Ласкаво просимо

Більшість енциклопедичних джерел одностайно називають винахідниками кіно братів-французів Люм'єр, і людству відома дата народження кінематографа — 28 грудня 1895 року, тобто той день, коли "брати, Луї і Огюст Люм'єр, дали перший кіносеанс у Парижі". Але двома роками раніше одеські газети писали: "У приміщенні готелю "Франция" відкрилася художня виставка "живих фотографій", що приводяться у рух завдяки електричній машині — "електро-тахіоскопа". "Надзвичайно цікава новина! Виставка "живих фотографій!". Якраз у цей час на півдні України, у причорноморському місті гостювали брати Люм'єр, демонструючи найсучасніші свої надбання — фотовиставку з новими кольорами. Преса лаконічно констатувала: "Днями були представлені в Одесі фотографії братів Люм'єр". Ці дві важливі віхи тоді не перетнулися, отже, процес винаходу кінематографа розвивався паралельно у французів та українців.

Виставку "живих фотографій" місцевого виробництва представляв одесит, механік Новоросійського університету Йосип Андрійович Тимченко. Разом із професором Миколою Любимовим і Михайлом Фрейденбергом він сконструював апарат для знімання і демонстрування "живої фотографії", назвавши його "стробоскоп". "9 січня 1894 року на IX з'їзді медиків Росії відбулася перша офіційна демонстрація вітчизняного кіно..." . І все ж доля винаходу склалася невдало: хоча вчені-фізики А.С. Столєтов, П.Н. Лебедєв, Н.А. Умов високо оцінили нововведення, але російський імператор Микола Романов висловив нерозуміння і неприхильність. На цьому демонстрації припинилися. Ім'я Йосипа Тимченка широко не афішувалося, незважаючи на те, що у багатьох відношеннях він ішов далеко попереду інших винахідників: йому вдалося розробити електроапарат, що сигналізував про пошкодження залізничних рейок, макет першої у світі телефонної станції ступеневої системи, брав участь у багатьох міжнародних виставках, відзначений чотирма золотими і трьома срібними медалями.

Нарешті, 1896 року в Одесі з'явився атракціон братів Люм'єр. "Экстраординарное представле-ние!", "Гвоздь Парижа!", "Жизнь на полотне!", "Большой фурор!", "Сеанс фокусов без фокусов", "Много сенсаций за один сеанс", "Царство грез", "Чудо XX века!", "Спешите видеть!" — закликали на видовище рекламні анонси в газетах і на афішах. Газета "Новороссийский телеграф" повідомляла: "Александровский парк. С правой стороны главного буфета ежедневно от 7 часов до 12 часов хрономатограф из Парижа. Оживленная и движущаяся фотография. Сеансы 1/2 часа. Вход 25 к." [6]. Одеські часописи по-різному називали це незвичайне явище — сінематограф, кінематограф, алеторама, аніматограф, веріскоп, вівіограф, геліосінеграф, зоотрон, кінетограф, мутограф, праксіноскоп, стробоскоп, томатрон, фотохронограф тощо. Успіх перших кінематографічних показів можна пояснити виключно оригінальністю нового явища, адже це були звичайні документальні зйомки людей, краєвиду, навколишнього світу. Коли глядачі призвичаїлися до несподіваного явища, їх інтерес трохи ослаб, поки не з'явилися художні фільми.

Кіно стало першим масовим видом мистецтва. Щоправда, наприкінці XIX століття ніхто не вважав кіно мистецтвом — воно швидко перетворилося у засіб збагачення і розваги. Цікавість одеситів виявилася настільки неперехідною, що почали виникати газети, покликані відображати кіножиття у всій його різноманітності. Спочатку це були здебільшого рекламні випуски. Наприклад, у 1903-1904 роках виходив "Вечерний листок зрелищ, справок и обьявлений" як додаток до газети "Сцена и музыка", у 1908-1910 — "Программа и обозрение зрелищ и театров" (редактор-видавець Генрі Бейдерт), у липні 1911 року з'явилося "Обозрение Одесских театров". Газети щодня друкували повідомлення про те, де. коли і що можна побачити. Часто друкувалася інформація про акторів, котрі бажали працювати в кіно. У травні 1910 року в Одесі виникла безкоштовна рекламна газета "Кинематограф", що виходила двічі на тиждень — у четвер і суботу, від уже існуючих вирізнялася однією особливістю — містила відомості тільки про кіносвіт. Відповідальним редактором стала одеситка М.А. Букреєва.

Наприкінці 1911 року одеський градоначальник Толмачов дозволив видання щоденної газети "Одесский иллюзион — кинематограф", де друкували програми і лібрето ілюзіонів-кінематографів, театрів, цирків, рингів, балів, кафе-шан-танів. Водночас читач знаходив тут статті з літературних і суспільних питань, рецензії на фільми і спектаклі, оповідання, поезію, місцеву хроніку, карикатури, анекдоти, шахматні завдання, ребуси. Газету очолював Е.М. Фельдман, друкували у друкарні Копельмана (вулиця Пушкінська, будинок № 34). Інформації про кіно були приблизно такими: "Спешите! Спешите! Взросліе и малые! Спешите все! Увидите нечто небывалое! Потрясающее зрелище! Будет демонстрироваться сильнопотрясающая драма из действительной жизни преступного мира "Проклятые судьбы". Нервных просим не являться". Цей стиль має певні пояснення; щойно виник новий жанр — науковий фільм; явище, що не виробило своїх законів і теоретичних основ, не могло критикуватися чи рецензуватися.

У 1915 році в Одесі існувало три студії, на яких знімали кіно: "Мирограф" М. Гросмана, студія Д. Харитинова, "Мізрах" і кілька дрібних фірм. Журнал "Театр и кино" за редакцією Л.М. Камишникова став саме тим виданням, де знайшли відображення кінематографічні події України. Перший номер часопису побачив світ 15 листопада 1915 року, розкриваючи на першій сторінці свої завдання: щотижневий щедро ілюстрований журнал, присвячений театру, з відділом "Кіно". "Театр и кино" на той час — єдиний театральний орган на півдні Росії, де поряд із статтями про мистецтво зверталася увага на подробиці про акторський побут, подавалися кореспонденції і хроніки театрального життя Причорноморського краю, а також столиці імперії. Тут відводилося місце для публікацій про мистецтво й літературу, рецензій і відгуків про великі й малі театри. Окремий відділ "Бюро театра и кино" уміщував адреси акторів усіх театрів, котрі могли б зацікавити театральний Південь, а також довідки про всіх трудівників сцени. Редакція професійно ставилася до художнього виконання знімків, малюнків і карикатур, сумлінно працювала над зовнішнім виглядом журналу. Відділ "Кино" широко інформував про цей вид мистецтва, друкуючи останні новинки кінематографії, хроніку, рецензії і статті.

"Театр и кино" суттєво відрізнявся від попередніх видань подібного плану. Серед публікацій, що заповнювали шпальти журналу, є чимало серйозно-виважених, ґрунтовних статей із теорії, історії, критики. Обсяг кожного номера коливався в межах 25 сторінок.

Обкладинку завжди прикрашали фото найкращих митців минулого й того часу. Звичайно театральний відділ журналу був значно більшим, аніж відділ кіно. За структурою і тематикою останній складався з таких розділів: проблемна стаття номера (пропонуватися різні питання: особливості жанру, закони кіноіндустрії, історія цього виду мистецтва, правила гри тощо), хроніка кіно або "на екрані" (тут і містилися програми кіносеансів із коротким переказом сюжету, складом акторів, вказувалося, на які моменти слід звернути особливу увагу при перегляді картини), подробиці або "плями на екрані" (найчастіше — смішні історії із життя акторів чи комічні ситуації під час зйомки фільму), кіно в провінції (Одеса вважалася одним із провідних міст кіноіндустрії, тож "провінційних" новин ніколи не бракувало), рецензії на кіно п’єси, плітки і факти, бібліографія.

Вже з першого номера редакція журналу "Театр и кино" чітко розтлумачила своє ставленню кіно як виду мистецтва, а не засобу збагачення. Поясненням такої позиції стала стаття "Победитель" В. Максимова, відомого артиста імператорського Малого театру, який із появою кіно почав багато зніматися, став улюбленцем глядачів. У своїй публікації митець згадував той час, коли вважалося, що актори, які грають у кіно, ганьблять професійне звання. Але згодом у кіно прийшли найкращі актори і письменники. Автор порушував глибинні питання цих взаємозв'язків, наголошував на двох ролях кінематографа: самостійного функціонування і допоміжного засобу для театру. Перша "роль" ще тільки почала розвиватися, її теоретичні підвалини лише вироблялися. А в допоміжних чинниках кіно сумніватися вже не доводилося, адже це і заповнення "екранною дією" тих сцен, яких не вистачало у п'єсі, й увіковічення відомих артистів, вистав: найбільшу ж користь приносила перед апаратом. На думку автора, кращу теат-школу, аніж у кінематографі, важко знайти.

Трохи далі пішов А. Нилус у статті "Німий театр", розмірковуючи над майбутнім кінематографа. На думку автора, кіно — це мистецтво оригінальне, самостійне, самодостатнє. Йому належатиме прийдешнє. Він наголошував: фільми за технікою творення були справді чудовими, а от їх зміст тривалий час лишався наївним. У цьому не було нічого дивного, адже серце кінематограф – його письменники і режисери — не встигли вирости й піднестися одразу до високого тому їхня праця — лише натяк на вдалі і майбутні відкриття. Як не дивно, але в перші роки існування кінематографа з'явилися майже всі відомі сьогодні жанри кіно: бойовики, вестерни, жахи, мелодрами, детективи, ко-наукове й історичне кіно, еротика і навіть порнографія. А. Нилус вважав, що це "ремісництво" минеться, настане співдружність майстрів, які творять шедеври. Він подав кілька практичних порад: музику і сюжети слід писати спеціально, лише тоді вийде цілісна картина; не забувати про міміку героїв, вважаючи це головним; підписи (пояснення у кадрі) взагалі зайві.

Цю тему частково продовжив Гаррі в статті "Про міміку та мімічних акторів", наголошуючи, що актором кіно може стати кожний із гарною переконливою мімікою. А. Сорин у статті "Актоp екрана" дискутував із попереднім автором, заперечуючи його твердження. Він поставив запитання: в чому полягає сутність таланту актора екрана? Факти підтверджували, що не кожний актор, навіть досконало володіючи мімікою на здатний досягнути необхідної виразності на екрані. Чимало "королів сцени" зазнали невдачі перед кіноапаратом. Актор на екрані повинен володіти "чимось таким", що досконало й майстерно замінило б слово і текст (не забуваймо, що кіно на початку XX століття лишалося німим). Це "щось", на думку А. Сорина, варто називати кінематографічністю.

Сутність цього явища розкривалася на прикладі гри тодішніх знаменитостей екрана — В. Максимова та І. Мозжухіа. Позитивних результатів у кіногрі можна досягнути лише за допомогою таких характеристик, як сценічність зовнішніх даних, цілковите знання техніки сцени, вміння використати правильний ритм і темп, строгі чеканні рухи, відчутні внутрішні переживання, лаконічна міміка, мистецтво художнього гриму, талант перевтілення. Особливу роль критик надавав музиці, що часто звучала під час гри, дикгуючи акторові темп і ритмічність рухів.

Поза увагою журналу "Театр и кино" не залишилися й важливі чинники кіноіндустрії. Так, у статті "Обмежуючі закони про кінематограф" повідомлялося про закон "Про зменшення сеансів і підвищення податків на кіно", прийнятий у Швейцарії. В іншій публікації "Статут кінематографічних діячів" редакція висловлювала обурення вчинками людей, для яких кіно перетворилося на постійний засіб збагачення. Предметом обговорення тут став якийсь Грушецький, котрий заснував професійну спілку ("Союз кинематографических деятелей") і в основу діяльності поклав два правила: 1) члени допомагають один одному; 2) збереження використовуються для максимальної вигоди членів. Певно, у 1915 році це явище могло викликати тільки нерозуміння, адже редакція засумнівалася: до чого тут кіно, це якась каса, бухгалтерія, що не має ніякого відношення до мистецтва. Ще в одному матеріалі "Недостача плівки" повідомлялося: 17 березня у Великобританії набрав сили закон, згідно з яким заборонено вивіз плівки за кордон. Відповідно редакція журналу "Театр и кино" порушила актуальне питання про необхідність збудувати вітчизняну фабрику виготовлення плівки.

Незважаючи на те, що кіно вважалося порівняно молодим явищем, одеський часопис надрукував цикл статей про його історію під назвою "Кіно в старі часи" (за підписом Г-н). Розвиток цього виду мистецтва автор розпочав із розважальних сеансів Краузе і Дерінга, а закінчив сучасними йому роками.

Серйозно поставилася редколегія та співробітники "Театра и кино" до проблем наукового кіно. Спроба використання нового мистецького засобу для освітніх цілей відбулася в Одесі ще 1898 року, коли місцевий лекційний комітет народних читань для заохочення слухачів щодо відвідування увів до наукової програми кінематограф. Але в 1907 році міська влада видала розпорядження про заборону демонструвати наукові фільми, вважаючи їх "крамольними" [5, 37], хоча вже в грудні 1908 році Одеське відділення Російської технічної спілки відкрило один із перших кінолекторіїв в Україні. Ця справа впроваджувалася досить успішно, мала авторитет, тому 1912 року почався випуск наукових фільмів на кінофабриці А. Ханжокова.

Проблемам наукового кіно присвячені зокрема статті "Шкільний кінематограф" і "Криза літературно-наукового кіно". Остання публікація торкалася здебільшого місцевих недоліків, передусім труднощів кінотеатрів наукового кіно — "Уранія" та "Акваріум". Перший із них — театр "Уранія" відкрився наприкінці 1911 року з ініціативи групи вчених Новоросійського університету. Його невеличкий зал міг прийняти 90 глядачів, зліва від екрана стояла кафедра — демонстрація картин тут супроводжувалася лекціями відомих учених, викладачів, літераторів [5, 41]. Тут відбувався перегляд картин, пов'язаних із висвітленням здобутків техніки, культури, мистецтва. На якийсь час "Уранія" перетворилася на культурний центр Одеси. Але згодом усе змінилося: потік глядачів почав танути на очах, тож невипадково редакцію спеціалізованого часопису хвилювали причини подібної кризи, негативні чинники й можливі варіанти виходу з невдалої ситуації.

Журнал "Театр и кино" пильно стежив за новинками кіно та кінопреси у світі. З великою радістю редакція повідомляла про заснування московського кіножурналу "Пегас". В пошані були інтерв'ю із зірками кінопроцесу: акторами, режисерами та іншими фахівцями, які мали безпосереднє відношення до кіно (акторка Іза Кремер, режисери Н. Козловський і Петров-Краєвський, міністр народної освіти Ігнатьєв). Одеський часопис гідно проіснував до 1919 року і припинив життя з приходом радянської влади. У лютому 1920 року причорноморське місто розпочало іншу суспільно-політичну фазу: кавалерія Котовського була символом більшовицького режиму. Після тривалого антракту кінопреса відновилася лише через два роки з виходом журналу "Силуети", перший номер якого з'явився у грудні 1922 року, керований редакційною колегією, а видавцем став одеський губернський політпросвіт і одеський округ фотокіноуправління (саме управління створене 26 червня 1922 р. у Харкові, щоб об'єднати вже існуючі установи, покращити їхню роботу полегшити процес організації нових).

Новий одеський журнал "Силуети" складався з таких рубрик: публіцистика, поезія, живопис, музика, театр, кіно, шахи. Тексти були професійно оформлені та доповнені фотографіями і карикатурами.

Перший номер ознаменований висловом Анатолія Луначарського на обкладинці, який відтворив покликання видавничого гурту: "Дати відображення пролетарської боротьби, а також боротьби попередників пролетаріату, та й взагалі психологію боротьби, руйнування і творчості у всій невичерпній багатогранності; розкрити при цьому як нову стихію, соціальність, нове братерство, виховане холодною бездушною машиною, але саме пекуче й повне духовної краси. Розкрити залізну цільність нової душі, душі борця, її безмежну мужність, її основну веселість, спокій ... і багато іншого, милого, піднесено-трагічного, хвилюючого в цій душі ... зобразити картини й картинки омріяного майбутнього, силуети розпрямлених онуків, образи мудрої радості життя, нових хвилювань, втраченого кохання —хіба можна перерахувати мільйонну частку тем майбутнього".

У статті "Мистецтво революції" редакція повідомляла, що Жовтнева революція породила нового читача і глядача, відповідно і мистецтво мало виробити нові риси й характеристики, відібрати все найкраще, що було колись, і почерпнути нове задля створення пролетарського мистецтва. Серед авторів журналу зазначені імена А. Луначарського, В. Маяковського, професорів Д. Третьякова та М. Алексієва, Юр. Золотарьова.

Відділ кіно в "Силуетах" передбачав публікацію матеріалів про перспективи робо різноманітні перегляди, кінохроніку, новини кіно. На жаль, в одеському журналі в пореволюційний час кіно здебільшого розглядалося як політична зброя, мистецькі аспекти лишалися в тіні. Тому переважала досить одноманітна тематика: кіно у військових цілях, боротьба з іноземними картинами — "маленькими мікробами" радянського життя, кіно як вихователь мас, економіка кіно (зокрема негативність приватних капіталовкладень), кіно як засіб пропаганди.

Невипадково план кінофікації Одещини у 1933 році розроблявся за такими напрямами: 1) кіно як засіб підвищення політичного й культурного рівня; 2) кіно як зброя оволодіння широкими масами; 3) кіно як елемент педагогічного процесу; 4) кіно як елемент науково-дослідної роботи. А журнал "Силуети" на десять років раніше успішно впроваджував у життя цю програму, диктуючи смаки і переконання.

Модними були статті, що починалися фразою "Як знімався...", оповідаючи про зйомки різних картин, про кумедні випадки, які супроводжували кінопроцес. Тодішнє екранне мистецтво рецензувалося за виробленою схемою: зміст, ідеологія, постановка, виконання, техніка; від цих параметрів ніхто не відступав.

Достатньо місця відводила редакція питанню підготовки майбутніх кінопрацівників, надаючи інформацію про нові курси і технікуми. Одеське кіноуправління мало три фабрики: перша розміщувалася на вулиці Староінститутській, 17, друга і третя – на Французькому бульварі, 33 і 16. невдовзі від охочих працювати в кіно не було відбою, але кваліфікованих працівників не вистачало. Тому й виникли кіно курси. Лекції читали найкращі актори та режисери. Кіно курси мали успіх, згодом ухавалаено рішення про створення державного технікуму кінематографії ВУФКУ, що відкрився 1 вересня 1924 року як перший подібний заклад в Україні. На перший курс було прийнято 60 осіб. Журнал "Силуети" пильно стежив за навчальним процесом до останніх номерів у 1925 році. Отже, у багатьох відношеннях на початку ХХ століття Одеса підтвердила своє звання мистецького центру, пильнуючи за подіями у світі кіно й театру на сторінках часописів. "Сцена и музика", "Кінематограф", "Одеський иллюзион – кинематоргаф", "Театр и кино", "Силуети" та інші вияви різних жанрів мистецтва, а й були його творчими і критичними двигунами.