Article is devoted to urgent problems of legislative regulation of activity the Internet – mass-меdia, rights and responsibility of the workers of Internet – mass-media, legislative regulation the contents of MASS-MEDIA, advertising in MASS-MEDIA. In details are considered a problem of the legal status of the Internets – journalists. Key words: Internet-mass-media, legislation, responsibility, rights.
У сучасному світі роль журналістики зростає, її присутність у житті розширюється, у тому числі й за рахунок нових технічних засобів, таких як інтернет. Інтернет-журналістика вже посіла вагоме місце у системі засобів масової інформації, але її законодавче регулювання, визначення обсягу прав та ступеня відповідальності інтернет-медіа досі не знайшли свого відображення у застарілій нормативній базі 90-х рр. На цій проблемі неодноразово наголошують у своїх публікаціях такі науковці, як В. Монахов, В. Іванов, Е. Гаврилов, а також юристи-практики. Втім ситуація із законодавчим врегулюванням цієї сфери діяльності ЗМІ й досі залишається незмінною. Далі розглянемо найбільш актуальні проблеми, пов'язані з діяльністю інтернет-видань.
Статус мережних журналістів
Невизначеність у статусі самих інтернет-видань викликає запитання: чи можна прирівнювати суб'єктів інформаційної діяльності у інтернет-ЗМІ до статусу їхніх офф-лайнових колег? По-перше, друковані ЗМІ, до яких найлогічнішим було б зарахувати інтернет-видання, за відсутності відповідного законодавства мають право видаватися лише після державної реєстрації. Отже, з цієї точки зору, вже сама їхня діяльність може вважатися незаконною. Що ж до визначення статусу, то мережні автори цілком можуть бути прирівняні до журналістів, щоправда, умовою визнання автора журналістом є професійне збирання, одержання, створення та підготовка інформації для друкованого ЗМІ, в той час як значний відсоток мережних дописувачів не мають відповідної освіти та не займаються журналістикою професійно.
Окрім того, журналіст має перебувати у трудових чи договірних відносинах із редакцією, яка для цього повинна мати статус. Водночас набути цього статусу юридичної особи редакція може лише після державної реєстрації ЗМІ. Таким чином, поняття "журналіст" у правовому контексті не може бути застосоване до більшості творчих працівників, що готують інформацію для незареєстрованих інтернет-видань. Як бачимо, реєстрація є головною умовою надання правового захисту суб'єктам та об'єктам інформаційної діяльності в ЗМІ.
Цікаво, що в США, де, як відомо, право є прецедентним, а законодавча база формується шляхом прийняття відповідних судових рішень, було ухвалено суперечливу норму. Так, Верховний суд штату Нью-Йорк прийняв рішення, згідно із яким всі інтернет-сайти, незалежно від їхнього змісту та професійного рівня, який вважаються засобами масової інформації. Таким чином, будь-який автор, публікує свої матеріали у мережі, вважається журналістом незалежно від наявності відповідного посвідчення або належності до редакції та має право отримувати та поширювати інформацію так само, як це роблять співробітники інших ЗМІ.
Права журналістів інтернет-ЗМІ
Згідно з українським законодавством журналіст має право:
– на вільне одержання, використання, поширення та зберігання інформації;
– відвідувати органи державної влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи й організації та бути прийнятим їхніми посадовими особами;
– відкрито здійснювати записи, у тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом;
– на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
– на переваги на одержання відкритої за режимом доступу інформації;
– на безоплатне задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів;
– перебувати в районах масових безпорядків, аварій, катастроф, на демонстраціях та мітингах;
– звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів;
– поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним підписом, під умовним ім'ям (псевдонімом) або без підпису (анонімно);
– відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора;
– на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду [1].
Ці законодавчі норми в цілому можуть бути застосовані до працівників інтернет-ЗМІ. Адже більшість із цих положень законодавчо закріплені й в інших нормативних актах. Наприклад, питання щодо способу зазначення імені автора також може регулюватися законодавством про авторське право. У цьому випадку офіційний статус журналіста значення не має. Право на вільне одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних для реалізації своїх прав, свобод та законних інтересів, здійснення завдань і функцій, забезпечується статтею 9 Закону "Про інформацію"[2]. Будь-який громадянин (не обов'язково журналіст) також має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні.
Водночас значною перешкодою у роботі мережних журналістів залишається доступ до інформації. Не можна заперечувати, що представнику засобу масової інформації легше отримати потрібну інформацію або домовитися про зустріч із посадовцем. Адже згідно зі статтею 26 Закону про пресу професійний журналіст має право "на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, офіційних документів; право бути прийнятим посадовими особами органів державної влади, організацій та підприємств; перебувати в районах масових безпорядків, аварій, катастроф, на демонстраціях та мітингах" [3] та безліч інших переваг.
Доступ до інформації – це право, що однаковою мірою надається кожному громадянину. Правила доступу до інформації в Україні також регулюються Законом "Про інформацію", за яким усім суб'єктам інформаційної діяльності (громадянам України) надається доступ до відкритої архівної, статистичної, бібліотечної та іншої інформації. Законом також передбачено, що право доступу може надаватися особам, яким інформація потрібна для виконання професійних обов’язків. Це абстрактне формулювання дозволяє застосувати його як до журналіста ЗМІ, так і до працівника інтернет-видання. Варто згадати, що у більшості країн журналісти взагалі не мають додаткових переваг на одержання інформації.
Ще одна юридична проблема для інтернет-ЗМІ – це одержання акредитації на прес-конференціях й інших заходах, що їх організовують органи державної влади, доступ на які надається лише журналістам. Згідно із домовленостями із редакцією ЗМІ, органи, при яких акредитовано журналіста, повинні сприяти йому у здійсненні професійної діяльності, попереджувати про наради та інші заходи, забезпечувати стенограмами, протоколами та іншими матеріалами. Проте наявність офіційного статусу ЗМІ у редакції, що акредитує журналіста, не є обов'язковою. Відповідно до статті 3 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", акредитація має надаватися будь-якому журналісту, котрий може підтвердити свій професійний фах або надати рекомендацію професійного об'єднання журналістів. Однак незнання законодавства іноді призводить до курйозних випадків. Так, наприклад, Генеральна прокуратура України в 2002 р. відмовила журналістам інтернет-видання "Українська правда" в акредитації, аргументуючи своє рішення відсутністю у видання офіційного статусу ЗМІ. Щоправда, згодом справедливість була відновлена, а Генпрокуратура була змушена визнати свою помилку.
Відповідальність інтернет-ЗМІ
Відсутність спеціальних законодавчих обмежень на поширення інформації у мережі створює необмежені можливості для власників інтернет-ЗМІ. З іншого боку, говорити про повну свободу слова у мережі було б помилковим.
Відповідно до українського законодавства будь-який громадянин, незалежно від того, чи є він професійним журналістом, несе відповідальність за поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи. Водночас ідентифікувати автора недостовірної інформації, що розміщена у мережі, досить складно. Сьогодні друковані ЗМІ ризикують, коли роблять посилання на мережні матеріали. Адже у випадку, якщо опублікована ними інформація виявиться неправдивою, жодні посилання на інтернет-видання як на першоджерело інформації не знімуть із газети або телерадіокомпанії відповідальності.
Крім того, досі не встановлений порядок спростування інформації для інтернет-видань. У пресі спростування неправдивої інформації "повинно бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком "Спростування" на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується" [3]. Зрозуміло, що визначення "на тому ж місці шпальти" для інтернет-видань не може бути застосоване.
У мережі ця можливість широко використовується для поширення компроматів та інших матеріалів, що підривають авторитет певних осіб або організацій. Однак дієвість цієї інформації не забезпечується лише її розміщенням у мережі. Необхідно також довести інформацію до потенційних читачів, сповістити про місце її знаходження (електронну адресу та інші координати у мережі). Після розміщення відповідних посилань провайдер під тиском відповідних державних органів, вочевидь, змушений буде "попросити" власника сайта закрити сторінку. Звичайно, він може розмістити інформацію на закордонному сервері, але спроба поширення посилань на сайт у вітчизняних ресурсах, без сумніву, призведе до аналогічної ситуації.
Також необмеженими є можливості інтернет-видань щодо розміщення на їхніх сторінках реклами. Якщо на інші засоби масової інформації поширюється Закон України "Про рекламу", згідно з яким реклама тютюнових виробів, наркотичної продукції, алкогольних напоїв або порнографії у ЗМІ заборонена. Винятки для телебачення та радіо становить реклама алкоголю, що демонструється з 23:00 до 6:00, а також тютюнової продукції, що не міститься на перших та останніх сторінках друкованих ЗМІ [4].
Припустимо, що традиційні ЗМІ, орієнтовані на поширення забороненої інформації, не будуть допущені до роботи на етапі їхньої реєстрації. У разі ж порушення законодавства на підставі судового рішення засіб масової інформації буде позбавлений свідоцтва про державну реєстрацію. Ситуація з інтернет-ЗМІ є значно складнішою, оскільки позбавлення їх реєстрації насправді буде означати лише заборону публікації реєстраційних даних на сторінці сайту. Втрата статусу ЗМІ ніяк не відобразиться на діяльності сайту, склад його аудиторії ніяк не зміниться.
Позбавити сайт домена або послуг хостингу за цим законодавством неможливо. Якщо державному органу, що здійснював реєстрацію сайту як ЗМІ (згідно із Постановою Кабміну від 30 листопада 2005 р. № 1128 для друкованих ЗМІ з 1 березня 2006 р. її здійснює Міністерство юстиції), вдасться переконати хостінг-провайдера у необхідності розірвання договірних відносин із порушником, мережне видання може припинити свою діяльність. Варто зазначити, що організації, які надають телекомунікативні послуги, домовляються у договорі з інтернет-виданням про тематику та зміст сайту. Однак якщо сайт зареєстрований не в українському сегменті інформаційного ринку, а в інших країнах, де діють свої закони та обмеження, "закрити" його, використовуючи юридичні важелі, узагалі неможливо. Щоправда, на практиці сайти, які необхідно закрити, можуть бути обрані мішенню хакерських атак.
Як бачимо, дійові механізми регулювання змісту інформації, що поширюється в мережі, в Україні поки що не розроблені. Натомість у законодавствах закордонних країн вони існують. Так, згідно із нормами законодавства Китайської Народної Республіки забороняється використання мережі інтернет для створення, поширення, копіювання або передачі інформації певного змісту (закликів до вторгнення соціалізму та державної системи; інформації націоналістичного характеру; неправдивої інформації, чуток тощо) [5]. Чимало законодавчих актів, що регулюють конкретні способи поширення інформації, прийнято в США. В Індії встановлена кримінальна відповідальність за публікацію інформації непристойного змісту в електронній формі. Діє кілька європейських ініціатив у сфері контролю за змістом інформації у мережі.
1. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України // Голос України. – 1992. – 8 груд.
2. Про інформацію: Закон України // Голос України. – 1992. – 13 листоп.
3. Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про рекламу": Закон України // Урядовий кур'єр. – 2003. – 24 верес.
4. Монахов В. Н. СМИ и Интернет: проблемы правового регулирования. – М.: Экопринт, 2003.
© Афанасьєва К. О., 2007
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові