Ключові слова: мовностилістичні особливості, публіцистика, Віталій Карпенко.
In the article are examined and analyzed the stylistic special features of the journalism of well-known journalist, scientist, professor, long-standing editor of the newspaper "Еvening Kiev" of Vitalius Karpenko.
Key words: stylistic special features, journalism, Vitaliy Karpenko.
Використовуючи мову в повсякденному житті й творчості певного різновиду, люди вдаються до різноманітних мовних засобів. Суттєві відмінності в мовному оформленні думки – залежно від обставин, теми, з приводу якої висловлюється людина, від ставлення її до предмета розмови і багатьох інших чинників – зумовили виникнення у лінгвістиці поняття стилю.
В енциклопедії "Українська мова" доктор філологічних наук, завідувач відділу культури мови та стилістики Інституту української мови та стилістики НАН України С. Єрмоленко дає стилю таке визначення: "...різновид, видозміна літературної мови; манера мовного вираження у різних сферах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування; мистецтво слова" [26, 602]. Отже, термін охоплює і функціональні різновиди літературної мови (функціональні стилі), й індивідуальні мовні манери, зокрема в певній творчості (індивідуальні стилі, ідіостилі).
"Стиль – багатозначне слово. Походить воно від латинського stilus – "паличка для письма", тобто письмове знаряддя, яке використовувалося у часи Давнього Риму і в середньовіччя. У літературі й узагалі в мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форми їх вираження.
Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом, цілеспрямованістю висловлювання" [23, 197].
За "Коротким тлумачним словником української мови", стиль – це "сукупність прийомів використання мовних засобів, характерних для кожного окремого письменника, літературного твору, напряму, жанру; манера словесного викладу; побудова мови відповідно до норм синтаксису і слововжитку" [20].
Стиль у літературі розглядають як "художнє оформлення" твору, що цілковито визначається суб'єктивними особливостями того чи того письменника, і тому випадкове, "поодиноке" [24, 282].
А. Верлі визначив стиль як "цілісну структуру, що скерована тільки в себе і на себе" [24, 282]. Основоположник лінгволінгвістики в українському мовознавстві Л. Булаховський вважав, що "засоби нашої мови, які припускають можливість їх вибору, бувши відповідним чином використані тим, хто пише або говорить, утворюють те, що ми звемо словесним стилем" [19, 12]. Російський учений В. Виноградов зазначає, що "стилі мови – це мовні системи, що виникають у процесі функціонування мови в різних сферах людської діяльності (спілкування) та в різних цілях, це структурні обриси функції мови в її багатогранних проявах" [3].
"Літературознавчий словник-довідник" трактує стиль як "сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника... Стиль письменника – це сукупність особливостей його творчості, якими його твори відрізняються від творів інших митців" [21].
Дослідженню стилю та стилістики присвятив свою книгу "Стилістика сучасної української мови" професор Інституту журналістики, відомий мовознавець Олександр Пономарів. У його підручнику подано визначення стилю як "суспільно усвідомлену і функціонально зумовлену внутрішньо об'єднану сукупність прийомів уживання, відбору й поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи тієї загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці даного народу". Отже, мовний стиль – це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання" [22, 5–6].
О. Пономарів стверджує, що "стилістика – це наука про виразові засоби мови, тобто ті елементи, що приєднуються до власне вираження думки, супроводжують семантичний зміст висловлюваного – емоційно-експресивні та оцінні моменти мовлення... Тобто предметом вивчення стилістики є закономірності функціонування мовних засобів у різних видах мовлення" [22, 5].
Дж. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.
Кожний стиль характеризується:
– сферою поширення і вживання (колом мовців);
– функціональним призначенням (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
– характерними ознаками (формою та способом викладу);
– системою мовних засобів і стилістичних норм (лексикою, фразеологією, граматичними формами, типами речень тощо).
Ці складники конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми у певному стилі чи з певним стилістичним значенням.
Метою цього дослідження є мовностилістичний аналіз творчості саме В. Карпенка на прикладі його публіцистики 1977–2007 рр.
Для реалізації цієї мети було обрано такі завдання:
1. Визначити категорії "стиль" і "стилістика".
2. Проаналізувати мовностилістичні засоби виразності творів В. Карпенка.
3. Визначити роль творів В. Карпенка в українській публіцистиці.
Предметом дослідження цієї роботи є публіцистика Віталія Карпенка за останні 30 років творчого життя, об'єктом – мовні засоби вираження принципів і поглядів публіциста на різноманітні прояви громадського життя в Україні та поза її межами.
Робота відзначається новизною, адже ця тема є поки що не дослідженою і вперше визначає мовностилістичні особливості творчості Віталія Карпенка 1977–2007 рр.
Стаття є актуальною не лише як наукове дослідження, вона цінна й тим, що є практичним посібником, як організовувати свої виступи так, щоб запам'ятатися і викликати бажану реакцію.
Особливості мовностилістичних засобів творчих набутків В. Карпенка побічно розглядалися такими науковцями, публіцистами, як А. Москаленко, А. Погрібний, С. Плачинда, А. Дімаров та ін.
Енциклопедія "Українська мова" визначає стиль індивідуальний, ідіолект як "сукупність мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших; своєрідність мови окремого індивіда. Це поняття насамперед стосується стилю майстра слова, письменника. Стиль індивідуальний залежить від творчої індивідуальності автора, його світосприймання та світовідчуття, ставлення до явищ навколишньої дійсності та оцінки їх. Хоч письменник і користується загальновживаною мовою, проте його індивідуальне світосприймання, психологія мовотворчості зумовлюють витворення особливого мовного світу" [26, 603].
Як зазначають автори "Теорії літератури" О. Галич, В. Назарець та Є. Васильєв, стиль є індивідуальним втіленням художнього методу. Якщо метод визначає загальний напрям творчості, то стиль віддзеркалює індивідуальні властивості художника слова [1].
"Словник літературознавчих термінів" В. Лесина та О. Пулинця [2] визначає стиль авторський чи індивідуальний як ідейно-художню своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, орієнтацією на певні літературні напрями тощо.
Французький письменник і публіцист Г. Флобер вважав: "Манеру письма можна порівняти з манерою виконання, але ні в якому разі не можна зрівнювати манеру і стиль. Стиль – це людина. Гадаю, що визначальним фактором є радше не стиль, а тема. Людина – це тема. Стиль автора складається з його теми, власного стилю і стилю епохи" [4]. А давньоримський драматург Сенека зазначав, що стиль "є обличчям душі" [5].
Французький письменник і публіцист Г. Флобер вважав: "Манеру письма можна порівняти з манерою виконання, але ні в якому разі не можна зрівнювати манеру і стиль. Стиль – це людина. Гадаю, що визначальним фактором є радше не стиль, а тема. Людина – це тема. Стиль автора складається з його теми, власного стилю і стилю епохи" [4]. А давньоримський драматург Сенека зазначав, що стиль "є обличчям душі" [5].
Отже, поняття "стиль" охоплює і функціональні різновиди (функціональні стилі), й індивідуальні творчі манери, зокрема в царині творчості (індивідуальні стилі, ідіостилі).
Щоправда, не кожний автор, навіть професійний, володіє "своїм" стилем, тобто таким, за яким безпомилково вгадувалося б його авторство.
На думку Віталія Карпенка, "можна багато думати над застосуванням мовностилістичних засобів. Проте виходить усе само собою, очевидно багато залежить від загальної освіченості, ерудованості, культури. А щоб сидіти і думати, що там треба якийсь епітет, метафору, а далі ще щось вигадувати – це безнадійна справа. Я не можу писати, якщо не склалася модель, структура, тематична архітектура, тут все має йти одне за одним, як подієвий сюжет у художньому творі. Навіть у тих, хто пише інтуїтивно, у підсвідомості відкладається якась схема, хоча не обов'язково, щоб він її дотримувався".
У статті спробуємо проаналізувати індивідуальний стиль активного журналіста, глибокого знавця і шанувальника рідного слова Віталія Карпенка багатолітнього редактора надзвичайно популярної колись газети "Вечірній Київ".
Це видання за століття свого існування встигло кілька разів змінити назву та мову спілкування, проте весь цей час "Вечірка" залишалася вечірньою газетою для киян. На перші роки незалежності припадає зоряна година "Вечірки". Тоді й засяяла зірка талановитого публіциста, головного редактора столичної газети, наклад якої досяг майже 600 тисяч примірників.
Як зазначив влучно Леонід Горлач, що "…гостро полемічні статті В. Карпенка у "Вечірньому Києві" вже в період незалежності України набували резонансу, адже в них безкомпромісно й аргументовано піддавалися спектральному аналізу вчинки високих посадовців, які безцеремонно обкрадали народ і державу. Доходило навіть до гучних судових процесів, а це при тогочасному кримінальному світі могло закінчитися і прямо фізичною розправою над непокірним журналістом. До того ж, що дуже важливо, він не обстоював чиїсь інтереси, тобто не міг розраховувати на чиїсь потужний захист, а це вже свідчення справжньої професійної відваги й високого громадянського гарту" [6].
Щоденні публікації у "Колонці редактора" згодом стали книгами і нині разом з пізнішими працями творять не тільки своєрідну історію політичного життя столиці й України двох останніх десятиліть, а й виразний портрет письменника – людини безкомпромісної, коли йдеться про засадничо важливі речі, яка не озирається ні на посади, ні на титули тих, кому опонує.
"Сам автор як людина може говорити, що завгодно – вважати себе монголоїдом чи негроїдом, чи зачатим у пробірці інопланетянином, чи взагалі істотою без роду-племені" [17, 53]. У такому емоційному тоні В. Карпенко пише про академіка П. Толочка, який в одній із російськомовних газет надрукував статтю "Имеет ли Украина национальную идею?" та ще й підписався своїм офіційним титулом – "як віце-президент Академії наук України", яка, до речі, називається Національною" [17, 53]. Маємо приклад того, як стилістично нейтральна (міжстильова) лексика під пером публіциста набуває додаткових емоційно-експресивних відтінків. Або: "Без державної ідеології державі, як судну без стерна і навігаційних приладів, неможливо прокласти правильний курс у безмежному житейському морі" [7, 16].
Утім, Віталій Опанасович широко використовує й іншу групу лексики – особливу – професіоналізми, терміни, неологізми, розмовну та просторічну лексику. Наприклад: "І ми, вечірківці, горді, що робимо корисну і потрібну для України справу" [17, 279], де "вечірківці" – слово розмовне. Або: "...це були епітафії... на переважно "здраствуючих" відомих людей" [17, 279], "...проходять через чорнило щоденної газети", "є в редакційному портфелі" [17, 278], "а відхопивши добрий кусень з державної кишені, ці видання стають кишеньковими..." [17, 381], "...Держкомнацміграцій хоче з-поміж однакових для всіх прав виговорити надправа для окремих груп громадян" [17, 29], "вирішили кандидатуватися" [17, 262], "сліпо змавпували" [7, 7], "кишка виявилась тонкою" [7, 24], "українських підспівувачів" [7, 36], "вірнопіддано заглядає їм у рота" [7, 53], "спокусити всілякими брязкальцями" [7, 54], "журналістам відрізають голови" [7, 71], "юрмиська автомобілів" [18, 27], "моретруси", "комп'ютер життя" [18, 31], "закіптюжені шибки" [18, 32], "хитроплетивом слів" [18, 34], "прокинулась жилка репортера" [18, 38], "точиться розмова" [16, 50], "прикинути на око" [18, 80], "бризкає енергія" [16, 51], "гасали на авто" [16, 62], "христарадничати", "збити такий-сякий капіталець", "зуміли награбастати мільйони" [7, 4], "...де-не-де їжачився зеленню пирій" [9, 22], "піщана коса... стала противнику впоперек горла" [9, 24] тощо.
До просторічної лексики автор вдається свідомо і підкреслює це "лапками", поясненням через синонім, а іноді вибудовує цілу мікроновелу для кращої ілюстрації ситуації: "Біля моста метро рух у бік столиці було зупинено... Ніяких слідів аварії не було видно. Я привітався і поцікавився, що ж трапилося. Один з міліціонерів виявився дотепником:
– Шмат мосту обвалився...
Я розуміюче посміхнувся і запитав значуще:
– Проїжджає?..
– Еге ж, – кивнув інший міліціонер.
– Надовго перекрито?
– Та вже скоро.
Я повертався до машини, а водії, висовуючись з салонів, гукали:
– Що там? Аварія?..
Іноді я не встигав відповісти, бо знаходились всезнайки і випереджали:
– Що та що? Членовозів пропускають – не знаєш що..." [17, 176]
Іноді публіцист послуговується росіянізмами, вдається до зумисне не перекладених цитат задля дистанціювання від негативних осіб чи дій, підкреслення їх "ненормальності". Наприклад: "особливий "бєзпредєл" (про господарську діяльність мера Києва Косаківського) [17, 129], "Треновані хлопчики мало не покрикували на жінок: "Сумкі на стол" (про принизливі дії СБУ щодо гостей ювілею Солов'яненка) [17, 172], "чєловек года" (російськомовне шоу, яке накладається на Шевченківські дні) [7, 41], "Для супротивних сил у парламенті наступний тиждень, схоже, можна розцінювати, висловлюючись більшовицькою лексикою, як "послєдній і рєшітельний бой" [8] тощо. У такий спосіб твориться емоційно місткий "ефект відчуження" з однозначно негативною оцінкою. А ось, наприклад, як публіцист підкреслює неможливість повторного возз'єднання Союзу: "Що ж до українського народу, то він уже побував понад триста років в обіймах "старшого брата", і ціна цих обіймів надто дорога – мільйони знищених українців, тисячі завданих кривд та утисків. І добре знає, чого чекати від азіатів, за словами російського класика, "С РАСКОСЫМИ И ЖАДНЫМИ ОЧАМИ" [8].
Використовує В. Карпенко у своїх статтях, як уже зазначалося, і терміни, іншомовні слова, але одразу й пояснює їх, тим самим, не даючи читачеві втратити хід думки. "Тригнозис – неанатомічний (тринітарний) світогляд, себто не такий тип знань [замінений], що охоплює пізнання триіпостасної Першосубтанції і світу речовини" [10, 308], "Когай" – так по-японському називається смог" [18, 27], "токома – по-нашому покуття" [18, 40], "дзабутони – стьобані подушечки-ватники" [18, 52], "Назва Кінбурської коси походить від турецького слова "килбурун", що перекладається: "кил" – волосина, "бурун" – мис" [9, 4], "слово "кімоно" у японській мові означає національний одяг у широкому розумінні, на відміну від європейського одягу "йофуку" [18, 91] тощо.
Характерною ознакою творчості В. Карпенка є широке вживання найрізноманітніших тропів. Це і метафора, і метонімія, і синекдоха, й уособлення, і гіпербола, й евфемізми, і перифраз – індивідуально-авторський і традиційний. Гармонійно вплітаючись у тексти, створюючи індивідуальний стиль, вони надають змістові особливої виразності.
Візьмемо, наприклад, перифраз (грец. euphemistos): "...найстрашніша хвороба з найкоротшою назвою" [10, 279]. Так автор говорить про "рак", і це приклад евфемізму, який вживається тоді, коли потрібно пом'якшити форму вираження висловлюваної думки. "Місто жовтої акації" [16, 49] (так В. Карпенко охарактеризував Караганду) – цей перифраз одразу представляє читачеві красу казахстанського міста.
Або: "...мій друг з найкоротшим риб'ячим прізвищем" [10, 203]. У такій веселій формі публіцист розповідає про відомого поета Миколу Сома, і це доречно, адже йдеться про автора численних пародій, епіграм, який і сам незрідка обіграє прізвища своїх героїв.
Віталій Карпенко вдало використовує цей троп і при змалюванні пейзажів причорноморських степів: "густий трав'яний килим", "суцільний зелений дах" [9, 14–20]. Яскраво автор висловився і про місто Львів – "український П'ємонт" [7, 30], "стрижнем суспільної моралі" [7, 46] назвав церкву, "дзеркалом держави" [17, 273] вважає столицю,"сині очі Кінбурна" [9, 32] – так розповідав про озера Північного Причорномор'я.
Утім, перифраз у творах Віталія Опанасовича трапляється частіше в інших емоційних тональностях: "атомний монстр" [17, 112] (Чорнобиль), "п'ята влада" [17, 157] (мафія), "червоний слід в історії" [17, 36] (комунізм), "фінансові монстри" [7, 6] (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк тощо), "північна сусідка" [7, 12] (Росія) тощо. Автор вдало замінює пряме найменування предмета непрямим його означенням, що допомагає не лише уникнути тавтології, а й влучніше передати думку.
Іронія представлена грою слів, дотепними висловами, які допомагають читачеві зрозуміти суть викладу і позицію автора: "Для цього треба мати самоповагу в душі і смалець – у голові" [17, 174], "...працівник ДАІ жезлом спрямував наше авто на узбіччя, і ми прилаштувались до хвоста довжелезної валки" [17, 175], "У владних коридорах триває реорганізаційний свербіж" [17, 165], "Перша передвиборна комедія. На сцені – нардепи, режисери – за лаштунками" [10, 318], "Юфа сміється там, а наші грошики плакали тут" [12, 140], "Київ має "Вибір", та не має можливості вибору" [12, 137], "...гострять око на закордон, щоб хоч там будь-якою ціною збити такий-сякий капіталець" [7, 4], "Найпоширенішим аргументом зросійщувачів – як московських політиків, так і українських підспівувачів, як неприхованих русофілів, так і доморощених хохлів..." [7, 36], "…беручи приклад з першої леді, і досі ламає шапку перед Москвою, протегує чужим ієрархам, вірнопіддано заглядає їм у рота" [7, 53], "Особисто я зустрів це без ентузіазму, приблизно так, як сприйняв би пропозицію видалити, скажімо, апендикс" [18, 37] тощо.
По-новому у Віталія Карпенка зблискують навіть відомі, загальновживані порівняння та метафори (грец. metaphora): "Комплекс неповноцінності тягнеться за нами, немовби першорідний гріх" [12, 15], "Якщо нині нас не об'єднає здоровий глузд, то завтра може об'єднати в'язнична камера" [12, 49], "Спікер, мов дружина Цезаря, поза підозрою, – намагається всупереч здоровому глуздові довести вірнопіддані від преси" [12, 80], "Сом, як розкрита книга" [12, 161], "...оббирає, як білку, і важко пораненого залишає у ярузі "біля великої Херсонської дороги" [14, 11], "...однак незначні де тальки, мов сліди, приводять до одного центру" [11, 9], "Бо у цих перипетіях, як світ у краплині, відбиваються найтиповіші риси виборів українського парламенту в цілому" [11, 11], "…почали густо з'являтися, ніби гриби після дощу, депутатські групи" [11, 14], "…і через хвилину катер розрізав хвилі" [9; 4], "…плеще хвиля, зализуючи пісок" [9, 4], "Ліворуч назустріч нам бігли піщані пагорби, прибережні дерева, маслинові гайки" [9, 38], "Тьмяна, мов закіптюжені шибки, завіса оповила місто" [18, 32], "надзвичайно тонкою, мов фольга, пеленою" [18, 43], "голос її жебонів приємно, мов струмочок" [18, 50], "колеги, як гостинні господарі" [18, 77] тощо.
Знаходимо у публіцистиці Віталія Опанасовича й асоціанізм. Наприклад, Олеся Гончара автор називає "видатним художником, великим Громадянином, Виразником совісті і величі української нації" [12, 167], а роман "Собор" – собором духовності, Собором ментальності”, Японію величає країною контрастів і парадоксів, а мову називає "передумовою й основою культури і духовності., генетичним кодом нації, її історичного пам'яттю, головною ідентифікаційною ознакою" [8] та iн.
Без метонімії (грец. metonymia) неможливо яскраво виразити думку. Наведемо приклади її вдалого використання: "Накинув оком Верховний суд України на приміщення Музею історії Києва" [17, 247], "Київ, який вирував у часи перебудови і в перші роки незалежності, раптом проявив вражаючу пасивність" [17, 249], "Наближаються довибори депутатів" [17, 252], "заробленим власними мозолями доларом" [16, 4], "Хмарочоси центру тонули в густому серпанку" [18, 32] тощо.
Однією з характерних ознак ідіостилю Віталія Опанасовича є те, що він часто називає негативні явища за прізвищами призвідців, найчастіше – відомих посадовців. Згадаймо, як названо події одним словом: "косаківщина" (неправомірні дії місцевої влади у період "господарювання кишенькового мера Києва Косаківського" – самовільне і протиправне завищення тарифів на тепло і гарячу воду та ще 24 афери, що були оприлюднені на шпальтах "Вечірнього Києва"), "юфовщина" (обдирання зубожілого народу через сумнозвісні трасти, товариства, об'єднання на кшталт трастового товариства "Меркурій" Семена Юфи), "шмаровщина" (шкідливі для України реформи, в цьому випадку – військові, коли міністр Шмаров планував ліквідувати окружний рівень командування Збройними силами, централізоване командування і полки, і "тільки завдяки голосові громадськості вдалося зірвати цей задум" [13, 279]). Кожний, хто стежить за перебігом суспільних процесів, натрапляючи на таку метонімію, відразу розуміє, про що йдеться і в якому емоційному ключі трактується.
Синекдоха (грец. synekdoche) – різновид метонімії також представлена у творах В. Карпенка: "Загалом доля української жінки впродовж історії скоріше трагічна, ніж щаслива" [10, 297], або: "Москва має (і вміло використовує) досвід компартійної пропаганди" [7, 64]. Цей прийом дозволяє автору узагальнювати думку, глобалізовувати реалії життя.
Як бачимо, тропи у публіцистиці Віталія Карпенка сприяють повнішому розкриттю образів його творів, зображенню подiй, дають можливість яскраво, часом і дотепно, з художньою переконливістю донести до читача ідею твору. Публіцист підтверджує думку мовознавців про те, що тропи становлять (разом з фігурами мови) "основу стилістично-виражальних засобів мови" [26, 639].
Синтаксичні засоби самі по собі не мають стильового забарвлення, однак збагачують мову, надаючи їй виразності у донесенні думки. "Тут можна говорити лише про певні обмеження у вживанні окремих конструкцій чи зворотів у якомусь різновиді мовлення, а не про пов'язаність цих конструкцій з одним функціональним стилем" [22, 164].
Синтаксис (грец. – побудова, зв'язок) – розділ граматики, що вивчає поєднання слів у реченні.
Залежно від кількості синтаксичних центрів речення поділяють на прості та складні. А за головними членами речення класифікуються на двоскладні та односкладні.
Односкладні, у свою чергу, поділяють на:
1) означено-особові речення;
2) узагальнено-особові речення;
3) неозначено-особові речення;
4) безособові речення;
5) інфінітивні речення;
6) номінативні речення.
Двоскладні поділяють на:
1) сполучникові;
2) безсполучникові.
Розглянемо всі типи речень на прикладі творів публіцистики Віталія Карпенка.
Означено-особові речення: "Пішла шукати долі на околиці" [12, 68] (характеристика київських депутатів, котрі не ризикнули висувати свої кандидатури в столиці), "Хочеш чи ні, а з цією реалією треба рахуватися" [12, 111] (про надумані проблеми "русскоязычного населения"), "Але передусім сповнимося самоповаги, відкиньмо геть комплекс меншовартісності" [12, 19] (заклик В. Карпенка), "Душать "Свободу" [25] (про припинення трансляції на FM-частоті передач Української служби радіостанції "Свобода") тощо.
Узагальнено-особові речення: "Поодинці – вмирають, виживають – гуртом" [12], "М'яко стелять, та твердо спати" [12, 46], "Що буде завтра – невідомо. Треба сьогодні жити гідно" [10], "...нічого не бачу, нічого не чую, нічого нікому не скажу" [10, 7] (принцип комітетів боротьби з корупцією за визначенням В. Карпенка), "Якщо не в президенти, то в прем'єр-міністри" тощо.
Неозначено-особові речення: "Батьківщину забути неможливо" [10, 486], "Назад вороття бути не може" [10, 496], "Знову виборця пошили в дурні" [17, 266], "Мені випало побувати вдома в українців як старої, так і нової еміграції" [15, 63] та ін.
Безособові речення "А поки що пильнуймо, не розслабляймося" [17, 36], "Церков також багато" [15, 102], "Була десята ранку" [15, 107], "Прямуємо вздовж коси" [9, 8] тощо.
Номінативні речення: (В. Карпенко використовує їх переважно у заголовках): "Висновки сумні" [17, 57], "Смерть журналіста" [12, 191], "Мюнхен: релігійне життя" [15, 83], "Англійський город" [15, 102], "Державний переворот" [17, 307], "Каламуть" [17, 298], "Шевченківські дні" [17, 197], "Крах фаворита" [17, 177], "Реорганізаційний свербіж" [17, 161], "П'ята влада" [17, 157], "Щасливої дороги" [9, 47], "Кінбурнська коса" [9], "Сорок перший…" [9, 10], "Березань…" [9, 10] та ін.
Інфінітивні речення: "Як повернути манкурту пам'ять?" [17], "По кому цілимо і по кому влучаємо?" [17, 232], "Не одним днем живімо" [17, 244], "Настав час вчинити стосовно цих людей акт суспільної правди" [11, 135], "Таких запитань можна ставити безліч" [7, 42] тощо.
Двоскладні сполучникові речення: "Тоді, на тлі галасливої пропагандистської кампанії, що мала переконати українську спільноту, як добре вчинила Україна, позбувшись стратегічної ядерної зброї та яке це благо для неї, "Вечірній Київ" був одним з небагатьох засобів масової інформації, які поставили під сумнів доцільність цього нерозважливого кроку з боку держави" [17, 105]. Або: "Потрібно поставити в рамки Закону підривну діяльність комуно-соціалістів, а якщо вони не погодяться на це, то треба їх самих поставити поза Законом" [17, 79], "Тому не дивно, що вороги української незалежності робили і роблять усе можливе і неможливе, аби ослабити вплив церкви на суспільну свідомість" [7, 46], "Він справді добре знав історію ГУЛАГу та цього особняка, глибоко переконаний, що будинок треба зберегти, в жодному разі не розбирати, а відкрити в ньому музей, який би нагадував людям про жахи комуністичного тоталітаризму" [16, 87] та ін.
Двоскладні безсполучникові речення: "Ми застали на початок семестру відомого історика Володимира Косика з Парижа – невисоку, худорляву, привітну людину; небагатослівного, заглибленого в себе Анатолія Камінського із США; високого на зріст Петра Цимбалістого з Лондона; жвавого, балакучого Романа Дражньовського зі Штатів" [15, 55]. Або: "Цю угоду підписали тільки чотири азіатські держави, в тому числі і Казахстан" [12, 109], "У пишній темно-синій вазі – ретельно дібрані віти з дрібним червоним листям; з ним контрастують великі, схожі на хризантеми, жовті квіти на зеленому тлі, відтінені білими ромашками" [18, 45].
Віталій Опанасович часто використовує звертання – чи то відповідаючи на листи у свої статтях, чи то закликаючи читачів до обговорення нагального питання. Наприклад: "Додаймо й нашу, дорогі читачі, краплину до цієї Ріки!" [17, 380], "Дякуємо і ми, пане Анатолію, на доброму слові...", "Друже Ігоре..." [17, 365], "Шановний пане Семене..." [17, 326], "Хочу подякувати міністрові оборони України п. Шмарову за те, що не залишив поза увагою наші публікації" [17, 314], "І я вас знаю, пане Петре: Іван багато розповідав про вас" [16, 58], "Українці, тримаймося разом" [7, 102] тощо.
В. Карпенко, крім власне прямої мови, використовує й непряму, як факти, докази для кращого обґрунтування своїх ідей: "Конституція стверджує: Кожна людина має право на мінімально необхідні умови для здоров'я і цивілізованого життя" [17, 62] (цитування Японської конституції), "Вони й справді перетворили народне свято у "день огляду трудових перемог будівників комунізму" [12, 91] (про "вкрадене" українське свято 1 травня), "Ось чому Олександр Барабаш доходить цілком логічного висновку. Отже, маємо, на мій погляд, справу з послідовною і по-своєму принциповою позицією Верховного Суду..." [10, 118], або якщо треба підсилити гостроту питання, або ж викрити неправомірність чи абсурдність ситуації: "Голова комітету Думи з питань економічної політики Георгій Тихонов ставить питання з безсоромною прямотою: "надо идти на общую валюту, надо идти на общий бюджет" [7, 15], "Секретар комітету з питань промислової політики Олена Мазур публічно заявила: "Я часто произношу слово "русский". Русские – это люди, которые живут на русской земле. У нас более ста национальностей, и все мы русские" [7, 18].
Фразеологія мови – це її багатство. Без фразеологічних компонентів вишукана література неможлива, адже вони є прикрасою твору, проміжною ланкою у ланцюжку думки.
Віталій Карпенко – публіцист, який прекрасно це розуміє: "Скарбниця народного розуму невичерпна – було б хотіння використати набутий досвід і причаститися з цієї глибокої криниці знань" [17, 259]. Тому й щедро використовує фразеологізми: "з ніг на голову", "чесати потилицю", "в ніякі ворота не лізе", "загнані у глухий кут", "обоє рябоє", "левова частка", "бери голими руками", "вдарили на сполох", "ніби в рот води понабирали", "увібрався в пір'я", "мікроб байдужості", "купаються в маслі", "закон, як дишло", "скаменіти від сорому", "збочує на манівці", "працював у поті чола", "потрапив у халепу", "тиха сапа", "потягнув гуму", "вилити ківш помиїв", "обляпати багнюкою", "кинути тінь", "звідки ноги ростуть", "взяти "на мушку", "вовчий апетит", "хто на кого бочку котить", "шитий білими нитками", "виносити сміття з хати", "кістка в горлі", "стіну розбито", "дати бур'яну прорости", "довести, що ти не верблюд" [10; 12; 17], "гострять око", "мов гриби після дощу", "клопоталася, як бджілка", "берегти, як зіницю ока", "ламає шапку", "заглядає у рота", "заглядати в чужу кишеню", "дати "на лапу" [7; 16] тощо.
Прислів'я і приказки допомагають публіцисту висловитися точніше, дотепніше. Наприклад: "Де Макар овець не пас", "Далеко, як до Москви пішки", "Нічого не бачу, нічого не чую, нічого нікому не скажу", "Назвався грибом – лізь у ківш", "В огні не горять і у воді не тонуть", "Видно пана по халявах", "Не такий страшний чорт, як його малюють", "Чим би дитя не тішилось, аби не плакало", "Крук крукові око не виклює", "Дріб'язок залишається, а крупняк – вислизає", "Що посієш – те пожнеш. Посієш вітер – пожнеш бурю" [10; 17], "Не годилося пхатися в чужий монастир зі своїм статутом" [16], "Логіка у вищого керівництва своя: після нас – хоч потоп" [8] тощо.
В. Карпенко вживає також і крилаті вислови: "розрубати Гордіїв вузол", "коти в мішку", "шило з мішка", "підсунути свиню ближньому", "людина людині вовк", "правити бал", "танталові муки", " піррова перемога", "успішне господарювання, як Прокрустове ложе", "останній Рубікон: бути чи не бути задуманій ґарантом реформі" тощо.
У фразеології української мови афоризми поділяють на дві групи: сентенції (лат. sententia) та максими (лат. maxima). Перші мають повчальний зміст, життєве напучення, другі – певне моральне правило, етичний принцип.
Віталій Карпенко використовує обидві, при цьому не лише цитує, а й влучно висловлюється сам: "Шістдесят – це ще не дорога з ярмарку, це поки що сам ярмарок", "Людина без орієнтирів – сліпа", "Все українське має триматися гурту", "Влада завжди рахується тільки з силою" [10; 17], "Церква є стрижнем суспільної моралі, виразником громадських настроїв" [7], "З безвольного можна ліпити що завгодно", "Або – вільні, або – раби; середини бути не може", "Хохол в тисячний раз має помацати, і в тисячний – ошпаритися" [10; 17], "Патріотизм – не слова, а діло, конкретна практична робота для української справи й української людини, де б вона не була" [16, 124] тощо.
Твори публіциста містять також і максими: "Байдужість руйнує моральність, спустошує душевність, як іржа залізо, роз'їдає духовність", "Байдужість – це та щілина, крізь яку в людину проникає ницість", "Обібравши бідного, країну не збагатити", "Не слухаються того, хто не хоче бути почутим, нехтують тим, хто не показує сили, плюють на того, хто вважає, що його хата скраю" [10; 17], "З будь-яким злом можна успішно боротися, якщо знати його природу, якщо бачити його в корені" [7], "Де панує особистий інтерес, там немає місця гідності" [8] та ін.
Є в публікаціях В. Карпенка і парадокси (грец. paradoxos): "Нема нічого постійнішого, від тимчасовості", "Кожному журналісту – по пістолету, кожному міліціонеру – по перу" [10; 17] та ін. Вони суттєво пожвавлюють виклад, додають йому певної дискутивності.
Часто Віталій Опанасович використовує також цитати з поетичних творів. Наприклад: "Цей принадний роздум з приводу талантів і патріотів хочу закінчити широко відомими словами із своєрідного заповіту нащадкам великого таланту і великого українського патріота Василя Симоненка:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину...
Аксіома, яка доведень на вимагає, істина, яку спростувати неможливо" [17, 197], "Що б не придумували, що б не вигадували, як би не імпретували минуле антиукраїнські сили, відібрати Хмельницького у нашого народу їм не вдасться. Бо, як сказав поет,
Він наша скривджена свобода,
Безсмертне наше битіє" [17, 185–186].
Або: "Звичайно, можна було б звернутись до їхньої совісті і честі, можна було б покартати за легковажність, можна було б, зрештою, нагадати поетове:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра..." [10, 301].
У статті про волелюбних громадян Ічкерії В. Карпенко цитує великого українського поета Т. Шевченка:
"Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!" [12, 57].
Розповідаючи про політичних в'язнів, які відбували покарання у Казахстані, публіцист використовує для кращої передачі пережитих страждань, туги за Україною рядки таборової поезії:
"Не плач, рідна мамо, мене не жалій:
Я вмерла за рідний свій край дорогий,
І за Україну, за рідне село...
Хотілось пожити, та сонце зайшло" [16, 92].
Або:
"Я десяту стрічаю весну
У неволі чужої землі.
Не живу, не сильну, не вільну;
Ні цвітів, ні пісень, а Марну
Цю весну, що несе жаль мені
У акордах нужди в чужині" [16, 94].
Публіцист майстерно використовує і трансформацію фразеологізмів. Наприклад: "Маємо те, що знаємо", "Не такий страшний чорт, як його малютки", "Причому міліція, коли курка здохла" [10; 17] та ін.
Щоправда, до цього прийому Віталій Карпенко вдається нечасто, але втім, мабуть, і найвища ознака публіцистичної майстерності – використовувати багатство творчих засобів якнайповніше і водночас ощадно, з прицілом не на вічність, яка, мовляв, оцінить, а на конкретного читача, на того, хто тут і тепер.
Отже, публіцистика Віталія Опанасовича наповнена фразеологізмами, що вирізняє її, робить дотепною й гострою, є зразком найвищої майстерностi журналiста, адже так влучно використовувати скарби української народної мудрості, багатство світової мовної культури може лише майстер публiцистичного слова.
Творчість Віталія Карпенка призначена "будити" у серцях своїх читачів прагнення до дії, роздуми і рішучість. Тому публіцист для надання своїм творам виразності широко використовує еліпс: "Нарешті, я не витримав, вийшов з машини і підійшов до міліціонера.
– Що трапилося? – запитав я якомога лагідніше.
Даічник зиркнув на мене і відповів знехотя:
– Нічого особливого...
– А довго стоятимемо?
– Ні, ще хвилин десять-п'ятнадцять... Ось-ось мають проїхати.
– Хто? – поцікавився я.
Міліціонер зміряв мене поглядом, як нерозумне дитя. Потім промовисто показав пальцем вгору. Я все збагнув" [17, 175]. Ось таким промовистим діалогом автор доповнив монолог, таким чином пояснюючи читачеві всю безвихідність ситуації, яка склалася в Україні й не тiльки на автодорогах.
Замовчування як стилістична фігура є обірваним реченням. Автор свідомо не закінчує думки, залишаючи читачеві можливість здогадатися, домислити те, про що йдеться. Наведемо приклад з публіцистики Віталія Опанасовича: "Але треба, щоб і українці знали, яке місце у світі вони займають..." [17, 41], "І все сходило з рук. Як ми тепер знаємо, до пори до часу..." [17, 293], "Сумно і прикро від такого лідерства..." [7; 5], "І справді ми почувалися, як одна родина..." [16, 56] тощо.
Така стилістична фігура, як анафора (грец. anaphora), будується на повторюваних початках суміжних уривків, наприклад: "Боротьба проти української державності ведеться під національними прапорами і під прикриттям незалежної держави. Тобто ця боротьба йде з коридорів нинішньої влади, в численних закутках яких причаїлася відверта українофобія і котра робить, де тільки можливо, все на шкоду утвердженню і розвитку української національної ідеї" [17, 81], "Тож маємо знати одне про одного якомога більше, маємо розуміти одне одного і допомагати одне одному" [16, 123] та ін. Таким чином публіцист обґрунтовує свою думку, доводить читачеві її правильність, конкретизує її.
За допомогою градації словам можна надати більших емоційно-експресивних якостей. Наведемо приклад: "Отож, гуртуймося, єднаймося, зберімося в могутню силу і перепинимо дорогу українофобам та п'ятій колоні разом узятим. За нами правда, за нами історична перспектива. Або – вільні, або – раби; середини бути не може" [17, 82], "Українці, тримаймося разом – і вистоїмо; єднаймося в національні шеренги – і переможемо; кріпімо національний дух, плекаймо національну гордість, згадаймо національний гонор – і заживемо щасливо" [7, 102]. Автор з кожним наступним реченням посилює енергійність, вибуховість своєї думки.
Риторичне запитання публіцист ставить не для конкретної відповіді – тут вона не потрібна. Наприклад: "Сумні роздуми пригнічують душу. Давно не стало біблейського Хама, а хамство живе. Було у Хама четверо синів: Хуш, Міцраїм, Фут і Ханаан. То чиї ж ми нащадки?" [17, 173], "Нинi доводиться ставити питання про те, чим є Мiнiстерство освiти України? Справжнім штабом галузі – творчим, оперативним, винахідливим, який постійно дбає про найбільшу цінність суспільства – вчителя, – чи важким жорновим каменем на її шиї, що тягне на дно, ігноруючи і інтереси освіти і вчительські душі?" [17, 157], "А яким же чином переломити ситуацію? Викорінити антиукраїнські тенденції з нашого життя? Чи така вже наша, українців, планида – жити на своїй землі і не мати своєї держави? Що треба зробити, щоб збудити український дух народу, реалізувати його історичне і природне право на щасливе і заможне життя у своєму унікальному домі?" [7, 98–99] тощо.
Риторичне запитання публіцист ставить не для конкретної відповіді – тут вона не потрібна. Наприклад: "Сумні роздуми пригнічують душу. Давно не стало біблейського Хама, а хамство живе. Було у Хама четверо синів: Хуш, Міцраїм, Фут і Ханаан. То чиї ж ми нащадки?" [17, 173], "Нинi доводиться ставити питання про те, чим є Мiнiстерство освiти України? Справжнім штабом галузі – творчим, оперативним, винахідливим, який постійно дбає про найбільшу цінність суспільства – вчителя, – чи важким жорновим каменем на її шиї, що тягне на дно, ігноруючи і інтереси освіти і вчительські душі?" [17, 157], "А яким же чином переломити ситуацію? Викорінити антиукраїнські тенденції з нашого життя? Чи така вже наша, українців, планида – жити на своїй землі і не мати своєї держави? Що треба зробити, щоб збудити український дух народу, реалізувати його історичне і природне право на щасливе і заможне життя у своєму унікальному домі?" [7, 98–99] тощо.
Лейтмотив (нім. Leitmotiv) – стилістична фігура, яка презентує головну думку твору. Наприклад, у статті "Сучасні антиукраїнські міфи" автор розповідає, чому Росія не хоче визнавати Україну як самостійну і незалежну державу, а для цього послуговується лейтмотивом:
"Міф перший... Україна виникла ген-ген згодом після Росії...
Міф другий... Ідея двомовності...
Міф третій... Будівництво громадянської держави замість національної...
Міф четвертий... Україна не виживе без Росії...
Міф п'ятий... Необхідність створення євразійського простору...
Міф шостий... СНД... Не вмер Гаврило, так галушкою вдавило..." [17, 7–8], "Все це робиться для того, щоб Україна ніколи не стала міцно на ноги, як могутня і квітуча держава... Все робиться для того, щоб українці не стали сильною сформованою нацією" [7, 98].
Отже, використання стилістичних фігур у публіцистиці допомагає В. Карпенку увиразнити лексичні засоби, посилити їхні емоційно-експресивні можливості.
Досить незвичайною, але інформувальною є деталізація фактів, тобто поділ їх на частини. Автор у більшості своїх виступів чітко визначає послідовність викладу матеріалу, зазначаючи конкретно: "по-перше", "по-друге", "факт перший", "факт другий", "перше", "друге", "насамперед", "далі", "наостанок", "перший аспект", "другий аспект", "міф перший", "міф другий", "проблема перша", "проблема друга" тощо. Таке подання інформації дає змогу обґрунтувати свою думку, одночасно підсилюючи її фактами. Водночас така форма дозволяє читачеві зрозуміти, наскільки тема є актуальною та проблемною.
Карпенко і далі продовжує писати у своєму стилі – з добірною лексикою, народною мудрістю, стилістичними фігурами. І його слово – оригінальне, влучне, інтелігентне – у сузір'ї талантів української публіцистики є самодостатньою величиною.
Отже, у вузькому значенні слова стиль є індивідуальним втіленням художнього методу. Якщо метод визначає загальний напрям творчості, то стиль віддзеркалює індивідуальні властивості художника слова. У широкому розумінні стиль – це система художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), всієї літературної епохи.
Індивідуальний стиль – це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту автора в конкретному творі чи в усій його творчості. Проте не кожний автор, навіть професійний, володіє "своїм" стилем, тобто таким, за яким безпомилково вгадувалося б його авторство.
Дослідження публіцистики В. Карпенка засвідчило, що йому притаманний свій ідіостиль – це і широке використання професіоналізмів, термінів, неологізмів, розмовної та просторічної лексики. Характерною ознакою його творчості також є широке вживання найрізноманітніших тропів, які, гармонійно вплітаючись у тексти, надають змістові особливої виразності, фразеологізмів, що робить публіцистику дотепною й гострою, зразком найвищої майстерностi журналiста, адже так влучно використовувати скарби української народної мудрості, багатство світової мовної культури може лише майстер публiцистичного слова. Використання стилістичних фігур, у свою чергу, дає змогу публіцистові увиразнити лексичні засоби, посилити їхні емоційно-експресивні можливості.
Загалом публіцистика Віталія Карпенка має непересічне значення, адже вона стала помітним явищем у сучасній українській журналістиці.
1. Андреев Л. Г. Импрессионизм. – М., 1980.
2. Бортников Д. С. Взаимопроникновение литературы и реальности в XX веке. Раздел 2: Революция в человеке и человек в революции. Лекция № 9: Постмодернизм как попытка анонимного творчества. – http://www.uic.ssu.samara.ru/~samvu/litera/le9-2.htm.
3. Виноградов В. В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. – М.: Изд-во АН СССР, 1963.
4. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – Л.: Либідь, 2001.
5. Гегель Г. Эстетика: В 4 т. – М., 1968. – Т. 1. – С. 304.
6. Горлач Л. Непідкупний діагноз сучасності // Урядовий кур'єр. – 2006. – 6 черв.
7. Карпенко В. О. Антиукраїнські тенденції в Українській державі. – К., 2001.
8. Карпенко В. О. Виклики ХХІ віку. Політичні хроніки пером публіциста. – К.: Просвіта, 2007.
9. Карпенко В. О. Кінбурнська коса: Нарис. – Одеса., 1977.
10. Карпенко В. О. На нашій, не своїй землі... – К., 1998.
11. Карпенко В. О. Парламент ізсередини. Нотатки депутата. – К.: Рад. письменник, 1991.
12. Карпенко В. О. Поодинці – вмирають, виживають – гуртом. – К., 1995.
13. Карпенко В. О. Преса і незалежність України: Навч. посіб. – К.: Інститут журналістики КНУ ім. Т. Шевченка; Нора-Друк, 2003.
14. Карпенко В. О. Тут, біля самого моря: Нариси, есе. – К.: Радянський письменник, 1989.
15. Карпенко В. О. Українські студії під небом Баварії. – К., 1998.
16. Карпенко В. О. Українці в Казахстані. – К., 2000.
17. Карпенко В. О. Як повернути манкурту пам'ять? – К., 1997.
18. Карпенко В. О. Японія в глянці і без нього. – К.: Молодь, 1989.
19. Кожина М. Н. Стилистика русского языка. – М.: Просвещение, 1983.
20. Короткий тлумачний словник української мови: 2-ге вид., перероб. і допов / За ред. Д. Г. Гринчишина. – К.: Радянська школа, 1988.
21. Літературний словник-довідник / Упоряд.: Р. Т. Гром'як, Ю. I. Ковалiв та iн. – К.: ВЦ "Академія", 1997.
22. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови. – 3-тє вид., перероб. і доповн. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000.
23. Русанівський В. М., Пилинський М. М., Єрмоленко С. Я. Українська мова: Підруч. – 5-те вид. – К.: Радянська школа, 1991.
24. Теорія літератури: Пiдруч. / За ред. В. Ф. Воробйова, Г. А. В'язовського. – К.: Видавниче об'єднання "Вища школа", 1975.
25. Українська газета. – К., 2004. – 19–25 лют. – № 7 (291).
26. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко (співголови), М. П. Зяблюк та ін. – К.: "Українська енциклопедія" ім. М. П. Бажана, 2000.
© Лебедєва-Гулей О. З., 2007
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові