Ключові слова: роздержавлення ЗМІ, реформа преси, медіазаконодавство, соціальні гарантії медіапрацівників, система журналістики.
In the article of M. Zhytaryuk proceed about the legislative problems and absence of public and journalistic understanding in the question about methods and times in the process of de clining the state influence from Ukrainian mass media. The author also talks about the necessity of professional and frank dialoque about these questions.
Key words: declining the state influence from mass media, press reform, medif legislation, social quarantess for mediaworkers, system of journalism.
Говорячи про роздержавлення українських ЗМІ, маємо на увазі й сукупність мас-медіа, й одиничні видання, радіо- і телекомпанії, що засновані органами влади (адміністраціями, радами, муніципалітетами тощо) і функціонують у нашій державі. Говорячи про пресу, маємо на увазі певну вертикаль, наприклад: засновник (юридична особа), видавець, редакція (редактор, редколегія...), розповсюджувач. Спробуймо оцінити ситуацію за чинними нормативно-правовими стандартами, тобто відповідно до законодавства. Редакція працює за дорученням засновника і видавця (або засновника, або видавця). Ст. 8 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" ("Право на заснування друкованого ЗМІ") подає визначення засновника: "Особа, яка заснувала друкований засіб інформації", і співзасновника: "Особи, які об'єдналися з метою спільного заснування видання" [6]. У ст. 7 цього Закону ("Суб'єкти діяльності друкованих ЗМІ") зазначено: "Засновник (співзасновники) може об'єднати в одній особі редакцію, видавця, розповсюджувача. Редакція має право виступати засновником (співзасновником), видавцем, розповсюджувачем" [6]. Однак редакція не може бути створена редакційним колективом. Для заснування видання у будь-якій формі має бути статутний фонд – гроші, майно, інтелектуальна власність (працівники).
Процитовані фрагменти – дещиця з того, що нині чинне в мас-медійній сфері. Поки що немає жодних гарантій, що вже завтра цей закон не доведеться ревізувати, адже система українських ЗМІ на порозі революційних трансформацій, що активізуються фактом роздержавлення ЗМІ (тобто забороною державних органів засновувати, володіти, видавати будь-які мас-медіа). Поки що роздержавлення пригальмовано. Найбільш показовою є невдала спроба усуспільнити телебачення й радіо протягом сприятливого та ейфорійного 2005 р. [5].
Проблема злободенна, важлива, своєчасна. Актуальність теми випливає з кількох факторів:
– більшість місцевих ЗМІ поки що державні (комунальні);
– демократичне суспільство (або таке, що стало на шлях демократизації) не може (не має права) пролонгувати державно-інформаційний монополізм і стимулювати поділ ЗМІ на класи і ґатунки (дотаційні, яким слід допомагати, тобто "правильні", державні, і всі інші);
– редакції (редакційні колективи), будучи доволі часто під владно-контрольним пресом, значною мірою не готові до фахового менедженту, ефективного маркетингу;
– ніхто (навіть законодавець) не може нині спрогнозувати ситуацію, оскільки існує низка законопроектів із роздержавлення, іноді взаємодоповнюючих, іноді взаємовиключних;
– підготовка і перепідготовка журналістських кадрів, готових працювати по-новому в нових умовах;
– вибір моменту початку реформи;
– необхідність ведення фахового діалогу (і теоретиків журналістики, і практиків, і правників) , який має бути визначальним для ухвалення будь-яких рішень у сфері мас-медіа.
Оскільки йдеться про нове для всієї системи журналістики, то важлива прогностичність, очікуваність, тобто новизна тут очевидна. Об'єктом дослідження є українська журналістика, насамперед державна, предметом – більшою мірою законодавча невиробленість і навіть казуїстика, а також психологічні, ментальні й функціональні особливості та перспективи для преси, яка пережила численні експерименти без чітких правил.
Джерельна (і значною мірою методологічна) база статті, з одного боку, – це законопроекти з роздержавлення та чинне законодавство, з іншого – оцінки й реакції (навіть страхи) медійників та медіаправників.
