Ласкаво просимо

УДК 070(477)"19":001

Об'єктом статті є конкретні кандидатські й докторські дисертації з журналістики другої половини ХХ століття, опис основних тем наукових робіт й короткий огляд суті досліджень. Оскільки протягом цього періоду дисертацій із журналістики було захищено понад дві сотні, а обсяги матеріалів – дуже великі, то ці праці розглядаються вибірково.

The subject of the present article is the specific Ph.D. and doctoral theses on the journalism of the end of the 20th century, description of the key topics of the scientific papers and the brief interpretation of the essence of the researches. As during this period there were over two hundred of dissertations upheld and the volumes of materials were rather significant, these papers are viewed selectively.

Наукові знання з журналістики збиралися і накопичувалися поетапно. Аналіз цієї інформації сьогодні може стати основою для визначення перспективних напрямів розвитку української журналістики України та її наукової оснащеності. Такі знання є надзвичайно необхідними й актуальними, адже вони будуть корисними не лише для вчених-журналістикознавців, викладачів, студентів і аспірантів вищих навчальних закладів, а також для працівників засобів масової інформації.

Здобутком українських учених нині є чимало важливих досліджень. Свідченням цього є не лише окремі статті у спеціальних засобах масової інформації, видані підручники тощо, а й наявність у наукових фондах нашої країни численних дисертаційних досліджень. Важливо знати сьогодні імена тих людей, які стали авторами згаданих публікацій. Адже українське журналістикознавство на цьому етапі ще малодосліджене.

Об'єктом статті є конкретні кандидатські й докторські дисертації з журналістики, опис головних тем наукових робіт й стислий переказ суті досліджень. Проте протягом другої половини ХХ століття таких дисертацій було захищено понад дві сотні. Тож, зважаючи на великі обсяги матеріалів, розглянемо ці праці вибірково.

Повної картини наукової концепції розвитку журналістикознавства в Україні ще немає. Адже ця наука – зовсім молода й формувалася лише в останнє десятиліття. Немає й повного переліку дисертаційних робіт з журналістики. Перші кроки на цьому шляху зробив професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Б. І. Черняков, який уклав бібліографічний покажчик дисертаційних досліджень з журналістики [1]. У довіднику проілюстровано, як творився фаховий потенціал учених у даній галузі науки, як зростала кількість дослідників масовокомунікативних процесів.

Важливу роль у формуванні журналістикознавчої школи в Україні нині відіграє й директор Інституту журналістики професор В. В. Різун. Як голова спеціалізованої ради захисту дисертацій, керівник науково-методичної комісії з журналістики при Міністерстві освіти і науки, він веде ще й координаційну роботу. Інститут журналістики нині є центральним серед понад тридцяти навчальних закладів, де готують журналістські кадри.

Серед фундаторів журналістикознавчої школи такі відомі постаті, як Д. М. Прилюк, А. З. Москаленко, І. Н. Слободянюк, І. В. Прокопенко, М. М. Шестопал, П. М. Федченко, І. Р. Семенчук, О. К. Бабишкін та ін. Основними науковими напрямами школи стали проблеми вітчизняного журналістикознавства, формування моделі сучасного фахівця, моніторинг та інформаційне моделювання ЗМІ, сучасні українські видавничі стандарти, наукові проблеми масової комунікації, наукові проблеми видавничої справи, редакційного менеджменту, міжнародної журналістики, історії культури, літератури та журналістики в аспекті масової комунікації, наукові проблеми періодичної преси, мови та стилістики ЗМІ, телебачення та радіомовлення, масовоінформаційної діяльності, зображальної журналістики, наукові проблеми реклами та зв'язків з громадськістю тощо.

Вивчаючи дослідження з журналістики українських науковців 50-х років, насамперед ознайомимось з працями таких учених, як І. Бас, А. Окороков, І. Дем'янчук, А. Родіонов, У. Нагірна, А. Просяник, І. Шоскін, Ю. Скляров, І. Дузь та ін. Вчені готували та захищали свої дисертаційні дослідження зовсім з інших спеціальностей, стосувалися вони переважно філологічних, історичних чи філософських наук. Здебільшого дисертанти досліджували роль тогочасних засобів масової інформації у соціально-політичному житті країни, формуванні громадської думки в суспільстві.

Так, І. Л. Дем'янчук [2] досліджував роль преси підпільних партійних організацій і партизанських загонів України в боротьбі проти фашистів, У. А. Нагірна проаналізувала революційну тактику більшовиків за допомогою відповідних публікацій на шпальтах газети "Правда", В. М. Грушкін у своїй роботі визначив, вплив часопису "Житє і слово" на український літературний процес кінця ХІХ сторіччя.

Головним чином дослідники в цей період аналізують друковані засоби масової інформації: "Отечественные записки", "Житє і слово", "Правда", "Вперед", "Пролетарій", "Зірка", "Карпатська правда", "Сель-роб" тощо. Пізніше науковці вже складають загальну картину розвитку журналістики в країні (П. А. Лещенко) та визначають новизну (Ю. Лазебник). Досліджують і творчість окремих журналістів та публіцистів: Михайла Павлика, Остапа Вишні, Кузьми Пелехатого, Петра Козланюка, згодом Івана Франка, Михайла Коцюбинського та багатьох інших.

Увагу дисертантів усе більше привертає розвиток журналістики в регіонах. Часто вони звертаються до преси Закарпаття та Донбасу. Так, П. Н. Лісовий [3] дослідив об'єднання Закарпаття з Радянською Україною, а також зв'язки цього регіону з іншими українськими землями, А. Розкішний – робкорівський рух Донбасу в роки першої п'ятирічки, а П. Д. Топилко – роль преси Донбасу в розвитку руху за комуністичну працю.

У другій половині ХХ сторіччя значну кількість наукових робіт було присвячено окремим проблемам та явищам журналістики. Цей період став досить продуктивним для розвитку українського журналістикознавства. У 60-х роках відомий журналіст і вчений Д. М. Прилюк виокремив й проаналізував різноманітні факти журналістики, В. М. Богусловський досліджував мову друкованих видань і класифікував їх в окремі семантико-стилістичні групи, Ю. Д. Бараневич порушив проблему зв’язків між документальним і художнім відображенням дійсності в радіожурналістиці, М. С. Індюков [4] розглянув проблеми теорії й практики жанрів "образної публіцистики" в телевізійному мовленні, порівнюючи при цьому українське й білоруське телебачення. Все частіше вітчизняні вчені звертаються до журналістики близького та далекого закордоння. Так, у І. Т. Лисевича досить часто фігурує Румунія, у М. Пашка – Англія (зокрема, автор досліджує газету "Морнінг Стар" [5]), Г. Горинчоя – молдовська преса.

Дисертаційні роботи 70-х – початку 80-х років ХХ століття присвячені дослідженням журналістських жанрів та їх особливостей. Серед наукових праць того часу знаходимо, наприклад, такі: "Становлення української радянської сатиричної журналістики (журнал "Червоний перець")" А. Капелюшного, "Фотопубліцистика в періодичній пресі. (Питання специфіки, теорії жанрів і майстерності)" Ю. Шаповала, "Майстерність сатиричної публіцистики Петра Козланюка" К. Козлової, "Проблеми радянської віршованої публіцистики (специфіка, жанри, майстерність)" В. Шкляра. Як бачимо, роботи з часом змінюються, вдосконалюються, розширюється коло досліджуваних питань і проблем, адже розвивається сама система засобів масової інформації.

Формування будь-якої школи не відбувається раптово, цьому передує копітка робота багатьох учених. За словами професора В. В. Різуна, "школа проходить підготовчий етап свого становлення, накопичення наукових знань, щоб перейти до розробки єдиної поняттєво-термінологічної системи, координації та планування наукових досліджень, видання монографічних робіт, наукових журналів, бюлетенів, які б репрезентували цю школу. Підготовчий етап завжди характеризується певною стихійністю в плануванні наукових досліджень, формуванні поняттєвої системи, різнотлумаченням наукових фактів, наявністю різних шкіл у межах єдиного суспільно-наукового простору" [6, 3].

Натепер завершився лише підготовчий етап формування української наукової школи журналістикознавства та теорії масової комунікації. Назву школи (журналістикознавства та теорії масової комунікації) включено до переліку наукових шкіл Київського університету. При Науково-методичній комісії з журналістики Міністерства освіти й науки України створено координаційну раду з планування наукових досліджень. Важливим доказом існування цієї школи буде розробка наукової концепції розвитку журналістикознавства в Україні, а також єдиної поняттєво-термінологічної системи. Зокрема, необхідно зробити аналіз покажчиків, укладених в Інституті журналістики. Розвиток журналістикознавства сприятиме розкриттю концептуально-теоретичних засад функціонування української журналістики у політичній сиcтемі суспільства. Тож необхідно наголосити на журналістиці як предметові вивчення і сфері творчої діяльності. Це допоможе виробити теоретичні орієнтири, основи підходу до явищ практики, методологічні засади вивчення журналістських дисциплін, перехід від загального уявлення про журналістику як функціонуючу систему до побудови певної системи, критерієм визначення якої служить наявність ряду істотних ознак. На це впливають відповідні наукові розробки, що ще раз доводить важливість розвитку журналістикознавства.

Розглянемо деякі наукові праці другої половини минулого сторіччя. Теми дисертацій – характерні для тієї доби. Наприклад, дисертантка Федорина проводить джерелознавчий аналіз таких газет України, як "Комуніст", "Колгоспне село", "Пролетарська правда", "Соціалістичний наступ", "Ударник-тракторист", "За більшовицькі кадри", "Шлях ударника","Агітатор для села", "Червона преса", "Машина на селі" тощо.

Новизною висновків вирізнявся свого часу дослідник журналістики А. А. Капелюшний [7]. Він вперше дослідив українську сатиричну журналістику 20–30-х років, зокрема журнал "Червоний перець", що не розглядався в жодній дисертаційній чи монографічній роботі; простежив процеси становлення в пресі України типу масового ілюстрованого сатиричного журналу, розвитку проблематики сатиричного періодичного видання у взаємозв'язку з засобами, що зумовлюють його специфіку; створив модель такого типу видання; увів у науковий обіг ряд творів, надрукованих у сатиричній періодиці; проаналізував тенденції розвитку жанрових засобів створення комізму, шляхи вдосконалення композиційних структур сатиричних творів, сюжетно-композиційних прийомів досягнення комічного ефекту, застосування різноманітних технік і елементів сатири в журналістиці; створив цілісну картину розвитку й удосконалення сатиричної графіки і визначив внесок у неї провідних художників-карикатуристів А. Г. Петрицького, Л. Б. Каплана, Б. М. Фрідкіна та ін.

Українську сатиру досліджував також Ю. І. Цеков [8], який розглянув деякі художньо-естетичні особливості віршованої публіцистики, її історично-літературні джерела, зробив спробу дати визначення агітаційно-сатиричної поезії. Хоча названий термін у літературознавстві давно використовувався, однак наукового визначення агітаційно-сатиричної поезії ще не було. Не претендуючи на абсолютну завершеність визначення, запропонував уважати агітаційно-сатиричними віршами ті, які можна назвати віршами гостроактуальної громадсько-політичної тематики, де сатиричний "вигляд" складається з агітацій за позитивний ідеал для досягнення злободенних політичних цілей. У роботі досліджуються соціальні й літературні посилання щодо виникнення газетної агітаційної сатири, обгрунтовується думка про те, що вперше агітаційно-сатирична поезія з'явилася на сторінках "Нової Рейнської газети", що віршована агітаційна сатира широко використовувалася і в Україні. Автор простежує генезис української агітаційно-сатиричної поезії, називає імена авторів, які виступали в пресі: Микита Волокита (В. Поліщук), Гальмаєк, В. Гречаний, Ланцет, Ледащо, Ю. Ней (Ю. Яновський), Сергій Сліпий (С. Пилипенко), Валер Проноза (В. Еллан-Блакитний), М. Радий та багато інших.

Ще один приклад – дослідження дисертанта В. І. Яновського. Він розробив основні питання методики комплексного вивчення інформаційних потоків наукових публікацій, їх складу, структури і закономірностей з метою оптимізації видавничої діяльності наукових установ. Обгрунтував пропозицію про створення постійної служби спостережень, аналізу й корекції потоків наукових публікацій, що генеруються науковими установами. Запропонував методику оцінки інформаційного впливу наукових напрямів окремих країн на основі аналізу перехресних посилань. Вивчивши економічні та інформаційні характеристики, розробив прогноз видавничої діяльності наукових установ України. Уміщені в роботі пропозиції з вдосконалення видавничої діяльності наукових установ можуть застосовувати у своїй діяльності органи управління різних рівнів.

Варто звернути увагу на одну важливу тенденцію тогочасних досліджень: поділ кадрового потенціалу – працівники ЗМІ за своїм способом мислення, характером роботи наближаються до художників та до інших творчих професій. Людському фактору надається велике значення. Техніка має для них лише статус знаряддя. Вони віддані гуманістичній традиції. Ідеалом для себе вони вважають суспільну діяльність. Визначалося й основне призначення системи ЗМІ – безперервне відображення суспільного життя у всіх його діалектичних зв'язках і взаємозалежностях, суперечностях і конфліктах.

На тлі попередніх робіт вирізняється дослідження вченого І. Я. Тєнюшева [9]. У дисертації вперше розглянуто публіцистичну діяльність чуваського просвітителя Яковлєва, показано значення його виступів у справі національного піднесення чувашів. На конкретно-документальному матеріалі, серед інших випадків, що вводяться вперше в науковий обіг, автор прагне також розкрити роль Яковлєва у зародженні й розвитку чуваської преси – найстаршого виду журналістики. Розширення і диференціація аудиторії преси, нові соціальні завдання, науково-технічна революція спричиняють необхідність виникнення нових видів і типів періодичних видань. Досліджений матеріал, результати аналізу й висновки дисертанта стали підґрунтям для розробленого пізніше лекційного курсу "Історія чуваської журналістики".

Більшість учених уважають, що до здобуття незалежності в Україні, як і в інших тодішніх республіках колишнього СРСР, переважала тоталітарна журналістика, що складалася поступово, починаючи з 1917 року і проіснувала до кінця 80-х років XX століття. Нинішня система ЗМІ в Україні прагне розвиватися за об'єктивними законами, використовуючи світовий досвід. Так, скажімо, тип кожного нового видання, що з'являється в Україні після проголошення незалежності та прийняття відповідних законів про пресу, його періодичність визначаються наявністю вже функціонуючої системи. І нове видання чи програма беруть на себе відповідні обов'язки її складової частини, підвищуючи силу і ефективність самої системи. Газета, журнал мають на озброєнні друковане слово, графічні елементи (знімки, малюнки, креслення тощо), різні форми розміщення матеріалів на газетній сторінці.

Чи писали про це наші попередники, автори дисертаційних досліджень другої половини ХХ сторіччя? Знання тоді лише накопичувалися. У наукових працях при порівнянні різних засобів масової інформації перевагу віддавали газетам. Бо виступи преси – "уречевлені", закарбовані на папері. Не применшували й значення радіо. З'являлися наукові праці про природні виражальні можливості ефіру: багатство живої мови, діалогічність (не тільки повідомлення, а й спілкування), встановлення контактів зі слухачами, удосконалення засобів передання звукових образів картин події, які документально підтверджують ситуацію, відображують атмосферу дії і впливають на емоційну сферу свідомості.

Аналізуючи друковані засоби масової інформації того часу ("Правда", "Звезда", "Робселькор" та ін.), дослідники наголошували на системності подання інформації, докладній розповіді про події; обґрунтуванні актуальної інформації специфічними шляхами, публікації додаткових повідомлень, світлин, ілюстрацій; тенденції до узагальнення, масштабності в передаванні інформації через відповідний добір фактів, їх організацію за допомогою добірок, рубрик, сторінок, а також матеріалів оглядового характеру; посиленні аналізу, глибокому проникненні в сутність головних подій дня, здатності дати їм оцінку, виявити внутрішній механізм у максимально стислі строки; публікації випереджувальної інформації (про перспективи, майбутнє). Щоправда, застосовувалася інша лексика, а всі пояснення й висновки здаються наче "захованими" у величезний потік описів й характеристики діяльності комуністичної партії, створення колгоспів та індустріалізації... У 90-ті роки XX століття, коли було знято "табу" на заборонені теми, відкрито доступ до спецфондів, неопрацьованих масивів періодики, – стало зрозуміло: українська преса – один із найважливіших складників культури – усе ще залишається найменш вивченою як в Україні, так і поза її межами. За цю ділянку активно взялися науковці з різних міст України.

Так, українську періодику в Італії (1905–1995) дослідила Н. Сидоренко, пресу США і Канади (1991–1995) – О. Гриценко.

Питання журналістської, есеїстичної, ідеологічної та видавничої спадщини Дмитра Донцова, головного редактора "Літературно-наукового вістника" (ЛНВ), що видавався у Львові у 1922–1939 роках, висвітлив у докторській дисертації С. М. Квіт [10]. Особливу увагу він приділив естетично-ідеологічній доктрині Дмитра Донцова та середовищу "вісниківців", зокрема їх впливу на українське політичне життя міжвоєнної доби та періоду другої світової війни. Досліджено генезу поглядів діяча, який увійшов в історію як ідеолог українського націоналізму.

Економічний аспект діяльності друкованих ЗМІ України вивчав Ю. Васьківський, інформаційну телевізійну програму – В. Гоян. Це вже дослідження кінця ХХ століття. Відповідно, вживаються нові терміни, поняття, аналізуються новітні види й жанри засобів масової інформації. Так, дисертацію В. В. Гоян присвячено дослідженню становлення і розвитку в Україні інформаційного телебачення, аналізу типоформотворення інформаційних телепрограм. Розглянуто специфіку професійної діяльності журналіста в процесі отримання і відображення інформації. Досліджено механізми структурної та типологічної побудови інформаційної телепрограми, які безпосередньо пов'язані зі стилістичними і жанровими особливостями. Вперше введено ряд проекцій (персоніфікація інформації, імідж особистості, зображальна естетика, кольористика), які сприяють комплексному вивченню предмета. Викладено практичні рекомендації щодо подальшого функціонування інформаційного телемовлення в Україні. О. О. Бєляков дослідив комунікацію як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини). Тут обгрунтовано необхідність розвитку паблік рилейшнз для довкілля. Визначено механізми впливу українських та німецьких засобів масової інформації на екологічну діяльність держави. Викладено пропозиції стосовно поліпшення екологічної комунікації, вільного доступу до екологічної інформації та підвищення ролі екологічної політики.

У 1999 році О. А. Щербакова дослідила одну з найполемічніших і найважливіших для перехідного етапу державницького будівництва проблему – формування національної еліти України. Здійснено одну з перших в українському журналістикознавстві спроб розкрити роль взаємовпливу сучасної вітчизняної преси на процес формування національної еліти та віддзеркалення у пресі метаморфоз національної еліти в контексті соціокультурних та внутрішньополітичних реалій. Аналізується роль преси в організації громадського дискурсу з елітарної проблематики на тлі проблем трансформації українського суспільства. Розглядаються характеристики основних тенденцій, особливості та приклади закладення у масову свідомість ключових елітарних понять медіазасобами, тематичний діапазон елітарної проблематики на шпальтах сучасної газетно-журнальної періодики й динаміка громадської думки щодо ролі, завдань, типології, пріоритетів і шляхів формування національної еліти.

Н. М. Сидоренко [11] проаналізувала етапи та специфіку формування української періодики першої половини ХХ століття у таборах військовополонених, інтернованих частин Армії УНР та Української Галицької Армії, переміщених осіб і біженців на території Європи (Німеччина, Австрія, Угорщина, Чехія, Польща, Італія, Великобританія), Азії (Далекий Схід, Росія) та Північної Африки (Єгипет). Розглянуто специфіку виявлення національно-духовних ознак української еміграції у культурно-освітній та видавничій діяльності, пропаганди національного імені засобами публіцистики, пошук шляхів політичного та духовного самоствердження серед інших народів. До наукового обігу введено понад 600 таборових видань, простежено журналістський шлях репресованих працівників преси.

Загалом у другій половині ХХ століття з журналістики захищено понад двісті кандидатських та докторських дисертацій. Із них друкованим ЗМІ присвячено 56 досліджень, закордонним – 16, зображальній журналістиці – 5, історії преси – 71, літературній критиці – 15, масовій комунікації – 11, мові ЗМІ – 18, публіцистиці – 35, радіомовленню – 5, редакційно-видавничій справі – 10, рекламі – 1, соціології ЗМІ – 3 й телебаченню – 13.

Вражає географія місць виконання дисертацій: від Києва до Львова, Москви, Воронежа, Азербайджану. Найавторитетніші інститути стали провідними установами при захисті цих досліджень.

Щоб зробити загальні висновки для визначення перспективних напрямів розвитку української журналістики України – ці дисертації треба дослідити, класифікувати й проаналізувати. Зібрати та узагальнити весь матеріал, залишений нам нашими попередниками. Такі знання є на сьогодні надзвичайно необхідними. Аналіз журналістикознавства другої половини минулого сторіччя допоможе визначити напрям розвитку науки, а також її вдосконалити.

 

1. Українське журналістикознавство. Дисертаційні дослідження, 1982–2000 рр. / Уклад. Б. І. Черняков. – К., 2000.

2. Дем'янчук И. Л. Печать подпольных партийных организаций и партизанских отрядов Украины в борьбе против фашистских захватчиков: Автореф. дис. …канд. ист. наук / Институт историии АН УССР. – К., 1953.– 16 с.

3. Лисовой П. Н. Журналистика Закарпатья второй полов. ХІХ – пер. полов. ХХ столетий и ее связи с другими украинскими землями и Россией: Автореф. дис. ...д-ра филол. наук: 678 – журналистика / Киев. гос. ун-т им. Т. Г. Шевченко. – К., 1970. – 45 с.

4. Индюков М. С. Некоторые проблемы теории и практики жанров "образной публицистики" в телевизионном вещании (по материалам украинского и белорусского телевидения): Автореф. дис. …канд. филол. наук:: журналистика / Киев. гос. ун-т им. Т. Г. Шевченко. – К., 1966. – 21 с.

5. Пашко Н. С. Газета "Морнинг Стар" и антимонополистическая борьба в Англии (1966–1971 гг.): Автореф. дис. …канд. ист. наук: 07.00.10 – история науки и техники (история журналистики) / Львов. гос. ун-т им. И. Я. Франко. – Л., 1973. – 20 с.

6. Різун В. В. Здобутки українського журналістикознавства в Київському університеті // Українське журналістикознавство. Дисертаційні дослідження, 1982-2000 рр. – Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка. (укл. Б. І. Черняков) – К., 2000. – 4 с.