Ласкаво просимо

Інформування, комунікація, спілкування: відмінне й спільне у просторі масового розуміння

докторант
УДК 0.54.101.3

Співвідношення комунікації та спілкування, взятих у їхньому площинному вимірі "Я Ти Він", вже двадцять років є поставленою науковою проблемою.

Співвідношення масової комунікації та масового спілкування досі лишається непоставленою науковою проблемою.

Головне питання, без вирішення якого неможливо зрушити з місця, виглядає так: що ширше за змістом, комунікація чи спілкування? Що є підґрунтям або складовою частиною чого?

В основі питання лежить проблема: суб'єктоб'єктні чи інтерсуб'єктні відносини між людьми є основними в суспільстві?

Перша ж спроба знайти на нього відповідь породжує запитання: в якому суспільстві?

У тоталітарному? Там є лише один суб'єкт цар, вождь, фюрер, генсек, загалом диктатор, він диктує (як влучно!) іншим, які є його об'єктами. Тут спілкування немає, воно непотрібне тому, хто диктує.

У демократичному? Тут, навпаки, пересічний громадянин суб'єкт і нізащо не згодиться на роль об'єкта. Свобода, права людини все це терміни "суб'єкт", заземлені на терени інших наук.

Якщо джерела відповіді містяться на цих філософських рівнях заглибимося до цих джерел.

Чотири короткі цитати з фундаментальної праці М. С. Кагана "Мир общения" допоможуть правильно поставити питання: "Суб'єкт і об'єкт є не позначенням того, що само по собі завжди й усюди є або об'єктом, або суб'єктом, але категорії функціональні, диспозиційні, які позначають ролі різних предметів у тих або інших ситуаціях діяльності" (с. 99). (краще сказати одніх і тих самих. В.В.).

Отже, суб'єкт і об'єкт це тільки ролі.

"Зв'язок суб'єкта з суб'єктом є щось радикально інше, ніж відношення суб'єкта до об'єкта" (с. 124).

"Соціум стає суб'єктом, коли вступає у конфлікт з іншим соціумом... та... починає усвідомлювати себе, свої цілі, інтереси, ідеали, випрацьовуючи на цій основі програму власних дій" (с. 105).

"Об'єкт не має модифікацій, подібних тим, які ми віднайшли у суб'єкта, оскільки... втрачає свою неповторність та прирівнюється до всіх інших об'єктів".

Додамо від себе п'яту позицію: масова комунікація (МК) не є чимось радикально іншим, аніж просто комунікація, так само й масове спілкування (МС) не є радикально відмінним від просто спілкування, хоч вони й мають суттєві відмінності у своєму виявленні й функціонуванні.

У світлі з'ясованого поставимо запитання: чим є масові комунікація й спілкування відносно одне одного.

Один із трьох можливих варіантів відповіді масова комунікація і є масове спілкування, вони дорівнюють одне одному або є одне й те саме. У такий спосіб це єдине поняття або охоплює суб'єктоб'єктні відносини, вичерпується ними, або цілком розташоване в межах інтерсуб'єктних відносин.

Наслідків цього ходу думок принаймні два.

Поперше, відразу виникає необхідність скасувати один з термінів за непотрібністю. Однак вони існують в активному науковопрактичному обігові (і, між іншим, вживаються часто з різними відтінками значень).

Подруге, доведеться запроваджувати новий термін для визначення сфери, що лишається вільною, неохопленою після зведення двох рівних термінів на єдине проблемнопоняттєве поле. Виходить абсурд, явно некоректне оперування існуючими термінами. Але термін "комунікація", поперше, набагато старший від свого аналога. По друге, вінмає більше поширення в інших мовах, зокрема в англійській, німецькій тощо. Але ми з'ясовуємо співвідношення цих понять саме в українській а щодо різниці стажу кожного з них, то цей доказ, поперше, на користь різниці між цими поняттями, а подруге, він здається нам несуттєвим.

Отже, масова комунікація не може дорівнювати масовому спілкуванню.

Другий з можливих варіантів відповіді МК є поняттям більш широким, а МС дб | нього входить як його складова. Якщо мати на увазі інформаційні відносини не тільки між людьми (як ми вживали цей термін до цього), а й між будьякими організмами й машинами, то з цим можна погодитися: комп'ютери не спілкуються. У такій системі поглядів визначальними у світоустрої визнаються відносини суб'єктоб'єктні: з двох і один завжди промовляє, другий тільки сприймає. Відносини між людьми виявляються тоді сумою (системою) монологів, а діалог тільки допомагає розкрити справжній І. зміст монологу. Діалектика виявляється складовою частиною метафізики, а рух окремим випадком спокою.

Виходить цілком струнка й правомірна концепція. Придивимося пильніше до її функціонування в журналістиці: чи витримає вона випробування на рівнях масових.

У 1976 році Ю. Сорокін, розмірковуючи з приводу бібліопсихологічних поглядів Н. Рубакіна (М.Л., 1929) над монографією Е. Сепіра (ШіпоІ8, 1953) схвально зазначав: інформація дає "можливість існування суспільству як певному комунікативному цілом^. Це проголошення якнайширшого трактування сфери комунікації.

"Найважливішим типом, читаємо далі, комунікативного процесу є, за Сепіром, будьякий процес спілкування, здійснюваний при посередництві

лінгвістичних знаків". Отже, стверджується, що спілкування окремий випадок комунікації. При цьому істотною ознакою процесу комунікації визнається "передавання інформації" [12, 158].

Такі ствердження, напевно, є справедливими у галузі зв'язку. На теренах журналістики з ними погодитися важко. Передавання посилання й отримання процес механічний, воно байдуже до сприйняття, воно має на увазі, що все передане має бути в точності сприйняте. Справді, так повинно бути у комунікації між телеграфними апаратами.

Але у людській комунікації так не буває ніколи, і цей пункт один І з небагатьох, які одностайно визнаються у герменевтиці. Сприйняте ("зрозуміле") тут ніколи не дорівнює промовленомупочутому. А тому передавання інформації не може бути визнаним у нашій сфері за близьке інформуванню, комунікації або спілкуванню воно зовсім з іншого поняттєвологічного ряду.

Скерованість цієї.концепції на пріоритетність суб'єктоб'єктних відносин змушує її авторів заходити все далі й далі у важкорозв'язувані проблеми. Особливо загострення настає при переході до масових сфер обертанар інформації. Так, оскільки суб'єкт визнається одним, єдиним, решта учасників є об'єкти, а сам процес комунікації здійснюється при посередництві лінгвісти них знаків, остільки за єдиним суб'єктом визнається певний пріоритет у визначенні змісту знака. Як його трактуватиме суб'єкт так його будуть змушеними сприймати об'єкти. Інакше не відбудеться розуміння.

А це неминуче призводить до суб'єктивізму в наданні знаку значення, до відриву значення від знака та, в кінцевому рахунку, у протиставленні їх. Так це сталося й з Сорокіним, з яким погоджувався Брудний. Значення, за ними, і за Т. Шибутані (с. 901), і за Ю. Сорокіним [12, 159], розглядається не як властивість об'єктів, а як відношення індивідів або груп індивідів до об'єктів. Значення, які надаються об'єктам, являють собою певну динамічну систему, яку суб'єкти самостійно створюють і використовують у процесі комунікації поза участю інших.

Отже, знання відривається від буття. А з цим погодитися неможливо.

Виглядає як каламбур, але поступка в бік збільшення значення об'єкта комунікації має наслідком перекручену, гіпертрофовану трактовку становища суб'єкта.

Словом, закінчується аналіз такої концепції у теоретичному тупіку. її автори не комунікацію використовують для передавання значення, а значення для існування комунікації.

Схильність до цієї хибної думки не дає змоги правильно розгорнути й практичні рекомендації, що формулюються авторами. Зокрема, журналістам було б дуже цікаво дізнатися, як визначають її автори ефективність комунікації. Вона визначається як вплив на систему значень об'єкта і з цим (не виходячи за межі даної концепції) можна погодитися. Забезпечення такого впливу має на увазі достеменне з'ясування її динаміки, її складу, наукове уточнення співвідношення значень, з тим, щоб виявити оптимальний спосіб впливу на систему значень індивіда у складі певної соціальної групи.

Ефективність, за Рубакіним це те, наскільки в результаті дій вдалося перекомбінувати систему значень об'єкта впливу.

Тут і виявляється незавершеність думки, спричинена банальною непослідовністю, яка, у свою чергу, виникає з хибного теоретичного засновку та недостатнього володіння суттєвими особливостями предмета дослідження, його практичносуттєвої площини.

Адже насправді цю систему вдається перекомбінувати завжди, щоразу, коли об'єкт зрозуміє незалежно від того, погодиться він зі змістом сприйнятого чи відкине його, "впущеного" до його системи значень. А зрозуміння акт не пасивного, не об'єкгного, а вже самостійного, активного й вольового стану, який власне перетворює об'єкт на те, чим він є насправді на суб'єкт спілкування.

Отже, низка серйозних наслідків вказує на сумнівність вихідної думки про те, що комунікація ширша за спілкування не тільки у лінійних, а й у масових, об'ємних відносинах.

Третя концепція утверджує інтерсуб'єктний, тобто діалогічний спосіб обміну інформацією. Спілкуються не той, хто промовляє, з тим, хто слухає (це комунікація), а ті, хто бесідують. Діалог передбачає, на відміну від монологу, що обидва його учасники вільно шукають істину, прагнуть розуміння й тому розуміють один одного.

У монолозі це теж досягається, але у незавершеному, однобічному вигляді, а причина цієї однобокості полягає у тому, що від його учасникаоб'єкта не вимагається активна участь у пошукові істини: вона доводиться до нього суб'єктом у готовому вигляді. Від нього не вимагають і навіть не чекають зворотної відповіді, навіть простого знаку про його розуміння: кожна така дія стає порушенням його об'єктного статусу.

Отже, і підсумок монологічного інформаційного обміну буде неповним, адже вдале завершення діалогу є винятково результатом спільних зусиль. Журналіст, який повчає аудиторію, погано засвоїв діалектику. Навпаки, той, хто постійно запитує, хто вчиться, а не вчить, хто після опублікування.

Тобто вся справа саме у одночасності перебування однієї речі у двох іпостасях і суб'єкта, і об'єкта. Якщо допускати сумісність, то треба відразу запитати, за яких умов вона може виникнути, що для цього потрібно.

Тоді необхідно придивитися пильніше до цього слова, що раптом стало ключовим: "одночасно". До нього має бути додане й "однопросторово", щоб оперувати в межах просторовочасового континууму. Залишимо поза межами розмови фізичні та навіть філософські виміри часу та подивимося на його якості у сфері спілкування, у потоці діалогічної та навіть полілогічної розмови, яка відбувається тутізараз. Для того, щоб відірвати запитання від відповіді, а те й друге від обдумування, треба зробити неймовірну річ, абсолютно неможливу в процесі валкування треба перервати спілкування. Такш експеримент, така вівісекція знищує предмет дослідження ми опиняємося перед порожнечею, перед неперехідною прірвою між запитанням, обдумуванням та відповіддю. Ця ж остання, у свою чергу, не є закінченням діалогу, тобто веде за собою наступний оберт спіралі, це завжди віддовідьзапитання, це відповідь, що провокує зворотну відповідь.

Але заборона М. Кагана на одночасне перебування людини у стані як суб'єкта, так і об'єкта штучно перериває діалог і при цьому нічого не пояснює. Можна погодитися з тим, що позиція філософа правильна, але лише на теренах філософії. У журналістиці з цим погодитися важко.

Людина повинна ніби весь час пере; ключати всередині себе тумблер: ось "Я" суб'єкт, а ось "Я" об'єкт. Але ж людина не комп'ютер. І вона фактично одночасно є й тим, що діє, і тим, що сприймає дію. Інша річ, що ця дія не відбувається теоретично одночасно, або, сказати точніше, потрібні над! звичайно тонкі й складні психологічні, антропологічні, нейрофізіологічні експерименти, щоб спростувати одну з думок та підтвердити істинність іншої чи може дефакто людина водночас сприймати, думати й діяти. Ця вимога бути або суб'єктом, або об'єктом спілкування ще менше може стосуватися колективного суб'єкта: електорату, публіки, читацької аудиторії. Тут змішування одночасних ролей і суб'єкта, і об'єкта ще більш ймовірне і навіть необхідне хоч, напевно, кожен з маси діє, як і має діяти суб'єкт, на власний розсуд. Для нас важливо переконатися, що ця проблема визріла й на рівнях філософії, і на рівнях масової інформації, а тому її можна обговорювати й далі, поступово просуваючись до істини.

Тому, не принижуючи статусу, не спрощуючи виняткової складності процесів комунікації, не применшуючи її значення у справі масового розуміння, визначимо її як неповне, незавершене спілкування. Вимога здійснення герменевтичного феномену (а це є завершенням і моноз&гічного, і, тим більше, діалогічного акту) наполеглива й невідворотна: за формулою М. Бахтіна, "думка прояснюється для себе самого лише у проценяїї прояснення для іншогол [1,213]. З'ясування ж іншого може здійснитися тільки у зворотній, суб'єктній його реакції2у бесіді.

Однак парадокси застосування розуміння у масовій сфері ще не вичерпані.

Якщо уважно продовжити бахтінські міркування з цього приводу, доведеться визнати, що комунікація... всетаки дорівнює спілкуванню. Однак вони рівні не самі по собіу їхня рівність настає у просторі спілкування. "Немає і не може бути абсолютного монологу... (він) не потребував би мови, зрозумілої для інших" (там же). Об'єкт, через свою людську сутність, ніколи не буває "чистим" об'єктом, він завжди реагує, він відповідає навіть тоді (краще сказати лишається учасником розмови), коли мовчить.

А отже, виходить, є абсолютний діалог, абсолютне спілкування. У світі речей немає нічого, окрім вічно змінюваної й рухомої материк так само у світі людей немає нічого окрім безперервно змінюваного й рухомого спілкування, що має метою розуміння.

Тому журналістика, цей надзвичайно складний та важливий соціальний інститут, при всьому безмежному розмаїт#'її різновидів, форм та методів діяльності, найкращим чином виконує свою місію, свої соціальні функції, відповідає на виклики часу, якщо вона виходить від цієї істини: у кінцевому рахунку журналістика є сферою масового спілкування, яке забезпечується масовим розумінням.

Тільки ідеалістичне мовознавство вивчає мову так, ніби вона є монологічною: відносне розрізнення діалогічної та монологічної форм мовлення справді необхідне. У цій вимозі Бахтін цілком правий але для того, щоб зрозуміти ІРттоібинне значення, слід зробити наголос на слові "відносне". Діалектика безвідносна, зміна й рух безвідносні. Метафізика відносна. Спокій відносний, спокій є випадком руху. Монолог є специфічною формою діалогу. Такий висновок відкриває блискучі теоретичні перспективи перед сферою масового спілкування, адже вона є (майже без винятку) специфічною формою, нібито монологічного діалогу журналіста з масовою аудиторією.

Визначена Бахтіним "проблема взаємного розуміння" [1, 215] і є головною проблемою у масмедіа соціально відповідальної моделі.

Тоді не суб'єктоб'єктні відносини є рівно "половинкою" інтерсуб'єктних відносин, але до них домішуються й всі дії суб'єкта (журналіста) до об'єкта (читача) як до суб'єкта (співрозмовника) адже ні в природі (де є опір матеріалу), ні в суспільстві, ні навіть у добре викладеній філософській концепції неможливо собі уявити чи визначити "абсолютно чистий" об'єкт або "абсолютно чистий4 суб'єкт.

Можна спробувагіШ не протиставляти ці два типи відносин, можна, рухаючись далі цим шляхом, навіть протиставити інтерсуб'єктнг* відносини суб'єктсуб'єктним, скажімо, за якісно різними ступенями взаємозалежності суб'єктів у даном^ контексті або, інакше кажучи, за тією межею їхньЖсуб'єктності, якою один з них чи кожен із них поступається заради підтримання цих відносин.

Це й робить Каган, стверджуючи ідею " небезоб'єктнос?й*г>Інтерсуб'єктних відносин. Саме перехід до об'ємного бачення сфери спілкування та розуміння й відкриває перспективу справжнього глибокого розуміння суті справи. Там, де спілкуються двоє, завжди є третій або треті: вони незримо присутні в діалозі двох як "те, про що йдеться", тобто як вірогідний третій суб'єкт, окремий об'єкт пізнання або впливу на нього, та навіть як інструмент, знаряддя для реалізації прийнятих двома рішень.

Коли ж Каган доводить, що "спілкування має й духовний характер, а комунікація суто інформаційний" [6, 144], він фактично сперечається з Каганом. На наш погляд, це його ствердження надто примітизує комунікацію, від чого він не раз застерігав. Вона теж, поза всяким сумнівом, має й свої інтелектуальні, духовні й емоційні виміри.

Каган вказує шлях, яким спілкування "поглинає" комунікацію, однак заходить цим шяхом надто далеко. Він продовжує власну думку до тієї межі, за якою починає спростовувати її: взаємодія двох суб'єктів неминуче призводить до того, що "один щодо другого виступає як об'єкт" [6, 132].

Що ж, у 1987 році ні писати, ні думати інакше було неможливо. Потрібні були десять років існування в зовсім інших соціальних умовах, щоб дійти висновку, що нормальним, органічно притаманним людині як Ьото заріепз, природним для неї є саме суб'єктне становище у світі. Спочатку до нього піднялися найкращі екземпляри мудреці, герої, вожді. Але зі зростанням культури, через тяжкі муки кількох великих революцій та світових війн людство підійшло безпосередньо до масового усвідомлення цієї істини: кожен дорівнює кожному.

Однак складність цієї істини більша ніж її простота. Каган підійшов до думки, що кожен суб'єкт є водночас (саме як суб'єкт, і внаслідок цього!) і об'єктом: суб'єктоб'єктні відносини є не просто частка, фрагмент або навіть половина інтерсуб'єктних відносин вони є необхідною умовою спілкування суб'єктів, кожен з яких не може не бути водночас і об'єктом, бо моментально втратить суб'єкта для спілкування. Думка нібито й очевидна, але її не виголошено в тексті глибокої й, так би мовити, етапної у нашій справі книги М. Кагана. Розвинути цю думку далі підказує формальна логіка, хоч зміст її цілком діалектичний: так само будьякий об'єкт є водночас, не може не бути і повноцінним суб'єктом, причому саме у контексті суб'єктоб'єктних відносин адже тут необхідно, й тільки "на час", задля зручності аналізу, розірвати на метафізичні половинки живу тканину діалектичного діалогу.

Як бачимо, М. Каган відкидає і цілком безпідставно, бездоказово, що для цього автора дивно! таку можливість.

"Так само помилково уявляти, стверджує М.С.Каган, ніби у міжособистісному спілкуванні кожен партнер виступає одночасно і як суб'єкт, і як об'єкт. (Каган посилається на одного зі своїх попередників, які сповідували саме таку думку див.: Паригін Б.Д. Основи соціальнопсихологічної теорії, С. 2.2,0.)

І тим завдає шкоди суб'єктному статусу того, хто має все сам вирішувати, у тому числі, лишатися йому суб'єктом чи переходити на позицію об'єктного статусу.

Найцікавіше (і це спрямовує пильного читача до думки в іншому, позанауковому боці, у навколонауковому, або, краще, науковополітичному контексті середини 80х років, з їхнім доволі бідним досвідом усвідомлення власної суб'єктності), що автор зовсім не заглиблюється у надзвичайно важливі, цікаві й багатообіцяючі підвалини проблеми. Він просто відкидає саму можливість такої постановки питання, і це дуже незрозуміло, адже діалектичний метод, яким так віртуозно володіє цей автор, міг би показати на цьому полі дуже цікаву гру філософської думки та привести до обгрунтованих результатів замість простого, грубого відкидання.

Це не схоже на нього і єдине, що можна подумати з цього приводу, це те, що незрілість процесів демократизації, особливо на теренах політичного видавництва, повністю підконтрольного ЦК КПРС, стала на заваді такому, надто вже сміливому, висновкові про одночасність існування людини і як суб'єкта, і як об'єкта в сфері спілкування.

1.Бахтин М. М. Проблема диапогической речи // Собр. соч.: В 7 т. М.: Русские словари, 1996. — Т.5. 730 с. ~ С. 209 "218.

2. Брудний А. А. Понимание и общение. — М.:3нание, 1989. 64 с.

3. Владимиров В. М. Герменевтика журналістики. Луганськ: Видво Східноукраїнського держХЯрнту, 1999. 129 с.

4. Внучкова Т. Особенности журна листского понимания текста //' Герменевтичо»., кий анализ: Филологические аспекти понима ния: Учебное пособие /Под общ. ред. Н. В. Хали ной. Барнаул: Издво Алт. унта, 1988. С. 48 56.

5. Герменевтический анализ: Филологические аспекти понимания: Учебное пособие /Под общ. ред. Н. В. Халиной. — Барнаул: Издво Алт. у&те$1998. 91 Р*

6. Каган М. С. Мир общения. Проблема межсубьектних отношений. — М: Политиздат, 1988. 319 с.

7. Кравченко О. М. Герменевтика і фізичне знання // Філософська думка. 1999. № 5. С. 82101.

8. Мазур М. Качественная теория информации. М„ 1974. Гл. щ:

9. Платонов К. К. О видах словесного общения // Философские проблеми общения / Под общ. ред. А. А. Брудного. Фрунзе: Илим, 1976. 180 С.С.719.

10. Попов В. Б. О перспективах развития теории социальной каммуникации. Размьішле ния по поводу учебного пособия (Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософЩ— К: Либідь, 1996. 176 с.) // Філософські дослідження: Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету. Луганськ, 2000. Вип.1. 216 с.

11. Потебня А.А. Полное собрание трудов: Мьісль и язик/Подгот. текста Ю. С. Рассказова, О. А. Сьічева; Комментарии Ю. С. Рассказова. М.: Лабиринт, 1999. 300 с.

12.. Сорокин Ю. А. Библиопсихологическая теория Н. А. Рубакина и психология массовой коммуникации // Философские проблеми общения / Под общ. ред. А. А. Брудного. Фрунзе: Илим., 1976. 180 с. С. 152 160.

13. Философия культури. Становление и развитие. Спб, 1998. 448 с.