Для досягнення мети (показати відсутність журналістської солідаризованості й суспільного консенсусу щодо форм, методів і терміну роздержавлення) застосовуємо такі наукові методи: науковий аналіз, порівняльний аналіз, науковий синтез. Відповідно до поставленої мети потрібно визначити:
– підготовленість питання, його законність;
– своєчасність роздержавлення, реакція;
– грамотність відомих законопроектів;
– передбачувані наслідки для журналістів і журналістики.
Щоб уникнути певних термінологічних неточностей, спробуємо тезово окреслити те, про що йтиметься далі.
Що таке державна преса? Це преса, засновниками якої є державні адміністрації. Що таке преса органів місцевого самоврядування? Це преса, засновниками якої є органи місцевого самоврядування (ради). Що таке комунальна преса? Це преса, засновниками якої є міські виконкоми. Що об'єднує всі ці типи преси? Їх асновники представляють ті чи ті владні структури. Надалі всі визначені вище типи преси для зручності називатимемо державними.
Чи можна таку пресу вважати надбанням громади, народу? Формально – так, бо владу репрезентують представники народу, обрані народом. Реально – ні, бо інтереси влади і народу не завжди збігаються, а тим більше – після виборів. Скільки в Україні владно-державних видань? Якщо не враховувати тільки "районки", то понад 1000. А з телерадіостанціями – понад 1500. Оперуємо власними даними, що ґрунтуються на реальному періодичному виході у світ. Є, щоправда, й інші цифри, Держкомінформу України, на які посилається в лекціях з курсу "Теорія масової комунікації" В. Різун [8], але вони, на нашу думку, вкрай неточні, бо відтворюють не справжню медійну картину, а формальну, тобто реєстраційну. За цими даними [4], загальна кількість періодичних видань в Україні становить понад 10 тисяч. З них зареєстровано і перереєстровано видань для загальнодержавної, регіональної та закордонної сфери розповсюдження 4479: газет – 1858, журналів – 2000, бюлетенів – 236, альманахів – 52, збірників – 273, календарів – 45, дайджестів – 15. Періодичних видань із місцевою сферою розповсюдження станом на 1 січня 2000 р. зареєстровано і перереєстровано 6410. З них: газет – 5432, журналів – 662, збірників – 110, альманахів – 42, дайджестів – 6, бюлетенів – 149, календарів – 9 [4]. Приблизно у цей час ми отримали дані про те, що на Львівщині зареєстровано понад 500 видань, але реальних не могли нарахувати і сотні. На жаль, держкомінформівська статистика не дає відповіді на інші вкрай важливі запитання – скільки всього державних ЗМІ в Україні, яка частка із них із місцевою сферою розповсюдження?
Не краща ситуація і з даними про електронні ЗМІ. Виявляється, протягом 1995–1999 рр. Національна рада України з питань телебачення й радіомовлення видала ліцензії 791 телерадіоорганізації. Вважається, що нині ця цифра подвоєна... Тому візьмемо за основу приблизні цифри, але більш наближені до реалій.
Яке "покриття" районної преси (державної) в межах України? За даними НСЖУ (станом на 2002 р.), середній наклад української "районки" (майже 900 видань – мінімум одне на район) становить понад 2000 примірників. Рівень прочитання кожного примірника вираховується з коефіцієнтом 3,5. Тобто середня аудиторія однієї районної газети накладом 2000 примірників може становити 7000 осіб. Множимо це на 900 і отримуємо аудиторію 6 мільйонів 300 тисяч осіб.
У період виборчої кампанії тиражі збільшуються на 20–100 %, тобто аудиторія зростає до 7,5–12 мільйонів. Географічне покриття – майже 100 %, читацька аудиторія – 16–25 %. Якщо вести мову про кількість аудиторії, яка читає пресу, тобто про осіб від 18 до 70 років, то районна преса охоплює таку читацьку аудиторію: від 10–15 % у невиборчий період до 21–32 % у період виборів. Якщо зважити на те, серед якого вікового сегмента найбільша виборча явка (а йдеться про старше покоління), то стає зрозумілою масштабність інструмента "місцеві державно-комунальні ЗМІ" в адмініструванні виборчих перегонів, у реалізації інших державних й антидержавних програм, реформ і псевдореформ, ідей та псевдоідей, ідеологій і псевдоідеологій. Приклади: НАТО, друга державна мова, ЄС і ЄЕП...
Складається парадоксальна ситуація: у Західній Україні місцева преса відстоює одні цінності та ідеали, на Півдні та Сході – інші. Але незалежно від того, хто працює на утвердження, а хто – на розвал, хто на – примирення, а хто – на конфлікт, хто на – об'єднання, а хто – на розкол, – усі частково фінансуються/дотуються коштом платників податків, тобто народом. Працівники цих видань прирівняні за статусом до держслужбовців.
Цей статус – найкращий ланц: не втечуть, вилаявшись не там, де слід. Цей статус – добровільна чорна пов'язка на очах і смачний квач у роті. Цей статус – величезна ганьба української псевдодемократії і псевдосвободи слова (є свобода тільки для обраних – представників владних і політичних сил). У Франції, Німеччині, скандинавських і в багатьох інших країнах ці речі несумісні! Якщо журналіст став прес-секретарем, його прес-картка (посвідчення журналіста) втрачає чинність. Чому? Бо журналістика – професія творча, а конкретний журналістський працівник однаково повинен ставитись і до представника влади, і до бездомного, до багатого і до бідного... Український журналіст часто покликаний обслуговувати інтереси влади і заможних людей (іноді – це одне і теж). І не лишень через розв'язання у такий спосіб матеріальних питань (животіння все ж залишається животінням, кістка голодного не порятує, і це теж ганьба для суспільства!), а через залежність, відсутність вибору, окресленість поля діяльності, через страх і, даруйте, традицію.
Такі, як ми, розуміємо онтологічні передумови ламання стереотипів. Цих передумов необхідно позбутися, це правда. Але чому це не вдалося зробити у сприятливий для суспільних перетворень постреволюційний 2005-й? Гадаємо, є кілька причин: а) замало часу; б) сила інерційного опору, у т. ч. і медійників; в) відсутність злагодженості й єдності у владних діях загалом і у відстоюванні громадянських прав зокрема. Чи можливий швидкий роздержавницький крок нині, у 2007–2008 рр.? Без зміни владної ситуації – аж ніяк ні. Причин теж чимало, але головна тут одна – навіщо втрачати рупор, інструмент, трибуну, які "тягнуть" на копійки (приблизно до 200 тис. грн. на рік на одну "районку", тобто лише 180–200 млн у межах держави). Чому б задля "гарантування успіху" одному із депутатів-мільярдерів не пожертвувати 1/30 своїх прибутків, тим паче, що вони повернуться сторицею (не на відсотки, у рази)?
Тому дозволимо собі спрогнозувати, що під час роботи коаліції "Янукович–Мороз–Симоненко" жодних доленосних (у сенсі роздержавлення) рішень ухвалено не буде. У випадку дострокових парламентських виборів, залежно від їхніх результатів і спроможності-неспроможності сформувати єдину сильну команду, роздержавлення преси може бути/не бути одним із пріоритетів. Звісно, скрізь є прихильники і противники. Затримка реформи преси – маніпуляційний козир місцевих керівників (інше питання: хто і чи взагалі захоче ним скористатись?), так би мовити стабільний вихід у світ газети, тобто подання існування жебрацькими подачками (див. вище), збереження колективів, інфраструктури... Можна на це подивитись і по-іншому: "продовження життя" – збереження старих стандартів номенклатурності ЗМІ, відсутність перспективи розвитку... Йдеться про відсутність зростання – творчого, фінансового, маркетингового тощо.
Нині вже треба ставити питання не про те, як би відтягнути, унеможливити реформу ЗМІ, тобто відмовитися від роздержавлення. Цей шлях – у безвихідь, його пропонують нещирі, недоброзичливі люди. Але робити вигляд, що таких настроїв не існує, теж неправильно. Отже, питання полягає в іншому: як зробити роздержавлення корисним для українських ЗМІ, а не шкідливим, бажаним і очікуваним, не страшним і не лякливим? Вважаємо, це питання нині концептуальне, рятівне для всієї системи мас-медіа України. Але і його мало хто намагається ставити. Дискусія точиться переважно довкола іншого: чий законопроект переможе? що і в кого можна виторгувати перед голосуванням?...
Без усвідомлення важливості, драматичності й складності ситуації про наближення до стандартів ЄС чи їх втілення в Україні даремно слухати. Доречно згадати симптоматичні тези В. Ющенка, висловлені у доповіді "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 р.", де висловлено підтримку роздержавлення ЗМІ з метою розвитку незалежної журналістики: "...Газети, що фінансуються з бюджету, створюють недобросовісну конкуренцію на рекламу та на передплату".
Тут не місце докладного аналізу законопроектів, тим паче, що ця тема достатньо добре висвітлена у численних публікаціях, надто на шпальтах "Журналіста України", "Дзеркала тижня", на сайті Інституту масової інформації [2], зокрема у виступах медіаексперта Р. Головенка [3]. Проте не звернути увагу на певну казуїстичність, анекдотичність вітчизняних законопроектів теж не можна.
У висновку Головного науково-експертного управління ВР України зазначено, що положення законопроекту К. Поліщука [1] не узгоджуються з цілою низкою інших законів, зокрема щодо права органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання про відчуження комунального майна, про перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.
На думку Р. Головенка, концепція Держтелерадіо [1] значно ґрунтовніша [3]. Ось деякі положення: закріплення зміни власників ЗМІ на законодавчому рівні; органи державної влади та місцевого самоврядування не можуть бути засновниками (власниками) ЗМІ; державні органи перестають бути засновниками друкованого ЗМІ, і він перереєстровується на інших засновників (власників); новими власниками повинні стати журналістські або громадські організації, трудові колективи редакцій тощо; має бути збережено трудові права та гарантії соціального захисту журналістів роздержавлених ЗМІ; бюджетне фінансування ЗМІ поступово припиняється; не підлягають роздержавленню офіційні друковані ЗМІ (згідно з Указом Президента України № 503/97 від 10.06.97 р.), спеціалізовані друковані ЗМІ.
Тут виникають такі запитання: які (скільки їх?) закони потребують змін, щоб ці положення не просто набули чинності, а й ефективно працювали? Як можна "зберегти трудові права та гарантії соціального захисту журналістів", якщо ні НСЖУ, ні НМПУ (Незалежна медіапрофспілка України), ні профільний комітет ВР України навіть не бачать підстав розробки і ухвалення спеціального законопроекту "Про права і соціальний статус/гарантії журналістів", такого, наприклад, як у Франції чинний з 1935 р.). Основний аргумент "проти" – все відрегулює редакційний договір, як у Великобританії. На прості запитання: скільки (у відсотковому відношенні) українських журналістів скористалися подібними договорами? Наскільки ефективно вони працюють? – відповіді немає. Гадаємо, спеціальний закон не становив би жодних перешкод чи загроз редакційному договору, навпаки, ефективно працював би там, де медіавласники нехтують такими договорами, або ж зобов'язував би медіавласників (під загрозою закриття видання, відбирання ліцензії) працювати суто на основі редакційного договору. Це не тільки посилило б позитивний ефект, а й дуже швидко відрегулювало б, цивілізувало нормативно-правові відносини у площині "засновник–видавець–редакція", тобто коли немає доброї волі будувати взаємини відкрито й порядно, або примусило б попоряднішати, або піти з медіабізнесу непорядних людей – звільнилися б нові ніші й нові проекти...
Позитиви концепції Держтелерадіо – поетапність, створення Фонду розвитку ЗМІ, який формувався б за рахунок держбюджету, визначення сум держмита, що стягуються з позовних заяв до ЗМІ та журналістів про захист честі, гідності та ділової репутації, а також збільшення на п'ять років ставок податків на українськомовну зовнішню рекламу на 20 %, на рекламу іншими мовами – на 30 % та податку на закордонні друковані ЗМІ, на дочірні видання закордонних ЗМІ, що виходять неукраїнською мовою, – на 15 %.
Негативи: складність впровадження роздержавлення через судові процеси (у т. ч. й міжнародні) з приводу законності названих відсоткових відрахувань (за умови підтримки ВР України, що слід брати під сумнів); акціонування як можливий варіант роздержавлення (гіпотетично кожен читач спочатку має право стати акціонером, а потім – впливати на редакційно-творчу політику. Акціонування – тривалий і дорогий процес, більш прийнятний у приватизації великих підприємств. Редакції ж доцільніше було б реорганізувати в інші види господарських товариств (ТзОВ). Важко собі також уявити варіант колективної власності між трудовим колективом, редакцією та передплатниками. Про будь-який менеджмент, неконфліктність годі й мріяти).
Проект Концепції державної програми створення економічних передумов незалежної діяльності національних друкованих ЗМІ, запропонований НСЖУ, багато в чому схожий на попередній законопроект, зокрема стосовно термінів реалізації реформи та джерел фінансування. Однак стиль викладу – не офіційно-діловий, а публіцистичний. Які його особливості?
НСЖУ пропонує укладати контракт між редакцією та потенційним журналістом (студентом), за яким контрактник зобов'язується повернутися на роботу до редакції, яка сплачує за навчання. Тут ідеться не стільки про долю реформованих ЗМІ, скільки про лобіювання певних інтересів, про речі аморальні, здатні поширювати або поглиблювати корупцію. Що таке контракт, чи буде можливість і бажання – якщо студент "двійочник", відрахований, вирішив змінити місце навчання, прописку, громадянство – його дотриматись? А чи не порушуються тут права випускника-небюджетника, який не знайде собі роботу?.. НСЖУ, крім вступних іспитів, не забуває розглянути проблему редакційних приміщень. І пропонує... аж чотири варіанти: а) безплатна передача; б) продаж за 1 грн./м2; в) продаж за 20–50 грн.; г) продаж приміщення за залишковою вартістю з можливістю кредитування. Коли журналістський корпус не впевнений, чого хоче, чому б ВР України не подати свій варіант? Наступні норми (про соціальні гарантії) – вкрай важливі й доречні, проте без запровадження спеціального закону, згаданого вище, вони матимуть тимчасовий, перехідний характер – на час роздержавлення і в післяадаптаційний період.
Що стосується пенсій держслужбовців (для журналістів-ветеранів, які пропрацювали в громадсько-політичних виданнях будь-яких форм власності понад 15 років, законодавчо потрібно передбачити нарахування пенсій за методикою нарахування пенсій держслужбовцям), то нехай нас і підтримають не всі колеги, але, виходячи з цивілізованих і перспективних норм, цінностей і принципів, вважаємо і те, що є нині, і те, що планується, по-перше, анахронізмом, по-друге, демагогізмом, який ніхто не запровадить (навіть якщо ВР прийме закон, Мінфін навряд чи спроможеться його виконати).
НСЖУ пропонує законодавчо закріпити норму про оприлюдення кожним ЗМІ в кожному числі видання імен власників, засновника із зазначенням кожного з них у статутному фонді, ім'я видавця, визначити обов'язки шеф-редактора, головного редактора видання, редколегії, інших посадових осіб. Це – чудово! Слабких місць, як і в законопроекті Держтелерадіо, достатньо. Перевагою можна було б назвати певну спрямованість на захист прав журналістів та ЗМІ загалом, якби вони були менш утопічними.
Концепція роздержавлення ЗМІ В. Шевченка–Є. Жовтяка розроблена ще 2002 р. [1]. Тут, крім друкованих ЗМІ, передбачено також приватизацію телерадіоорганізацій (усуспільнення). Попри інше, йдеться про те, що протягом року від часу оголошення роздержавлення ЗМІ попередні їхні власники повинні “уступити” (що таке уступити? Хіба це не правовий нігілізм? – М. Ж.) свої права недержавним суб'єктам, інакше реєстрацію таких ЗМІ буде скасовано. Цікаво, чи "потягне" на скасування варіант, коли голова райради І. Петренко "уступить" своє право як керівник органу місцевого самоврядування недержавному суб'єкту, приватній особі І. Петренку (або: дружині М. Петренко, синові Є. Петренкові, кумові, тестеві тощо), надто ж напередодні нових виборів, у перманентний період безвладдя? Наскільки це законно-незаконно?
Фінансування поетапно трансформуватиметься з бюджетного на приватне. Адаптаційний період – три роки. Конкретніше тривалість має встановити Кабмін, начебто залежно від виду ЗМІ та інших умов (яких умов? – М. Ж.), з урахуванням специфіки і категорій споживачів інформації (хто зареєстрував і запатентував специфікатор та категоріатор? Як нас, читачів, і хто саме має визначати? – М. Ж.).
Заходи економічної конкуренції передбачають підготовку нормативно-правових актів щодо роздержавлення ЗМІ за участю Антимонопольного комітету України, щоб запровадити певні обмеження: а) одна й та ж юридична особа може володіти не більш ніж двома телеканалами та трьома радіоканалами; б) одна й та ж юридична (а неюридична? – М. Ж.) особа може скористатися квотою, вказаною в попередньому пункті, працюючи лише в режимі аналогового чи лише цифрового телерадіомовлення; в) одна й та ж юрособа до повного завершення процесу роздержавлення не може ставати засновником (співзасновником) чи власником (співвласником) одночасно друкованих та аудіовізуальних ЗМІ (до мерства А. Садовий, наприклад, без ухвалення будь-яких законів, був власником і радіо, і телеорганізації, і газети. – М. Ж.); г) у розпорядженні одного мовника може зосереджуватися не більш ніж 25 % інформаційного ринку. Хіба потрібно більше? Тим паче, коли йдеться не про Київ чи Донецьк, а про районний центр? Ми погоджуємось із Р. Головенком у тому, що в цій концепції, на жаль, не відображено індивідуального підходу, не передбачено "вирівнювання" можливостей роздержавлених ЗМІ.
У законопроекті про роздержавлення друкованих ЗМІ (Українська асоціація видавців періодичної преси) як і в інших проектах, передбачено, роздержавити пресу, однак автори вважають, що можливо і доречно зробити... виняток для таких видань: "Голос України", "Офіційний вісник України", "Урядовий кур'єр", "Вісник Верховного Суду України", "Вісник Конституційного Суду України". Ці видання, за проектом закону, не слід роздержавлювати, бо вони "справляють винятково важливий вплив на суспільство". Вважаємо, будь-яка "фора" некоректна, є нечесним і несправедливим прийомом, надто ж коли йдеться про забезпечених і ситих. Крім того, у процесі затвердження законопроекту у ВР можна спрогнозувати "відновлення справедливості по-українськи": дозволити робити винятки керівникам органів місцевого самоврядування, оскільки регіональні видання теж "справляють винятково важливий вплив на регіон". Для нагляду за роздержавленням законопроект передбачає створити Комісію з роздержавлення друкованих ЗМІ. Комісію формуватимуть за таким принципом: по два представники від НСЖУ і УАВПП, а також один представник від Незалежної професійної спілки журналістів. Загальний час на роздержавлення – два роки.
Автори різних концепцій та законопроектів, беручись за серйозну роботу, як самі ж зазначають, керувалися такими принципами: забезпечити незалежність ЗМІ (хіба такі є?), сприяти продукуванню якісного інформаційного продукту в регіонах (яке мірило чи які критерії якісності?), зменшити навантаження на бюджет (невелике навантаження), перевести ЗМІ на самофінансування (знищити, не підготувавши?).
Звісно, всі ці принципи більш ніж уразливі. Адже роздержавлення – лише спосіб досягнення мети, який не гарантує забезпечення позитивного результату. Тому справді важливо "не заговорити": індивідуальний підхід до ЗМІ, встановлення адаптаційного періоду, необхідність надання пільг для ЗМІ (існують у більшості європейських країн), оновлення їхньої інфраструктури, перепідготовка кадрів (але не так, як у концепції НСЖУ).
Роздержавлення – процес неминучий. Чи буде він успішним і продуктивним? Лише за умов ефективної організації і з урахуванням індивідуальних особливостей кожного ЗМІ. Важливим також є стан рекламного ринку певного регіону і готовність/неготовність самих працівників мас-медіа до роздержавлення.
...Чи доцільно негайно і тотально рубати з плеча, чи поліпшить це ситуацію в українському медіапросторі, чи гармонізує бодай якось хиткі взаємини в комунікативній моделі "народ–преса–влада"? Хоч ми не є прихильниками животіння і збереження ситуації без змін, скажемо: не потрібно, не поліпшить, не гармонізує.
Ситуація близька до патової, беручи до уваги слова голови Комітету ВР України з питань свободи слова Андрія Шевченка: "Обіцяю, що через п'ять років в Україні не залишиться державних ЗМІ" [9]. Якщо 2005 р. ці слова можна було вважати обдуманими і навіть доречними, то нині надмірна концентрація на виконанні обіцянок може раптово знищити систему місцевих ЗМІ. Звісно, статус-кво потребує змін. Але не бездумних і раптових закриттів чинних видань, не з допомогою примусових кроків. Перш ніж вести мову про те, що буде, а що ні, давати сумнівні прогнози, необхідно створити прозорі, чесні й однакові правила гри на медіаринку. Інакше кажучи, потрібно забезпечити рівні конкурентні умови для всіх.
Що буде з офіційною пресою – не знає ніхто. Точніше, її не повинно бути. Що буде з виданнями, які вчора і сьогодні все ще офіційні, з трудовими колективами, майном, приміщенням, землею, – питання відкрите. Насамперед майбутнє залежить від зусиль на місцях, від конкретних редакторів і творчих колективів. Це майбутнє може бути різним – успішний медіапроект, інструмент боротьби в політиці чи бізнесі, або – відхід у небуття з поповненням біржі праці.
1. www.nsju.org/Pro.htm.
2. www.imi.org.ua.
3. Головенко Р. Концепції роздержавлення друкованих ЗМІ в Україні/ – www.imi.org.ua.
4. Довідка Держкомінформу України № 301/4 від 06.09.2000 р. – http://comin.kmu.gov.ua/.
5. Різун В. В. Теорія масової комунікації: Курс лекцій – http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=book.index&book=46.
6. Житарюк М. Г. Суспільне мовлення України в контексті соціокультурного моделювання // Інформаційне суспільство. – К., 2005–2006. – Вип. 2–3. – С.62–64.
7. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України № 2783-ХІІ від 16.11.1992 // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1.
8. Про корпоратизацію державних та комунальних ЗМІ: Законопроект № 8508 від 29.11.05, внесений К. Поліщуком. – www.nsju.org.
9. Різун В. В. Теорія масової комунікації: Курс лекцій. – http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=book.index&book=46.
10. Шевченко А. З виступу на тренінгу "Роздержавлення друкованих ЗМІ" // Архів автора. – К., 2006. – 13 верес.
11. Ющенко В. Звернення Президента України до Верховної Ради України: У зв'язку з Посланням Президента України до Верховної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році" // Урядовий кур'єр. – 2006. – 10 лют. – С. 1–4.
© Житарюк М. Г., 2007
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові