Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


ПРИНЦИПИ ЖУРНАЛІСТИКИ У СВІТЛІ ТЕОРІЇ РОЗУМІННЯ

В.М. Владимиров

УДК 070:371. 215. 5


Питання про принципи журналістики є водночас як одним із найважливіших у масового спілкування, так і одним з найменш розроблених. Таке його становище обумовлене рядом обставин першорядної ваги. Звернення до принципів журналістики виводить нас на етичні виміри герменевтики, у глибини комунікативної практичної філософії, майже зовсім недосліджені, й змушує ставити питання про етику розуміння у журналістиці, тобто у масовому обсязі "Я— Всі" зокрема.

Принципи будь-якої діяльності мають існувати раніше, ніж сама діяльність. Наприклад, спочатку відкрито принцип розширення газів при нагріванні, а вже потім створено двигун внутрішнього згорання. Спочатку було винайдено принцип нового, періодичного поширення "ординарних та екстраординарних новин", а потім і в наслідок цього з'явилися часописи. Принципи є у всього, вони є завжди, і навіть відкидання принципів бо принципова безпринципність також є принципом.

Хибно обрані принципи здатні приректи на невдачу найсвітліші прагнення. Яскравим принципом цього положення було бажання більшовиків у 1918 році "залізною рукою загнати людство у щасливе майбутнє".

Принципи в гуманітарній сфері так само всеосяжні й конкретизовані, як і в сфері природничій. Різниця полягає в тому, що в природі вони існують об'єктивно, а в суспільстві є результатом свідомого чи підсвідомого вибору людини, групи людей або цілого соціуму. Основні положення Декларації прав людини, прийнятої ООН, конкретизовані в конституційних положеннях окремих країн. Отже, у певних принципах заздалегідь закладено все, що буде зроблено, могло б бути зроблено, або що ніколи не буде зроблено, спираючись саме на них.

Принципи людських стосунків, у тому числі й масового спілкування, базуються на етиці. Демократизація, зміцнення інтерсуб'єкгних відносин також зміцнюють етичні джерела принципів. Тому дослідження їх має співвідноситися з науковими розробками на теренах етики. Принципи можуть бути викладені у вигляді права, але далеко не завжди порушення принципів карається у такий спосіб. Закон охоплює лише частину принципів людського співіснування. Найгірша кара за порушення принципів — недосягнення визначеної мети.

На межі століть питання про принципи опинилося буквально на вістрі світової філософської думки. Український філософ А. М. Єрмоленко робить надзвичайно цінне зауваження щодо того, що у 80-90-ті роки особливо посилилася тенденція до ети-зації економічної теорії, соціології та філософії:

"Незважаючи на глибоку кризу, яка спіткала етику з часів Маркса, Ніцще та Фройда, — пише Г.-М. Шьонгер-Манн у статті "Початок справедливості. Постмодерні теорії політичного", — після програмної "Реабілітації практичної філософії" М. Ріделя у філософських дискусіях найчастіше йдеться про етику... Етика переважає також і в працях більшості представників постмодерну, серед яких філософ називає Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дерріда, П. Козловського, В. Вельша та ін., ціннісного консерватизму (Г.-К. Кальтенбруннера, В. Клюксена, Г. Люббе, Г. Шельскі та ін.), американського ко-мунітаризму (Б. Барбера, Р. Н. Белла та ін.), теологічної філософії Г. Кюнга та Р. Шпаєманна, в теорії науки О. Швеммера, Д. Ваттімо" [2, 8].

Останнього А. Єрмоленко цитує: "Зважаючи на онтологічне безсилля буття, філософії не залишається нічого іншого, як знову присвятити себе етиці, аби за умов технічної доби таким чином ствердити примат етики, який вона посідала у Платона на зразок сонця, оскільки не можна нічого сказати в пізнанні про істинне буття без питання про благо та справедливість" [2, 8].

Е. Левінас, за оцінкою цього дослідника, йде ще далі, стверджуючи етику як першу філософію, яка передує питанню про буття в сенсі Платона [2, 8]. Спочатку принципи, а потім й внаслідок цього — буття як їх втілення, саме так ставлять питання деякі філософи. Принципи визначаються положеннями етики, походять від цих положень, втілюють їх через їхнє дотримання. Зміна розуміння етичності неминуче змінює й принципи: замість "Не вкради" з'являється "Грабуй награбоване" — й змінюється весь хід життя, його мета й зміст.

Таким чином, існує потреба нових підходів до розуміння принципів як категорій етики. Вона набуває особливого значення за умови зростаючої недостатності вже освоєних форм обґрунтування. Це пов'язане з кризою як релігійного, так і раціоналістичного світогляду, що вже являє свої симптоми у пострадянському просторі у вигляді переймання кризових явищ з розвинутих країн Америки й Європи, особливо молодцю.

А це значно посилює інтерес до них у контексті масової свідомості, зокрема масового спілкування. Поява великої кількості видань, що не базуються на традиційних принципах "старої, доброї" журналістики й відкидають їх — зокрема, "жовтих", еротичних, політично заангажованих тощо — наполегливо вимагають більш детального з'ясування сучасного змісту принципів журналістики й взагалі етики, яка виходить на передній план соціального розвитку.

Проблематика ця перебуває на межі багатьох дисциплін — герменевтики й соціальної психології, теорії рішень і теорії вчинку, лінгвістики і філософії мовлення, економічної теорії й філософії права, політології і соціології, культурології та юриспруденції й багатьох інших.

Саме тому звернення до етики є помітним явищем у комунікативній філософії, за оцінкою А. Єрмоленка, одному з найвпливовіших напрямів сучасної західної практичної філософії, представниками якої є К.-О. Апель, Ю. Габермас, Д. Бьолер, В. Кульман, П. Ульріх, певною мірою В. Гьосле та ін. "Комунікативна, чи дискурсивна, етика репрезентує собою методологічний поворот від класичної парадигми філософії свідомості до посткласичної парадигми філософії комунікації, відкриваючі шлях подолання "методичного соліпсизму" в обгрунтуванні етичних норм на основі принципу справедливості та досягнення взаєморозуміння. Важливість викладення основ них положень цієї філософської парадигми пояснюється тим, що її представники в пошуках відповідей на сучасні питання не відкидають досягнення класичної філософії, а розвивають їх далі, збагачуючи здобутками філософії мовлення XX століття. У дискурсивній етиці набувають нового значення такі класичні етичні категорії, як "відповідальність", "справедливість", "рефлексія", "зрілість" та "суверенність особистості", "обов'язок та сумління", отримуючи нове, інтер-суб'єктивне забарвлення. І це стосується не тільки дослідження комунікативного підґрунтя названих категорій, а й виявлення та соціально-інстнтуціональних детермінант, які уможливлюють формування цих якостей в особистості. Комунікативна теорія прагне дати відповіді на головні питання сучасності, спрямовуючи свої зусилля на розв'язання як методологічних, так і практичних проблем" [2, 9].

Далі цей автор висловлюється ще точніше: "Комунікативна філософія — це нова парадигма в історії філософії, яка прагне подолати вади те філософії буття, так і філософії свідомості" [2, 206].

І хоч, поглиблено висвітлюючи стан і нарям розвитку комунікативної практичної філософії, А. Єрмоленко ставить на перший план морально-етичні її підвалини і не приділяє належної уваги саме її "комунікативності", — зроблене ним дослідження просуває значно вперед усю справу розуміння принципів масового спілкування.

Ідеться саме про принципи масового обміну інформацією. Фрагментарність індивідуального розуміння, яка є причиною дискретності індивідуального знання, долається саме у масовій свідомості, й це дає нам право розглядати масове спілкування як простір масової верифікації — передостанній етап пізнання у вже дослідженій його структурі від хаосу як предмета розуміння через герменевтику як усвідомлення процесу розуміння та через журналістику як сферу масової верифікації того, що здається віднятим від хаосу й таким, що пройшло розуміння — до практики до втілення як остання інстанція, де й відбувається визнання пізнаного істинним чи хибним.

Цитуючи Ч. Пірса, А. Єрмоленко зауважує: "Згода, яку можна було б досягти в необмеженій комунікативній спільності, і є гарантом об'єктівності й достеменності пізнання, що заступає Кантівську ідею трансцендентальної "свідомості взагалі". Вона діє як регулятивний принцип, який, як ідеал спільноти, найвищий критерій істинності визначає істинність порозуміння в реальній комунікативній спільності" [2, 34].

До цієї думки лишається додати, по-перше, найвищим суддею всього процесу лишається не спільна думка спільноти, а дещо набагато глибше: спільний висновок з спільної ж практики; по-друге ідеальним інструментом визначення істинності порозуміння є журналістика в тому разі, коли вона працює не тільки як сфера масової комунікації (тобто управління, за М. Каганом), а й як сфера масового спілкування.

Нагальну потребу вивести свідомість з індивідуальної безвиході у масовий простір вбачають нині особливо гостро саме у країнах, де етика індивідуалізму привела до найбільших практичних успіхів. При цьому не наголошується на перевагах масового спілкування, але й цей рух вже є значним поступом у порівнянні з заповіданою І. Кантом "чистою" раціоналістичністю та свободою індивідуального розуму. А. Єрмоленко формулює цю думку так:

"Йдеться про розпад традиційної для капіталістичного суспільства етики індивідуальної праці, приватної ініціативи й особистої відповідальності, в яких західні філософи, починаючи з праці М. Вебера "Протестантська етика та дух капіталізму", вбачають вихідний принцип та рушійну силу розвою західного суспільства".

Криза полягає в тому, що процес раціоналізації, визнавши людський розум як останню нормоутворювальну інстанцію, привів до парадоксу раціоналізації, тобто "вивільнив сили, не підпорядковані ані людському розумові (індивіду. — В. В.), ані будь-яким гуманістичним нормам і цінностям" [2, 22].

Вихід з цієї парадоксальної ситуації самовідкидання індивідуального розуму знайшов Г.-Г. Гадамер, який повернув усю справу розуміння-як-буття від суб'єктивності до інтер-суб’єктивності: "Кант вказав на свободу як на свободу як на загальний факт розуму. Коли він визнав свободу як загальний факт розуму, він показав, що без визнання розуму неможливо усвідомити людський практичний розум, а отже — моральне й суспільне буття людини" [13, 137]. Однак Гадамер вперше переносить наголос саме на співрозмову, що П. Рікер потім розгорнув і поглиблено дослідив у роботі "Герменевтика. Етика. Політика" [14].

Саме сфера спілкування, а найбільше масового спілкування, у напрямку до якого розвивається журналістика, надає можливості подолання парадоксу раціональності через подолання обмеженого, індивідуального розуміння. Тому таким винятково важливим є нині питання про принципи такого спілкування.

Цю думку підтримують науковці-журналісти. Так, Д. С. Авраамов у книзі, присвяченій проблемам нашої професійної етики, наголошує: "Про особу можна вести мову лише постільки, поскільки індивід виконує той чи інший соціальний обов'язок та певним чином... ставиться до нього" [1, 19]. "Певним чином" ставитися до журналістики — це й значить трактувати так чи інакше її принципи. Взяті не у широкому філософському, а у вузькому професійному значенні, вони існують у іншому, але цілком конкретному контексті. Принципи невіддільні від методів, вони вказують, як діяти журналісту, редактору за будь-яких обставин.

Вони невіддільні від мети. Саме мета визначає їх добір, наявність чи відсутність якихось складових у їхньому комплексі. Більше того, у принципах закладена майбутня мета дії. В обраних даними ЗМІ принципах всі майбутні рішення автора, редакції, спрямовані на досягнення мети, перебувають у "згорнутому вигляді", як у зерняткові — майбутнє дерево з гілками, листями та плодами. Мета невіддільна, в свою чергу, від основних функцій та від місії журналістики. Так, взаємозумовлюючись, фундаментальні засади діяльності забезпечують системність ЗМІ у часі, просторі й способі дії.

Незмінно актуальним лишається питання про зміст, який вкладається у певні принципи. Так, гуманізм завжди ставив за мету служіння справі поступу, благу людства — але ним же виправдовували й наймерзенніші дії "задля загальної користі" — спалювання єретиків на вогнищах, суди Лінча, масові репресії тощо.

Принципи журналістики є відбитком, окремим випадком більш загальних принципів, на яких засноване дане суспільство. Без керівних принципів неможлива ніяка цілеспрямована дія. Це справедливо для математики, фізики, біології — для всіх галузей науки і будь-яких видів людської діяльності. Це найбільш загальне правило (його можна назвати "принципом необхідності принципів") цілком належить і до журналістики. Тут, можливо, навіть більше, ніж в інших сферах, відсутність принципів — це теж принцип. Якби всі ЗМІ керувалися "законом джунглів" — то і тоді у них були б основні правила, скажімо, що-небудь на зразок "виживає найсильніший" чи "переможця не судять".

Принципи журналістики виникли разом з появою засобів масової інформації і незмінно супроводжували їхній розвиток, змінюючись разом з основними функціями преси в кожній суспільній системі.

У царській Росії середини XIX століття на періодичну пресу поширювався триєдиний принцип самодержавства, православ'я, народності, тобто піраміди влади від царя до вірнопідданого. Відповідно до нього газети як на загал не могли брати під сумнів підвалини самодержавства й християнської віри, критикувати, але були зобов'язані їх зміцнювати, сприяючи тим самим благу народу, про яке невпинно пікся монарх.

Зміна режиму в 1917 році рішучо змінила назви принципів. У партійно-радянській пресі існували основні поняття партійності, марксистсько-ленінської ідейності й народності, відбиваючи піраміду влади від генсека до "мас". У цілому формулювання ідеально підходило для забезпечення справи партійної преси, яку завжди розглядали як частину єдиного партійного механізму.

Газетам радянських часів теж заборонялося критикувати державний устрій, центральну владу й панівну ідеологію СРСР, але дозволялося прославляти безперестанну турботу партії й уряду про благо народу. Надзвичайно великим був перелік відомостей, що складають державну таємницю. Завдяки передпублікаційній цензурі, яку суворо і неухильно проводив "Держліт" — Державне управління з охорони державних таємниць у пресі, — були фактично замовчані у ЗМІ афганська війна та Чорнобильська трагедія. Уповноважені Держліту були майже в кожній друкарні, навіть у невеличких, районних, і без їхнього штампу й підпису жодна газетна полоса не могла бути відправлена до друку.

Цікаво, що Ленін вимагав суворої партійної дисципліни тільки для літератури партії, але після 1929 році ця вимога була перенесена і на радянську, профспілкову, кооперативну, галузеву, дитячу і будь-яку іншу літературну, тобто і журналістську також, діяльність.

Спільним у згаданих принципах було те, що вони відбивали тоталітарну сутність держав, їхню недемократичність. Як відомо, "невдячний" народ не без допомоги вільної преси, що сповідувала зовсім інші принципи, відмовив у владі спочатку царям, а потім і генсекам.

З демократизацією громадського життя змінюється механізм розуміння-наслідування масами журналістики. Преса перестає бути інструментом примусу і спонукання — і стає інструментом переконання і далі — інструментом збільшення інформації, пропонованої для прийняття і здійснення вільним членом суспільства вільного рішення. Це робить неминучим докорінний перегляд структури і змісту її принципів.

Преса демократичного суспільства відповідальна не перед монархом, помазаником божим, і не перед ідейно непогрішимим партійним вождем, а, головним чином, перед читачем. Будь-який державний, політичний діяч у такому суспільстві зобов'язаний всерйоз рахуватися із громадською думкою, шукати її підтримки, в умовах конкуренції він повинен прагнути впливу на рішення вільних у своєму виборі громадян.

Тому преса соціально відповідальної моделі ґрунтується на зовсім інших принципах. І тільки в демократичному суспільстві, у процесі становлення журналістики як сфери масового спілкування, поволі, через безліч перепон, набувають реального змісту принципи служіння суспільству, а не владі.

Західні теоретики журналістики лишаються як на загал байдужими до питання про принцу преси. В Україні воно було досліджено А.3. Москаленком, В.Ф. Івановим, згодом групою київських учених на чолі з В.І. Шкляром. Основним у цих концепціях визнається принцип гуманізму, йому підпорядковані всі інші: об'єктивність, правдивість, точність і т. п.

Однак "протиставлення" у такий спосіб гуманізму об'єктивності через підпорядкування другої першому порушує головну вимогу будь-якої інформації — правдиво віддзеркалювати сутнісні якості речі.

Об’єктивність і гуманізм як два рівнозначні універсальні принципи охоплюють всі інші, які включені до них, як невіддільні частини. Вони ж працюють на всіх стадіях журналістської роботи над матеріалом – і на кожній з цих стадій. В тому числі на такій відправній і тому визначальній, яким є журналістське розуміння.

(Нагадаємо, що розуміння тут розглядається не як одноразовий акт, а як нескінченний процес "розіміння-як-буття" – але в даному випадку ми будемо ставитися до нього як до акту, замінивши, з науковою метою на певний час діалектику розуміння процесу на метафізику розуміння окремого його відтінку, що є цілком припустимим.)

Нині, з набуттям досвіду функціонування преси нового типу, слід визначити, що тут є подальший ступінь абстракції. Над цими двома принципами є один єдиний, вищий та остаточний, який набуває статусу закону. Це – закон нероздільної єдності та взаємозбагачення принципів об’єктивності й гуманізму. Обидва вони рівноцінні, обидва зв’язані діалектично, співіснують у єдності. Зміщення одного позначає посилення іншого, і навпаки, відступ, хоч би й в деталях, в одному з них завдає шкоди усій журналістиці, та суспільству в цілому.

Так, порушення об’єктивності всією партійно-радянською пресою СРСР протягом десятиліть стало однією з немаловажних причин краху цілої величезної держави. Надмірна об’єктивність при показові на телеканалах трупів шкодить принципу гуманізму. І навпаки, порушення журналістами гуманізму у висвітленні приватного життя принцеси Діани призвело спочатку до драматичних подій у її родині, а потім до непоправної трагедії.

Об’єктивність як принцип журналістики випливає з її загальної функції – поширювати соціально значущу інформацію, яка за визначенням має бути об’єктивною. Це вимагає від журналіста відображати обрані ним фрагменти реальності максимально наближено до оригіналу, віддзеркалюючи життя у його різноманітності, складності, суперечності. Цей принцип протилежний суб’єктивності, тобто вільному поводженню за матеріалами, взятими до опрацювання. Він вимагає, щоб журналісти в цілому прийняли як основні правила дії:

— науковість, тобто строгу вірогідність фактів, неспростовність висновків, логічність міркувань, істинність методології, системність уявлень про предмет вивчення і т.п., інакше кажучи, журналістика бере від науки її дані, досвід, методи пошуку істини та її висновки;

— достовірність як складова принципу об'єктивності вимагає від журналіста використовувати в роботі інформацію, підтверджувану особистими враженнями, документами або іншими авторитетними, заслуговуючими довіри джерелами;

— точність вимагає особливої ретельності в деталях, власних іменах, топонімах, датах, кількісних даних тощо;

— правдивість є складовою, яку надзвичайно важко визначити: вимога дотримуватися істини відразу висуває запитання, а що, власне, є істиною: те, що знає кореспондент? Те, що вважають істиною інші люди? Через мить після того, як кореспондент переконався, що він знає правду, може надійти телефонний дзвінок, який неспростовно доведе, що його спритно обдурили. Тому слід іти "від зворотного" та визначати принцип правдивості як неможливість для журналіста брехати, навмисно спотворювати факти або стверджувати те, у чому він не впевнений беззастережно;

— діалектичність, тобто відображення життя в його розвитку, у реальній боротьбі суперечностей і в їхній єдності, у запереченні старого, віджилого і ствердженні нового, потрібного суспільству;

— історизм, що означає неодмінне вивчення історії питання, коренів явища чи причин факту, він вимагає показувати предмет вивчення в його попередньому розвитку;

— прогностичність розвиває попередній принцип у майбутнє: історія предмета вивчення дає підстави для припущень про те, якими можуть бути результати чи перспективи факту, явища в майбутньому.

Гуманізм як принцип преси витікає з її основних соціальних функцій: сприяти розвитку соціального процесу. Шлях, притаманний пресі, органічний їй — це шлях через свідомість, та саме це змушує журналістику слідувати таким основним правилам, як:

- відданість загальнолюдським цінностям;

- справедливість;

- демократизм;

- народність;

- реалізм;

- прогресивність;

- рівноправність усіх громадян, їхня рівність перед законом у правах, обов’язках та відповідальності.

Що ж до ідеальної комунікативної спільноти, її якісні параметри визначив В. Кульман у своїх імперативах або нормах і вони не є такими вже складними:

- аргументуй раціонально;

- прагни розумного консенсусу;

- у тих випадках, коли твої інтереси можуть зіткнутися з інтересами інших, дбай про розумну практичну згоду;

- намагайся робити внесок у ствердження таких відносин, які наближають реалізацію ідеальної комунікативної спільноти і дбають про те, щоб зберегти вже досягнуті існуючі умови можливої реалізації ідеальної комунікативної спільноти [2, 74].

В умовах сучасної української преси все це може нагадувати добрі побажання, однак не можна не визнати справедливості такої постановки такого питання.

Викривлення та порушення принципів преси приводять до її самознищення: на місці правдивості виникає облудність, замість науковості — антинауковість, об'єктивності — суб'єктивність автора, замість гуманізму — проповідь насильству тощо. Часопис втрачає аудиторію, а відтак перестає існувати.

Навпаки, глибоке вивчення викладених вище принципів та непохитне наслідування їх привертає увагу до видання, підносить його авторитет, аудиторію, допомагає пресі краще виконувати основні соціальні функції.

Таким чином, принципи журналістики відкривають нам майбутнє через демонстрацію ідельного. А це дає професіоналам інструментарій до справи наближення цього майбутнього, до втілення його у сьогоденну практику через доволі простий, хоч і надзвичайно важкий для реалізації шлях — визначення принципів журналістики.



1. Авраамов Д. С. Професіональная зтика журналіста: Парадокси развития, поиски, перспективы. – М.: Мысль, 1991.— 253 с.

2. ЄрмоленкоА. М. Комунікативна практична філософія: Підручник. — К: Лібра, 1999. — 488 с.

3. Апель К.-О. Ситуація людини як етична проблема // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. Підручник. —К: Лібра, 1999.

4. Габермас Ю. Єдність розуму в розмаїтті його голосів // Там само.

5. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ // Там само.

6. Габермас Ю. Мораль і моральність. Чи стосуються гегелівські заперечення Канта також і дискурсивної етики? // Там само.

7. Габермас Ю. Про суб'єкта історії. Деякі міркування щодо хибних алтернатив // Там само. Апель К.-О. Етноетика та універсалістська мак-роетика: суперечність чи доповнювальність // Там само.

8. Апель К. О. Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнювальність // Там само.

9. Апель К. О. Спрямування англо-американського "комунітаризму" в світлі дискурсивної етики // Там само.

10. Апель К. О. Дискурсивна етика як політична етика відповідальності у ситуації сучасного світу // Тат само.

11. Апель К. О. Екологічна криза як виклик дискурсивній етиці // Там само.

12. Гьосле В. Трансцендентальна прагматика як фіхтеанство інтерсуб'єктивності // Там само.

13. Рикер П. Герменевтика. Зтика. Полити-ка. —М.: Асаа'етіа, 1995.

14. Куценко О., Кривошея Г., Шкляр В. Основи теорії журналістської діяльності. — К.: МІЛП, 2000.

15. Москаленко А.3. Вступ до журналістики: Підручник. — К: Школяр, 1997. — 300 .


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові