This article deals with the analysis of the text from the semeiotic view as communicative building block, which is presented as semiotic (signed) formation of verbal and non-verbal content. The point is that the text which constitutes a single whole unified with common aim, author's intensions and modality of the text, etc. Key words: text, semeiotic, analysis.
Аналіз тексту – надзвичайно складна, але цікава робота, і підходити до неї варто з усіх можливих боків: розглядати текст спочатку як одне ціле, потім по частинах – на рівні абзаців, речень і навіть слів, звертаючи увагу окремо на його зміст, структуру, стиль, грамотність написання та оформлення, значення та вплив на аудиторію, символізм, інформаційність та ін. Проаналізувати текст – це дати йому певну характеристику, що, у свою чергу, означає розглянути його у кількох різних аспектах.
Саме слово "аспект", згідно з визначенням, що подається в енциклопедії, означає точку зору, з якої сприймається чи оцінюється те чи те явище, предмет або подія. Це та перспектива, в якій виступає явище, сторона предмета, що його вивчає певна наука.
Тобто дослідження тексту в будь-якому його аспекті – це є не що інше, як дослідження його з погляду науки, яка вивчає конкретно якийсь бік певного тексту.
Аспектом вивчення тексту може бути, зокрема, його будова, структура, композиція, зміст, значення та вплив на формування думки, на реакцію суспільства загалом і кожної людини зокрема.
Першими щодо аспектів вивчення тексту ще в ІІІ ст. до н. е. у Давній Греції сформувалися три науки – логіка, риторика і поетика. Кожна з них розглядала певні види текстів залежно від їхньої орієнтації на тип адресата та мети впливу – навчальної (логіка), впливу на настанови і переконання (риторика), прагнення до досягнення катарсису (поетика). Прикметно, що граматика як наука, яка також зорієнтована на текст, сформувалася пізніше. Це пояснюється тим, що граматика розглядала текст поза комунікативним актом, аналізуючи сталі ознаки, властиві тексту на рівні речення за певних ситуацій.
Семіотичний розділ текстознавства визначає текст як сукупність елементів мови.
Семіотика (грец. sema – знак) – це наука про знаки та знакові системи. Вона тісно пов'язана з мовою. Згідно з семіотичним підходом мова – це система знаків, яка користується певними правилами щодо утворення і перетворення слів. Знак криє в собі матеріальний об'єкт, який умовно представляє і відсилає до означуваного ним предмета, явища, події, властивості. У мові знаками виступають слова і словосполучення, які є матеріальними об'єктами (при усній мові (вербальному тексті) – це коливання повітря, на письмі – це сліди чорнил (фарб)). Слова і словосполучення, з яких складається текст, завжди мають певні предметні значення, тобто вказують на відповідні об'єкти.
Знаки поділяють на три види: знаки-індекси, знаки-образи та знаки-символи.
Знаками-індексами називають знаки, що безпосередньо вказують на позначуваний ними предмет. Між знаком і предметом існує зв'язок, аналогічний зв'язку наслідку з причиною. Наприклад, дим вказує на наявність вогню, зміна показників термометра – на відповідні зміни температури повітря.
Знаки-образи мають певну подібність до відповідних предметів. Ними можуть бути карта, план місцевості, картина, макет, креслення, фотографія, глобус, відбиток пальців, пам'ятник.
Знаки-символи – це знаки, які фізично не пов'язані з предметами, які вони позначають, їхнє значення встановлюється за взаємною згодою. У цьому випадку зв'язок між знаками і предметом складається або за угодою, або стихійно, при формуванні мови і практичному засвоєнні конкретною людиною. Саме ці знаки становлять основу мови. Слова і є знаками-символами. Прикладами таких знаків є позначення речовин у хімії; математичні символи на зразок інтеграла, знаків "більше" або "менше", знаків додавання, віднімання, множення, ділення та ін.; багато слів природної мови, таких як "книжка"; "редакторські виправлення"; пам'ятники – символи Другої світової війни, голодомору та ін.; дорожні знаки тощо.
Перевага знаків-символів над іншими знаками полягає у тому, що за їх допомогою можна відображати різноманітний зміст; маючи гнучкий зв'язок з предметами, знаки-символи можуть виразніше представити зміст (точніше той аспект змісту, який цікавить у певний момент). Тобто, використовуючи знаки-символи, ми можемо однозначно вказати на те, що для нас важливе саме зараз у предметі, про який ми говоримо, який ми розглядаємо чи досліджуємо. Різноманітний зміст, який може виражати знак-символ, тісно пов'язаний з поняттям полісемії – багатозначністю слова. Можемо зрозуміти предмет, який називає знак-символ, лише з контексту. Наприклад, у реченні "Після посухи земля здавалася черствою, ніби неживою, проте із жадібністю ковтала кожну краплину дощу" слово "земля" означає "верхній родючий шар ґрунту"; у реченні "І лише через деякий час він збагнув, що вже більше ніколи не повернеться на свою рідну землю" зрозуміло, що знак-символ "земля" означає "Батьківщина", "рідний край", "місце, де ти народився".
Відмінність між знаками полягає саме в характері зв'язку, який може мати знак конкретного виду з предметом. Найдосконаліший за характером – зв'язок між знаком-символом і предметом. Це дає право розглядати основні характеристики знака на прикладі знаків-символів, оскільки все, що притаманне знаку-символу, можна з певною мірою умовності екстраполювати на знаки-індекси і знаки-образи. Наприклад, речення "Погода була чудовою: її визначали теплі повітряні маси з південного сходу" містить знак-символ "погода", що в даному контексті означає "стан атмосфери у певній місцевості впродовж певного часу". Побічно виникають асоціації зі значенням знака-індексу, тобто що температура буде вищою від нуля, тиск буде низький, і зі значенням знака-образу, тобто що погода загалом буде "хорошою". А в реченні "Погоду на підприємстві робив директор: він то допомагав працівникам, то вимагав від них занадто багато" "погода" виступає у значенні "стосунки між людьми", у даному випадку – між директором та працівниками. Знак-образ уподібнює ці стосунки з погодою, яка ввесь час змінюється, а знаки-індекси криються у словах "допомагав" і "вимагав", тобто позначення позитивного й негативного у поведінці директора.
Кожен знак повинен вказувати на окремий предмет і нести певну інформацію про цей предмет. Тобто кожний знак характеризується предметним значенням і смислом.
Предметним значенням знака називається об'єкт, який позначається цим знаком. Такими об'єктами можуть бути окремі предмети, множини предметів, явища, події, властивості, відношення тощо.
Предметним смислом знака є інформація, яку несе знак про предмет. Говорячи про смисл знака, маємо на увазі інформацію про предмет, завдяки якій однозначно можна виділити предмет і відрізнити його від інших. Не будь-яка інформація про предмет може відігравати роль смислу. Таку інформацію називають прямим смислом. Прямий смисл слів і словосполучень необхідно відрізняти від переносного та етимологічного (буквального). Переносний смисл слова вказує лише на подібність одних об'єктів до інших. Наприклад, для характеристики нафти застосовують вислів "чорне золото"; а якщо хочуть сказати, що якась людина є хорошим майстром, то кажуть, що в неї "золоті руки". Етимологічний смисл слова вказує на буквальне походження слів. Наприклад, слово "біографія" буквально означає "опис життя", "біологія" – "вчення про життя".
Схематична структура знака (слова) зображена на рис. 1.
Зі схеми видно, що знак є складовою системи з чотирьох компонентів: коду (кодового образу), відображеного образу (значення знака) і посилання на фрагмент світу. Фрагментом світу для знака може бути: реальний матеріальний світ (наприклад, олівець, ручка), реальний ідеальний світ (об'єкт) (наприклад, наука) або ірреальний ідеальний світ (наприклад, вигадана казкова істота – Котигорошко).Код – це звучання чи літерний запис слова (наприклад, шість послідовних літер я, б, л, у, к, о). Еталонний образ – це ті суттєві ознаки відображуваного образу, які дають змогу відрізнити цей фрагмент світу від інших (наприклад, зображення контуру типового яблука, як в ілюстрованому словнику). Відображений образ – це відображена різноманітність однієї чи одночасно декількох часових, візуальних, аудіальних, смакових, нюхових, емоційних чи інших характеристик предмета світу (наприклад, картина із зображенням яблука).
Таким чином, текст складається зі слів, кожне з яких містить у собі знак, який також має свою структуру, різновиди. Знаки відіграють важливу роль у процесі порозуміння між автором та реципієнтом, залежать від сприйняття фрагмента світу, що його хоче передати автор, через еталонний та відображений образ, які закладені у тезаурусі кожного реципієнта, а також через кодовий образ, який є, по суті, графічним відображенням об'єкта і становить звуковий чи літерний вияв слова.
Семіотичний аспект значущий своїми знаковими системами (які вивчає семіотика) у тексті. Це і його вплив на аудиторію, і пошук рівня сприйняття текстових, візуальних або звукових зображень, і способи вибору відповідних знаків і значень, речень і стилю відповідно до поставленої мети тексту, аудіо- чи відеоролика.
Для текстознавства семіотичний аспект має велике значення ще й тому, що користуючись засобами і правилами семіотики, журналіст може якнайвиразніше донести до аудиторії не просто голі факти, а зобразити словами-символами те, що зробить можливим уявити ситуацію, про яку йдеться (якщо розповідається про факт або подію), або ж відчути настрій людини чи певної кількості людей (якщо говорити про вислови, цитати, зібрання або коментарі щодо певних подій). Так само за допомогою різних слів, значення яких усім відоме, але вжитих у конкретній ситуації і з новим конкретним змістом, можна збентежити, зворушити читача (глядача, слухача) або ж, навпаки, закликати його до певних висновків, думок, а іноді, як наслідок, – і дій.
Зрештою кожен журналіст, коли пише статтю, вкладає у неї не тільки інформацію про подію, явище, факт, а й певні її характеристики. Незважаючи на те, що журналісти мають передавати інформацію майже "безбарвно", тобто без власних висновків і коментарів, будь-яка стаття все ж таки має своє забарвлення: позитивне, негативне, нейтральне. Робота редактора якраз і полягає в тому, щоб зрозуміти, відчути це забарвлення, і якщо воно є недоречним, гнітюче патогенним або просто зайвим, змінити його. Головне у такому випадку – вміти правильно знайти слова, речення містять у собі те, що вимагає негайного виправлення, і замінити їх на ті, які сприятимуть кращому сприйняттю, правильним, а не агресивним, неадекватним висновкам і діям.
Скажімо, є деякі статті, новини, які потрібно подавати в якомусь певному стилі. Наприклад, не можна писати статтю про наукові відкриття, коментуючи її захопленням, виражаючи одразу певні здогадки можливостей її застосування та ін. Крім того, неможливі також порівняння, що часто трапляються, коли автор намагається пояснити читачеві, на що схожий новий винахід, і вдається до символіки порівняння, яка, на його погляд, найяскравіше або за своєю схожістю, або за аналогією відобразить предмет, про який він пише. Тобто редактор мусить стежити як за використаними термінами-символами (якщо вже йдеться про порівняння, у тих випадках, коли без цього не обійтися), так і за доречністю та влучністю їх використання.
Або, наприклад, використання у заголовках статей знаків дорожнього руху, знакових (замість буквених) позначень математичних операцій, застосованих недоречно або без пояснення. Усе це є специфічною символікою і має використовуватися лише тоді, коли у цьому є потреба.
Загалом сучасна лінгвістична наука виділяє два види семіотики: дескриптивну і теоретичну.
Дескриптивна семіотика вивчає конкретні знакові системи. Наприклад, семіотика кіно, дискурсу, поезії, літератури.
Теоретична семіотика вивчає загальні принципи виникнення, розвитку та взаємозв’язок між різними знаковими системами. Наприклад, логічна семіотика.
Процес, в якому щось фігурує як знак, називається знаковим процесом, або семіозисом.
Семіозис складається із чотирьох компонентів:1. Власне знак (ним може бути предмет, процес, відношення, явище, властивість). 2. Значення (як те, на що вказує знак).
3. Інтерпретатор (той, хто сприймає знак). 4. Інтерпретант (або реакція того, хто сприймає знак).
На це варто звертати найбільшу увагу при написанні тексту, його адресуванні певній аудиторії відповідно до бажаної реакції або продуктивного сприйняття написаного, а також при аналізі вже написаного тексту.
Наведемо приклад усіх вищезгаданих компонентів у відповідній послідовності. Візьмемо звичайну ситуацію: студент відповідає на занятті. Знаком тут буде власне відповідь студента, значенням – зміст його відповіді, інтерпретатором буде викладач, а інтерпретантом – реакція аудиторії, запитання викладача, оцінка, яку одержить студент.
Так само будуються і заголовки статей. Журналіст визначає слово або речення, яке і буде головним знаком у його тексті. Як правило, воно має бути влучним і описувати одразу чітко те, про що йтиметься далі. Потім він визначає значення тієї чи тієї інформації, яка є у його тексті, і розставляє пріоритети, тобто визначає, що є найголовнішим і найцікавішим, і на чому варто було б наголосити, а що опустити або подати в іншому вигляді. При цьому він відштовхується від інтерпретатора, який сприйматиме подану ним інформацію, та розраховує інтерпретант. Робота редактора полягає в узгодженні інформативності тексту відповідно до завдання і регулюванні використання у ньому певних семіотичних конструкцій.
Так, у газеті "Комсомольская правда" з'явилася стаття під заголовком "В Іраку загинула перша українка. Вона сама виховувала дитину. Батько звинувачує у смерті доньки лише себе". Цей заголовок досить суперечливий. По-перше, незрозуміло, на що намагався звернути увагу автор: на те, що в Іраку загинула ще одна людина (тоді Ірак виступає символом смерті невинних людей); на те, що в Іраку загинула саме українська жінка (тоді це вже натяк на міжнародний конфлікт, бо виявляється, що Ірак убиває українських миротворців), чи на те, що в Україні з'явилася жінка-герой – миротворець, яка, до дого ж сама виховувала дитину. По-друге, у заголовку використано багато зайвої інформації. Оскільки, прочитавши заголовок, можна подумати, що Ірак винен у тому, що самотня жінка загинула, а її батько тепер звинувачує себе у її смерті. Тоді головне тут – Ірак як символ не-скінченної, безглуздої війни. Варто було б просто залишити у заголовку перше речення, а про все інше повідомляти у контексті, адже символіка – річ пересічна. Можна було б залишити друге речення, тоді символом стала б жінка-миротворець, яка, незважаючи на те, що вона сама виховувала дитину, поїхала до Іраку, щоб допомогти іншим дітям, і там загинула. Це була б краща інтерпретація факту, ніж та, яку подав автор.
А ось інші приклади подекуди неякісного використання семіотичних засобів. В одній статті читаємо таке: "...Червоний корпус університету імені Тараса Шевченка, що навпроти пам'ятника Шевченка у парку біля площі Льва Толстого...". Тут одразу виникає питання: то це Червоний корпус розташований навпроти пам'ятника Шевченка чи пам'ятник Шевченка навпроти Червоного корпусу? Тут двічі застосований знак-образ. Але трохи в неправильній акцентній послідовності. Образом є сам Шевченко, а не пам'ятник йому або корпус університету, який має його ім'я.
У дитячому журналі читаємо заголовок рубрики "С метром по векам". Що саме мали на увазі автори, коли вибирали назву, невідомо. Адже метр – символ довжини, а вік, як відомо, – часу. Або на обкладинці підручника із зарубіжної літератури для учнів одинадцятих класів раптом з'являється картина Далі "Нарцис". Це все приклади неправильного застосування знакової символіки.
Візьмемо приклад бездоганно виконаної роботи редактора і журналіста. У газеті "Україна молода" (2007. – 15 черв. – С. 22) бачимо заголовок: "Ніколь Кідман: "Я з тих жінок, які ніколи не зраджують своїм чоловікам". Складно знайти баланс між сім`єю" [1].
По-перше, одразу помічаємо грамотність побудови речення для заголовка. У ньому головним виступає один факт, означений цитатою, що є знаковою компонентою даного повідомлення. Компонентою значення є зміст самої цитати і уточнення, що є у наступному рядку. Інтерпретатором є Ніколь Кідман, а інтерпретантом – читачі газети. Отже, маємо справу з типовим семіозисом.
Розглянемо ще один аспект семіотики. Відомий американський філософ Чарльз Моріс у своїй роботі "Основи теорії знаків" (яка, до речі, була першою роботою із семіотики) звертає увагу не тільки на визначення знаків і знакових систем, а й на межі і правила їх застосування. Він зазначає, що увагу привертає не стільки використання певних одиничних символів або знаків, як органічне їх поєднання. Тобто, на його думку, найцікавішим і тим, що найкраще запам'ятовується, є саме комбінація знаків, причому тих знаків, що належать до різних семіотичних груп. Вдалим прикладом можна назвати географічні карти у підручниках для дітей дошкільного віку або початкових класів. Так, карти – плани місцевості – там поєднуються з картинками або фотографіями тварин, які мешкають на певній території.
Отже, саме комбінація знаків максимально впливає на сприйняття інформації людиною, яка її отримує і засвоює.
Тепер розглянемо, як ця теорія застосовується нині у засобах масової інформації, тобто у газетах, радіо та на телебаченні.
Далі наведено схеми вживання тих чи тих знаків, що належать до однієї групи, порівняно зі знаками з іншої семіотичної групи для кожного окремого засобу масової інформації.
Як бачимо, в кожному мас-медіа переважає власна семіотична група. Преса та газетні видання користуються переважно знаками-образами (38 %) та знаками-символами (42 %). На радіо переважають знаки-символи (73 %). А на телебаченні найчастіше використовуються знаки-образи (75 %). Знаки-індекси використовуються переважно у наукових статтях, повідомленнях про наукові відкриття, у статистиці, схемах і таблицях, для пояснення малюнків, світлин.
Отже, застосування семіотики у тексті дає нам можливість безпосередньо звертатися до читача (глядача, слухача) за допомогою асоціативних або явних знаків-образів, символів, індексів. А семіотичний аспект аналізу тексту допомагає зробити це звернення прозорішим і зрозумілішим.
Особливе значення для кращого запам'ятовування тексту мають резюме, які останнім часом можна знайти в кінці кожного параграфа у підручниках, наукової та науково-популярній літературі. Резюме подаються не просто у вигляді підсумків написаного, а становлять собою немовби короткий конспект головних відомостей, які вже було наведено. Часто резюме можна побачити і в періодичних виданнях, найчастіше воно виділяється лише графічно, рідше підзаголовком:
"Таким чином, суперечки про природу фаворського світла не були відірваними богословськими роздумами, але стосувалися головного змісту нашої віри. Отримавши перемогу на Соборі 1341 р., свт. Григорій Палама відстояв чистоту православної віри" [2].
Отже, з семіотичного погляду, текст – це комунікативна одиниця, представлена як семіотичне (знакове) утворення вербальної та невербальної фактури, що становить зв'язне ціле, об'єднане спільною метою, авторською інтенцією, текстовою модальністю і своїми межами.
1. Адамова Е. Б. Текст и стиль. – М., 1988.
2. Арутюнова Н. Д. Прагматика // Швейцер А. Д. Социолингвистика / Гл. ред. В. Н. Ярцева. – М., 1990. – С. 389–390.
3. Белл Р. Т. Социолингвистика: Пер. с англ. / Под ред. А. Д. Швейцера. – М., 1980.
4. Воробьева О. П. Текстовые категории и фактор адресата. – К., 1993.
5. Иванов А. В. Символ // Современная западная философия: Словарь / Сост. В. С. Малазов, В. П. Филатов. – М., 1991. – С. 276.
6. Когнитивная психология // Психология: Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, M. Г. Ярошевского. – М., 1990. – С. 163.
7. Кохтев Н., Розенталь Д. Слово в рекламе. – М., 1978.
8. Леонтьев А. А. Психолингвистика // Арутюнова Н. Д. Прагматика / Гл. ред. В. Н. Ярцева. – М., 1990. – С. 404–405.
9. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. – М.; К., 2001.
10. Редактирование // Книговедение: Энциклопедический словарь. – М., 1981. – С. 437.
11. Розенталь Д. Э., Теленкова М. А. Словарь-справочник лингвистических терминов. – М., 1985.
12. Серажим К. С. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність (на матеріалах сучасної газетної публіцистики): Моногр. / За ред. В. Різуна. – К., 2002.
13. Сорокин Ю. А. Психолингвистические аспекты изучения текста / Отв. ред. А. И. Новиков. – М., 19
14. Тодоров Ц. Теории символов: Пер. с фр. Б. Наумова. – М., 1998.
15. Фильчикова Н. Б. Реклама в прессе. – М., 1977.
16. Швейцер А. Д. Социолингвистика // ЛЭС / Гл. ред. В. Н. Ярцева. – М., 1990. – С. 481–482.
© Серажим К. С., 2007