомою. А от для більшості індивідів, на яких розраховує свій виступ публіцист, може бути новою або порівняно новою, тобто не цілком засвоєною. Отже, публіцист не завжди відкриває нове для людства, але завжди робить "відкриття" для якоїсь частини людей, несе їм нову як подієву, так інтерпретаційну інформацію. Без цього творчість публіциста не сприймалася б читачем і не мала б впливу на інших людей.
Говорячи про публіцистику як про поняття збірне, В. Здоровега вказує на те, що конкретні публіцистичні твори різняться між собою не тільки певними зовнішніми ознаками стилю, а й значно суттєвішими внутрішніми властивостями, які власне, й визначають сам стиль. Учений вважає, що однією з таких властивостей є співвідношення у творах дослідницьких і пропагандистських якостей. Йдеться не про протиставлення, а лише про те, що в одних творах дослідницький струмінь потужніший, в інших – слабший. В одних творах читач ніби прилучається до автора в його пошуках істини, і ця співучасть є найкращим способом переконування, завоювання однодумців, а в інших – цей елемент "першовідкривача" незначний, автор розкриває загальновідомі істини, ніби наново відкриваючи їх для адресата.
Учений переконаний, що істина, коли мовиться про явища суспільні, — не набір певних правил чи аксіом, які публіцист повинен лише ілюструвати; розкриття певного загального положення на конкретному новому матеріалі, розкриття відомої закономірності в новій, не подібній до іншої ситуації — це завжди пошук, творчість.
Учений переконаний, що істина, коли мовиться про явища суспільні, — не набір певних правил чи аксіом, які публіцист повинен лише ілюструвати; розкриття певного загального положення на конкретному новому матеріалі, розкриття відомої закономірності в новій, не подібній до іншої ситуації — це завжди пошук, творчість.
Формування нової ролі публіцистики полягало в тому, що від ідеологізованого маніпулятора громадської думки та засобу пропаганди директивних установок преса поступово перетворювалася на трибуну для плюралістичних суджень. Розвиток демократичних процесів у суспільстві дозволив перейти в публіцистичній діяльності від піднесено-схвалювальної тональності подачі матеріалу до предметно-критичної. На сторінках преси зросла кількість правдивих аналітичних матеріалів, а принцип правдивості теоретики й практики почали визначати як засадничий в журналістиці.
Проблеми, що їх науковці й публіцисти вирішували роками, розв'язалися доволі просто: " Журналісти почали говорити правду — і все стало на свої місця ... скільки зусиль витрачено, щоб слово журналіста знайшло відгук у душах людей, скільки приймалося документів, проводилося наукових і науково-практичних конференцій, скільки мовилося про необхідність поєднання логічного і образного в публіцистиці, про збагачення жанрової палітри і пошуку найточнішого слова, а читачі й глядачі залишалися байдужими. Та тільки-но в газетах і журналах, на телебаченні і радіо ми почали говорити правду, іноді навіть напівправду, біля кіосків з самого ранку почалися шикуватися черги, передплата популярних видань переросла у справжні баталії" [11, 3].
Але, на думку В. Здоровеги, проблема правдивості складніша, ніж може видатися необізнаним із теорією пізнання. Науковець розрізняє гносеологічні, тобто теоретико-пізнавальні, і морально-політичні аспекти правдивості: "Можна говорити неправду, будучи впевненим у тому, що вирікаєш істину. Це гносеологічна, пізнавально-теоретична помилка, яка ґрунтується на складності самого відображення дійсності. Але можна говорити неправду, свідомо знаючи чи бодай здогадуючись про це. Тоді слід говорити про брехню, свідомий обман, хоч би якими намірами він виправдовувався" [11, 4–5].
Учений наголошує на необхідності усвідомлення постановки такого питання, як теоретична помилка. Абсолютизація ідеологічного, характерна для духовного життя в роки сталінізму та в період застою, призвела до того, що партійність, тобто свідоме обстоювання інтересів партії, абсолютизувалася, зводилась у ранг домінуючого, визначального принципу, якому підпорядковувалися всі інші принципи, в тому числі правдивість, народність. Насправді ж і з історичної, і з теоретико-філософської точки зору, партійність — лише засіб.
Володимир Здоровега підкреслює, що сьогодні, як ніколи, очевидні саме пізнавальні, дослідницькі функції засобів масової інформації. У зв'язку з цим найпильнішу увагу науки про журналістику має привернути вивчення та оцінювання реальних соціальних процесів, правдивість в їх осмисленні, висновки і рекомендації.
У статті "Публіцистика і перебудова соціально-політичного мислення"[12] В. Здоровега підкреслює думку про те, що публіцистика за своє природою, статусом у суспільстві повинна втручатись у хід соціально-політичних подій, перебудови самого мислення.
Відмінність публіциста від фахівця певної галузі в тому, що він бачить явища цілісно, в складних зв'язках і опосередкуваннях. Його цікавить суспільна значущість факту і явища, їхня соціальна повчальність, філософський, людинознавчий аспект будь-якого явища. Виступи публіцистів — це, крім усього іншого, запрошення до співроздумів, співтворчості, спільної дії, формування активної позиції.
Учений зауважує, що, підтримуючи критичний підхід до явищ життя в сучасній публіцистиці, вважаючи його неодмінною ознакою реалізму, не слід втрачати правильного методологічного орієнтира. Журналіст ніколи не повинен ставити перед собою упередженого завдання: за будь-яку ціну розхвалити чи, навпаки, розкритикувати. Завдання публіцистів у цьому плані дуже відповідальне — правдиво відтворити життя, не відступати від правди, хоч би якою прикрою вона була. Вчений висловлює думку про те, що для успішного функціонування публіцистики потрібна відповідна атмосфера, відповідний клімат і державна підтримка. Без такої підтримки навіть найчесніші зусилля літераторів залишаться гарними намірами.
Можливості вітчизняної публіцистики В. Здоровега оцінює більш оптимістично, ніж художньої літератури, проблемність якої останнім часом "була приглушена" [13, 8]. Вчений зауважує, що через безнадійну описовість, спрощення складних питань життя, прикрашування реальної дійсності українська література не виходить на всесоюзну арену творами документально-публіцистичного жанру. Тому дослідник вважає за необхідне заглибитись у творчу практику сучасних публіцистів, які вміють гостро й аргументовано обстоювати свої погляди і з болем у серці говорять про негаразди в житті, в соціальній практиці.
У праці "Збагнути день сущий" (1988) [13] вчений простежує, чим зумовлений прорив публіцистики на передову прискорення соціальних процесів, що відбувались у суспільстві, і робить теоретичний аналіз поетики документального жанру, якісно новий поворот розвитку якого (середина 80-х рр.) розпочався саме з публіцистики.
Володимир Здоровега вважає, що публіцистика є одним із різновидів документалістики. Поняття документалістики в певному розумінні значно ширше від поняття публіцистики, але розмова про документалістику неодмінно приводить до розмови про публіцистику — і навпаки.
Учений припускає, що в документалістиці загалом домінує публіцистичний метод дослідження дійсності. Насамперед тому, що маємо справу з вивченням реального факту, до того ж актуального в даний час. Актуального — тобто соціально і політично вагомого.
Науковець називає публіцистику серцем документалістики, але зауважує, що не все документально точне в літературі — публіцистика, а отже, поняття публіцистики і публіцистичності не "перекривають" поняття "документальна література", "документалістика".
Ілюстративність, поверхова описовість, на думку вченого, — вода багатьох творів документально-публіцистичного плану, автори яких не можуть обійтися без пишномовного пустослів'я, нав'язливості та бездоказовості, тимчасом, як від художньої публіцистики життя вимагає наукового, реалістичного підходу до показу як успіхів, так і негативних явищ, уміння не тільки порушувати серйозні питання, а й пропонувати шляхи їх вирішення.
У своїх останніх дослідженнях В. Здоровега звертається до творчості І. Франка, цього "справжнього, багатогранного і багатоликого, повнокровного і неповторного у своїй величі художника і мислителя" [14, 12], який активно займавсь як літературою, так і журналістикою і заклав добрі наукові засади теорії публіцистики, роблячи наукові висновки, формулюючи уроки, що їх підказувала повсякденна практика.
На жаль, зауважує В. Здоровега, навіть побіжний аналіз сучасної української публіцистики, надто з тієї високої філософсько-політичної вершини, на яку підніс її своєю творчістю і думками про значення та роль публіцистичного слова І. Франко, свідчить про величезну різницю між вимогами часу і реальним станом функціонування цього виду духовно-практичної діяльності.
Істотним недоліком української, навіть точніше україномовної публіцистики, стає її зацикленість лише на питаннях національно-культурних. І в цьому дуже помітна відмінність від досвіду І. Франка, який ніколи не відокремлював національного від соціального, постійно заглиблювався в економіку, у сферу фінансових, податкових, адміністративно-правових стосунків між людьми. Це надзвичайно важливо сьогодні, коли люди чекають поліпшення якості життя, нормалізації правових стосунків, наведення елементарного порядку в країні.
Необхідність своєрідної істотної трансформації публіцистики, на думку В. Здоровеги, обумовлена передусім змінами в соціальних стосунках сучасного суспільства, активними пошуками діалогу, а не конфронтації. Із засобу тенденційного впливу, тиску на аудиторію ЗМІ дедалі більше стають посередниками між джерелом інформації та аудиторією першочергово засобом інформування, всебічного і об'єктивного, з викладом різних точок зору. Щоб успішно функціонувати в сучасних умовах, публіцистика повинна позбутися властивої їй у минулому войовничості, посилити свої аналітично-дослідницькі властивості, вміння всебічно аргументувати, логічно переконувати, об'єктивно висвітлювати різні погляди.
1. Різун В. В. Штрихи до наукового портрета Д. М. Прилюка // Наукові записки Інституту журналістики. — К., 2002. – Т. 6. — С. 37–52.
2. Здоровега В. Й. Іван Франко і українська публіцистика // Дзеркало тижня. – 2006. – № 23. – 19 черв. – С. 19.
3. Здоровега В. Й. Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис. — К.: Рад. письменник, 1966. — 174 с.
4. Здоровега В. Й. У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології публіцистичної майстерності. — Л., 1969. — 178 с.
5. Здоровега В. И Еще о публицистике, ее природе, содержании и форме // Вестник Московского университета. – 1968 р. – № 6. — С. 49–62.
6. Здоровега В. Й. У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології публіцистичної майстерності. — Л., 1969. — 180 с.
7. Здоровега В. Й. Терія і методика журналістської творчості: Підруч. — 2-ге вид., перероб. і допов. — Львів: ПАІС, 2004. — 268 с.
8. Здоровега В. И. Публицистика, ее природа, общественная роль, гносеологические и психологические основы.: Автореф. дис… д. филол. наук. — М., 1970. — 62 с.
9. Здоровега В. Й. Пошуки істини, утвердження переконань. Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики. — К.: Вища школа, 1975. — 175 с.
10.Здоровега В. И. Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики. — М.: Мысль, 1979. — 173 с.
11.Здоровега В. Й. Правдивість журналістики. // Журналістика та перебудова; Вісник Львівського університету. Сер.: Журналістика. – Вип. 16. — Л., Світ, 1990. — С. 3–10.
12.Здоровега В. Й. Публіцистика і перебудова соціально-політичного мислення // Журналістика і соціально-економічне прискорення: Зб. наук. праць. — К.: УМК ВО, 1988. — С. 3–18.
13. Здоровега В. Й. Збагнути день сущий. — К.: Дніпро, 1988. — 263 с.
14. Здоровега В. Й. Іван Франко і українська публіцистика // Дзеркало тижня. – 2006. – 10 черв. – № 22. – С. 12.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові