Ласкаво просимо

Українська журналістика: обсяг поняття

У полеміці з концепцією С. Костя на основі єдності географічного, мовного та ідеологічного критеріїв запропоновано визначення поняття "українська журналістика" як сукупності мас-медіа, суб'єкти яких ідентифікують себе з Україною як такою, незалежно від мови, політичних, релігійних, ідеологічних та інших переконань.

In the polemic with the S.Kostya conception on the basis of unity of geographical, linguistic, ideological criteria determination of notion is offered "Ukrainian journal-ism" as an aggregate of mas-media, the subjects of which identify itself with Ukraine as such regardless of language, political, religious, ideological and etc persuasions.

Дослідження історії української журналістики, що активізуються останнім часом у зв'язку з розвитком журналістської освіти, посилюють увагу до методологічних проблем цієї молодої науки. Терміни, що раніше вживалися стихійно, інтуїтивно, здавалися самозрозумілими, потребують чіткого наукового визначення, оскільки лише їх однакове розуміння вченими уможливлює створення загальнонаукового дискурсу. Під цим кутом зору саме поняття "українська журналістика" теж потребує з'ясування свого обсягу й змісту.

Особливим поштовхом для постановки цього питання стали праці Степана Костя, який у новітній період висунувся на місце провідного дослідника історії української преси [2; 3; 4; 5]. С. Кость – один з небагатьох виявляє глибокий інтерес до методологічних проблем. До окреслення поняття "українська журналістика" він йде через проблему періодизації. У статті "До питання про періодизацію західноукраїнського журналістського процесу першої половини ХХ ст." [2], яка може правити за передмову до його "Нарисів" [3; 4; 5], він свідомий того, що "наша історична наука завжди відчувала брак філософсько-історичних, теоретико-методологічних й історіографічних праць" [2, 115]; від недостатньої уваги до засадничих питань – слабкість багатьох досліджень, де періодизація підмінена "класифікацією журналістського матеріалу" [2, 113].

Важливо й те, що С. Кость визначив базові поняття своєї праці. Так, зокрема, він пропонує таке розуміння поняття періодизації: "це членування історичного процесу (і дослідницький прийом) з метою визначення часових проміжків (тобто окремих періодів) цього процесу; кожен із цих проміжків якісно відрізняється від попереднього і наступного, є цілісним, завершеним, але разом із тим органічним складником загального історичного процесу" [2, 122].

Дослідник наполягає на тому, що специфіка журналістики зумовлюється не її особливими чи внутрішніми законами, а "характером тих функцій, які вона виконує, своїм призначенням. Преса не буває самостійною, вона завжди відображає інтереси, позиції, ідеї, прагнення держави, нації (народу), класу, стану, партії, групи людей, окремої людини" [2, 122]. Таке розуміння преси визначає і критерії її періодизації. Тут не можна обмежитися лише фактами з історії преси, навіть дуже важливими. "Змістом преси, – вважає С. Кость, – не може бути щось інше, ніж зміст буття народу, проблеми, тенденції суспільнополітичного буття" [2, 122]. Тому критерій періодизації потрібно шукати не серед фактів власне журналістики, а на рівні суспільного буття певного соціального організму. У чому ж полягав "зміст буття" українського народу? Адже саме він, за логікою дослідника, і є критерієм періодизації журналістики. С. Кость знаходить цей критерій: ідея української державності. "Державність, – зазна чив він, – стала у нинішньому столітті "альфою і омегою" української політичної думки і практичного буття українського народу, метою його національно-визвольних змагань і сенсом існування його як нації" [2, 123]. Він завершує статтю обґрунтуванням наукових якостей цього критерію: "Цей критерій, – пише він, – історично вагомий (містить найвищий національний ідеал), універсальний (стосується усіх ділянок життєдіяльності українського народу в усі часи), історично неперервний (навіть за втрати державності ідея існувала в історичній пам'яті народу), однорідний, однозначний і внутрішньо несуперечливий" [2, 124]. Таким чином, як ввжає дослідник, ідея державності має всі підстави для того, щоб нею користуватись як методологічною засадою періодизації журналістики.

Слід зазначити, що гуманітарна наука завдячує С. Костю самою постановкою й розв'язанням проблеми критерію періодизації української журналістики. Більше того, ідея державності в С. Костя переростає періодизаційні функції, перетворюється на універсальний методологічний критерій, який у цілому визначає поняття "українська журналістика", формує її історичну концепцію, визначає добір фактів для розгляду та специфіку їх оцінок. "Коли ми говоримо "західноукраїнська преса", – роз'яснив свою позицію С. Кость у передмові до частини першої "Нарисів…", – то маємо на увазі ту пресу, що виходила українською мовою і проповідувала українську ідею. […] Ми не вважаємо українською ту пресу, що виходила українською мовою за кошти польського, чеського, румунського чи російського (радянського) урядів і була антиукраїнською за своєю суттю, за своїм духом" [5; 3]. Цілком зрозуміло, що в цій передмові С. Кость просто конкретизував зміст критерію державності. На перший погляд, у цьому визначенні вс е зрозуміло, тим більше, що надалі він "спрацьовує" в конкретному дослідженні західноукраїнської преси. Але при уважнішому ставленні до нього виникають істотні методологічні труднощі. Розгляньмо їх.

По-перше, стає цілком зрозумілим вибір об'єкта дослідження С.Костем у часі й просторі.

За часом перша половина ХХ століття – це той період, який найбільш точно (за всіма параметрами) відповідає критерію державності. Ідея державності поступово визрівала в українському суспільстві впродовж усього ХІХ століття; в усвідомленому вигляді вона почала функціонувати лише в ХХ столітті. Але із встановленням у Західній Україні радянської влади і узурпацією преси російським (радянським) урядом журналістика втрачає можливість розвивати ідею державності. Тому хронологічно "Нариси…" С. Костя обмежені 1901–1944 роками з перервою від вересня 1939 до червня 1941 року. Усі інші хронологічні відрізки не відповідають критерію державності; тому з двохсотлітньої історії право бути українською журналістикою визнається лише за першою половиною ХХ століття.

За простором західноукраїнський регіон обраний тому, що в ньому преса, яка відповідала критерію державності, є найбільш розгалуженою і функціонує найдовше, захоплюючи так зване міжвоєнне двадцятиліття. Преса Радянської України, за концепцією С. Костя, насправді не є українською. Це та преса, що створена на кошти "російського (радянського) уряду і була антиукраїнською за своєю суттю, за своїм духом" і не "проповідувала українську ідею". Інші регіони не можуть конкурувати із Західною Україною щодо відповідності критерію державності, тому він переноситься в центр не просто даного дослідження, а й історії української журналістики в цілому.

По-друге, врахування головного критерію пояснює вибір авторами й редактором "Нарисів…" видань для аналізу. Тут ми не знайдемо розгляду історії таких провідних часописів доби, як журнали "Літературно-науковий вісник" (1898–1932) і "Вісник" (1933–1939), газета "Діло" (1880–1939), а тим паче прорадянські видання "Нові шляхи" (1929–1932), "Вікна" (1927–1932), проте знайдемо чимало видань, які вперше введені в історію української журналістики, видавалися певними громадськими організаціями, мали низький поліграфічний рівень, друкувалися на друкарських машинках, розповсюджувалися серед вузького кола однодумців, але відповідали критерію державності. Не викликає ніякого сумніву, що й цей рівень нашої журналістики мусить бути описаний її істориками. Але вивчення цього рівня не повинне призводити до трансформації загальної картини історії, підміни головного другорядним, піднесенням фактів бібліографії до явищ історії журналістики.

По-третє, ідея державності як критерій створення історії журналістики визначає не тільки добір видань, а й персоналій. Це дуже виразно простежується в "Нарисах з історії української військової преси", де представлені портрети Є. Коновальця, С. Петлюри, Р. Шухевича й С. Бандери. Але в концепції С. Костя не знаходиться місця вже навіть для журналістського портрета Д. Донцова (редактора "Літературно-наукового вісника" й "Вісника"), А. Крушельницького (редактора журналу "Нові шляхи"), В. Бобинського (редактора журналу "Вікна") і т. д.

Жанр журналістського портрета (вживаємо цей термін у тому значенні, в якому літературознавці вживають термін "літературний портрет", а політологи – "політичний портрет") під пером С. Костя відзначає: 1) зосередженість на військовій діяльності героїв з ігноруванням інших аспектів їх біографії; 2) розгляд військової діяльності як передмови до власне журналістської праці; 3) розтягнутість таких передмов і зредукований виклад власне журналістської праці; 4) недостатнє обґрунтування залучення деяких фактів до аналізу; зокрема, розгляд як авторських редакційних матеріалів.

По-четверте, – і це найголовніший аспект – ми його й відсунули насамкінець саме з огляду на його важливість і підсумкову програмовість. Прямолінійне застосування критерію державності залишає поза межами історії української журналістики величезну групу явищ материкової України, адже саме вона перебувала в складі Радянського Союзу як УРСР, це її журналістика видавалася, за С. Костем, українською мовою на кошти російського (радянського) уряду і була антиукраїнською за своєю суттю, за своїм духом. Автор готовий визнати релятивність мовного чинника, зазначивши, що для пропаганди української ідеї "українці видавали, коли була така можливість, журнали й іншими мовами". Але на непорушності засади "проповідування української ідеї" [5; 3] він твердо наполягає.

За такого підходу опиняються поза історією української журналістики всі радянські видання. Це правда, вся журналістика в Радянському Союзі була партійною, тобто в буквальному розумінні належала комуністичній партії, змістом діяльності якої щодо України було проведення імперської політики, знищення національної свідомості, перетворення на фікцію української державності. Але чи завжди вдавалося це робити?

Відповідь на це питання непроста, адже всі ті твори, які для партійних ідеологів служили підставою для репресій проти українських письменників, друкувалися в партійній же радянській пресі. І "Любіть Україну" В. Сосюри, і "Жива вода" Ю. Яновського, і "Собор" О. Гончара, і багато інших творів, що "проповідували українську ідею" були вперше надруковані на сторінках радянської преси, як потім і розгромні статті, спрямовані проти їх авторів. У цій же пресі співробітничали як журналісти і друкували свої твори Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Микола Руденко і багато інших борців за українську ідею. А якщо кинути оком на попередній період, то те ж саме побачимо й там. Остап Вишня, що друкується у "Вістях ВУЦВК", Микола Трублаїні, Майк Йогансен у радянській пресі закладають традиції українського подорожнього нарису. А з кого складалися редакції журналів "Червоний шлях", "Життя й революція", "Літературний ярмарок" і "Нова ґенерація"? А величезна дискусія 1925–1928 рокі в, промотором якої виступив Микола Хвильовий, хіба не велася на сторінках центральних партійних видань? А самі памфлети Хвильового на захист української духовної самостійності хіба не були надруковані в тижневику "Культура і побут" – додаткові до центральної радянської газети "Вісті ВУЦВК"? То що ж це все не українське, тому що радянське?

Це питання не вперше виникає в нашій науці й публіцистиці. Для його розв'язання пошлюся на авторитетні судження нині вже покійної Галини Гордасевич, яка в 15 років потрапила під нагляд агентів НКВД, у 16 – уже сиділа в тюрмі, а в 17 – отримала 10 років таборів за свої юнацькі вірші. У статті "Твої, Україно, діти…" [1] вона розмірковувала над довідником "З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій" (1991) з погляду того, кого ще можна вважати репресованим письменником, адже у цій книзі були представлені лише розстріляні в 1930-х роках.

Усі українські письменники – діти матері України, до такого висновку приходить авторка; вони були ненависні Москві саме як українські письменники (хоч і радянські); вони були питомими українцями і за це підлягали знищенню в російській комуністичній державі.

В. Сосюра не був репресований, його лише ув'язнили в божевільні й заарештували його дружину. Був кинутий у тюрму М. Рильський, але випущений невдовзі. А П. Тичина – автор "Пам'яті тридцяти" і "Золотого гомону"? Для нього навіть не знадобилося арешту; він усе зрозумів раніше, ніж його встигли знищити, й розчинився у вірнопідданстві. Крім себе самої, якій пощастило повернутися з таборів, Галина Гордасевич називає Василя Мисика, Миколу Адаменка. З великою загальнолюдською любов'ю вона пише про Гелія Снєгірьова й Івана Дзюбу, які підписали зречення від своїх поглядів і вийшли з тюрми. Коли І. Дзюба "навіч побачив, у яких умовах йому доведеться жити, і зрозумів, що йому цього не пережити, – чи ж можемо ми мати до нього претензії, що він зробив учинок, який давав йому шанс вижити?" [1, 130]. А репресований вже після війни Василь Боровий? А ті, що загинули на фронті: Кость Герасименко, Микола Трублаїні, Дмитро Надіїн, Федір Мицик, Леонід Зимний та ін. – вони не за Україну віддали свої життя? Якщо називати жертви більшовизму, то чи ж можна промовчати про в'язнів фашистських таборів: Ігоря Муратова, Павла Загребельного, Василя Бондаря? А що призвело до передчасної смерті Віктора Близнеця, Григора Тютюнника, Маргариту Малиновську?

Галина Гордасевич не ухилилася від розгляду найодіознішої постаті Ярослава Галана. Його творчість уже безпосередньо стосується журналістики. "Так, він писав памфлети проти тих людей, яких ми нині називаємо героями і справжніми борцями за волю України, та ще й писав їх на рівні базарної лайки. І все ж… І все ж він був твоєю дитиною, Україно, твоєю нерозумною, грішною, заблудлою дитиною, доля якої не може тобі не боліти, – і закінчує Галанів сюжет Галина Гордасевич такими роздумами. – І якщо навіть убивство Галана не було провокацією, необхідною для нової хвилі репресій, то все ж він був український письменник, який загинув від чужої руки" [1, 140].

Мені довелося трохи спростити й скоротити аргументацію авторки, але викладеного достатньо, щоб навести її висновки. "І виходить, – підсумовує Галина Гордасевич, – що всі – так-так, усі! – українські письменники були так чи інакше репресовані, навіть ті, яким удалося уникнути сталінських таборів, емігрувати за кордон і там провести життя. Бо врешті, яка різниця, чи колючі дроти відділяють тебе від батьківщини, чи океан – батьківщину від тебе, – головне, що вони є межи вами" [1, 139].

У цій позиції Г. Гордасевич набагато більше української ідеї, ніж у концепції С. Костя. Бо гуманізм – то теж українська ідея. А українська радянська журналістика, література і в цілому духовна культура зовсім не мають вигляд завойованого ворогом плацдарму а є тереном нескінченної й нещадної боротьби за ту ж саму українську ідею.

У цілому ж, у сучасній мовній практиці слово "радянський", цілком однозначне ще зовсім недавно, розщепилося на два значення: перше – змістове, це атрибут певної ідеологічної настанови, знак вірнопідданства соціалістичній державі; друге – хронологічне, це епоха, яка існування тієї держави охоплює. Ці значення слід суворо розрізняти принаймні в науковому обігові, оскільки цілком виразно виявляється, що далеко не всі явища радянської епохи були радянськими за змістом. Більше того, сучасну суспільну думку цікавить не стільки сам процес здійснення тоталітарного змісту, скільки народження в надрах поліційної держави руху опору, формування вільнодумства, що охопило й реалізовувалося через журналістику, яка з ним же й боролася, будучи інструментом держави й виконуючи функцію ідеологічного насильства.

Висновок з наведених роздумів і матеріалу такий: якщо будувати історію журналістики на ідеологічних засадах, наука знову повернеться до більшовизму, але на цей раз на національному (а не соціальному) ґрунті. Історія Української держави не дає охолонути пристрастям, науковцям важко зрозуміти, що тоталітарна політична система може (і повинна) бути таким же предметом наукового вивчення, як і демократична. До цієї тоталітарної політичної системи входить і журналістика. Завдання науковця сьогодні – вивчити історію української тоталітарної журналістики й показати, як українські діячі використовували її для пропаганди українських ідей і загальнолюдських цінностей, бо і перші й другі руйнували класову свідомість, протистояли тоталітарній системі, боролися проти неї, аж поки не зруйнували її цілком.

У контексті цих міркувань варто ще раз задуматися над обсягом поняття "українська журналістика", аби розуміти, історію чого ми вивчаємо. Це журналістика, що має такі конститутивні ознаки:

1) видається українською мовою на материковій Україні чи в будь-якому іншому куточку світу, незалежно від ідеологічного спрямування чи забарвлення;

2) видається іншими мовами для пропаганди української ідеї, наприклад "Киевская старина", "Ukrainische Rundschau", "Украинская жизнь";

3) видається мовами національних меншин в Україні.

Іншими словами, наука мусить прийти до висновку про доцільність застосовувати в історії української журналістики поєднання географічного (територіального), мовного та ідеологічного принципів, не абсолютизуючи останній. Ця триєдність дозволяє усунути крайнощі, на які штовхає науку використання відокремлено лише ідеологічного принципу. На засадах застосування цих принципів у підсумку можна запропонувати таке визначення поняття "українська журналістика". Зрозуміло, що в обсяг цього явища мають бути зараховані ті видання, суб'єкти яких ідентифікують себе з Україною як такою, незалежно від мови чи політичних, релігійних, ідеологічних та інших переконань.

Українська журналістика – це сукупність масово-інформаційних продуктів, створених суб'єктами українського суспільного життя. Іншими словами, ми приходимо до простої істини: українська журналістика – це сукупність масовоінформаційних продуктів діяльності етнічних чи політичних українців.

1. Гордасевич Г. Твої, Україно, діти… // Березіль. – 1993. – № 9–12. – С. 129–141.

2. Кость С. До питання про періодизацію західноукраїнського журналістського процесу першої половини ХХ ст. // Збірник праць кафедри української преси: На пошану професора Володимира Здоровеги з нагоди 70-річчя від дня народження. – Л., 2000. – Вип. 3. – С. 107–126.

3. Кость С. Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини ХХ ст. (Структура. Частина друга). – Львів, 2002.

4. Кость С., Тимчишин О., Федірко К. Нариси з історії української військової преси. – Л., 1998.

5. Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини ХХ ст. (Структура. Частина перша) / За ред. С. Костя. – Л., 2002.