УДК 001.8
Розмежування об'єкта і предмета дослідження, що склалося в українській науці, здається, не викликає сумніву та відтворюється від дисертації до дисертації з такою ж легкістю, з якою воно і придумано. Ваківський "Довідник здобувача наукового ступеня" пропонує такі визначення: "Об'єкт дослідження – це процес або явище, що породжує проблемну ситуацію й обране для вивчення.
Предмет дослідження міститься в межах об'єкта.
Об'єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об'єкті виділяється та його частина, яка є предметом дослідження. Саме на нього спрямована основна увага дисертанта, оскільки предмет дослідження визначає тему дисертаційної праці, визначеної на титульному аркуші як її назва" [1].
Виникають такі запитання до цих фрагментів визначення:
1. Хто сказав, що предмет дослідження міститься в межах об'єкта?
2. Чому це об'єкт і предмет співвідносяться між собою як загальне і часткове?
Здається, існує дві реальності – об'єктивна, що протистоїть людині, її світові, її свідомості, психіці, та суб'єктивна, яка виникає в результаті відображення суб'єктом об'єктивної дійсності, пізнання її і перетворення у предметний, людський світ. Не будемо зачіпати зараз питання точності відображення людиною об'єктивної дійсності, тобто питання об'єктивності предметного світу, зауважимо лише, що предметний світ людини не є абсолютно точною копією об'єктивного, що об'єктивна реальність має, зокрема, відбиток діяльнісного підходу до неї: предмети, якими ми оперуємо, мають свій поняттєвий зміст не тільки завдяки своїм природним властивостям, а ще й через спосіб їх використання.
Суб'єктивний світ людини є предметним світом, що складається з предметів, тобто пізнаних об'єктів, про які є знання. А самі об'єкти, як компоненти реальності, протистоять суб'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності [2]. Люди живуть у своєму, предметному світі; вони його створили, пізнавши дійсність. І якщо хтось хоче вивчити людський світ, він вивчає предмети, які оточують людей і якими люди користуються. Предмети вивчають, а не пізнають, з ними знайомляться, ними оволодівають. Світ відкривається людині через її відчуття та розум. Людина не може пізнавати те, чого вона ніяк не відчуває чи про що не має жодного здогаду. Явище, дане людині у найзагальнішому вигляді й про яке у неї немає достатньо знань, розглядається як непізнане, як та частина реальності, що протистоїть свідомості, знанню. Це предмет пізнання, а не вивчення. Предмет пізнання називається об'єктом. Об'єкт – "матеріальний предмет пізнання і практичного впливу з боку людини (суб'єкта)" [3].
Словом об'єкт ми позначаємо непізнаний предмет, який певним чином людина виділила з об'єктивної реальності, але ще не пізнала, бо не знайшла таких методів доступу до об'єктивної дійсності, які дозволили б їй здобути знання про той об'єкт.
Кожен об'єкт має шанс стати предметом, тобто стати тією частиною пізнаної дійсності, про яку сформовано знання і яку можна вивчати в школі чи вищому навчальному закладі, якою можна оперувати у своїй діяльності. "Трансформація об'єкта в предмет означає перехід суб'єкта від пізнання об'єкта до його практичного перетворення" [4].
Первинний опис об'єкта відбувається через віднесення його до певної предметної сфери, ідентифікацію зі знайомими предметами методом зіставлення, порівняння, аналогії тощо. Якщо у небі ми фіксуємо якийсь об'єкт, то уподібнюємо його з уже відомими нам предметами і за аналогією називаємо непізнаний об'єкт як такий, що схожий на ракету чи літак, чи тарілку, чи величезну цигарку... І тільки організувавши своє дослідження об'єкта, застосувавши певні методики, ми дійшли до висновку, що то нове явище у природі Землі, дали йому назву, тобто нарекли предметом, з яким можна ознайомитися, прочитавши наші дослідження. Тому цілком зрозумілим є ваківське визначення об'єкта дослідження як процесу або явища, що породжує проблемну ситуацію й обране для вивчення (див. вище). Йдучи за такою логікою, зовсім не варто протиставляти об'єкт і предмет як загальне і часткове чи вважати, що предмет знаходиться у самому об'єкті (хіба що це формулювання слід розуміти як прогнозоване перетворення об'єкта у предмет у результаті пізнання об'єкта, але певно що не це мається на увазі у ваківському визначенні). В усякому разі одночасно формулювати об'єкт і предмет дослідження у рамках однієї наукової роботи – некоректно, бо об'єкт і предмет не перебувають у відношенні загальне і часткове. Маємо інше за змістом відношення: непізнане – пізнане; те, про що немає знань, – те, про що вже є знання; невідоме – відоме; незрозуміле – зрозуміле і т. д.
У методології науки ще з радянських часів сформувалося коректне розмежування об'єкта пізнання і предмета вивчення [5]. Це розмежування чомусь не стало чинним. Так, В. Садовський писав:
"...Будь-яка річ, явище, процес, будь-яка сторона, будь-яке відношення між явищами – одне слово, все те, що пізнається, являє собою об'єкт дослідження, оскільки воно ще не пізнано і протистоїть знанню. Ті самі речі, явища, процеси, їхні сторони й відношення, оскільки вони вже відомі, зафіксовані з певного боку в тій чи іншій формі знання, "дані" в ній, але підлягають дальшому дослідженню, є предметами" [6].
У підсумку можна закликати учений світ не шукати штучної різниці між об'єктом і предметом свого дослідження, а бути свідомими того, що пізнання ученого спрямоване на об'єкт як частину об'єктивної реальності. Достатньо означити об'єкт дослідження – і все стає зрозумілим. Відмовившись від одночасного опису в дисертаційних дослідженнях об'єкта і предмета, ми тим самим уникнемо штучно створеного розмежування речей, які по суті немає рації розмежовувати; ми відкинемо надумане завдання для молодих учених вигадувати різницю між об'єктом і предметом свого дослідження.
Та частина змісту наукової роботи, яка присвячена аспектам об'єкта (предметові у ваківському розумінні), може репрезентуватися у наукових завданнях, адже завдання, що стоять перед ученим, фактично передбачають розгляд об'єкта з різних його боків. Сам же об'єкт дослідження повинен бути представлений також на рівні назви та мети роботи.
1. Довідник здобувача наукового ступеня: 36. нормат. док. та інформ. матеріалів з питань атестації наук. кадрів вищої кваліфікації / Упоряд. Ю. І. Цеков; Передмова до 3-го, 2-го і з переднього сл. до 1-го вид. Р. В. Бойка.– 3-тє вид., випр. і допов.– К.: Ред. "Бюл. Вищої атестац. коміс. України: Вид-во "Толока", 2004.– С. 16.
2. Психологічний словник / За ред. В. І. Войтка.– К.: Головн. вид. видавн. об'єд. "Вища школа", 1982.–С. 108.
3. Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. – К.: Голови. ред. УРЕ АН УРСР, 1974. – С. 473.
4. Див. 2.
5. Лекторский В. А. Принципы воспроизведения объекта в знании // Вопр. философии.– 1967.– № 4.– С. 44-54; Садовский В. Н. Методологические проблемы исследования объектов, представляющих собой системы // Социология в СССР: В 2 т. / Ред.-сост. Г. В. Осипов. Изд. изм.– М.: Мысль, 1966. – Т. 1. – С. 180–189; Щедровицкий Г. П. О различии исходных понятий "формальной" и "содержательной" логики // Проблемы методологии и логики наук.– Томск, 1962. – С. 81–92; у збірниках: Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики.– София: Наука и искусство, 1981. – Т. 1.– 688 с; Логика и методология науки / Отв. ред. М. 3. Омельяновский.– М: Наука, 1967.– 340 с; Проблемы логики научного познания / Отв. ред. П. В. Таванец.– М.: Наука, 1964.– 410 с.
6. Садовский В. Н. Методологические проблемы исследования объектов, представляющих собой системы // Социлогия в СССР: В 2 т. / Ред.-сост. Г. В. Осипов. Изд. изм.– М.: Мысль, 1966. – Т. 1. – С. 181.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові