к. філол. н.
Вступ
Останнім часом у наукових колах, а також серед журналістів-практиків актуалізувався інтерес до висвітлення політологічних проблем. Причиною є як зростання уваги до політичних процесів з боку широкої громадськості, так і активна участь самої громадськості у політичних процесах. Особливу увагу в цьому сенсі викликає діяльність громадських організацій, які під час президентських виборів 2004 року здійснювали низку моніторингових проектів, зокрема моніторинг громадської думки, моніторинг доступу виборців до інформацї, а також моніторинг доступу кандидатів до ЗМІ. При цьому використовувалися сучасні методи дослідження, зокрема ряд методик з опитування громадян та контент-аналізу ЗМІ. З цією метою здійснено реферативний огляд відомої праці Джарола Б. Мангрейма та Річарда К. Річа "Політологія. Методи дослідження."[1], а також інших наукових праць з даної проблематики. Крім того, зроблено відповідні аналіз, висновки та узагальнення, використано приклади, адаптовані до українських реалій, а також приклади і досвід власних наукових досліджень з контент-аналізу українських ЗМІ під час виборчих кампаній 1994–2004 років. На нашу думку, це дослідження стане у пригоді як викладачам політологічних, журналістикознавчих дисциплін, так і дослідникам, практикуючим політологам, журналістам, які спеціалізуються на політичних проблемах, а також студентам, які лише роблять перші кроки і в практиці, і в науці.
Процес дослідження
Тривалий час політологія викликала чимало міркувань з того приводу, чи є вона самостійною наукою. Слід зауважити, що подібні питання порушуються і стосовно журналістикознавства та комунікології. Саме тому методика викладання політологічних дисциплін, а також дотичних дисциплін – журналістикознавчих та масовокомунікативних – мусить враховувати насамперед досвід конкретних досліджень у царині політології, журналістики та масової комунікації, які здійснювалися з урахуванням найкоректніших і найконкретніших наукових методів, тобто методів, які найменшою мірою можуть зазнати суб'єктивного впливу. Саме ці методи сучасної політології як науки мають знайти гідне місце в методиці викладання політологічних дисциплін для студентів-журналістів.
Будь-який процес дослідження передбачає отримання відповідей на два запитання: – Як ми здобуваємо знання? – Як слід використовувати те, що ми знаємо?
Таким чином, перше запитання – це запитання про метод, друге – про етичні, прагматичні, мотиваційні та інші боки справи. Інакше кажучи, справа методу – це жорсткі правила визначення реальності. А оскільки ми говоримо про політологію, визначення реальності політичної, без якої неможливо адекватно і об'єктивно поінформувати про цю реальність масову аудиторію. Саме адекватне передання реальності є головним завданням журналіста, який спеціалізується на політичній тематиці. А друге запитання – про те, як використати здобуті знання – проводить межу між журналістикою та іншими дотичними професіями, наприклад рекламою та піаром.
У цьому сенсі важко не погодитися з авторами, які стверджують, що емпіричний аналіз – це розробка і використання спільної для всіх об'єктивної мови для опису політичних реалій. "Ця мова може бути кількісною, тобто такою, яка грунтується на статистичних порівняннях різних об'єктів чи випадків, а також якісною, що грунтується на розумінні тих самих об'єктів і випадків дослідником, який володіє інформацією" [2]. А нормативний аналіз – це "розробка і вивчення суб'єктивних цілей, цінностей, етичних норм, якими ми керуємося під час використання наших знань про реальність" [1, 21].
Тож дослідження є як процесом створення системи здобуття чітко унормованих знань, так і процесом їх накопичення. Причому знань, які найбільш потрібні й адекватні для аналізу найрізноманітніших цілей та випадків. Таким чином, під науковим дослідженням слід розуміти запит на основі наукових методів, тобто методів, які не лише дозволяють пізнавати реальність і оцінювати засоби, за допомогою яких було здобуто знання, а й вдосконалювати і коректувати методи запиту.
"Це пояснюється тим, що наукове дослідження має властивості експліцитності, системності та контрольованості. Експліцитність наукового дослідження полягає в тому, що всі правила для опису і вивчення реальності сформульовані явно. Ніщо не приховується і не приймається на віру. Системність полягає в тому, що кожний зафіксований факт пов'язаний причинним зв'язком чи спостерігається разом з іншими фактами. Не визнаються жодні пояснення, які підходять лише для даного випадку, не допускається жодних відхилень від методу. Контрольованість проявляється в тому, що аналізовані явища по можливості розглядаються з усією строгістю, що допустима в цій ситуації. Узагальнення робляться лише після найбільш досконалої оцінки під девізом обережності, що у ширшому сенсі означає постійну увагу до деталей"[1, 22].
Наведені міркування дають змогу визначити наукове дослідження як "систематичне, контрольоване, емпіричне і критичне дослідження гіпотетичних тверджень про передбачувані взаємини між явищами"[2].
Як сформулювати теорію
Передусім необхідно визначити проблему дослідження. Існують два типи проблем: фундаментальні та прикладні. Незважаючи на те, що фундаментальні проблеми та їх розв'язання становлять найбільш значущі результати та досягнення в науці, розв'язання згаданих проблем дуже часто неможливо без вирішення цілої низки проблем прикладного характеру. Звичайно, журналіст, який займається політичною тематикою у своїй щоденній практиці більшою мірою потребує результатів, які стосуються розв'язання прикладних політологічних проблем, і меншою мірою – проблем фундаментальних.
Як зауважують Джарол Б. Мангрейм та Річард К. Річ, можна водночас досліджувати гіпотетичні чинники, що викликають агресію в умовах стресу, з метою розробки складної моделі людської поведінки, а можна замість цього зосередитися на причинах вибухів та способах їх попередження. Можна також детально вивчати процеси прийняття рішень державними діячами з метою зрозуміти феномен лідерства, а можна замість цього зосередити увагу на виявленні рішень, які можуть призвести до війни, та на можливостях їх уникнути.
Таким чином, визначивши характер проблем, з якими дослідник має справу, а також характер результатів, яких він прагне досягнути, дослідник якомога конкретніше формулює завдання дослідження. Після цього він ретельно аналізує різні елементи чи компоненти цієї теми, аби виявити ті, які найбільшою мірою стосуються даного дослідження.
Джарол Б. Мангрейм та Річард К. Річ пропонують для цього приклад, який ми наведемо у стислому переказі, пристосувавши американську ситуацію до українських реалій.
У Херсонському степу є маленьке містечко Х. У ньому нема нічого, крім кількох заправок та цілої низки невеликих кафе, чиї лотки тягнуться вздовж головної дороги від самого початку до кінця містечка. Усе, що можна зробити в цьому містечку, – це поїсти та заправити авто. Наша мета – вивчити поведінку городян, аби пояснити, чому одні голосують за лівого, а інші за правого кандидата. У цьому узагальненому прикладі городяни відрізняються одне від одного тим, що одні є власниками підприємств, а інші – їх працівниками. Кожен цей чинник (за політологічною термінологєю – перемінна) є характеристикою окремої людини. Один городянин може бути, по-перше, працівником, по-друге, кафе, по-третє, таким, який голосує за лівих, тоді як інший, по-перше, є власником, по-друге, заправки, по-третє, таким, який голосує за правих. Таким чином, у нас є два чинники: – статус (соціально-економічний статус – СЕС) працівника чи власника та відношення до заправки або до кафе. Тому, аби відповісти на запитання, кому віддасть свій голос власник, а кому – робітник, необхідно спробувати, для початку, відповісти: чи є можливість дати логічне припущення, що один зі згаданих чинників вплине на вибір конкретної людини? Навряд чи в програмі якогось кандидата можна знайти пункти, спрямовані на захист заправок і проти ресторанів. А от справа із СЕС має зовсім інший вигляд, оскільки вважається, що ліві – партія трудящих, а праві – багатіїв. Про це свідчить як досвід виборчих кампаній, так і відповідні дослідження. Отже, теоретичні міркування і емпіричні факти говорять про одне і те саме. Тож проблема дослідження може бути сформульована так: чи справляє СЕС городянина з міста Х вплив на те, за кого він голосує? Звичайно, в житті все може бути значно складніше, самих ознак і факторів може бути значно більше, однак, враховуючи всі, важливо не випереджувати результати дослідження, а виробляти саме продуктивний підхід до проблеми. "Такий процес доопрацювання дослідницької проблеми через здійснення свідомого вибору називається формулюванням теорії"[1, 28].
Операціоналізація теорії
Коли є одна чи кілька дослідницьких проблем та теорія, якою можна керуватися в процесі дослідження, наступний етап – операціоналізація. Це означає, що дослідник переходить від осмислювання проблеми та концепцій до операцій, тобто до розроблення шляхів розв'язання даної проблеми, що переводить абстрактні теоретичні поняття у практичні терміни. "Під опереаціоналізацією слід розуміти перетворення чи переформулювання наших відносно абстрактних теоретичних понять в конкретні терміни, які дозволять нам дійсно виміряти те, що ми хочемо" [1, 28].
Користуючись уже наведеним вище прикладом, припустимо, що у нас є гіпотеза про те, що на виборах жителі міста Х, які є власниками (тобто мають вищий рівень СЕС), з більшою вірогідністю голосуватимуть за правих, ніж ті, хто є працівниками. Але як це з'ясувати? Джарол Б. Мангрейм та Річард К. Річ справедливо зауважують, що навряд чи буде успішним дослідження, коли його автор запитає людину про її СЕС, оскільки більшість пересічних громадян такою термінологією не володіють. І навіть якщо володіють і хтось скаже, що в нього вищий СЕС, виникне проблема інтерпретації: вищий відносно кого, на основі якого зроблено такимй висновок і чи про одне і те ж говорять опитуваний та дослідник?
Інакше кажучи, на цьому етапі потрібно мати дуже чіткі характеристики: яким був сумарний прибуток сім'ї, ким є опитуваний – працівником, власником, представником середнього класу чи класу вище середнього. А для цього необхідно вже використовувані в гіпотезі формулювання трансформувати у вимірювані показники. "Такий процес перекладу і спрощення, який ми називаємо операціоналізацією, – винятково правильний спосіб здійснити осмислене дослідження" [1, 30].
Вибір адекватних методів дослідження
Наступні кроки: від визначення того, що вимірювати, до стратегії і конкретних дій. Тобто за допомогою одного чи кількох методів та з урахуванням процедури операціоналізації визначити конкретні запитання. Це означає, що для дослідження позицій виборців необхідно проводити вибіркове соціологічне дослідження, а не контент-аналіз місцевої преси, оскільки зміст газетних матеріалів може виражати погляди редактора чи тих, хто утримує газету, а не позиції її читачів. Крім того, аналіз преси не дасть змогу розмежувати типи виборців. З іншого боку, коли ставиться завдання проаналізувати, яким чином та чи інша газета висвітлює політичну кампанію, можна, по-перше, аналізувати зміст газети, кількість згадок про того чи іншого кандидата, обсяги наданої тому чи іншому кандидату площі, а по-друге, дослідити громадську думку читачів газети, аби визначити, що з прочитаного стосовно виборів вони запам'ятали та як оцінюють прочитане. У першому випадку ми мали б вимірювання змісту, з якого можна робити висновки про вплив преси. У другому – вимірювання безпосереднього впливу, на основі якого можна робити висновки щодо змісту. "Таким чином, прийнятність даного методу дослідження значною мірою визначається тим, яку саме проблему ми взялися вивчати" [1, 30].
Водночас бажання дослідника необхідно узгодити з можливістю реалізувати максимально ефективну стратегію. Скажімо, у згаданому містечку Х при всьому бажанні дослідник не зможе скористатися методом контент-аналізу, бо там міської газети нема. З іншого боку, як зауважують Джарол Б. Мангрейм та Річард К. Річ, найпростіший спосіб визначити рівень стосунків між керівництвом Іраку й Туреччини – провести низку особистих інтерв'ю, що на практиці вельми проблематично.
"...Слід знайти спосіб вимірювання змінних, які ми хочемо виміряти: (1) відповідний нашим робочим визначенням змінних і (2) практично виконуваний. Ми повинні, наскільки це можливо, дотримуватися прийнятих у науці вимог, однак ми можемо дотримуватися їх лише тією мірою, якою дозволяють обставини" [1, 31–32].
Спостереження за поведінкою
Спостереження за поведінкою передбачає те, що у процесі дослідження є можливість ті висновки, які отримані під час спостереження за поведінкою людей в кількох окремих випадках, з певною мірою надійності перенести на прогнозовану поведінку всієї сукупності. Така можливість у науці називається генералізованістю. "Генералізованість (generalizability) – можливість поширення результатів аналізу обмеженої кількості випадків (ознак) на більшу кількість випадків (ознак)"[1, 527].
У зв'язку з цим виникає проблема: якщо ми маємо групу із 4–5 осіб або події, повторювані 4–5 разів, ми можемо розглянути поведінку кожної особи чи кожну окремо взяту подію. Коли ми маємо справу з численною аудиторією чи з безліччю подій або об'єктів, розглядати кожен неможливо. За таких умов чи не найприйнятнішою стратегією є формування вибірки.
Розглянемо проблему формування вибірки на конкретному прикладі. Напередодні виборчої кампанії 2004 року Асоціація "Спільний простір" та Комітет "Рівність можливостей" розпочали масштабний моніторинговий проект, спрямований на те, аби отримати відповіді на два запитання: чи отримують виборці зі ЗМІ достатньо інформації для свідомого вибору і чи забезпечується рівний доступ кандидатів до ЗМІ. Зрозуміло, отримати відповідь на поставлені запитання можна було лише за допомогою моніторингового дослідження. Одначе провадити таке дослідження на матеріалі всіх центральних та регіональних ЗМІ (газетах, телеканалах, FM-станціях) – завдання непосильне для будь-якої дослідної інституції. І тоді постала проблема формування адекватної вибірки – тобто такої кількості ЗМІ кожного регіону, які б найвірогіднішим чином представляли тенденцію, за якою можна було б робити висновки стосовно того, як діяли всі українські ЗМІ під час виборчої кампанії 2004 року.
Коли об'єкти для аналізу визначено, необхідно врахувати ще одну обставину – не допустити, аби ні ті особи, які провадять дослідження, ані самі методи дослідження не впливали на суб'єктів, за якими ведеться спостереження і, таким чином, не викривлювали б результатів. У науці такий вплив називається явищем реактивності. "Реактивність (reactivity) – здатність об'ктів, що вивчаються, реагувати на ті чи інші обставини, які супроводжують дослідницький процес". Дж. Б. Мангейм і Р. К. Річ наводять класичний приклад реактивності: 1939 року на одній фабриці проводилося соціологічне дослідження і вивчалося, як зміна умов праці впливає на продуктивність. Понад рік у невеликої групи робітників вимірювали тривалість робочого дня, періодичність перерв, освітлення, спосіб оплати праці. Однак незалежно від умов, в яких працювала група, її члени постійно випереджали всіх інших робітників за продуктивністю праці. Виявилося, що найбільш значущим чинником, який вплинув на продуктивність праці стало надзвичайне моральне піднесення, пов'язане з тим, що члени цієї групи відчували себе об'єктом уваги і учасниками експерименту.
"Провадячи політологічне дослідження, ми іноді стикаємося з очевидними прикладами реактивності, що нагадують цей випадок. Самовпевненість чи негативізм інтерв'юера, запитання "з підводкою" чи набридливість спостерігача можуть настільки викривити ситуацію, яка вивчається, що результати дослідження не викликатимуть жодної довіри" [1, 33–34].
Аналіз даних
У процесі дослідження кожного суб'єкта ми збираємо певну інформацію. Елементи цієї інформації в науці називаються даними. "Дані (data) – результати спостережень чи інформація про дійсність, що отримується в процесі дослідження" [1, 527].
Як тільки дані отримано, дослідник опиняється в ситуації, коли принаймні можна означити суттєвий етап закінчення його наукової праці. Мета даного етапу – зрозуміти, що саме отримано для розв'язання проблеми дослідження. А також – чи простежується якийсь зв'язок між поведінкою, яку ми намагаємося пояснити, та чинниками, які, на нашу думку, допоможуть це зробити.
Припустимо, що люди, які відрізняються рівнем освіти, будуть систематично відрізнятися за мірою вірогідності участі у голосуванні. У багатьох випадках це можна зробити, відповівши на три запитання. Наше перше запитання: чи це так? Чи справді люди, які відрізняються одне від одного за однією із цих змінних, будуть послідовно відрізнятися також за іншою? Чи будуть менш освічені люди послідовно відрізнятися від менш освічених більшою чи меншою схильністю брати участь у голосуванні? Аналізуючи отримані дані, ми могли б, наприклад, з'ясувати, що менш освічені беруть участь у голосуванні майже так само часто, як і більш освічені, що знання рівня освіченості не дає змоги передбачити чи пояснити, чому вірогідна участь у голосуванні однієї людини відрізняється від іншої. Якщо це дійсно так, буде підстава заявляти, що рівень освіти не справляє вплив на вірогідність голосування – інакше кажучи, між цими двома змінними немає зв'язку. З іншого боку, якщо ми виявимо, що в шести чи семи випадках із десяти знання рівня освіти дозволяє точно передбачити, чи візьме ця людина участь у голосуванні, ми можемо сподіватися на підтримку нашого твердження про зв'язок цих змінних. Тобто ми з'ясовуємо, що коли мова йде про голосування, більш освічені люди систематично відрізняються від менш освічених і отримаємо змогу зрозуміти поведінку об'єктів нашого дослідження. "Отже, головне, що необхідно з'ясувати під час оцінки гіпотези, – з'ясувати наявність між двома змінними статистичної залежності" [1, 35].
Як тільки встановлено зв'язок, необхідно поставити не менш важливе запитання: як пов'язані ці змінні? Чи будуть більш освічені брати участь у голосуванні з більшою вірогідністю, ніж менш освічені? Чи, можливо, характер зв'язків між змінними ще складніший? Якщо ми придумали нашу гіпотезу і в результаті можна припустити, що рівень освіти пов'язаний з голосуванням, ми, очевидно, маємо на увазі одну із можливостей.
Наприклад, можна було б стверджувати, що наявність вищої освіти зумовлює вірогідність наявності в людини навиків і знань, необхідних для підтримки її інтересу до політики. Відповідно, більш освічена людина вірогідніше візьме участь у голосуванні, ніж та, яка володіє меншими навиками чи має у своєму розпорядженні менше інформації. Таким чином, ми може очікувати, що участь у голосуванні буде частішою і типовою для тих об'єктів дослідження, які мають вищий рівень освіти.
Однак ми також могли б припустити, що чим освіченіша людина, тим більше вона розчаровується в політиці. А якщо так, освіченість і поінформованість стимулюють небажання брати участь у голосуванні.
Зрештою, ми могли б стверджувати, що освіченість лише до повної міри підвищує можливості займатися політикою та інтерес до неї, тоді як люди ще з більшим рівнем освіти значно більше розчаровані в політиці і втратили до неї інтерес. В такому разі ми можемо очікувати, що найчастіше голосуватимуть люди, які мають середній рівень освіти, тоді як на "полюсах" виборча активність буде значно нижчою.
У кожному випадку між рівнем освіти і вірогідністю участі у голосуванні має місце певна залежність. Однак абсолютно очевидно, що наслідки, які випливають із різних співвідношень, цілковито відмінні. Тобто ми можемо виявити суттєву залежність між двома змінними, однак так і не зможемо підтвердити свою гіпотезу.
Необхідно поставити і третє, можливо менш очевидне запитання: наскільки вірогідно, що те чи інше співвідношення, виявлене під час дослідження невеликої кількості об'єктів, буде також підтверджене при дослідженні всієї сукупності? Інакше кажучи, наскільки обґрунтованим є наше твердження, що невелика вибірка репрезентативна чи типова для генеральної сукупності? Якщо вибираючи для дослідження конкретні об'єкти, ми приймали правильні рішення і дотримувалися точних методів, можна з впевненістю стверджувати, що наші висновки, незважаючи на те, що вони ґрунтуються на аналізі незначної кількості об'єктів, можуть бути застосовані до всіх об'єктів без винятку. Якщо ми помилялися чи використовували неточні методи, міра нашої впевненості буде меншою.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові