Ласкаво просимо

Духовність як один із напрямів реформування органів внутрішніх справ України

к. філол. н., асист.
УДК 430.101.17.7

Церква, як відомо, була відокремлена від держави ще з перших років радянської влади. Але з проголошенням Україною незалежності, від початку руйнації комуністичної системи цінностей все відчутнішим ставав ідеологічний вакуум як закономірний наслідок руйнації підвалин надбудови суспільства.

Органи внутрішніх справ України з літаосені 1991 року позбулися своєї вельми впливової і могутньої партійної "бойової" одиниці Політичного управління Міністерства внутрішніх справ, були розпущені й політвідціли на місцях. Незабаром і Конституція України, і відповідні законодавчі акти закріпили категорично позапартійний статус "силових" структур.

"Святе місце" порожнім, як відомо, довго бути не може. Найгостріше потребу в заповненні ідеологічного вакууму відчули працівники пенітенціарної системи. Відтоді як політзаняття у "червоних" кутках, політінформації та інші методи впливу на масову свідомість спецконтингенту виправнотрудових установ пішли в небуття, начальники слідчооперативних частин почали скаржитися на відсутність організуючої ланки, якогось стрижня у відносинах із ув'язненими. Лозунги на кшталт "На свободу з чистою совістю", "Ударний труд шлях до комунізму" або "Вчитися, вчитися, вчитися" стрімко втрачали своє базове підґрунтя: на волі вже давно були безробіття, голод, а нувориші з колишньої тюремної "братви", які навіть не замислювалися над перевагами вищої освіти, отримували в сотні разів більші прибутки, ніж якийнебудь пересічний доцент.

"Зона" (тобто виправнотрудова установа) без ідеології ризикує стати зоною "розмороженою", тобто некерованою. Начальники слідчооперативних частин втратили потужний ідеологічний важель, втратили контакт зі своїм спецконтингентом, а отже, втратили і можливість перевиховувати ув'язнених. А перевиховання, як відомо, одна із найсуттєвіших складових будьякого покарання.

Ситуацію потрібно було терміново виправляти, відшукувати нові шляхи впливу на свідомість ув'язнених. На допомогу прийшла саме релігія.

Численні місії із представників різних конфесій, як вітчизняних, так і закордонних, ринули на "зони". Далекоглядне керівництво виправного відомства гостинно відчинило їм двері. Розрахунок був цілком правильним: людина в місцях позбавлення волі знаходиться довго, роздумувати над прожитим, над сутністю буття і майбуття в неї часу вистачає, тому нехай краще роздуми ці протікають у чітко визначених межах: гуманізм, заповіді на кшталт "не убий", "не вкрадь", каяття за скоєне та становлення на праведний шлях. Другою перевагою було те, що численні релігійні місії регулярно постачали ув'язненим гуманітарну допомогу: продукти харчування та одяг, ліки і літературу. Особливо цей рух пожвавився після численних звинувачень Україниі світовим співтовариством за порушення Мінімальних стандартних правил поводження із в'язнями, затверджених Організацією Об'єднаних Націй 1955 року. Виправнотрудові колонії, які ледь животіли на бюджетний кошт, втративши за ринкових умов будь*яку можливість виробляти конкурентоспроможну продукцію, знайшли чудову можливість підгодовувати в'язнів, тепліше їх одягати і лікувати чимось більш ефективним, ніж аспірин.

Пенітенціарне відомство (тепер Державний департамент з виконання покарань) не потрапило під опіку якоїсь однкї конфесії; Рух місіонерів на "зони" відбувався, на перший погляд, стихійно і масово. Справді, православна церква особливо малоніями не перебирала. Інакше спостерігалося серед різних течій сектантського тлумачення: вони зосереджувалися навколо тих виправнотрудових установ, де утримувалися кримінальні авторитети, близькі до розподілу чорної кримінальної каси "воровського общака". Навернення хоча б одного авторитета у свою віру означає щедрі пожертвування на рахунки місій від кримінальних структур. Керівництву пенітенціарного відомства зовсім однаково, хто і з якою метою переймається якісною зміною свідомого і підсвідомого у їхнього спецконтингенту. Основну мету виконано: ідеологічний вакуум заповнено, гуманістична ідея торжествує, і є надія, що Христові заповіді колись почнуть виконуватися.

Засоби масової інформації цю тему також не лишили поза увагою на своїх сторінкахіСак, газета "Уголовное дело №" повідомила про те, що в сімферопольській колонії №162 збудована церква імені святителя Луки видатного діяча медицини і богослов'я Валентина ВойноЯсенецького. Новий храм освятив архієпископ Сімферопольський і Кримський Лазар [1]. На будівництві церкви працювали в'язні і будівлю зводили самі, і фрески писали. Хтось швидко збайдужів до цього проекту, але автор статті впевнений: ті, хто дійшов до кінця, з вірою вже йтимуть далі.

Ще один приклад у репортажі із так званої "червоної" або "ментовської" зони, що на Чернігівщині, де утримуються колишні працівники органів суду, прокуратури, міліції та інших "силових" і фіскальних відомств [2]. У цій колонії (ЧЕ 327\91) є молитовна кімната громади євангельських хриетиянбаптистів. Кореспондент журналу "Человек и закон" узяв інтерв'ю в колишнього оперуповноваженого кримінального розшуку, засудженого за крадіжку держмайна шляхом розбою, Дмитра Чолака. Колишній офіцер міліції упевнений, що якби до засудження він був віруючим, то ніколи не потрапив би на "зону". "Я прийшов до Бога не так давно 1998 року, однак дав обіцянку чесно служити Йому і людям. Через кілька місяців вийду на волю і все своє життя буду робити тільки добро. Те, що я тут закономірний підсумок, адже я не вірив у Господа..."

З боку адміністрації колонії ставлення до представників церкви дуже позитивне. Громаді євангельської церкви "Благодать" одній з перших в Україні дозволили працювати в місцях позбавлення волі. їхня допомога полягає не лише у слові Божому, а й у вельми земних матеріальних справах: книгах, ліках, продуктах харчування. Місіонери зазначають, що їхній внесок міг би стати вагомішим, якби не доводилося за гуманітарну (безкоштовну!) допомогу сплачувати величезне мито.

До речі, цікавий факт. Дуже поширеним стало явище індивідуального місіонерства з боку колишніх ув'язнених. Вони, ставши на шлях виправлення та перейнявшися християнською ідеєю, або разом з общинами, або за власний кошт їздять по виправнотрудових установах і добиваються дозволу проповідувати в середовищі в'язнів. Варто зазначити, що в самому міліційному середовищі дещо змінили ставлення до релігії. Незважаючи на те, що держава відокремлена від церкви, а міліція належить до системи органів державної виконавчої влади, керівництво МВС України в середині 90х років пішло на безпрецедентний крок. У Києві, на проспекті Миру, 16, було збудовано церкву архістратега Михаїла, яку в народі нарекли "міліційною церквою". Будували її самі міліціонери у вільний від роботи час, залучивши, щоправда, грошовитих спонсорів. Церківка належить до Української православної церкви (Московський патріархат).

Усередині церкви є дошка, на якій таблички з іменами загиблих міліціонерів. Двічі на рік, 22 серпня (День пам'яті загиблих працівників органів внутрішніх справ) і 20 грудня (День міліції) тут проходить урочиста панахида. Керівництво МВС та високі посадовці, діти і вдови загиблих приїздять сюди поставити свічки за упокій і помолитися за душі загиблих.

І наостанок ще одна інформація. Це замітка в газеті "Фактьі" під назвою "Тепер по четвергах в Богородчанської міліції замість рибного дня Закон Божий" [3]. Іронічний тон автора замітки вельми відчутний і зрозумілий. Йдеться про те, що відтепер щочетверга співробітники Богородчанського райвідділу внутрішніх справ Хмельницької області слухають лекції із Закону Божого. Зазначається, що це нововведення значно підвищило рейтинг дільничих люди з великою повагою почали ставитися до працівників міліції, вдалося навіть уникнути кількох можливих непорозумінь на міжконфесійному грунті, дещо поліпшити криміногенну обстановку.

На нашу думку, це є не що інше, як РКакція. Якщо співробітники органів внутрішніх справ у вільний від роботи час будують церкву це їхня добра воля, ентузіазм, поклик душі, якщо хочете. Якщо ж замість "застійної" політінформації про те, як імперіалізм Заходу гострить пазури для нападу на радянську владу, міліціонеру за рахунок його робочого часу читають Закон Божий, то виникають сумніви в елементарній законності подібних заходів. На будівництві церкви міліціонер особа приватна. На лекції із Закону Божого під час робочого дня особа посадова, представник "силового" відомства, органу державної виконавчої влади. Отже, на службі в держави. А держава, як відомо, від церкви відокремлена...

Щоправда, будьякі логічні закони втрачають сенс, коли якісь дії дають позитивні результати. Хто сказав, що проведення вдалих РКакцій суперечить Христовим заповідям? Аби від цього було добро.

1. Куковякин В. Трудная дорога к храму // Уголовное депо №. 2001. № 6.

2. Широченно В. Украинский Алькатрас // Человек и закон. 2000. №2(3)

3. Теперь по четвергам у Богородчанской милиции вместо рибного дня — Закон Божий // Факти. 1999. 16 серп.