Ласкаво просимо

НАУКОВА КРИТИКА
Українське друкарство у світовому контексті

д. і. н., проф.

УДК 070.303.823.3

Рецензія на книгу Миколи Тимошика культура і наука, 2003. - 496 с).

The review to the book ofMykola Tymoshuc "The 2003. - 496 s.)

Одним із важливих чинників, що харак­теризує культурний рівень будь-якої нації, є друкарська й видавнича справа. Протягом віків вона вдосконалювалася й в Україні. Друки наших співвітчизників знали у ба­гатьох країнах світу. Придбати фоліанти, до виготовлення яких були причетні українці, вважали за честь вельможі й королі, принци та великі землевласники. Звісно, це не подо­балося "старшому братові", який в усьому хотів бути першим. Під цю тезу першості пе­реписувалася історія, підганялися факти. Чи не тому досі не мали ми узагальнюючого синтетичного дослідження, у якому б в істо­ричній ретроспективі, послідовно, на багато­му джерельному матеріалі не лише дослі­джувався український видавничо-друкар­ський процес від його зародження і до ни­нішнього дня, а й порівнювався зі світовим досвідом. Книга київського науковця - про­фесора Інституту журналістики М. Тимоши­ка є першим у цій царині глибоким, кваліфі­ковано виконаним науковим дослідженням. І хоча вона призначена як підручник для студентів, які навчаються за спеціальностя­ми "Журналістика" та "Видавнича справа та редагування", однак стане в пригоді й істо­рикам, філологам, зрештою, усім, хто не байдужий до рідної історії.

Своє дослідження М. Тимошик розпочинає зі з'ясування джерел видавничої справи у світі. І хоча нині, мабуть, ніхто не зможе встановити, де, в якій країні й хто був пер-шопрохідцем у цій справі, та все ж деякі свідчення про передумови друкарства відомі нинішнім ученим. Сповна використовуючи найновіші матеріали, М. Тимошик вважає, що джерела книг треба шукати саме в часах виникнення письма й алфавіту того чи іншо­го народу, тобто десь за дві тисячі років до нашої ери. Але оскільки розвиток письма проходив різні етапи і лише з часом набув ознак, наближених до нинішніх, то науковець побіжно розглядає еволюцію розвитку пись­ма, наголошуючи на основних його формах.

Водночас М. Тимошик послідовно розгля­дає й форми книг та захопливо розповідає про те, на яких вони матеріалах виготовля­лися до того часу, коли основним став папір, наводить вимоги, що ставилися до перепису­вачів книг. Чимало цікавого і в розповідях про розвиток книгозбірень. Саме такий ек­скурс в історію дозволив науковцеві перейти до історії появи української книги.

Розглядаючи історію виникнення укра­їнської книги, М. Тимошик виявляє чітку національну позицію, виступає як безком­промісний патріот, справжній син свого на­роду, намагаючись на конкретних фактах спростувати усталені твердження великодер­жавних російських, а відтак й радянських ідеологів про прадавню українську книгу як витвір якоїсь "спільної колиски братніх на­родів". Він не боїться полемізувати з науков­цями, які ще досі не позбулися ідеологічних стереотипів. Зокрема, М. Тимошик обґрунто­вано доводить, що навіть нині, в уже незал­ежній Україні, вітчизняні науковці послуго­вуються застарілими даними. Так, навіть у першому томі п'ятитомного академічного ви­дання "Історія української культури", що побачив світ кілька років тому, і далі для ха­рактеристики мови давньоукраїнської дер­жави Київська Русь вживаються терміни ста­рослов'янська або давньоруська мова, хоча давно настав час реабілітувати давньоукра­їнську мову.

Зрозуміло, що це не голослівне тверджен­ня дослідника історії українського друкарства й базується воно на багатьох документальних даних. А чим же аргументують прихильники теорію "спільної колиски"? І тут уже М. Ти­мошик виступає не лише як об'єктивний дос­лідник, а й як публіцист. Бо ж хіба міг він бути осторонь того, що "українські вчені" на підтвердження своїх аргументів переважно цитують... російських дослідників української культури замість вітчизняних. Показовим у цьому, на думку М. Тимошика, є те, що, на­приклад, ім'я видатного українського вченого Івана Огієнка, який у галузі дослідження джерел культури, писемності свого народу на­писав і видав за своє життя чи не найбільше фундаментальних досліджень, у першому то­мі "Історії української культури" згадується всього один раз, та й то в негативному кон­тексті. Ось таку маємо історію. І тому вже на­віть у цьому контексті дослідження М. Тимо­шика стає особливо вартісним.

Ламаючи усталені шаблони, М. Тимошик встановив, що джерела рукописної справи, за­провадженої нашими пращурами на праукраїнських землях, слід виводити не з початку XI століття, із часу офіційного прийняття і поширення в Київській Русі християнства, як проголошувала офіційна радянська наука, а значно раніше. Причому він послуговується науково виваженими, переконливими аргу­ментами. У полемічному стилі, що, можливо, навіть трохи "загострено" як для книги-підручника, М. Тимошик в окремий розділ ви­діляє і детально розглядає концепції джерел вітчизняного друкарства серед російських (радянських) учених, західних учених, кон­цепцію Івана Огієнка й погляди сучасних українських дослідників книгознавства Оре-ста Мацюка та Якима Запаска. Саме такий глибокий аналіз дозволив авторові книжки "Історія видавничої справи" зробити висно­вок, який намагаються не помічати як деякі російські, так й "українські" вчені: Іван Фе­дорович, якого росіяни "перехрестили" на Івана Федорова, не приніс в Україну, зокрема до Львова, друкарство з Московії, а лише від­новив його, адже в цьому галицькому місті ще за 112 років до І. Федоровича діяла дру­карня українця Степана Дропана.

Прийняття християнства активізувало книгописання в Українській державі. При­чому не лише в її серці - славному граді Ки­єві, а й на околицях. Про це йдеться у відпо­відних підрозділах книги - "Софійський со­бор у Києві", "Києво-Печерська лавра", "Чернігівська земля", "Галичина і Волинь", "Карпатська Русь". Автор ніби порівнює діяльність цих друкарських осередків із ви­давничою справою у світі, говорить про "са­мородків" друкарської справи, людей світо­вої слави. Отож, можемо говорити, що М. Тимошик намагається віддати кожному народу своє, окреслює, що без цих надбань
поліграфія у світі не могла б "вибитися" на такі вершини.

Чи не вперше в історії української науки М. Тимошик дає короткі за обсягом, але ємкі за змістом характеристики тих вітчизняних друкарів, без яких поступ українського кни­говидання був би неможливим. Для зручні­шого ж користування книгою такі дані вмі­щені у відповідних підрозділах - українські друкарі, вихідці з міщанського середовища; духовні особи і їх зв'язки з поліграфією: дія­чі освіти, письменники та друкарська справа тощо. Навіть побіжне звернення до цих персоналій свідчить, що про них знаємо надто мало або не знаємо нічого.

А що вже казати про опікунів нашого на­роду - "старших братів", які й забороняли друкування книг "на инородческом наречии", не визнавали самої української мови, страчу­вали непокірних, намагалися приписати собі заслуги інших. Про це яскраво видно з мате­ріалів, які М. Тимошик коментує у розділі "Видавнича справа в умовах цензурних обме­жень і заборон (XVIII - початок XX століть)". Навіть самі підрозділи книги викличуть заці­кавлення в неупередженого читача: "Принци­пові відмінності розвитку раннього друкар­ства в Україні і Росії", "Початок цензури українських друків", "Посилення каральних функцій цензури", "Специфіка застосування цензурного законодавства Росії до українсь­кого друку" тощо. Зрозуміло, у книзі відпо­відно потрактовані й Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року.

Оскільки друкарі світової слави від часів виникнення друкарського верстата і аж до нинішнього дня особливо важливою справою для себе вважали видання книг Святого Пись­ма, то закономірно, що М. Тимошик окремий розділ присвячує виданню цих книг як у сві­ті, так і в Україні.

Загалом тернистим шляхом здійснювався книговидавничий процес в Україні. Лише в період національно-визвольних змагань 1917-1920 років хмари розступилися, видав­ці почали творити на благо рідного народу. Та й тут не все йшло гладко. Про це йдеться в розділі "Видавничий рух доби визвольних змагань українського народу (1917-1920 pp.)". Однак недовгим був цей період. Із встано­вленням радянської влади почалася ревізія випущеної літератури, нищення вже надру­кованих та підготовлених до друку видань, закриття видавництв та експропріація дру­карського обладнання. Почалося творення нової видавничої системи, що характеризу­валася тотальним контролем друкованого слова, чіткою регламентацією редакторської праці типовими інструкціями, адміністра­тивно-ідеологічним втручанням у редактор­ський процес. І дарма нині дехто апелює, що у період радянської влади видавалося більпіе українськомовної літератури на душу насе­лення, ніж тепер, в уже незалежній Україні. Але що це була за література, яку вона фун­кцію виконувала, про це чомусь воліють мов­чати. Факти ж, наведені у книзі М. Тимоши-ка, свідчать: радянська книга намагалася ви­холостити з України все національне, праг­нула прищепити читачам якусь планетарну любов, де немає місця рідній нації, рідній мові, аби виховати незнаний світові новий гі­брид - нове покоління радянських людей.

Однак коли в радянській Україні на пра­вдиве друковане слово було накладено табу, українська книга вільно розвивалася у світі. Саме про український книговидавничий про­цес у світовому контексті й ідеться в таких розділах, як "Українська видавнича справа у Західній Європі" (на прикладі Німеччини та Франції), "Українська видавнича справа в Америці (на прикладі Канади)". Як на нас, то книгу М. Тимошика варто було скомпонувати саме з цих двох великих композиційних бло­ків - українське друкарство в Україні та українське книговидання за межами етнічної території своєї держави.

Звісно, для об'єктивнішого висвітлення історії друкарства київському дослідникові
довелося опрацювати численні книгозбірні й архівні установи не лише України, а й Франції, Канади, Німеччини. Така наукова добросовісність автора дослідження про істо­рію видавничої справи заслуговує усілякої похвали.

Завершується книга М. Тимошика розді­лом "Видавнича справа незалежної України на етапі становлення (1990-2003 роки)", де автор не лише розкриває організаційний ас­пект сучасної книговидавничої справи, а й з'ясовує сучасний стан українського книгови­дання в статистичному вимірі, розповідає про українське "видавниче" законодавство та по-рівнює його з європейським, торкається такої трепетної теми для українських видавців, як податок на друковане слово в Україні та в ін­ших державах, зупиняється на потребі дер­жавної підтримки видавничої справи у світі та в нашій державі.

Для полегшення користування книгою М. Тимошик додає покажчик видавництв і друкарень, географічний та іменний покажчи­ки. У кінці кожного розділу книги подано не­обхідну джерельну базу, скориставшись якою, читач зможе доповнити свої знання з пробле­ми, що його зацікавила.

Отже, книга М. Тимошика є яскравим свід­ченням того, що Україна була і є державою багатою на інтелектуалів, а народ наш - ду­ховно освічений, який вміє і своє шанувати, і чуже гідно поважати.