Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


ВИДАВНИЧА СПРАВА В УКРАЇНІ ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Т. С. Гринівський

УДК 655. 5 (091)


Кінець XIX — початок XX століття для .українського друкованого слова видався дуже важким. Усе ще не втратили своєї сили горезвісні Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), за якими не дозволялося не лише друкувати книги українською мовою, а й ввозити їх з-за кордону. Розпорядженням Головного управління у справах друку 1889 року заборонялось брати на розгляд рукописи українських творів, як¬що ті мали якісь відхилення від правил російського правопису. У 1892 році видається нова постанова: "Особливо суворо й уважно розглядати всі оригінальні малоросійські твори, піддаючи вилученню і забороняючи при цьому не лише все те, що суперечить загальним цензурним правилам, але й за будь-якої зручної підстави скорочувати число таких бездарних творів в інтересах чисто державних". А розпорядженням 1895 року їх було поширено навіть на дитячі книжки [1].

У зв'язку з цим С. Єфремов писав: "Достеменно, зручніше верблюдові крізь вушко голки пройти, і навіть багатому ввійти у царство Боже, ніж українській книзі благополучно подолати всі перепони на її шляху до читача!" [2].

Революційні події 1905 року принесли послаблення цензурних заборон. У 1906 році було здобуто офіційний дозвіл на вживання власного фонетичного правопису. Скасовувалось одне з найтяжчих обмежень, що спотворювало українську мову. Це відкрило нові перспективи для згуртування і культурного виховання нації. Не дивно, що кількість книг, надрукованих рідною мовою, одразу зросла.

Коли до 1905 року кількість назв не перевищувала одного-двох десятків, то з 1905 до 1917 року їх збільшення відбулося так:

Роки 1905 1906 1907 1908 1909 1910

Кількість назв 37 140 166 219 160 183

Роки 1911 1912 1913 1914 1915 1916

Кількість назв 244 193 201 216 73 76

Такі цифри знаходимо у статті В. Ігнатієнкі "Українська книжка й преса в історичному розвитку" [3].

Подібну статистику наводить у своїй праці О. Яцина [4], додаючи ще тираж видрукуваних книг:

Рік 1908 1910 1911 1913 1914

Кількість назв 190 152 250 230 216

Тираж 582770 485730 814351 735350 884240

Ці дані, як бачимо, трохи відрізняються від поданих вище, хоча їх також не можна вважати остаточними, оскільки точного обліку виданих книг у той період запроваджено не було. Свого часу газета "Рада" пропонувала збільшувати с статистичні дані для кращої відповідності на 8-10 відсотків.

Та все ж уявлення про стан української книги вони дають. Починаючи з 1905 року, помітних: зростання як кількості назв, так і тиражу друкованої продукції.

Зростає відповідно і кількість видавництв. Наприклад, якщо в 1905 році українську книгу друкувало лише чотири видавництва, то в 1908 році їх вже було 28, а в 1914 — 35 видавництв.

Про частку ж української книжки у загальнодержавній друкованій продукції Російської імперії дають уявлення дані книжкової виставки 1912 року, на якій були вказані твори, видані в 1911 році. Огляд засвідчив, що українською мовою вийшло 242 назви, тоді як російською — 25526, польською — 1664, єврейською і ста¬роєврейською — 965, німецькою — 920, латинською — 608, естонською — 519, татарською – 372, вірменською — 266 [5]. Отже, українська книжка посідала тут лише дев'яте місце.

Характерною особливістю цього періоду є різке зменшення кількості виданих книг у 1915-1916 роках. Це роки першої світової війни та репресії царського уряду проти друкованого українського слова, коли майже цілком був заборонений друк українських книжок, а те, що друкувалося носило характер контрабанди" [3].

Міністр закордонних справ Російської імперії С. Сазонов тоді казав: "Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху" [6].

"Безглузда цензура над змістом, а ще більш безглуздіші вимагання щодо правопису примусили наших авторів і видавництва закинути всяку видавничу роботу... Друкувати книжки було річчю мало не безнадійною, і видавництва, не змовляючись навіть, усі гуртом поклали собі перечекати це нове лихоліття, сподіваючись, що воно довго принаймні не затягнеться", — писав Бфремов [7].

Новий період розвитку української книжки почався у 1917 році. Поштовхом для цього стали революційні події в Російській імперії, зокрема утворення Української Центральної Ради (УЦР)та проголошення Української Народної Республіки (УНР).

Уже з перших днів існування УЦР приділяла увагу створенню видавництв і друкарень, налагодженню книговидавничої та бібліотечної справи. Адже до її складу входили високоосвічені люди, які розуміли, що без розвитку українського книговидання неможливий поступ і національне відродження народу.

Були скасовані всі заборони царського уряду і надавалися рівні права і можливості у матеріальному та культурному розвитку не лише українцям, а й усім іншим націям і народностям, які мешкали на території України, про що було зазначено у постанові УЦР від 1 грудня 1917 року.

Наприкінці 1917 року засновуються державні органи керівництва книговидавничою справою. Було ухвалено закон про передачу Секретаріату освіти всіх шкіл та просвітніх установ, які існували в УНР, а на початку 1918 року у складі Міністерства народної освіти утворився видавничий відділ [8].

Чимало приватних видавництв отримували від уряду безвідсоткові позики, що сприяло активізації їх діяльності. Зважаючи на це, окрім поновлення або посилення роботи старих видавничих осередків ("Час", "Дзвін", "Вік", "Криниця", "Друкар"), утворилися нові видавництва ("Вернигора", "Шкільна справа", "Серп і молот" та ін.), з'явило¬ся багато приватних друкарень, зокрема М. Грушевського, М. Грінченкової, В. Резніченка тощо.

Характерною ознакою цього періоду є те, що всі видавництва були розташовані не лише у великих містах та культурних центрах, а й у найвіддаленіших куточках України. Дослідник книги М. Пакуль зазначив з іронією: "Кожна більш-менш значна кооперативна організація, який-не-будь районний союз, розташований в глухому Єлисаветграді, Охтирці і т.д., поспішали придба¬ти друкований орган і видавати які-небудь недолугі брошурки" [9].

Всього ж в Україні у 1917 році налічувалося 78 державних та приватних видавництв, а також різних товариств, об'єднань, громадських організацій, які видавали книжки, а в 1918 році їх уже було 104 (хоча це не остаточні дані, оскільки ще чимало організацій, які випускали друковану продукцію, були просто не зареєстровані).

Окрім українських, існували видавництва, що друкували книжки російською, єврейською, польською та іншими мовами. Наприклад, російські книжки друкували 68 видавництв, які були розташовані переважно у великих містах — Києві (23), Одесі (16), Харкові (11) та ін. [10].

Найкраще характеризують книговидавничий стан цього періоду статистичні дані Інституту українського книговидавництва, датовані 1923 роком:

Рік 1917 1918 1919

Кількість назв 1373 1526 1414

Тираж 12448316 10260374 13022995

За мовною належністю вони поділяються так [11]:

Рік 1917 1918 1919

Укр. Кількість назв 747 1084 665

Рос. Кількість назв 462 386 726

Інші. Кількість назв 174 56 53

Найбільше уваги приділялося виданню українських підручників. Їх тиражі сягали 250 тис. примірників. І це не дивно, оскільки вони мали підтримку УЦР. Так, у 1918 році було прийнято два законопроекти про виділення коштів на видання шкільних підручників у розмірі 5 млн. крб. та надання кредиту в 10 млн. крб.

Значне місце серед видавничого репертуару належало красному письменству. Були видані твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, І. Франка, М. Коцюбинського та інших, а також закордонних авторів у перекладі українською мовою. Для дітей у 1917 році вийшло понад 20 назв книг.

Популярними були видання наукового спрямування, присвячені українській мові, історії України, літературі, природничим наукам тощо. Чимало друкувалося агітаційної продукції: листівок, брошурок, плакатів. 1 все це виходило великими тиражами. На жаль, кількість не завжди відповідала якості книговидавничої продукції. Поліграфічне оформлення більшості видань було на низькому рівні. Це дало підстави для звернення української інтелігенції до видавництв: "Більше дбання, більше охайності, більше пошани до книги — той ця пошана переходитиме в маси і сама книга більше культурної роботи зробить" [12].

У цілому ж, початок Української революції характеризувався книжковим бумом, про що й було сказано в "Книгарі": "Засновуються нові і поширюють свою діяльність старі наші книгарні, полиці яких швидко наповнюються новою літературою і так само швидко порожніють з огляду на величезний рух рідної книжки до села, де неймовірною ходою розвивається національна свідомість" [13].



1. Дорощук Н. Благодійне товариство для ви¬дання корисних і дешевих книжок: (сторінки історії) //Бібліотечний вісник. — 1999. —№ 6. — С. 43.

2. Ефремов С. Вне закона: К истории цензу¬ри в России // Рус. богатство. — 1905. —№ 1. — С. 66-104.

3. Ігнатієнко В. Українська книжка й преса в історичному розвитку // Книга. — 1923. —№ : — С. 4.

4. Яцина О. Українська дореволюційна книжка в дзеркалі національної преси (190~- 1914) //Бібліотечний вісник. — 1999. —№ 3. - С. 51.

5. Петлюра С. Статті. Листи. Документи. — Нью-Йорк, 1979. — Т.2.—С. 244.

6. Субтельний О. Україна: історія. — А". Либідь. — 1991. — С. 299.

7. Єфремов С. Голод на книжку // Книгар. -1917.— №2.— С. 52.

8. Постернак С. Із історії освітнього руху на Україні за часи революції 1917 — 1919 рр. — А. 1920. — С. 114.

9. Пакуль Н. Книга. — М, 1929. — С. 125.

10. Меженко Ю. Українська книжка і Великої революції. —К, 1928. —С. 29.

11. Книжкова продукція на Україні в 191~-1922рр. //Книга. — 1923. —№2.— С. 66.

12. Єфремов С. Про пошану до книги //Кни¬гар. — 1918. — Ч.5.—С. 251. Книгар. — 1917. — Ч.1.~ С. 3


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові