Ласкаво просимо

За теперішніх умов явного превалювання матеріального над моральним українська журналістика переживає випробування спокусами грошей, влади та необмеженого безкарного маніпулювання свідомістю мільйонів людей. Таланти журналістів використовують сумнівного штибу політики, їх уводять до керівництва різних рухів і об'єднань, причому моральна відповідальність перед суспільством за кожен крок у такій діяльності зростає незмірно. Які ж критерії зможуть допомог™ зорієнтуватися журналістам у складних ситуаціях вибору?

Відомо, що занепад моральності завжди веде до погіршення і руйнування не тільки духовної культури, але і, як наслідок, матеріальної. У наш час, незважаючи на розвиток матеріальної цивілізації, можна спостерігати, як занепад етичних еталонів значно сповільнює розвиток людства, утягаючи все більше і більше людей різних країн у якесь моральне заціпеніння. Агресія і конфлікти вже є настільки характерними для наших соціальних, економічних і релігійних систем, що багато хто вважає таку поведінку властивою людській природі і, отже, незмінною.

Ці переконання, що так сильно вплинули на розумування філософів попереднього сторіччя, втілилися в різні матеріалістичні та егоїстичні етичні теорії. Однак той наочний факт, що ці теорії виявилися нездатними реально і дієво вплинути на покращення людської поведінки говорить про їх неспроможність. Це показовий приклад того, як помилковий погляд на природу людини призводить до створення неадекватних, неспроможних етичних концепцій.

Одначе не можна заперечувати, що в наш час людство може достойно оцінити повноту багатства своєї духовної спадщини і зрозуміти всю користь досвіду філософської, наукової та релігійної думки для більш повного і системного бачення виходу з ситуації, що склалася.

Передбачаючи цю необхідність, професор Е. Л. Радлов ще у 1920 році робить у своїй книзі "Етика" такий висновок: "Криза, що переживається в цей час є боротьбою етичних ідей у двох різних формах їх розуміння, матеріалістичної та ідеалістичної, земної і небесної, античної і християнської, і також безсумнівно, що є необхідним новий релігійний синтез, який додав би цим елементам, що розглядається, нової життєвості поєднанням індивідуальної моралі з вимогами суспільної моралі". Етична криза підштовхує нас до пошуків нових засад нової життєвості.

Тенденція світових релігій до догматизації та ідеологізації, легалізму або романтизму спричиняла обурення і відторгнення мислителів і філософів XIX—XX століть. Більшість з них не відкидали загальних учень і принципів світових релігій і навіть спиралися у своїй творчості на певні істини, принесені цими вченнями. Одначе при цьому вони прагнули пошуків оновленого бачення вчень, піддаючи розумному обґрунтуванню та перевірці ті постулати та істини, які часто просто приймалися на віру, або підносилися певними релігіями як єдино істинні.

У своїх лекціях з етики Кант писав: "Ортодоксія стверджує, що релігія повинна бути загальною. Якби ми всі з'явилися перед небесними брамами і нас запитали б: "Хто з вас ортодокс?", то єврей, турок і християнин відповіли б "я". Ортодоксія не повинна примушуватися. <...> Дух переслідування, що відбувається на пошану Бога, веде боротьбу проти всього і не поважає ні добродійника, ні друга, ні батька, ні матері". Ці слова філософа, який прагнув визначити дух вільної віри разюче перегукуються зі словами Абдул-Ба-га: "Люди різних віросповідань претендують на те, що саме їхня релігія істинна, все ж інші — помилка. Кожна вважає себе першим, а всіх інших такими, що помиляються. Якщо всі проклинають один одного, де ж ми повинні шукати тоді Істини? Оскільки вони суперечать один одному, то не можуть усі бути правими. Якщо хтось думає, що вірна тільки його релігія, він закриває очі і не помічає істини, яку несуть інші. <...> Тому нам потрібно звільнитися від зовнішніх релігійних звичаїв. Треба зрозуміти, що ці форми і звичаї, якими б гарними вони не були, не більш, ніж одяг, у який вдягнуте гаряче серце і живі члени Божественної Істини. Ми повинні відмовитися від традиційних забобонів, якщо ми хочемо в корені всіх релігій виявити Істину".

Підкріплюючи сказане, наведемо висловлювання Канта з цього питання: "У справах релігійної істини необхідно користуватися доведеннями, а не силою. Істина захищає себе сама, а помилка тримається довше, якщо проти неї використати силу. Свобода дослідження — ось найкращий засіб затвердження істини".

Переконання, що релігія не може дати нічого, окрім ідеології, певного затуманення розуму або авторитарного обмеження індивіда, так часто висловлене поборниками "вільної" філософії, може стати ще більшою перешкодою і упередженням у пошуках теорій моральності. Свого часу В. Соолвйов говорив, що людський розум безповоротно повинен прийти до визнання тих початків, які складають суть істинної релігії. Сучасна наука повинна співвідноситися з сучасним же рівнем релігійної думки — тільки в цьому випадку ми можемо мати бажану гармонію.

Мова йде про те, щоб, спираючись на накопичений досвід, на загальнолюдські й загально релігійні цінності, почати робити перші кроки в розробці етичної системи, що відповідала б новому часові й природі журналістики. Ця концепція може бути "новою" не сама по собі, а саме як система, і повинна забезпечувати "ефект системи", що перебуває у виведенні людини і людства на новий рівень цивілізації в напрямку до духовного вдосконалення.

Одна з відомих концепцій, що з'явилася в східних суспільствах, — колективізм. Доктрина колективізму або колективної концепції людської цінності стверджує, що будь-яка цінність індивіда є зовнішньою, тобто наданою йому традиціями та нормами суспільства, в якому він живе. Оскільки людина, керуючись такою концепцією, відчуває, що колектив — єдино можливе джерело її цінності, вона домагається високої оцінки та самооцінки своїх взаємовідносин з іншими шляхом прагнення до влади і переваги над іншими. Людина прагне досягти такої соціальної ролі, яка дозволила б їй за допомогою загрози покарання або позбавлення винагороди примусити інших визнати п цінність та значущість. Тоді володіння владою або домінування в тій чи іншій формі буде основним мотивом майже у всіх людських відносинах.

Можна уявити, який вплив на людські взаємини матиме прагнення влади в суспільстві, де переважає колективістська концепція людської цінності.

1. Оскільки взаємна перевага неможлива, відносини будуть конфліктними, агресивними та маніпулятивними.

2. У суспільстві не вистачатиме симетричних і щирих взаємовідносин, тому що вони будуть насамперед ґрунтуватися на соціальних ролях.

3. Буде присутня нещирість та лицемірство в людських відносинах, оскільки всі будуть удавати, наче вони зацікавлені в загальному блазі або в іншій людині, тоді як фактично будуть шукати передусім власного інтересу, підвищення власного статусу.

4. Ті, хто володіють владою, завжди боятимуться втратити її; ті, у кого її немає, будуть постійно прагнути її. Усе разом це призведе до страху та параноїдальних почуттів.

Мабуть, єдиний позитивний ефект колективізму полягає в тому, що він включає людей в роботу для суспільства, тому що вони змушені шукати своєї цінності, отримуючи схвалення в термінах соціальних норм.

Полярною протилежністю колективізму є індивідуалізм або індивідуалістична концепція людської цінності, що теж ґрунтується на зовнішній цінності; вона переважає, хоча й не в чистому вигляді, на Заході. За цією концепцією, індивід має цінність тільки тоді, коли він виявляє або показує особливі (вищі за норму) здібності. Відбувається ж це головним чином у суперництві та змаганні з іншими людьми на різних рівнях, як побутових, так і професійних. При цьому змагання визначається як горизонтальне порівняння виконання якоїсь дії однією людиною з виконанням подібної дії іншими за один і той же проміжок часу. Досягає цінності той, хто досяг успіху на відміну від інших тим, що він "відірвався" від норми. Якщо уявити суспільство, де кожен приймає таку концепцію людської цінності, то кожен індивід уважає, що він цінний настільки, наскільки виявляє особливі здібності, які змушений демонструвати в постійному суперництві з іншими.

Ця концепція призведе до таких наслідків лише в передбачуваному ідеально індивідуалістичному суспільстві:

1. Незалежно від якостей, що розглядаються, 65 % людей будуть триматися в межах норми, лише 10-15 % мають шанс володіти особливими, вищими за норму здібностями: отже, у такому суспільстві гарантовано, що більшість людей не будуть щасливі, тобто не будуть здатні продемонструвати особливі якості в тій мірі, яка дозволила б їм бути визнаними суспільством.

2. Кожен прагне перевершити іншого, і це прагнення не поєднується зі співпрацею: отже, взаємовідносини будуть тяжіти до конфліктності та антагонізму.

3. Нормальні якості, незалежно від того, якими б вони не були життєво важливими для суспільства (наприклад, якості журналіста), знецінюються, оскільки не вийдуть за межі "звичайного".

4. З'являється лукавість та незбалансованість розвитку: люди приховують свої слабкості, завжди прагнуть показувати суспільству свої сильні сторони та прагнення їх вдосконалювати. Одначе вони бояться бути самими собою, що прирівнюється до відчуження за колективізму.

Насправді ж, у будь-якому реальному суспільстві в різній пропорції та поєднанні присутні всі концепції людської цінності, як внутрішні, так і зовнішні. Про це говорить канадський філософ У. Хетчер і його міркування є для нас корисними з тієї точки зору, що вони показують, чому концепції зовнішньої цінності незадовільні як основа для суспільства: оскільки обидві ці концепції руйнують справжні людські відносини, ускладнюють розвиток людини, і досягнення нею добробуту.
Д
уховна концепція людських цінностей стверджує, що кожна людина має внутрішню цінність, яка складає саму суть її природи. Ця цінність приходить не від суспільства і вона не залежить від його схвалення, бо властива людській природі незалежно від різних генетичних особливостей, що визначають кожну особистість при народженні. Початковий стан, в якому починається життєвий шлях людини, такий, що основоположні особливості душі є її нереалізованим потенціалом.

Головною здатністю людини є її свідомість або самоусвідомлення. Свідомість створює власний внутрішній простір, в якому живе людина, маючи прямий і безпосередній доступ до своїх суб'єктивних станів. Свідомість забезпечує пряме знання істотою самої себе, свого існування.

Інші три особливості, властиві людській природі, були визначені ще Платоном. Незважаючи на те, що здібності людини численні, всі вони виникають з різного поєднання таких трьох потенційних здібностей: знання (або здатності розуміння), серця (або здатності любити) та волі (або здатності до ініціювання і підтримки дій).

Усі ці здібності є внутрішньо властивими кожній людині, а значить, універсальними. Справжній розвиток цих духовних здібностей можна назвати духовним зростанням. Оскільки всі ці здібності присутні в людині як потенціал, то їх розвиток можна розглядати як розвиток і розгортання цього потенціалу або як розширення чи розвиток самої свідомості. Розвиток цих здібностей починається з моменту народження людини, коли вона починає розвиватися від початкового стану повної залежності до певного виміру внутрішньої свободи та розвитку. У цьому процесі людина стає більш свідомою, більш знаючою.

Не усвідомлюючи виразно, що вони мають внутрішню цінність, люди проживають своє життя так, неначе його не мають, що може призвести до зовнішньої самооцінки на основі різних варіацій колективістської або індивідуалістичної концепції людської цінності. Людина не може визнати свою внутрішню цінність, не визнаючи цінність іншої людини, бо внутрішня цінність має універсальну природу. Взаємне визнання цінності веде до взаємних і кооперативних відносин.

1. Знаючи, що ніхто не може додати до її цінності або відняти від неї, людина не буде боятися розчаровувати інших або понадміру прагнути до їхнього схвалення. Іншим буде нелегко нею маніпулювати, тобто використовувати щодо неї силовий тиск. Визнаючи свою цінність, людина буде відчувати потребу поділитися нею, тому що духовні цінності, коли їх віддавати, не тілі не зменшуються, але й навпаки множаться.

2. Оптимальна стратегія розвитку в суспільстві, побудованому на співпраці, полягає в розвитку як сильних, так і слабких сторін, за умов приділення більшої уваги слабкостям: це призводить до збалансованого розвитку і до більш справжніх людських відносин, бо людям не треба прикидатися, вони вільні бути самими собою зі всіма їх сильними та слабими сторонами.

Говорячи про етичну автономію, можна визначити її як міру справжнього розвитку внутрішніх потенційних здібностей. Тоді етичний розвиток — це розвиток внутрішньо властивих здібностей за встановлення справжніх відносин. Як говорив Кант, тільки та дія етична, яка є автономною.

З розвитком людської цивілізації, зі збільшенням кількості наукових і культурних відкриттів людина ставала все більш і більш самокерованою або автономною в матеріальному плані. Завдяки тому, що людина, використовуючи своє знання законів навколишнього матеріального світу, стала більш автономною, багато її взаємодій з природою більше не є для неї серйозними випробуваннями, як це відбувалося в доісторичні часи. Однак, із набуттям матеріальної автономії, вона ставала відкритою і вразливою щодо таких випробувань, про існування яких просто не відала. Прикладом таких випробувань є проблеми і наслідки забруднення навколишнього середовища токсичними відходами розвиненої індустрії, або можливість зараження пам'яті комп’ютерів вірусами.

Подібне можна спостерігати і в журналістиці: чим більше журналіст стає автономним, тобто чим більше розвиваються його здібності, тим дужче і рафінованіше він випробовується, стаючи відкритим для більш витончених і ледь вловимих випробувань. Іншими словами, зі збільшенням виміру внутрішньої свободи з'являється доступ до більш широкого кола подій з більш довершеними, тобто такими, стоять на більш високому рівні в ієрархії дійсності духовними реаліями.

Наприклад, чим більше журналіст дізнається про людську природу, про особливості й закономірності психіки і поведінки та про принципи встановлення довірчих взаємин з людьми, тим з більшою кількістю випробувань починає стикатися. Наприклад, з'являється спокуса використати це знання для досягнення різноманітних корисливих цілей. Іншими словами, випробо вується здатність до справжніх і безкорисливих відносин з іншими людьми.

Можна також порівняти і простежити відносини між матеріальною, зовнішньою автономією, або розвитком і етичною, внутрішньою автономією, або духовним саморозвитком. Ці поняття безпосередньо пов'язані й існує кілька нюансів їхньої взаємозалежності, однак виділимо одну з них: тільки досить високий ступінь внутрішнього розвитку може дозволити достовірно і повно скористатися перевагами і благами, які надає фінансова чи будь-яка інша зовнішня незалежність.

Моральність має бути не просто способом регуляції поведінки журналіста чи зовнішнє керування його поведінкою в тих межах, в яких він не заважає наслідками своїх дій іншим. Вона властива людській природі та є справою совісті й свідомості кожної людини, якщо та прагне благополучного і збалансованого життя, а також має на увазі соціальний аспект. Моральність повинна бути природною і позитивною, вона не повинна пригноблювати журналіста, а надавати йому внутрішньої свободи для творчості, роблячи його здатним витримувати етичні випробування в реальних життєвих ситуаціях, використовуючи їх при цьому як для свого активного зростання, так і для розширення свідомості читачів.