д. філол. н., проф
УДК 070.41(477)
Актуальність стандартизації у видавничій справі
Стандарт у перекладі з англійської означає норма, зразок. У широкому розумінні це поняття тлумачиться як еталон, який береться за вихідні дані для порівняння з ним інших подібних предметів, товарів чи витворів.
Потреба в унормуванні, уніфікації того чи іншого виробу людських рук виникла в суспільстві дуже давно. Щодо витоків цієї проблеми у видавничій справі, то можна найперше згадати повільне зародження і становлення конкретних основних параметрів первинних матеріалів, що клалися в основу творення рукописних книг, ширину й довжину сувоїв, папірусних аркушів чи глиняних табличок. З поширенням друкарства уніфіковуються обсяг набірних рядків на кожній сторінці, величина черенків, пробіли між рядками та словами тощо. Поступово у світовій книговидавничій практиці виробляється ціла система положень і правил з метою їх повсюдного і багаторазового використання щодо виготовлення і тиражування книг.
Важливість розробки кожною державою власних видавничих стандартів обумовлюється кількома чинниками. Передусім, за цим визначається рівень культури національного видання, професіоналізм тих, хто створює книгу, якість редакційно видавничого і книготорговельного процесу в цілому. Подруге, йдеться про повноту, зручність, точність і водночас лаконічність інформування потенційного читача кожного видання, а отже, і про успішне просування такого видання на ринку. Потретє, вміння й бажання дотримуватися вимог стандартів виводить кожного книговиробника на відповідний рівень співмірних характеристик його твору з міжнародними критеріями, залучення конкретної книжкової продукції до загальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації окремо взятої держави чи окремо взятого видавця в цьому книжковому морі. Іншими словами, ідеться про законне право держави посіети належне місце серед книговидавничих забутків інших країн світу, на рівноправних умовах брати участь у творенні загальноцивілізаційного книжкового фонду. Саме перелічені вище чинники й покликали до життя Міжнародну організацію із стандартизації (180), нормативні положення якої стали основою розробки відповідних документів окремих держав. Виникла ця організація 1946 року.
Сучасний стан із застосуванням видавничих стандартів в Україні
Один із парадоксів сучасного розвитку українського книговидання полягає в тому, що в такій важливій ділянці як практичне застосування видавцями стандартів панує повне безладдя і хаос.
Проведений аналіз засвідчує цілковиту неузгодженість, самодіяльність і більше того профанацію цієї важливої справи (в умовах існуючого вакууму) більшістю видавців, особливо нової генерації. Простежуються три підходи. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, продовжує користуватися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала, група, в якій домінують приватні видавництва, взяла за основу розроблений нещодавно в Російській Федерації комплект нових видавничих стандартів. (До речі, росіяни оперативно видали ці стандарти окремим виданням і потурбувалися про своїх південних родичів, завізши на територію України значний наклад цього видання, який, незважаючи на високу ціну примірника, небезуспішно повсюдно продається, в тім числі, і в навчальних закладах, де готують майбутніх видавців, редакторів та журналістів.) І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє та видає книги так, як вважає за потрібне.
Глибину і серйозність такого безладдя й хаосу кожен фахівець може осягнути легко, коли поставить перед собою мету переглянути на бібліотечних чи книжкових полицях десятокдва новинок, випущених різними видавництвами, бодай на предмет оформлення обкладинки, титулу, звороту титулу чи реквізиту видання, не кажучи вже про внутрішню його структуру, якість редагування текстів. Елементарна безграмотність і безвідповідальність творців таких книг не може не шокувати. Кілька характерних прикладів.
Візьмемо, скажімо, святаясвятих авторство книги. Нове київське приватне видавниче підприємство "Всеувито" 2001 року звернуло на себе увагу амбітним і в цілому цікавим проектом "Усе для школи": в окремому виданні про творчість одного письменника подаються програмні тексти, пояснення, ілюстрації, завдання та тести. Один із перших випусків "Леся Українка". На обкладинці автора книги не зазначено; на титулі вказано Віра Агєєва; на звороті титулу вона вже названа авторомупорядником, а знак охорони авторського права вказує, що ця авторка написала лише вступну статтю до книги. Одне слово, повний вінегрет, розмішаний новоспеченими видавцями від елементарного незнання азів цієї лише на перший погляд простої і легкої видавничої справи. І таке видання рекомендується для використання в навчальному процесі школярами, вчителями. Таку ж "обізнаність" виявляють редактори "Бібліотеки українця": з обкладинки книги про митрополита Мстислава довідуємось, що її написав А. Ткачук; з титулу, що в нього є ще й співавтор І. Петрів, а справжній ребус складає каталожна картка: виявляється, що книгу цю писали вже три автори вищеназвані і... сам покійний митрополит, оскільки третє прізвище, що складає назву книги, подано через кому до двох попередніх. Є й різнобій у назві: на обкладинці одна назва, на титулі інша, у каталожній картці третя, що в принципі не допускається.
Минуле десятиріччя було особливо модним на видання всіляких хрестоматій та збірок документів. Віддавна будьякий молодший редактор будьякого видавництва знав, що такі рукописи готують упоядники з числа науковців чи педагогів. Так вони й зазначалися в усіх радянських виданнях на зворотах титулів. Новітні ж українські видавці чи не кругом, навіть у колишніх державних видавництвах, зробили раптом таких упорядників уже авторами. Виходить смішна і навіть парадоксальна ситуація: людина лише зібрала докупи тексти різних авторів, або систематизувала віднайдені документи в архівах, написала невеликі за обсягом передмови чи примітки, але її прізвище вже зазначається на обкладинці книги як ав \ тора. Відповідно, за цим автором шукають таку хрестоматію і в каталожних залах і бібліотек.
Здавалося б, значення і конкретне місце розміщення ще одної святаясвятих у паспортних даних видання знак охорони авторського права має бути добре відомими навіть для початкуючих видавців. Але кричущих порушень тут більш ніж достатньо. Цей знак проставляється і на останній сторінці книги, і на третій, і навіть... на титулі, як це зробило видавництво з такою незвичною назвою, як "Любіть Україну", того ж, у перевиданні такої собі професійної книги для працівників цілої галузі "Посібник книговидавця". Багато видавців проставляючи цей знак на своїх книгах, навіть не знають, що ж і кого вони охороняють: біля прізвищ авторів не вказується, що їхня інтелектуальна власність поширюється, скажімо, лише на передмову, примітки, чи упорядкування; не зазначається біля цих знаків рік початку охорони авторського права, що за таких умов не дає такому знакові юридичної сили. Що вже говорити про правильне оформлення посилання на оригінальне видання перекладеного колись твору з іноземної мови. Варто оглянути величезний масив літератури так званого детективнофантастичнорозважального жанру, що був особливо модним ще кілька років тому, щоб переконатися: такі тонкощі навіть для маститих видавців часом виявляються заважкими.
З найголовнішим паспортним знаком, який ідентифікує видання і видавця на міжнародному рівні, І8ВИ також маємо багато самодіяльності. Цілий ряд так званих видавців нової генерації, не оформивши юридичних відносин з Національним агентством І8ВИ (бо для цього треба подати туди не лише свої статутні документи, які вказують на законність діяльності такого видавця, а й оплатити певну суму коштів), довільно "ліпить" свої номери. Нерідко кількість цифр у такому вигаданому номері є меншою десяти, а початковий блок, що ха. рактеризує країну видання, не відповідає наданому Україні числу 966. Ще й досі подивується старий ідентифікатор з числом "5", що тепер закріплений за Росією.
Свідомо не зачіпаю тут архітектоніку видання, якість його внутрішнього і зовнішнього оформлення,, мовностилістичний аспект редакторської роботи <тт у цій справі деякі вітчизняні видавція^зайшли" справді дуже далеко. Як також і в питаннях переносів слів, пробілів між ініціалами тощо.
Ситуація, яку ми маємо нині в цьому блоці видавничих проблем, майже з абсолютною точністю нагадує ту, яка склалася у 20х роках минулого століття і про яку з болем у душі писав наш видатний учений і видавець Іван Огієнко: "Змилуйся, Боже, що вони (видавці. М. Т.) часом подають!». Мусимо тут голосно й рішуче закричати від болю, аж надто часто дають камінь замість хліба, змію замість риби... Видається непотріб, твори ліпших письменників оминаються... Мова видань жахлива, видаються переклади непідписані, тобто їх робить хтобудь, робить похапцем, "на коліні", не знаючи мови. Часом, прикриваючись оборонним плащиком патріотизму чи єлейності, виставляючи звучні гасла корисної книги, видання такі тисячами вриваються до наших, на добру книжку спрагнених, родин і роблять там хаос та руїну літературної мови'1.
Сучасний стан із розробкою нових вітчизняних видавничих стандартів
Не буде перебільшенням ствердити: такий, справді ненормальний, стан справ склався тому, що практично вже більше десяти років українське книговидання розвивається без власних видавничих стандартів. Прикро констатувати, але держава від початку 90х років, практично відмовившись від старого, багато в чому виправданого і потрібного, контролю в цій важливій ділянці інформаційного простору, досі не спромоглася через свій галузевий орган Держкомінформ України — запровадити взамін чогось дієвого нового.
Як відомо, в радянські роки стандарти з видавничої справи розроблялися в Москві, друкувалися там величезними, як на сьогодні, накладами (кожен стандарт виходив окремим виданням у кількості від 20 до 50 тисяч примірників; крім того, кілька перевидань витримав і збірник довідководокументальних матеріалів, виданий Всесоюзною книжковою палатою) і централізовано доставлявся через відповідні республіканські органи до кожного видавництва. У республіках деякі нормативні документи перекладалися або прилаштовувалися відповідно до їхніх мовних особливостей. Активно розроблялися матеріали рекомендаційного характеру. Варто згадати у цьому контексті неоціненний набуток головного видавництва видавничого об'єднання "Вища школа", зусиллями якого побачили світ дуже цінні посібники й довідники для видавничих працівників ("Підготовка до видання навчальної, наукової і довідкової літератури", "Довідник працівника видавничого об'єднання "Вища школа", перекладні термінологічні російськоукраїнські словнички з прикладних і природничих наук). За дотриманням кожним видавництвом стандартів прискіпливо стежив спеціальний підрозділ Держкомвидаву України Головне видавниче управління, працівники якого періодично готували тематичні огляди випущених видань. Тема стандартизації, культури видань у цілому постійно була присутньою на сторінках авторитетного на той час часопису "Друг читача".
Зі здобуттям Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати видавничі стандарти неіснуючої держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З одного боку, Росія, дбаючи про ствердження в державі свого інформаційного простору й розширення його за допомогою своєї друкованої продукції на далеких і близьких зарубіжних теренах, не гаючи часу, взялася за створення нових, російських, видавничих стандартів. Отож, вона свідомо відмовилася від старих документів. Інша річ, що й нові стандарти, розробниками яких стали автори попередніх, багато в чому зберегли наліт зайвої зарегламентованості попередніх і тому дуже орієнтуватися на них українським видавцям недоцільно. (Майже 400сторінкове видання збірника "Стандартов по издательскому делу", що побачило світ значним накладом 1998 року, то результат інтенсивної розробки протягом 19901997 років нормативнотехнічних документів, що визначають правила підготовки до випуску всіх видань у Росії.) З іншого боку, "прилаштувати" старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про розумне використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.
Тому цілком закономірним було створення при Державному комітеті зі стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номерОхМ 101 (ТК101) "Технологія поліграфії". Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі видавничої діяльності, формних і друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувальнопалітурних процесів книжкового і газетного виробництв. Базою для розгортання діяльності ТК101 та його складових став Український науководослідний інститут поліграфічної промисловості імені Тараса Шевченка у Львові.
Отож, хоч і запізно (зазначений Технічний комітет формально постав 8 серпня 1994 року, відповідно до наказу Держкомстандарту України № 202), але все ж перший крок до розробки власної бази зі стандартизації вітчизняної видавничої справи було зроблено. Структура цього Комітету включає чотири підкомітети і одну робочу групу. Варто назвати їх. Спочатку підкомітети: "Видавнича діяльність", "Технологія книжкового виробництва", "Технологія газетного виробництва", "Технологія спеціальних видів друку". Окрема робоча група має назву "Бланки цінних паперів і документів суворого обліку".
Таким чином, розробкою видавничих стандартів покликаний займатися окремий підкомітет, створений на базі Національного наукововиробничого об'єднання "Книжкова палата України". 1995 року побачило світ перше офіційне видання першого українського видавничого стандарту ДСТУ 301795 "Видання. Основні види: терміни та визначення" (введено в дію наказом Держстандарту України №58 від 23 лютого 1995 року. Авторами цього документа стали І» Лупандін, Т. Пучкова та Г. Пліса. На стадії апробації тепер перебуває другий стандарт "Вхідні і вихідні відомості".
На жаль, це й є поки що весь набуток підкомітету. Не будемо зупинятися на причинах такої малопродуктивної праці цього підрозділу. Найголовнішою з них, очевидно, є відсутність достатнього фінансування (адже мало розробити документ, треба віднайти кошти для його сертифікації, друкування). Одне беззаперечне: нині, коли механізм застосування єдиних стандартів в українській видавничій справі повністю виглядає розбалансованим, слід вжити рішучих заходів для виправлення становища. Адже якщо й надалі просто споглядати за таким повільним процесом видавничого стандартотворення (один документ за шість років), з© вищеописана ситуація триватиме ще десятки років.
У цьому контексті з прикрістю доводиться констатувати, що і в цілому спроби нашої держави ствердити свою незалежність на інформаційному полі досі виглядають в'ялими і непослідовними. Чого вартувало, скажімо, більш ніж п'ятирічне зволікання України зі вступом до Міжнарод. ного агентства І8ВМ/І8МИ і впровадженням у державі Міжнародної стандартної нумерації книжкових видань. Адже ми практично п'ять років після здобуття незалежності користувалися у видавничій справі міжнародним ідентифікатором 'Ж, працюючи таким чином на авторитет і розширення по цілому світу російського інформаційного простору, повністю виключивши на ціле п'ятиріччя свою молоду державу з міжнародного книгообміну. Остаточно ж систему І8ВИ було впроваджено лише з 1998 року. І це не одинокий випадок. Незважаючи на запізніле прийняття в масштабах держави "Положення про штрихове кодування товарів" (1996), процес маркування штриховими кодами книжкової продукції у системі БАИ/ЛСС невиправдано затягнувся. Тоді як наші найближчі сусіди Росія і Білорусь, не кажучи вже про Польщу і Словаччину, вже встигли переконатися в зручності й вигідності представлення всщ основної й додаткової інформації про конкретну книгу в штрихкоді, в Україні ця новинка приживається нині як мокре горить. Про впровадження Міжнародної стандартної нумерації періодичних і серійних видань І88И говорити взагалі не доводиться, бо Україна ще й досі не є учасницею системи І88И. Отож, уся наша журнальна періодика, як і різноманітні серійні видання, на світовому ринку такої продукції всерйоз не сприймаються, оскільки не мають для цього відповідних міжнародних "паспортних даних".
Не піддаючи сумніву кваліфікаційний рівень співробітників існуючого підкомітету "Видавнича діяльність", усе ж слід зазначити, що його можливості щодо створення нових видавничих; стандартів виглядають украй обмеженими. Консервувати й надалі такий стан було б необачно. Тому вихід із ситуації, яка склалася, бачиться в кількох напрямах:
- підсилення існуючого підкомітету фахівцями з числа провідних учених вищих навчальних закладів, де викладається видавнича справа, та видавцівпрактиків;
- створення додаткової робочої групи розробників окремих стандартів, яка працюватиме паралельно з групою Книжкової палати України.
- Щодо останнього напряму, то таку групу можна було б створити при Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де минулого року відкрито кафедру видавничої справи та редагування і де започатковано читання курсу нової нормативної дисципліни "Видавничі стандарти". За підтримки ректорату університету на цій кафедрі вже працює група вченихпрофесіоналів, завданням яких є розробка видавничих стандартів і створення першого в Україні підручника з цього предмета.
Орієнтир європейська традиція книговидання
Аби уникнути відомчості й неузгодженості в цій архіважливій справі, варто найперше широко і гласно обговорити проект концепції створення нових українських стандартів, зокрема у тій частині, яка стосується саме видавничої діяльності, й опублікувати його в галузевих виданнях ("Друкарство", "Палітра друку", "Вісник Книжкової палати"), а також у наукових фахових збірниках. Необхідно, аби з цією концепцією могло ознайомитися ширше коло фахівців для можливих дискусійних обговорень і пропозицій. Принципова особливість цієї концепції має полягати в орієнтації на усталену європейську традицію книговидання, а не на "списування" й "прилаштування" колишніх вкрай зарегламентованих і заідеологізованих радянських стандартів, що простежується нині в практиці цілої низки українських видавництв.
Нині, у нових умовах розвитку України, коли змінилося саме поняття видавничої справи і книготоргівлі, коли ця діяльність з ідеологічної ділянки перейшла в ринкову площину, а книга стала одним із товарів на цьому ринку, змінилися й самі критерії щодо ідентифікації всієї видавничої продукції, тобто до тієї інформації, що вміщується на вхідних і вихідних даних кожного видання. Відповідно до рекомендацій Центру розвитку видавничої справи, що створений при Інституті "Відкрите суспільство" у Будапешті, ідентифікація має переслідувати такі цілі:
- ідентифікація інтелектуальної власності на книгу;
- ідентифікація видавництв, особливо у випадках правових суперечок цивільного чи кримінального характеру (така функція вважається функцією безпеки);
- допомога для складання статистики чи реєстрів;
- допомога в логістиці і маркетингу книги як товару;
- допомога у фіскальних потребах (це відноситься до обліку митних чи податкових органів, а не до публікації економічних параметрів видання накладу, ціни тощо).
Постановка проблеми в такій площині вимагає рішучої відмови від практики розміщення на вихідних даних видань цілої низки колись обов'язкових атрибутів, у практичній користі й цінності яких давно вже відпала потреба і які лише вносять плутанину та загромаджують "вхід" і "вихід" з книги нікому не потрібною інформацією.
Отож, з чим варто раз назавжди розпрощатися і що необхідно залишити або запровадити вперше, виходячи, знову ж таки, із досвіду наших західних колег? Фрагментарно зупинимося лише на частині з цілого блоку питань, відповіді на які покликані дати нові українські стандарти.
Титул (розгорнутий титул) видання У новому стандарті варто передусім обумовити граничну кількість авторів книги, які зазначаються на титулі, а відповідно й обкладинці. Тут усе більше й частіше проглядається самодіяльність видавців: на обкладинках і титулах нерідко зазначають чотирип'ять, а то й цілий авторський колектив. Особливо цим "грішать" видавничі підрозділи навчальних закладів, які готують до друку немало колективних монографій. Радянські стандарти обмежували цю кількість трьома авторами, більший авторський колектив видання "засвічувався" на звороті титулу. На нашу думку, такою межею може стати чотири автори, як це практикують німецькі, канадські видавці. У документі має бути чітко обумовлено, на яких видах видань авторство на титулі не може зазначатися: хрестоматії, збірники документів тощо.
Свого постійного місця потребує й інформація про перекладача, упорядника, автора передмови й приміток. Тут поки що повний різнобій: на звороті титулу, на титулі і навіть у реквізиті.
Немало плутанини вносить розгорну тий двомовний титул з подвійним зазначенням місця видання, "мода" на який останнім часом посилилася. Його доцільність часто визначає сам видавець або автор. Такий титул з'являється і тоді, коли видання є спільним з іноземним партнером,}! коли український видавець перевидає книгу в перекладі з іноземної мови, і коли спонсором видання виступає іноземна організація чи громадянин іншої держави, і навіть коли наклад українського видання частково розповсюджується за межами держави.
Перестає бути дискусійним питання про обов'язкове зазначення року видання внизу титулу біля назви видавництва. Світова книговидавнича практика давно вже відмовилася від цього. Тут спрацювала ринкова психологія покупця: не продана за рікдва книга нібито вважається застарілою. Таку "застарілість" саме ійвидає" рік видання, зазначений на титулі. Прискіпливий покупець, якщо йому це питання видасться принциповим, віднайде цю інформацію біля знака охорони авторського права, де зазначаються й наступні роки перевидання. При першому ознайомленні з книгою для читача важливий не час появи її на ринку, а тема, проблематика чи автор. Деякі наші видавництва на свій розсуд уже запровадили цю практику на своїх книгах. Вважаємо, настав час її узаконити у стандарті.
Зворот титулу Найважливіший атрибут, від якого пора остаточно відмовитися всім видавцям, так звана система ЄСКЛ Єдина система класифікації'літератури, що була впроваджена для безумовного виконання на всіх теренах колишнього Радянського Союзу. За спеціально розробленим принципом вона визначала десятизначний індекс для кожної книги за її змістом (для прикладу^И — марксизмленінізм, 02 суспільні науки, 03 філософські науки і т. д.). Серед видавців її ще називали "числівникзнаменник", місце якого було в нижній лівіЩиастині звороту титулу. Наскрізь просякнута ідеологічним забарвленням, цілком не відповідна до міжнародної книговидавничої практики, вона, однак, виявилася на диво живучою. її ще й досі сповідують немало видавництв як державної, так і приватної форм власності не тільки в провінції, а й у столиці. Останні, скоріше, від незнання беруть за зразок попередні видання солідніших видавництв і, не маючи під руками цього 600сторінкового "класифікатора^ самііЖприпаровують" до числівника приблизну тематику свого видання, їм, здебільшого, і в голову не приходило, що, скажімо, індекси для підручників з вивчення української мови за цим "класифікатором" беруться з розділу "Другие язьїки народов СССР", а твори сучасних українських письменників з розділу "Литература национальньїх меньшинств СССР".
Так же самодіяльно сьогодні переважна більшість видавців виславляє і класифікатор ББК у верхньому лівому куті звороту титулу, не звертаючись із верстками до базових бібліотек, які визначені по всій Україні. (В Києві такою базою є Національна парламентська бібліотека, в обласних центрах обласні наукові бібліотеки.) Судячи з усього, ця тенденція спостерігатиметься й далі, адже жодним нормативним документом нинішній український видавець не зобов'язаний надавати до бібліотеки верстку свого видання для зазначення в ній ідентифікатора ББК. Водночас, ряд дисциплінованих видавців подають на цьому місці два індекси ББК й УДК. Зворот титулу тоді виглядає перевантаженим і не уніфікованим.
Щодо УДК. Книжкова палата України завершила недавно титанічну працю, видавши солідний національний Універсальний децимальний класифікатор (УДК), який розроблений відповідно до вимог Міжнародного комітету з УДК у Гаазі. Його й слід узаконити в новому стандарті, забезпечивши перед тим можливість кожному видавцеві придбати цей класифікатор. На жаль, для більшості видавців, переважно малопотужних, він сьогодні є недоступним за ціною (один примірник коштує 500 гривень).
Новий стандарт має покінчити з ганебною практикою випуску книг без винятково важливих міжнародних паспортних даних видання, як І8ВИ та Соругі^Ьі або використання їх з грубим порушенням. Щодо міжнародного серійного книжкового номера і зобов'язання кожного видавця суворо дотримуватися положення його про використання, то, скажімо, у Польщі знайшли для цього суто економічний важіль: на періодичні видання і книги, де законно і правильно зазначено І8В]\[, податок на додану вартість взагалі не нараховується, в іншому ж випадку такої пільги видавець не матиме. Тепер, коли в усьому світі спостерігається посилення ролі прав на інтелектуальну власність, а в Україні, як і в колишніх пострадянських республіках, не завжди райдужні стосунки між видавцями і авторами все більше окреслюються вимогами правового поля, знак охорони авторського права і правильна інформація біля нього несуть особливе навантаження. На нашу думку, цей знак слід вивести з нижнього правого кута титулу, куди він був несправедливо загнаний радянським стандартом і поставити на гідне місце звороту титулу, як це роблять практично всі західні видавці.
Випускні дані Ця частина "зобов'язалівки" видавця потребує особливо суттєвих змін. У книжкових і газетних виданнях жодної країни світу не зазначається стільки нікому не потрібної виробничотехнічної характеристики того чи іншого виду видання й інформації про порядок його внутрішнього проходження у видавництві й на поліграфічному підприємстві, як це робилося й досі робиться в нас. Справді, кому й для чого сьогодні потрібно знати, коли рукопис було здано до складання й коли він підписаний до друку? Або гатунок паперу чи вид шрифтової гарнітури? А умовнодрукарські, облікововидавничі аркуші чи фарбовідбитки? Так само як і спосіб друку чи навіть формат видання. У радянську добу така інформація справді ставала визначальною для контролюючих органів, які мало не через мікроскоп стежили за кожним кроком видавця, за використанням кожного аркуша паперу поліграфічним підприємством. Нині ці рудименти застою увічнювати на кожному примірнику книги немає жодного сенсу. Відомо ж бо, що всі технікоекономічні характеристики видання обумовлюються у внутрішніх документах видавця й поліграфіста і, включно з часовими термінами, погоджуються в договорах. То навіщо ж виносити їх на сторінки книги для читацького загалу?
Дані про наклади видань. Видавці переважної більшості країн світу вважають цю інформацію комерційною таємницею, тому там ніхто й ніколи не зобов'язував розкривати її на сторінках книг. У нас же, з кожною черговою реорганізацією галузевого відомства, держава прагнула встановити за цим процесом свій контроль і неодноразово спускала "згори", принаймні видавцям державної форми власності, такі вимоги. Вважаємо, що це нічим не виправдане втручання в тиражну політику видавця. Облік статистики друку держава може здійснювати через свої органи іншими каналами. Це ж стосується і номера замовлення на друк книги, якого ви не побачите в жодному зарубіжному виданні.
Дискусійним залишається питання про доцільність зазначення даних щодо ліцензії на видавничу діяльність, дати її видачі, а також повної адреси поліграфічного підприємства, де друкувалася книга. Практика розвинених країн світу засвідчує, що така інформація не є обов'язковою. На останніх сторінках книг, виданих в Америці чи Європі, зазначається лише назва країни, в якій книга з'явилася у світ.
Деякі пропозиції, про які тут ішлося, частково вже реалізуються окремими видавцями, які, не дочекавшись появи вітчизняних видавничих стандартів, керуючись здоровим глуздом і кращим зарубіжним досвідом, пробують таким чином пришвидшити процес входження вітчизняної книги до міжнародного інформаційного простору. Процес цей, однак, відбувається стихійно і має як позитивні, так і негативні сторони. Спрямувати його в правильне русло, спростити, уніфікувати необхідну інформацію про кожне видання, зробити його зручним на багато літ для численних користувачів, посприяти підвищенню культури українських видань, вивести їх за всіма основними параметрами на міжнародний рівень таким є почесне, відповідальне і невідкладне завдання для тих, хто завтра візьметься за створення не одногодвох, а всього комплекту наших, українських, видавничих стандартів.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові