Ласкаво просимо

УДК070

Сучасні теоретичні доробки, у тому числі за кордоном, впритул підводять журналістику до її визнання сферою масового розуміння й масової інтерпретації.

The modern theoretic works, including ones, published in abroad, lead journalism to considering meaning it as a sphere of mass comprehension and mass interpretation.

Проблема розуміння, віднедавна поставлена як проблема не тільки індивідуальної, а й масової свідомості, включає в себе проблему інтерпретації. Більше того, остання є одним з її основних складників. Поль Рікер, один із найвідоміших сучасних спеціалістів у цій галузі, висловився з цього приводу: "Слово "герменевтика" означає не що інше, як послідовне здійснення інтерпретації" [9, 3]. Розвиваючи цю думку, дійдемо висновку, що й масова комунікація як спосіб існування масової свідомості має своїм підґрунтям масову ж інтерпретацію, яка, однак, здійснюється через інтерпретацію суто індивідуальну.

Таке протиставлення індивідуального й масового в єдиному процесі їхнього співіснування насправді пов'язане набагато більш складними, аніж якісні, відмінностями.

Авторитетний російський філософ О. Ф. Лосєв висловився з цього приводу категорично: "Особистішим сприйняттям просякнутий" буквально будь-який найменший акт нашої свідомості" [4, 76].

Обмежений обсяг статті не дає можливості детально дослідити історію розвитку філософської думки щодо змісту поняття "інтерпретація" та її місця у процесі розуміння. Маємо тільки нагадати, що вже Арістотелем було визнано інтерпретацією все, що виходить із людських вуст. Ернесті Аст, засновник класичної герменевтики Шлейєрмахер, Штейнталь, який першим поставив питання про структуру інтерпретації, І. Дройзен та інші вносили в свої доробки й множили як знання, так і сумніви. Бернгейм зосередивсі на її джерелах.

В. Дільтей, Г.-Г. Гадамер, Г. Г. Шпет дали широке історичне полотно руху думки щодо герменевтики взагалі та, зокрема, інтерпретації. П. Рікер прочинив двері розуміння й інтерпретації у соціальний світ, М. Гайдеггер спробував подолати індивідуальність, спираючись на саму індивідуальність: він віддзеркалив драматизм пошуків подолання приреченості індивідуума на індивідуалізм, але шукав вихід не в іншому індивіді, а в бутті того, хто шукає виходу.

Якщо підсумувати результати їхніх пошуків, можна зазначити, що існують дві головні точки зору на те, чим є інтерпретація.

Якщо підсумувати результати їхніх пошуків, можна зазначити, що існують дві головні точки зору на те, чим є інтерпретація.

Перша: інтерпретація – це висвітлення, виявлення іншого, прихованого змісту.

Друга: вона – усвідомлення суб'єктом важливого для нього фрагмента суті речі, викладеної у тексті.

Власне, їх можна об'єднати, скажімо, у такий спосіб: інтерпретація – це трактування кожним змісту тексту, в тому числі й прихованого.

Серед слов'янських філософських шкіл польська зробила вагомий внесок у дослідження інтерпретації. Варта уваги глибока й змістовна дискусія з проблем герменевтики у журналі "Філософський огляд" ("Рrzeglad filozoficznу" - Novа Sеrіа, 1999. R. VII, №З (23), що зайняла цілий номер, перша частина якого присвячена проблематиці розуміння, друга – інтерпретації. Наскільки глибоко й оригінально автори ставляться до обговорюваного матеріалу, свідчить публікація Марека В. Бєлєцького "Розуміння нейронних мереж" [11, 225-233], де автор наближається до усвідомлення матеріальних, біологічних основ ідеального процесу розуміння.

Велику увагу з'ясуванню того, чим є інтерпретація, приділив Вацлав Хриневич. Книга "Герменевтика в діалозі" цікава для нас саме тим, що долає індивідуалізм інтерпретації, виводить його на рівні, вищі від "Я".

З позицій межконфесійної дискусії автор робить такі концептуальні зауваження: "Текст потребує людини, яка може його інтерпретувати, однак вона ніколи не є пасивним суб'єктом. Інтерпретація має творчий характер. Вона вносить щось нове. Вона є розумінням, що відбувається, переходить через особистість конкретної людини, яка живе й мислить у певному місці й часі. Вона ніколи не буває ідентичною. Кожен мислить певним неповторним чином. Процес інтерпретації має своє глибоке психологічне підґрунтя. Кожна інтерпретація має в собі щось від інтерполяції (додавання до тексту. – В. В.). Розуміння не є звичайним актом переписування тексту наново" [10, 24].

Цікавими є думки М. Бахтіна (щодо "проблеми взаємного розуміння [14, 215]) і О. Лосева та Г.-Г. Гадамера з його "діалогічною моделлю герменевтики" [12], більше того, розуміння свободи інтерпретації як частини власне свободи, чим переймалися А. Россо та Л. Парейсон [13] - у викладенні польського філософа.

Плідно (й саме в цікавому для нас напрямі) працює Ян Лисек. Зокрема, розгортаючи широку палітру сучасних філософських учень, він зауважує щодо проблеми осягнення предмета інтерпретації: "Герменевтика М. Гайдеггера має два значення. В основному значенні - це герменевтика Дазайн (буття людини тут-і-зараз. – В. В.), або спеціальний метод описування Дазайн, при цьому Дазайн є щось (текст, ситуація), що підлягає інтерпретації" [15, 36].

Це бачення інтерпретації від читача, від його тут-і-зараз-буття, але також, і навіть перед тим, - від того, хто надає інформацію, зокрема від журналіста.

"У другому значенні, - веде далі Я. Лисек, - герменевтика М. Гайдеггера - це безупинна інтерпретація навколишнього світу, оточення та себе самого, хто діє у цьому світі. її метою є надання основних суспільних правил спонтанної інтерпретації світу через Дазайн. Це стає можливим завдяки аналізу розуміння, якщо цим поняттям означити тут первинну, основну й спонтанну інтерпретацію світу, яка належить до суті Дазайн. Йдеться про визначення джерела та тла всякої інтерпретації та всякого запитання" [15, 36-37].

Але чому не універсальну, не, загальну, а тільки первинну? Чому спонтанну, а не свідому, глибинну, яка вміщує у собі досвід людства? Якраз філософія тут-і-зараз ставить ці межі, які сам М. Гайдеггер, а за ним і Я. Лисек не можуть потім здолати.

В усякому разі, вже ці приклади переконують, що польська школа герменевтики, як і польська школа теорії масової комунікації, тяжіє до західноєвропейських та американських філософських напрацювань й від них відштовхується у власних пошуках.

Однак (і саме тому) вона перебирає на себе й нездоланність певних проблем та притягує до себе й відповідні заперечення, зокрема на теренах такого надзвичайно важливого для герменевтики питання, яким є інтерпретація, та такого ключового у справі масової комунікації питання, як інтерпретація дійсності з боку журналіста та інтерпретація журналістського твору аудиторією.

Розглянемо окремий їх блок, що міститься у виданій в Польщі англійською мовою, тобто розрахованій на західну аудиторію, книзі "Інтерпретація у гуманістичних науках" [1].

Попри всі успіхи авторів цієї збірки наукових праць, зосередимося на висловлюваннях, які вимагають з'ясування.

Так, не викликає заперечень така думка одного з авторів збірки Т. Буксиньського: "Теорія інтерпретації не може бути ідентифікована (прирівнена, ототожнена. - В. В.) з герменевтикою. Проблеми інтерпретації сягають далі... Інтерпретація присутня у багатьох філософських вченнях та у науково-дослідній практиці. Певні дослідницькі програми можуть бути трактовані як помітні (окремі) теорії інтерпретації" [1, 5]. Це відкриває можливості для розвитку теорії інтерпретації в бік масової свідомості, створення теорії масової інтерпретації як складової частини, з одного боку, масової свідомості, а з іншого – масової комунікації.

Але щодо головного питання – чим є теорія розуміння - Т. Буксиньський висловився так: "Завдяки Гайдеггеру та Гадамеру герменевтика у XX ст. стала не лише певним методом пізнання, а й також способом людського існування у світі" [1, 5].

Ні, з цим погодитися не можна: вона такою завжди була, просто ці два автора першими ясно й чітко написали про це.

"Людське буття, – читаємо далі, – триває у інтерпретації існування, тобто у наданні значень світові" [1, 5].

Таким чином, інтерпретацію автор прирівнює до надання значень. Однак світ не потребує надання йому значень, він їх уже має.

Важко погодитися й з такою думкою цього автора: "Сучасна герменевтика у формах, даних їй Гайдеггером та Гадамером, має характер філософської доктрини (навіть якщо й так, то доктрини, без якої не обходяться інші філософські доктрини. - В. В.). Вона має справу з аналізом умов розуміння людського існування взагалі, з одного боку, та відкриває специфічні умови розуміння певних продуктів діяльності людини, таких, як твори мистецтва та літератури, з іншого" [1, 7].

Тут немає розуміння світу як такого – не "людського існування", а світу, в якому це існування відбувається, - і це не може бути зведено під формули "з одного боку" та "з другого боку". Це тільки "з одного боку" світ здається нам таким, а насправді він не "здається", а він об'єктивно "є", він тільки даний нам у суб'єктивних відчуттях. Якщо цього у герменевтиці не побачити, тоді вона справді існує як одна з філософських доктрин або й "всього-на-всього" методологія, і навіть не універсальна, а "одна з...". Але тоді й розуміння втрачає свою універсальність (що неприпустиме, бо воно, взагалі, є запорукою універсальності перцепції й, далі, епістемології).

Насправді ж, якщо бачити світ таким, яким він є (а не, за Т. Буксиньським, як умови існування людини) – герменевтика виступає як єдина (а отже, і універсальна, і незамінна) ланка, що поєднує світ – і знання про світ, буття – й його відбиток у свідомості. Слово "поєднує" означає дуже багато, і саме герменевтика здійснює цей зв'язок, гармонізує і оптимізує його. У разі розуміння (а воно відбувається щомиті на межі вже-знання та ще-не-знання) вона примирює світ і людину в ньому, знімає через свою методологію протиставлення світу назовні людини та світу всередині людини. Це відбувається через здійснення актів зрозуміння та інтерпретації, тобто через певні шлюзи, що поступово впускають зовнішній світ у внутрішній світ людини, щоб потім він міг вийти назовні в озброєнні нового, більш дієвого знання цього зовнішнього світу, й повторити на новому обертові спіралі діалектики входження нового розуміння у світ та світу в нове розуміння. Дифузія світу й знання – так можна назвати здійснення герменевтичного феноме.

Розуміння вже є дією, діяльністю, так само, як воно є результатом дії і передумовою подальших дій. Отже, настання розуміння вже означає перевірку (але її найперший етап) знання на істинність.

Верифікація відбувається через принципове подолання одноразовості розуміння. Треба переконатися у правильності розуміння – і це можна зробити одній особі, кілька разів повторивши дію й її розуміння, або кільком особам, одноразово повторивши дію й отримавши те саме розуміння.

Тому чим масовішим буде здійснення герменевтичного феномену, тим ближче до істини стане розуміння, тим менше простору для облуди залишається у дифузійному просторі взаємообміну інформацією буття й свідомості, тобто розуміння людством світу навколо себе, у собі та себе у світі.

Вимагає коментарю й такий вислів цього автора: "Досі не винайдено методології інтерпретації, деякі сучасні автори стають на точку зору зменшення процесів інтерпретації у соціальних та гуманістичних науках до процесів пояснення (відповідно до моделі Хемпеля або до моделі раціональної дії" [1, 7-8].

Пояснення – інтерперсональне, а інтерпретація відбувається у розумовій діяльності однієї людини. Але не тільки в ній. Хоч раціональне не можна відкинути, але в інтерпретації бере участь не тільки "радіо", а вся людина, тобто її емоції, аксіологія, досвід, інтуїція. Ось що про це він веде далі:

"Ми переконані, що інтерпретація є, іманентною частиною досліджень усіх наук (ні, треба підходити ще ширше - і побуту, і дій, усього людського буття, а не тільки наук. – В. В.) ...Вона супроводжує процеси відкриття, пояснення та уточнення... Вона не вплутана у інші пошукові процеси, а посідає порівняно самостійне місце в діях та процедурах... Інтерпретація виникає, коли ми стикаємося з неявністю, непевністю, двозначністю, невизначеністю, багатозначністю" [1, 8].

Але є незаперечним те, що ми завжди стикаємося з ними, просто інколи вони мають значення, навіть велике чи вирішальне, а інколи їх можна не брати до уваги. І ще: автор не дає структури "ми", а це неприпустима помилка, особливо у контексті нашого дослідження. Ми – це всі, отже, весь можливий спектр людських особистостей, в разі потреби приведений до певного "середнього загальнолюдського", в цьому "ми" Т. Буксиньського немає ані "я", ані груп, у які природно збігаються "я" у прагненні скласти "ми" перед очима дослідника.

"Інтерпретація, – читаємо далі, – це процес з'ясування визначень та значень (designates and meaning). Це процес утвердження значень (ехpouding meanings) та повідомлень, що містяться у лінгвістичних та позалінгвістичних фактах, й набуття нової інформації" [1, 8].

Звідки ж має відбутися набуття нової інформації? Автор не з'ясовує цього дуже важливого для журналістики питання, а причина - саме неувага до попередніх нез'ясованих питань, зокрема щодо місця герменевтики у протистоянні буття й свідомості.

Отже, інтерпретація повинна мати власні джерела живлення.

Певна річ, без них вона не просуне вперед усієї справи розуміння. Вона, власне, й є підключенням до герменевтичної справи одного-єдиного джерела - особи того, хто прагне зрозуміти. Його мети, досвіду, аксіологічних настанов, інтуїції, усього того, що складає його особистість, і навіть того, чого у ній бракує.

Що ж відбувається у сфері масового спілкування? Безліч особистостей, безліч інтерпретацій, безліч розумінь, безліч шляхів до розуміння істини. Перекладаючи цю думку на мову Гадамера, сформулюємо: є істина і є безліч методів оволодіння нею.

Далі запитання до автора поглиблюються: "Інтуїція у науці може бути охарактеризована як спроба зробити речі недвозначними, тобто встановити з багатьох можливих одне розуміння інтерпретованих фактів... з багатьох співдіючих (сompetitve) інтерпретацій цих фактів усі вони є облудними або однобічно упередженими за одним винятком" [1,8].

Якщо читач сподівається, що автор підвів нас до ідеї Бога як єдино істинного джерела інтерпретації, його чекає розчарування. У Т. Буксиньського йдеться про те, що всі шляхи людської інтерпретації облудні, окрім одного — істинного шляху до істини. Ось зразок того, до яких помилок призводять замкненість інтерпретації у лінійності "Я-Ти", нездатність вийти принаймні у площинні виміри розуміння "Я-Ти-Він", не кажучи вже про об'ємні "Я-Всі", притаманні сфері масової свідомості й масового розуміння! Ставлячись до істини належним чином (наприклад, у гадамерівському розумінні, тобто визнаючи нескінченність шляху й ступенів наближення до неї), ми не можемо відкинути думку про неповторність індивідуального шляху наближення до неї.

Справа у тому, що, поза участю Бога, у такій суто людській справі, як розуміння, усі можливі інтерпретації можуть бути правильним, так само, як усі вони можуть бути й облудними. Немає єдино правильної інтерпретації, і це лише тому, що кожна людина неповторна, у кожної своя інтерпретація, свій власний шлях до істини.

Визнання чиєїсь інтерпретації як єдино правильної – надзвичайно ризикована справа, особливо якщо це робиться апріорно, як у тоталітарно організованих суспільствах. Наприклад, школярі у гітлерівській Німеччині та підкорених нею країнах мусили писати твори про неминучість перемоги цієї країни у війні. Так само неминучим визнавався крах капіталізму, але вже у країнах, підконтрольних сталінському режимові.

Історичні уроки облудності "єдино правильної" інтерпретації мають герменевтичні коріння саме у визнанні можливості чогось "єдино правильного", тоді як виходити треба з того, що насправді єдино правильною може бути кожна інтерпретація кожної лшдини, однак, лише для цієї людини й лише за цих умов. Уже у вимірі "Я - Ти" наявні дві інтерпретації з обговорюваного питання, бо інакше немає про що говорити й треба міняти тему розмови. Кінцевою метою спілкування якраз і є з'ясування цієї відмінності та, можливо, подолання її. Вимір "Я - Всі", або, за варіантом соціолога з Ягеллонського університету (Краків, Польща) 3. Ненцкі [17,114], "Я -Ш ~ Решта", виводить філософів та лінгвістів з цієї безвиході на простір, де, власне, й відбувається інтерпретація як така у її повномасштабному розгортанні.

Її головна відмінність - вона виважена не на досвіді окремої людини, який є неминуче обмеженим та, у більшій чи меншій мірі (саме через його обмеженість) містить у собі облуду. Вона виникає з досвіду людства, й це долає обмеженість "у часі" й "у просторі": у глибині власної історії й в об'ємі актуально існуючої масової свідомості.

І ще одне зауваження з цього приводу. Чомусь класики герменевтики (як і комунікації) виходять з припущення, що у спілкуванні обидва учасники шукають істину. Ні, в ній завжди присутні й щирі помилки, і бажання обдурити свого співрозмовника. Обдурити одну людину легко, але чим більше людей спробує хтось ввести у оману, тим важче це зробити. Не можна довго обманювати цілий народ – про це свідчить перебіг усієї історії, зокрема історії XX століття. Продовжимо цю відому істину: неможливо обманути ціле людство.

Саме так і долається суперечність між інтерпретацією істинною та облудною. Так робиться дійсний крок до розуміння як такого. І, вочевидь, роль преси у цій справі неможливо переоцінити: саме вона надає масового виміру індивідуальним інтерпретаціям, виставляє їх на суд масової аудиторії і тим самим випробовує на істинність чи облудність у контексті масових інтерсуб'єктних стосунків.

На жаль, частина тверджень цього автора не придатна до використання в журналістиці. Одне з них: "Інтерпретація джерела є перекладом мови джерела на мову історика, у сучасну термінологію" [1,16].

Але інтерпретація - одне, а переклад – зовсім інше. У журналістиці такого перекладу взагалі не може бути, тут вся термінологія сучасна, хіба що вживатимуться різні лінгвістичні стилі. Тоді текст виступає як переклад з езопівської чи техніцизованої мови політиків, бізнесменів, учених тощо на загальнозрозумілу сучасну мову. І тут, як і в кожній переробці змісту, є можливість здійснити інтерпретацію, у тому числі й облудну. Інтерпретація завжди має місце при переробці тексту. Більше того, навіть якщо ніякої переробки не було, а текст просто перейшов від одного суб'єкта до іншого - вже відбулася інтерпретація суті справи спочатку першим суб'єктом, який говорив, а потім другим, який розумів.

Навпаки, інша частина думок Т. Буксиньського має для журналістів надзвичайно важливе значення. Серед них - введення у процес інтерпретації постаті референта. "Інтерпретація означень висловлень, особливо наданих імен, також включає проблему існування перекладачів (референтів) цих імен. Вони з'єднані нероздільно" [1, 17].

Саме у процесах референтування, передавання, посередництва й містяться провідні проблеми журналістики, яка вся є величезним референтом. Російський філософ М. С. Каган, автор теорії спілкування, називав його знаряддям: "Знаряддя є об'єкт, продукт – об'єкт третього роду" [18, 89]. Ми наполягаємо, що журналіст є особливий суб'єкт, медіа-суб'єкт, суб'єкт з ознаками як інструмента, так і знаряддя, й найвпливовіший у цьому визначенні є саме здатність журналіста адекватно інтерпретувати.

Дві базові ситуації виділяє при цьому Т. Буксиньський: або ми знаємо референта й довіряємо йому, або – ні.

Інтерпретація відбувається у внутрішньому світові людини. Але вона має значення, тільки якщо її випущено у зовнішній світ, у світ комунікації.

"Фундаментальним принципом інтерпретації референцій джерел висловлювань є принцип тотожності" [1, 20].

Вочевидь, наголошує автор, цей принцип не може бути застосований механічно, його використання не гарантує автоматично нових результатів. На практиці він завжди має бути конкретизований та застосований у зв'язку з іншими принципами й методами [1, 21]. І тому він пропонує ряд інших методів інтерпретації, кожен з яких може бути корисним для інтерпретації у журналістиці: принцип хронологічних методів інтерпретацій - як просте продовження принципу тотожності – для далеко віднесених у часі подій, ретроспективний метод, метод контрасту, географічний метод [1, 22-25].

Т. Буксиньський проголошує правильність принципу встановлення значень висловів на підставі їхніх змістів, загальновживаний як у науці, так і у повсякденному житті [1, 26-36].

До найбільш цінного висновку Т. Буксиньського слід віднести такий: "Ми повинні встановити, що автор хотів сказати, що він був у змозі сказати, що він хотів цим сказати й що він міг сказати в ситуації, у якій він писав" [1,36].

Зрештою, ці міркування приводять автора до з'ясування виняткової важливості контексту інтерпретації. "Ми маємо виділити контекстуальні принципи інтерпретацій посилання (геґегепсез). Контекст, подібно до сенсу, відіграє фундаментальну роль у визначенні передавання всіх висловлень" [1, 38]. Є контекст зовнішній, його завжди мають на увазі інтерпретатори, є два контексти внутрішні -того, хто говорить, і того, хто сприймає.

Співвідношення цих контекстів є проблемою форми перебігу діалогової інтерпретації. Перехід до неї переводить розмову про інтерпретацію в сфери інтерсуб'єктних та суб'єкт-об'єктних відносин.

І тут не можна обійтися без детального вивчення обігу інтерпретації між цими крайніми, полярними позиціями у процесі комунікації. Міркування українського вченого А. М. Єрмоленка про суб'єкт-косуб'єктні відносини особливо цікаві у плані пошуків відтінків суб'єкт-об'єктних та інтерсуб'єктних відносин, їхніх проміжних станів.

Косуб'єктність можна трактувати як "також-суб'єктність", або як бачення (визнання) іншого суб'єктом. Так інструмент є "також-об'єктом", завдання якого - впливати (набуваючи при цьому рис суб'єктності) на інший, справжній, повноцінний, кінцевий або наступний об'єкт. Кат – не вбивця, а знаряддя в руках правосуддя, але для засудженого на смерть саме він є тим, хто позбавляє його життя.

Однак косуб'єктність вступає певною мірою в суперечності з самою ідеєю суб'єктності. Вона не може бути надана "від когось", вона завжди дорівнює самій собі-, є рівною будь-якій іншій суб'єктності, без префікса "ко-". Косуб'єктність же трохи об'єктна, бо вона надається іншим суб'єктом, який з власної ласки згодився вважати вас рівним собі. Але людина завжди є суб'єктом вже тому, що вона існує.

Інша справа - медіа-суб'єкт (за терміном Т. Буксиньського – референт). По-перше, це термін, як ми вже наголошували раніше, не з філософії, а з журналістики. Медіа-суб'єкт може розглядатися як окремий випадок косуб'єктності, випадок її втілення, в разі, якщо журналіста хтось розглядає як повноцінного учасника обміну інформацією, а не як виконавця волі засновника, видавця тощо.

Але косуб'єктність – термін філософський, і це дозволяє ввести медіа-суб'єктність у межі саме косуб'єктності як її окремий випадок або "заземлення" в журналістиці. Косуб'єктність з домішком косуб'єктності ("інструментності") зі зменшеним рівнем суб'єктності (з власної волі й на окремий проміжок часу та для даної ситуації) й є становищем журналіста на ділі.

Формула "суб'єкт-косуб'єктні відносини" описує певний стан людських відносин, але це не відносини інтерсуб'єктні у повному їх розумінні.

Звідси випливає ще одна ситуація, що також має місце в діапазоні від суб'єкта до об'єкта - добровільне (і в цьому сенсі суб'єктне) позбавлення себе суб'єктної ролі, свідоме й активне наполягання на власній об'єктності. Тоді інтерсуб'єктні відносини набувають небаченого вигляду: вони перестають бути самими собою внаслідок свого послідовного здійснення.

Однак не можна не погодитися, що саме такий тип відносин і є найпоширенішим у людській комунікації, зокрема - масовій.

Наприклад, суб'єкт – молодий солдат – свідомо підкоряється волі офіцерів. Набувши життєвого й професійного досвіду, він "наздоганяє" свою суб'єктність, стає змужнілим, вправним і сам вчить молодих солдат нести військову службу.

Отже, надмірне протиставлення суб'єкт-об'єктних та інтерсуб'єктних відносин на теренах журналістики – непродуктивне, неперспективне, як чорно-біле бачення світу. Тож, суб'єкт-косуб'єктні, медіа-суб'єктні та суб'єкт-кооб'єктні відносини передають відтінки й проміжні стани єдиного процесу. Йдеться не про розмивання змісту понять "суб'єкт" та "об'єкт" спілкування, воно лишається незмінним та вичерпно досліджене М. Каганом [4, 222], а про зміст відносин між ними, передусім відносин типу "Я - Ти", але потім (на теренах журналістики) – "Я - Всі" (включаючи й саморозуміння, за формулою П. Рікера "Сам як інший").

Відповідно відбувається й здійснення інтерпретації при переході одного рівня до іншого: у свій власний спосіб інтерпретують зміст: суб'єкт, косуб'єкт, референт (або медіа-суб'єкт), і далі косуб'єкт і власне об'єкт. Цьому останньому саме вживання ним процесу інтерпретування й заважає бути об'єктом комунікації у повному розумінні, прирівнятися до машини, що сприймає сигнал, іце знову доводить ту істину, що міжлюдська комунікація, у тому числі (і найбільше) масова, тяжіє переважно до "полюсу" інтерсуб'єктних відносин.

А тому і вся журналістика виявляється сферою масової інтерпретації й, таким чином, масового розуміння.

1. Interpretation in the humanities. - Poznan: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu im. Adama Mickiewcza, 1990. - 164 p.

2. Владимиров В. М. Герменевтика журналістики: Монографія. — Луганськ: Вид-во Східноукр. держ. ун-ту, 1999. -134 с.

3. Владимиров В. М. Основи журналистики в понятиях и комментариях. — Луганск: Изд-во Восточноукраинского гос. ун-т, 1998.

4. Каган Щ С. Мир общения: проблема межсубьективных отношений. — М.: Политиздат, 1988. — 319 с.

5. Лосев А. Ф. Миф - число - сущность -М.: Мисль, 1994.-919 с.

6. Різун В. В. Загальна характеристика масовоінформаційної діяльності // Наукові записки Інституту журналістики. — К, Вид-во Київ. нац. ун-ту 2000. -Т. І.-С. 15-30.

7. Гадамер X. -Г. Истина и метод: Основи философской герменевтики: Пер. с нем. / Общ. ред. и вступ, ст. Б. Н. Бессонова. — М.: Прогресе, 1988. — 704 а

8. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного: Пер. с нем. — М.: Искусство, 1991. — 367 с.

9. Рикер Поль. Конфликт интерпретаций: Очерки о герменевтике. — М.: Москов-ский философекий фонд, "Асайетіа-центр", "МЕДИУМ", 1995. — 416 с.

10. Hryniecz Wacllaw. Hermeneutyka w dialogu. Szkine teologczno-ekumeniczne. — Opole: "Wydawnictwo Sw. Krzyza, 1998. — Т. 2. -2908.

11. "Рrzeglad filozoficzny" // Nowa Sеrіа, — 1999.— R. VII, № 3 (23).

12. Іngram D. Hermeneutics and trutch // Journal of the British Society for Phenomenology. — Manchester, 1984. — vol.15, №1. P. 62-78.

13. Rosso A. Ermeneutica come ontologia della liberta : Studio sulla teoria dell' interpretazione di Luigi Pareyson. — Milano: Vita e pensiero, 1980. — VII, 165 p. — 165р.

14. Бахтин М. М. Проблема диалогической речи // Собр. соч.: В 7 т. — М.: Русские словари, 1996. -Т. 5. — 730 с. — С. 209-218.

15. Lysek Jan. O podstawach krewania racjonalnosci hermeneutycznej w pedagogice. — Katowice: Slask, 1998. — 115 s.

16. Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: Підручник. — К: Лібра, 1999. — 488 с.

17. Necki Zbigniew. Komunikacja miedzyludzka. — Krakow, Antykwa, 2000. — 253 s.

18. Каган М. С. Мир общения: проблема межсубьективньїх отношений. - М.: Полит-издат, 1988. - 319 с.

19. Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. - М.: Асаdemia, 1995.