У статті аналізується процес функціонування державних телекомпаній України, зокрема специфіка мовлення обласних телерадіоорганізацій. Оскільки державні студії завжди вимагатимуть певної державної підтримки, у статті розглядаються процедура роздержавлення державних телекомпаній і як оптимальний варіант формування в Україні системи суспільного мовлення. Наведено приклади функціонування суспільних телекомпаній деяких країн Європи, зокрема Польщі, який є достатньо успішним і доречним для дослідження української перспективи.
Ключові слова: телеорганізація, суспільне мовлення, програма, телеефір, телепродукт.
The process of functioning of state broadcasting companies of Ukraine is analysed in the article, in particular specific of broadcasting of regional TV. So as state studios always will require certain state support, procedure of privatizations of state broadcasting companies is examined in the article, and, as optimum variant, forming in Ukraine of the system of the public broadcasting. The examples of functioning of public broadcasting companies of row of countries of Europe are resulted, including of Poland, which looks successful enough and appropriate for research from the Ukrainian prospect.
Key words: television, regional television, public broadcasting, program.
Кризовий стан української економіки 90-х рр. ХХ ст. негативно позначився на розвитку аудіовізуальних ЗМІ, насамперед державної форми власності. Хоча державний сегмент телемовлення становить не більше 3 % від загальної кількості телерадіоорганізацій, особливістю державних телекомпаній (ТК), зокрема обласних студій, є те, що вони працюють у форматі так званого публічного, некомерційного мовлення, тобто у своїй діяльності зорієнтовані не на отримання прибутків, а на виконання державного замовлення, яке по суті є замовленням суспільства. Воно передбачає забезпечення населення: офіційною інформацією про діяльність органів державної влади; про події в державі та за її межами [1, 3–9]. Більше того, як зазначає у своїй праці, присвяченій регіональному українському телебаченню (ТБ), В. Шкарлупа, соціальна активність населення в областях сьогодні навіть вища, ніж у столиці [2]. Реалізувати право на інформацію покликані ЗМІ, зокрема регіональні ТК. Варто враховувати той факт, що жодна з комерційних телеорганізацій не виробляє такого великого обсягу соціально значущого програмного продукту, як державні ТК, тобто вони завжди вимагатимуть певної державної підтримки. Важливе значення для розуміння цієї особливості має праця Г. Зубкова [3, 12–14] та наукове дослідження А. Москаленка, в якому увага автора спрямована на розв'язання проблеми економічної й соціальної політики державних телеорганізацій [4, 4–15].
Однак якщо розглядати значущість обласного телебачення, ті ж самі місцеві рейтинги – іншого виміру думки глядачів ніхто ще не вигадав – свідчать на користь не державних, а саме приватних телекомпаній [2]. Невипадково у Концепції науково-технічного розвитку державного телебачення і радіомовлення на 2004–2008 рр., опублікованій Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, зазначено: "Основним фактором, що стримує реалізацію потенціалу державного сегмента галузі телебачення і радіомовлення є застаріла матеріально-технічна база, розташована на будівельних об'єктах, побудованих ще за часів Радянського Союзу" [5].
У зв'язку з цим вважаємо доцільним виокремити основні віхи становлення і реорганізацій УТ і, відповідно, вплив цих реорганізацій на формування регіонального телебачення:
1 етап (1939–1951) – спроби технічних експериментів у сфері практичного телевізійного мовлення: перша телетрансляція з Києва;
2 етап (1951–1972) – організація республіканського та обласного регіонального мовлення в Україні – Держтелерадіо УРСР та загальнореспубліканського телеканалу УТ; створення Головної редакції інформації Держтелерадіо УРСР та редакцій в обласних телекомітетах; вихід перших телепрограм у столиці та регіонах; закладання основи інформаційного ТБ;
3 етап (1972–1991) – розвиток функціональних особливостей та становлення типологічних основ українських телепрограм;
4 етап (1991–1996) – остаточне становлення типологічної взаємозалежності програм інформаційного ТБ; створення Державної телерадіомовної компанії України; формування системи недержавних телестанцій [6, 49–50].
На сьогодні більшість технологічних та інженерних рішень, які закладалися в проекти обласних студій протягом 1991–1996 рр., не відповідають сучасним концептуальним засадам розвитку ТБ. Про це наголошують у своїх працях О. Гоян та В. Гоян, які вивчали окремі питання доцільності роздержавлення телекомпаній [7, 59–63]. Чимало наукових розробок і досліджень визначають сутність поширених на обласному телебаченні старих форм телевізійних жанрів або розглядають їх у контексті конкретних передач державного телебачення [8, 13–16].
Основи наукового розгляду функціональних та методологічних аспектів розвитку Українського ТБ, у тому числі обласного державного, були закладені в працях Т. Щербатюк [9, 54–57]. Важливим чинником, що впливає на діяльність українських ТК, вважаємо експансію закордонних ЗМІ на телевізійному ринку України, які порівняно з вітчизняними мовниками мають значно краще фінансове забезпечення. Через технічне відставання державні ТК втрачають конкурентоспроможність, а їхній вплив на аудиторію стає меншим, ніж міг би бути. Порушуючи це питання, звернемося до результатів досліджень А. Юровського [10, 18–19; 11, 43–45] та В. Гоян [6, 34–45], які вивчали специфіку телевізійної творчості в інформаційних програмах ОДТРК. В. Гоян, зокрема, зауважує, що "структура телебачення як носія інформації формується і видозмінюється під "тиском" політичних, економічних або соціальних змін, які відбуваються в країнах, наприклад, в часи тоталітарних або демократичних перетворень. Починаючи з 1991 р., проводиться реорганізація у штатному розкладі редакцій УТ з метою створення двох типів підрозділів – редакторського і режисерського. Якщо порівнювати такі перестановки у державному ТБ з постановкою штатного розкладу недержавних телекомпаній, то констатуватимемо певні аналогії" [6, 36–37]. Функціональні можливості телебачення аналізував Е. Багіров [12, 18–24], який також заперечував доцільність повної приватизації ЗМІ. Вигідно вирізняється з-поміж інших праця В. Владимирова "Комерційна журналістика", де був представлений фактаж прибуткової діяльності телестудій, які, започатковуючи нові проекти, керуються суспільною думкою [13].
Розглядаючи Українське телебачення в контексті роздержавлення і створення суспільного мовлення, слід визнати, що цей процес треба прискорити, бо вже нині спостерігається превалювання приватного над публічним у телевізійному просторі, яке набуває загрозливого характеру. Комерційні ЗМІ не віддзеркалюють громадську думку, а відіграють роль рупора тих груп і осіб, які володіють приватними каналами. Серед останніх праць науковців дотичною до проблематики цієї статті є робота І. Пенчук [14, 24], в якій авторка досліджує ідейний вплив програм регіональних комерційних мовників на свідомість глядача. Зв'язок між змістом передач і загостренням проблеми формування нової регіональної еліти вивчав також А. Москаленко [15, 71–76].
Окрім проблем творчого характеру (непрофесійність режисури, непідготовленість журналістів), до гальмівних чинників обласного державного ТБ слід зарахувати й відсутність повноцінних місцевих мереж мовлення. Аналізуючи даний аспект питання про необхідність роздержавлення і реструктуризації УТ, зазначимо цікавий факт: протягом другої половини 90-х рр. приватні телекомпанії, які майже не змінювали програмних концепцій, активно намагалися збільшувати обсяг покриття [16]. Водночас державні мовники й досі не мають можливості доносити інформацію до населення своїх регіонів через загальнонаціональні канали, створені за державні кошти, отже, необхідно негайно розбудовувати місцеві мережі.
Як наголошено у Концепції Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (НРТР), "європейський досвід розвитку телерадіоінформаційної сфери значною мірою збігається з національним. Розвитком державних (суспільних) телеканалів, таких як Бі-Бі-Сі, "Дойче Веле", інших європейських каналів, які контролюються громадськістю, опікується суспільство шляхом бюджетного фінансування та шляхом сплати щомісячних абонентських внесків власне громадянами країни" [5]. Розвиток недержавних (приватних) компаній забезпечують власники каналів. Однак на відміну від наших реалій творчий, виробничо-технічний та фінансовий потенціал публічних ЗМІ в Європі, а також їхній авторитет у суспільстві є значно вищими, ніж у приватних студій. "Альтернативи, – зазначено в Концепції, – науково-технічному розвитку такої наукоємної галузі, як телебачення, не має, але можуть бути різні варіанти його реалізації" [5].
Першим варіантом вважатимемо приватизацію державних каналів з подальшою модернізацією їх матеріально-технічної та технологічної бази. Держава знімає з себе відповідальність за стан державного сегмента телемовлення. У результаті вона втрачає навіть той незначний інформаційний ресурс, який є у неї сьогодні. "Це не тільки не наблизить реалізацію стратегічного наміру уряду розбудувати систему суспільного мовлення, а й віддалить її. Адже буде втрачена база, на якій може бути розвинена зазначена система" [5].
Крім того, проблематично знайти добросовісного інвестора, який був би зацікавлений у розвитку приватизованих компаній як самостійних суб'єктів інформаційних відносин. Адже телевізійний ринок в Україні й без цього переобтяжений надмірною кількістю телерадіоорганізацій (на цей час видано понад 1600 ліцензій) [17]. Навряд чи медіахолдинги будуть зацікавлені у появі ще 30 нових претендентів на розподіл рекламного ринку. Найімовірніше приватизовані компанії стануть філіями вже діючих телерадіоструктур і втратять свою самостійність.
За іншим варіантом, передбаченим НРТР, державні ТК залишаються у власності держави. "Технічне переоснащення здійснюється за державні кошти, після чого приймаються нормативно-правові акти щодо усуспільнення державних аудіовізуальних ЗМІ. За європейською практикою суспільні ЗМІ – це державні ЗМІ за формою власності і громадські за способом контролю за їхньою діяльністю" [5]. Отже, суспільними називатимемо засоби масової інформації, які діють в інтересах суспільства в цілому за рахунок громадського фінансування і не виражають приватних або вузьковладних інтересів.
Зазначимо, що оптимальним вбачається впровадження другого варіанта, який має забезпечити:
– розбудову обласних і регіональних мереж телемовлення для місцевих телестудій з метою вивільнення існуючих потужних мереж;
– впровадження сучасної цифрової техніки в обласних ТК з метою покращення їх технічного стану до рівня сучасних світових вимог; покращення іміджу обласних студій;
– сприяння інтеграційним процесам у телевізійній сфері України, зокрема виробництво спільного телевізійного продукту регіональними телекомпаніями Закарпаття, Угорщини, Польщі, Чехії, Словацької республіки тощо.
Для розбудови суспільного мовлення в Україні буде доцільно звернутися до світового досвіду. Класичними моделями функціонування громадського мовлення вважаються Великобританія і Франція, де з посиленням ролі парламенту і появою політичної опозиції вперше з'явилася незалежна, критично налаштована до дій влади журналістика. Визначальною рисою для англо-французької моделі стало те, що вона засновувалася на взаємодії держави і ЗМІ в умовах громадянського суспільства, що на сьогодні створило прецедент для стилю поводження обох сторін. Саме тому, наприклад, поняття "державне" і "громадське" ТБ Франції – це по суті синоніми. Держава фінансує його на 25 % (інші 75 % надходять з абонентської платні), а для забезпечення його автономності вона створила Вищу аудіовізуальну раду, незалежну від інших органів влади [17].
Головні ідейні ознаки сучасної американської журналістики було визначено в працях Волтера Ліппмана [17]. На відміну від британських журналістів американські працюють в умовах, не обмежених етичними нормами і правилами щодо засобів. Практично всі медіа є приватними за формою власності й економічно незалежними від держави. Цікаво, що перше місце в їхніх статутах належить принципу неодмінного служіння суспільству. Проте фактично американські ЗМІ працюють за моделлю, яку запропонував свого часу В. Ліппман: нині майже всі ЗМІ підпорядковані рекламодавцеві чи спонсору.
У країнах посткомуністичного простору фактично відсутній "громадський" критерій формування ЗМІ. Промовистим прикладом цього став конфлікт 2000 р. між чеським громадським телебаченням і владою, під час якого виявилися недоліки механізмів місцевого запровадження західної законодавчої моделі громадського мовлення.
Польський досвід є достатньо успішним і доречним для дослідження української перспективи. Загалом у країні працює близько 70 національних та регіональних телевізійних станцій, найбільш важливим сектором мовлення є суспільне. За даними на 2003 р., аудиторія телевізійних каналів суспільного мовлення TVP1 та TVP2 становить 24,2 % та 21,2 % відповідно. До системи Польського суспільного ТБ входять 11 регіональних станцій, що передають місцеві програми і ведуть передачі для національних та етнічних меншин на їхніх мовах.
Як зауважує І. Курашина, важливі правові положення щодо функціонування сучасного телебачення в Польщі були закріплені ще у 80-ті рр. законами "Про пресу" (1984) та "Про телекомунікації" (1990) [18]. У 1992 р. парламент Польщі ухвалив закон "Про телерадіомовлення", частина четверта якого регулює діяльність суспільного ТБ. За законом суспільне мовлення у Польщі повинне виробляти національні та регіональні програми, презентувати державну політику, виконувати освітні функції. У своєму ефірі воно має як політичну, так і всі інші види реклами.
Польські організації суспільного мовлення діють у формі акціонерних компаній, які належать державній скарбниці (Міністерству фінансів). Державні органи влади ухвалюють рішення щодо організації суспільного мовлення тільки в межах, які визначені законодавством. Важливо й те, що Польща приєдналася до Європейської конвенції про транскордонне мовлення, у її законодавстві містяться вимоги цієї конвенції.
Найвищим регулювальним органом Польського ТБ є Загальнопольська рада радіомовлення та телебачення (ЗРРТ). До компетенції ЗРРТ належать: реєстрація телевізійних програм; розподіл по каналах суспільного ТБ доходів, отриманих від абонентської плати; контроль за виконанням телерадіомовниками умов ліцензій. Структура, принципи та порядок діяльності ЗРРТ багато у чому нагадують Французьку вищу аудіовізуальну раду [19]. ЗРРТ складається з 9 членів, з яких четверо призначаються сеймом, двоє – сенатом, троє – Президентом. Члени ЗРРТ не можуть належати до політичних партій, профспілок, вести публічну діяльність, що несумісна із виконуваною функцією. Рада працює як адміністративний орган, проте не може піддаватися політичному контролю з боку уряду. У системі регулювання є ще Програмна рада, члени якої представляють суспільні інтереси та потреби у формуванні програм ТБ.
Основним джерелом прибутків організацій суспільного мовлення є абонентська плата. Проте в останні роки більшого значення набуває комерційна діяльність компаній. Це можна простежити на прикладі Польського суспільного телебачення (TVP). За даними на 1996 р., частка прибутків від реклами становила 50 %, а у 1999 р. реклама забезпечила 68 % доходу. Відповідно частка абонплати скорочується. У 2000 р. вона сягнула 30 % загального доходу [18]. У березні 1993 р. почав функціонування 3-й канал суспільного польського мовлення TV POLONIA.
Секрет успіху суспільного мовлення у Польщі полягає в укоріненій протягом десятиліть звичці. Вона сформувалася тоді, коли поляки не мали альтернативи щодо вибору каналу. Наприклад, у колективній свідомості залишився незмінним час трансляції головного випуску новин – це 19.30. Рамочний розклад конкурентів значною мірою відволікає аудиторію від передач суспільного ТБ, проте заслуга його керівників полягає в тому, що вони формують програмну пропозицію так, щоб вона відповідала очікуванням телеглядачів. Так, у 2000 р. було проведено опитування, у результаті якого з'ясувалося, що польському суспільному ТБ довіряють 62 % аудиторії; його програми цікаві 64 % опитаних; 77 % респондентів вважають, що польське суспільне мовлення намагається представити різні точки зору в галузі політики; 62 % опитаних переконані, що TVP зберігає політичну незаангажованість. Польське суспільне ТБ вважається найнадійнішим джерелом як відносно національних, так і місцевих подій [19].
"У чому полягає секрет довіри?" – запитує у своєму дослідженні І. Курашина. Дослідники наголошують на двох факторах: по-перше, це кількість охопленого інформаційними послугами населення [18], по-друге, як вважають аналітики Фонду розвитку суспільного телебачення Росії, не виключено, що є сила звички та магічний вплив асоціації суспільних ЗМІ із державним сектором, який націлений не на прибуток, що робить інформацію в очах населення вартою більшої довіри [21].
До речі, нині у Росії суттєво збільшилася кількість регіонів, керівництво яких підтримує діяльність Фонду розвитку суспільного ТБ і готове створювати регіональні моделі суспільного мовлення [22].
Таким чином, цілком можливо, суспільне мовлення в Україні стане якісно новою формою функціонування телеорганізацій, яка дозволить мінімізувати політичний вплив на діяльність ТК. Звичайно, світовий досвід громадських ЗМІ свідчить й про певні труднощі у їх діяльності. Зокрема, британський політолог і публіцист Джон Кін виокремлює три ключові проблеми:
– скорочення податкових надходжень (наслідком є вимушена комерціалізація громадських ЗМІ, що відображається на якості програм і допускає втручання приватних інтересів);
– проблема легітимності (громадські ЗМІ втрачають довіру членів суспільства через упередження щодо неможливості однаково задовольнити смаки різних категорій громадян);
– психологічні зміни (на думку аналітика, найсуттєвіші, оскільки технологічні інновації – супутникове телебачення, комп'ютерні мережі – витісняють громадські ЗМІ і примушують конкурувати з приватними медіа в багатоканальному середовищі) [17].
Розв’язання цих проблем має здійснюватися конкретним суспільством, оскільки йдеться про складний спектр питань, що вимагають аналізу і вирішення лише з урахуванням особливостей місцевого формування і функціонування ЗМІ. До того ж, стаття 10 Європейської конвенції про транскордонне телебачення лише декларує загальні стандарти функціонування громадських ЗМІ, залишаючи прийняття основних регулятивних законодавчих актів компетенції держав.
Отже, українські ЗМІ натепер існують в умовах олігархічної монополії на формування інформаційного простору в державі. Відсутність альтернативи мас-медіа у регіонах, проблема із свободою слова і недовіра до ЗМІ громадян посилюються. Важливим кроком до розв'язання цієї проблеми має стати впровадження різних проектів громадського мовлення в нашій країні.
Закладання основ розбудови системи суспільного телерадіомовлення передбачає:
– по-перше, економічну незалежність, яка є необхідною запорукою відмежування від відомчих або приватних інтересів і максимального служіння суспільним інтересам;
– по-друге, передумовою для існування суспільного мовлення є правові гарантії й переваги для громадських ЗМІ, що формуватимуть умови їхньої діяльності й забезпечуватимуть необхідний для функціонування справжньої демократії громадський контроль за владою на противагу "ангажованим" ЗМІ (державних органів, партійним, приватним). Нова редакція Закону "Про телебачення і радіомовлення", на жаль, не регламентує діяльність громадського мовлення. "У такій ситуації, – зауважує у своїй праці директор програм Школи політичної аналітики Ростислав Павленко, – потрібна детальна розробка закону, який би регламентував визначення, гарантії діяльності, механізми функціонування, джерела фінансування, незалежність діяльності й необхідні переваги громадських ЗМІ перед "ангажованими" [19];
– по-третє, з огляду на польський та інший центральноєвропейський досвід і наявність відповідної практики деяких українських ЗМІ – дослідження можливостей і гарантій прямих іноземних інвестицій в українське суспільне мовлення.
© Головчук О. В., 2007
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові