Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Новаторство чи еклектика?, або Про відповідальність за слово (До виходу у світ словника-довідника "Словник журналіста: Терміни, мас-медіа, постаті" / За заг. ред. Ю. М. Бідзілі. – Ужгород: ВАТ "Видавництво "Закарпаття", 2007. – 224 с.)

В. Ф. Іванов ,
О. К. Мелещенко
д. філол. н., д. філол. н.

УДК УДК 070 (054)

Критичний відгук про словник-довідник, випущений колективом кафедри журналістики Ужгородського національного університету.
Ключові слова: словник-довідник, укладачі, мас-медіа.

Critical response about dictionary and hand-book had released by collective of chair of journalism of Uzhgorod National University.
Key words: dictionary-reference book, compilers, mass-media.

Сучасне постіндустріальне, інформаційне суспільство створює нові виклики для багатьох сфер життєдіяльності. Журналістика у зв'язку з цим порівняно з іншими соціальними інститутами перебуває в складнішому становищі, оскільки повинна сама адекватно змінюватися під впливом глобалізації, інтеграції та інших новітніх тенденцій, та ще й паралельно встигати відображати трансформації інших галузей людського знання.

При цьому редакційна практика часто не встигає осмислювати теорію журналістики, що в тому числі позначається і на науково-методичному забезпеченні навчального процесу журналістських підрозділів вищих навчальних закладів. Майбутнім працівникам редакцій явно бракує підручників, посібників, довідників, словників – особливо таких, які б пояснювали сучасні реалії.

Звідси зрозуміло, що професорсько-викладацькі колективи, які готують майбутніх журналістів, усвідомлюють необхідність подібної спеціальної літератури й працюють у цьому напрямі. У журналістиці як молодій науковій дисципліні досі залишається багато невисловленого, і для кожного науковця відкрито можливість сказати своє слово.

З іншого боку, в цьому процесі ніхто не скасовував таку вагому категорію, як відповідальність журналіста (журналістикознавця) за сказане. Адже потім це слово, багаторазово розтиражоване, вивчатимуть тисячі студентів інститутів, факультетів і відділень журналістики. Як сказав класик, “как наше слово отзовется..." А щоб воно "відгукнулося", тобто викликало рух молодих душ у відповідь, потрібно "видавати на-гора" якісний, повний, неперекручений науково-інформаційний продукт, що в сконцентрованому вигляді міститиме усвідомлену та осмислену (переосмислену) квінтесенцію багатьох наукових праць попередників, та вчених, що працюють на основі новітньої практики. Лише таким чином відбувається триєдність історії, теорії та практики професії.

З цієї основоположної (методологічної) точки зору цікаво подивитися на словник-довідник закарпатських колег, який де-факто (як це не прикро) відображає загальногуманітарну та наукову (журналістикознавчу) базу колективу кафедри журналістики Ужгородського національного університету.

Треба погодитися з думкою укладачів словника-довідника, що "час вимагає не тільки кількісного, а й якісного впливу на розвиток українського інформаційного простору" (с. 3). Саме це і змусило нас взятися за перо. Бо якості в рецензованому словнику-довіднику явно не вистачає.

Задум – об'єднати під однією обкладинкою понад 800 медійних термінів, більше 300 організацій мас-медіа та більше 100 постатей – заслуговує на всіляке схвалення та підтримку. Тим більше, що про "банер", "блог" і т. д., про "Аль-Джазіру" або про Г. Гонгадзе та О. Кривенка краще почитати в академічному виданні, яке нібито подає достовірну інформацію, аніж роздумувати над тим, чи можна довіряти "інтернетівським" або ще яким-небудь джерелам. Увагу рецензентів привернули не тільки ці "нові поняття, які останнім часом використовуються у ЗМІ", як сказано в анотації, а й старі терміни, багаторазово сформульовані в журналістикознавчій літературі. Все це вже стосується базової освіти укладачів, точніше – певних її лакун, не "закритих" подальшою самоосвітою.

Так, у питанні про якісну, масову, бульварну та жовту прессу досі не розставлено всі крапки над "і". І "Словник журналіста…" це вкотре підтверджує. Насправді з початку, в ХІХ ст., це були абсолютно різні "загони" преси. Суспільства переставали бути становими, виникали робітничі, ремісницькі, дрібночиновницькі та інші прошарки, які оволодівали неповною середньою освітою, вміли читати, як мінімум, по складах і потребували розваг з боку дешевої преси щоб забути або прикрасити безпросвітнє щоденне життя. Звідси – й бульварне вечірнє та нічне життя, спокус якого могли пізнати й окремі з цих небагатих людей, які зважувалися хоча б трохи пожити в іншій реальності. І в бульварній пресі необов'язково була розпуста: згадайте "поліцію звичаїв", суспільні резонансні скандали з "нетрадиціоналами" О. Уайльдом і П. Чайковським, з романом "Коханець леді Чаттерлей" (а це вже ХХ ст.!). Відокремлено від усіх цих європейських реалій перебувають ілюстровані додатки для азіатських іммігрантів в Америці, які насправді були першими коміксами, що в простій і доступній формі допомагали китайцям чи в'єтнамцям виживати в чужій країні. Протистояти невибагливим смакам могла тільки "висока" преса, яка й оформилась у вигляді якісної.

Закарпатські ж колеги подають частину преси виключно в негативній конотації, як бульварну, жовту, маючи при цьому на увазі й масову, тобто розраховану на пересічну, сіру, малорозвинену, обивательську читацьку масу з невибагливими смаками. При цьому визначення масової преси взагалі не подається, між тим, як це поняття має якісний і водночас кількісний вимір. Якісний вимір включає зміст, який може бути як "високий", так і "невисокий", оскільки масова преса заграє з усіма верствами суспільства, хоче сподобатися всім. А кількісний вимір у словнику-довіднику відсутній, тому що зроблено методологічну помилку (якщо сказав "а", то потрібно сказати й "б") щодо наявності у виданні вічних бінарних опозицій: "масова – якісна" та "масова – елітарна", причому "елітна", тобто "якісна", термінологічно не відокремлена від "елітарної". І, нарешті, сьогоднішнє злиття частини масової, бульварної та жовтої (відповідно трансформованої, тому що повна середня освіта стала реальністю в 1870 р. в усій Європі та США, не кажучи вже про неповну та повну вищу освіту в ХХ ст.) преси в єдиний загін, який використовує скандали та сенсації як основне "пальне" для свого руху по інформаційних магістралях. Але й тут ужгородські колеги подають сенсації винятково з негативним емоційним забарвленням. Але ж сенсація як категорія, журналістика або політична система як соціальні інститути є нейтральними, а позитивного чи негативного емоційного забарвлення набувають у зв'язку з тим, які моральні/аморальні постаті задіяні та з якою метою оприлюднюються журналістські тексти: знову ж таки моральною чи аморальною. В останньому випадку й виникають "смажені факти", "брудна білизна", "дешева сенсація", "джинса", "чорний PR" і т. п.

Безперечно, для авторів словника-довідника буде цікаво те, що саме з появою масової преси почалася професіоналізація журналістики. Але подане визначення якісної преси (с. 96) свідчить про відсутність розуміння критеріїв поділу преси на якісну та масову. Брак місця не дозволяє більш детально зупинятися на цьому питанні далі. Для прикладу візьмемо інший термін – "аудиторія", яка визначена як "збірна назва споживачів інформаційного продукту мас-медіа" (с. 15), причому нас би більше зацікавила масова аудиторія (її визначення, види – це відсутнє взагалі!). Неоднозначно викладено й інші блоки (їх виділено рецензентами):
1. "Інформаційний", тобто пов'язаний з інформацією взагалі, інформацією індивідуальною, спеціальною, масовою, а також зі словосполученнями, що складаються з прикметника "інформаційний"/"інформаційна" та відповідними іменниками "політика", "потік" тощо.
2. "Масовокомунікативний", в якому абонент для укладачів словника-довідника – це "тільки передплатник періодичної друкованої продукції" (с. 7), адресант – тільки "представники прес-служб, прес-клубів, рекламних організацій…" (с. 10), адресат – "отримувач листа, рекламного повідомлення, PR-інформації" (с. 10) і більше нічого. Неповно та неточно викладено основні результати праць М. Маклюена, прізвище якого чомусь подано через дефіс; неправильно або неточно наведені поняття "масова комунікація", "контент-аналіз", "адресант", "адресат", "анкетування", "валідність інформації", "генеральна сукупність", "опитування" – його звели до "бліц-опитування".
3. "Пресовий". Одні терміни чомусь подані, а інші пропущені, треті подані неповно. Наприклад, поняття "друк" (тут, до речі, міститься твердження, що високим друком випускають більшість журналів і газет (с. 34) – схоже автори застрягли десь у 70–90 рр. минулого століття), з восьми існуючих у світі основних форматів подано лише А2, А3 та А4; щодо шрифтового розмаїття вказується на таке: "При друці використовують різні шрифти: вузький, нонпарель, курсив тощо" (с. 94) (при цьому укладачі не звертають увагу на те, що це абсолютно різні типологічні ряди. До речі, дефініції нонпарелі, цицеро в словнику-довіднику представлені, а от петиту, який найчастіше вживається, немає; а, скажімо, редакційно-жаргонний термін "лихтарик" чомусь замінив існуюче поняття "ініціал").
4. У "медіавласницькому" блоці відсутній найбільший на сьогодні медіамагнат світу Р. Мердок. А Т. Тернер, котрий заснував CNN? А де Б. Вольф – засновник першого в Німеччині інформаційного агентства? Або Стефані в Італії? Є проблеми із Ш. Гавасом, наведена транскрипція прізвища якого читається в такому вигляді англійською, а французькою (sic!) – звучить по-іншому (Ава). Відсутнє загальноросійське інформаційне агентство ХІХ ст. О. Раєвського, яке як приватне підприємство становило альтернативу державному агентству Російської імперії, яке з 1866 р. і до 1904 р. фактично являло собою філію німецького інформагентства Вольфа.
5. У "географічному" блоці неправильно названо німецьке місто Альтон (треба – Альтона). Здавалося б, дрібничка (звичайно, неприємна), але тут існує інший нюанс, що стосується свободи преси саме на цій території (і це можна було подати в окремій словниковій статті, яка б доповнювала основну статтю про свободу преси, утім, остання відсутня, є тільки словникова стаття "свобода слова" та ще стаття "чотири теорії преси", але цього недостатньо).
6. Окремої розмови заслуговує "соціально-інституціалізований" блок. Це стосується до незадовільного тлумачення термінів "громадське радіомовлення", "суспільне телерадіомовлення", "радіо публічне", "акредитація", "аудіювання ЗМІ", "бекграундер", "паблік рілейшнз", "піар", "реклама", "файл" ("абонент" чомусь поданий у "пресовому" блоці; незрозуміло чому подані лише середні хвилі, без визначення довгих, коротких, ультракоротких).
7. "Теоретичний" блок містить суперечливі тлумачення термінів "експеримент", "журналістське розслідування". О. Тертичний, на якого посилаються закарпатські колеги, багато чого наплутав у своїй книзі "Жанры периодической печати". Так, один із методів журналістської творчості "експеримент" (згадаймо класика цього журналістського методу А. Рубінова!) О. Тертичний подає як... новітній жанр. Так само не витримує критики його жанр "версія" (насправді, це швидше рубрика, під якою розміщуються або аналітична стаття, або журналістське розслідування). Те ж саме стосується й самого журналістського розслідування – не лише жанру, а й методу (порівняйте з інтерв'ю: коли журналіст розпитує співрозмовника і пише матеріал у будь-якому жанрі, крім інтерв'ю, і коли оприлюднює текст у жанрі інтерв'ю). Крім того, існує журналістське розслідування, і журналістське дослідження (саме журналістське, а не журналістикознавче!), між цими поняттями різниця, вони не тотожні.

Далі чомусь з маси когнітивних теорій масової комунікації (с. 84) були обрані тільки три (причому не основні, тобто ті, що пояснюють головні закономірності медіадіяльності, а допоміжні).

Загалом, неточності починаються вже з передмови, де в переліку названих державних "та інших" навчальних закладів згадується Інститут масової інформації (с. 3), який не є і ніколи не був навчальним закладом, а є недержавною організацією, що займається моніторингом свободи слова в Україні, видавничою та іншою діяльністю.

Коротко скажемо ще про декілька словникових статей з різних виділених нами блоків словника-довідника.

Так, архітектоніка визначена як "…те ж саме, що й композиція" (с. 15) (невже автори дійсно не знають про різницю між ними?), аудіювання ЗМІ – це, ніколи не здогадаєтеся, "перевірка достовірності даних про тиражі газет і журналів" (с. 16) (незрозуміло, чим в укладачів словника завинив термін "аудит"?), бекграундер – "інформація у ЗМІ, яка не містить сенсації і подається з метою підтримки потоку новин" (с. 17), валідність інформації – "ступінь довіри населення до інформації, з'ясований у результаті опитування чи анкетування аудиторії" (с. 20) (це визначення просто шокувало колег з Інституту соціології). Хоча не менш вражаючим є твердження, що термін "гейт" походить від англ. Hat – шапка (с. 28). Що тут додати? До речі, глибоко помиляються ті, хто подумав, що в статті, присвяченій гейту, йдеться про Курта Левіна з його теорією. Визначення контент-аналізу (с. 48) взагалі не хочеться коментувати. Зауважимо тільки, що текст опосередковано названий як носій інформації. Цікавим є запропонований поділ на "недобросовісну, недостовірну, неетичну, приховану" рекламу (с. 71). Тобто добросовісної, на думку укладачів словника-довідника, мабуть, узагалі немає, а рекламна діяльність, за рахунок якої функціонують медіа по всьому світу, вже в основі неетична.

Є проблеми і з новітніми термінами. Так, "темники" визначені як "перелік тем, заборонених для висвітлення й публічного обговорення у ЗМІ; форма прихованої цензури" (с. 83). Насправді ж усе було ще гірше. Якщо частину тем дійсно не рекомендувалося коментувати, то інші, навпаки, рекомендувалися для висвітлення. Таким чином, в усіх загальнонаціональних медіа намагалися створити єдиний порядок денний, що позбавляло аудиторію можливості познайомитися з плюралістичним поглядом на внутрішньоукраїнські (переважно) події.

Значна плутанина є також у визначенні громадських та суспільних медіа. Громадське телебачення подано як "система позабюджетного неприбуткового загальнонаціонального (регіонального) телемовлення, що створюється засновниками – юридичними або фізичними особами" (с. 31). Помиляються ті, хто думає, що визначення суспільного телерадіомовлення прояснить це питання. Розгорнувши словник-довідник на с. 80, ви отримаєте тільки посилання на вже наведений термін "Громадське телебачення". Виявляється також, що "радіо публічне – мережа радіостанцій, які дають в ефір актуальну інформацію без журналістських коментарів, існують виключно за рахунок плати слухачів за радіо і не дають жодної реклами" (с. 68).

Дуже добре, що автори словника-довідника виділили окремим розділом "Постаті" у журналістській сфері. Поганим є те, що добір цих особистостей виявився безсистемним, а відтак значною мірою випадковим.

Звичайно, можна було б просто поспівчувати ужгородським ученим, порекомендувати їм ознайомитися з відповідним українським медіазаконодавством, напрацюваннями в українській та закордонній медіаісторії, але не забуваємо: цей словник-довідник вивчатимуть студенти і з нього буде формуватися їх ставлення до основних понять та актуальних проблем сучасних медіа.

Шкода, що чудовий задум зіпсовано таким виконанням. Шкода й європейських та американських грошей, на які не зазначений, але, без сумніву, масовий наклад поширюється по всіх центрах вищої журналістської освіти.

На погляд авторів цих рядків, створення словників-довідників актуальне. Але вони мають писатися провідними фахівцями в конкретних галузях журналістського знання, обов'язково проходити експертизу колег та затверджуватися Навчально-методичною комісією з журналістики при МОН України. Це дозволить уникнути еклектичності та неповноти, які, на жаль, притаманні і рецензованому словнику-довіднику, і деяким іншим подібним виданням.

Узагалі, це велика проблема для сучасної України. Нині студентів-журналістів готують понад 40 університетів. Усі вони (за винятком Київського та Львівського) почали цим займатися тільки в останні роки. Це призводить до нестачі кваліфікованих викладацьких кадрів. Часто журналістські дисципліни викладають люди, що не мають ані базової журналістської освіти, ані захищених дисертаційних досліджень у галузі журналістики. Дилетантизм є "ахіллесовою" п'ятою більшості сучасних центрів підготовки журналістів. Викладачі журналістських дисциплін мають чітко усвідомлювати: вони самі все своє професійне життя мають наполегливо вчитися і опановувати журналістський фах.

Поки цього не буде, лише запропонована широка громадська наукова експертиза – особливо щодо праць узагальнюваного характеру, або таких, що мають енциклопедичний характер, – має давати "зелене світло" дійсно новаторським роботам.

 

© Іванов В. Ф., Мелещенко О. К., 2007


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові