Ласкаво просимо

Донедавна для читачів материкової України, за винятком хіба що вузького кола науковців, ім'я Аркадія Животка залишається невідомим. Серед колишніх викладачів, співробітників і слухачів різноманітних українських наукових і просвітніх інституцій, яких немало було в повоєнній Німеччині, і де він колись викладав, залишилися одиниці, хто його знав, "Тихий, скромний, але невтомний трудівник, ідеаліст і патріот, людина дуже душевна і симпатична", — так охарактеризував цього діяча інженер, нинішній секретар Українського технічно-господарського інституту в Мюнхені Григорій Комаринський, який слухав лекції Аркадія Животка і розділив з ним свого часу частину трагічно-драматичного таборового життя. Але навіть і цей співрозмовник не міг нічим допомогти в пошукові могили Животка ні в Мюнхені, ні в Регенсбурзі, ні в Аусбурзі чи Ульмі, де вдалося побувати під час наукового відрядження [1].

Може б і залишилося непоміченим в українській історії ім'я Аркадія Животка з відходом у небуття його покоління, якому волею долі випало пережити стільки болю, стільки випробувань і нереалізованих надій і яке "марило про волю, йшло її здобувати, але впало на шляху". Але повсюди, куди закидала його доля, незважаючи на всі ті труднощі й випробування, він весь час писав. Небайдужий та скрупульозний дослідник віднаходитиме це прізвище під різноманітними матеріалами на пожовтілих аркушах багатьох часописів Вороніжа й Києва, Кам'янець-Подільського й Луцька, Ужгорода і Праги, Ульма і Мюнхена періоду 10—40-х років XX століття. Там же у різний час виходили друком і книги цього автора — маленькі й великі за обсягом, насичені колосальним науковим фактажем й глибоко прокоментовані, але прості й дешеві у поліграфічному виконанні. У наших бібліотеках, на жаль, годі їх шукати навіть за списками колишніх спецфондів. На щастя, деякі з тих примірників чудом збереглися в архівах і бібліотеці Українського вільного університету в Мюнхені. З-поміж них і його найголовніша праця — "Історія української преси". Праця, яка лише нещодавно зусиллями видавництва "Наша культура і наука" повернулася в Україну.

Навіть якби цей автор нічого не залишив по собі, крім "Історії української преси", його життя можна було б розцінювати як подвиг, зважаючи на умови, в яких писалася ця книга, її наукову цінність, масштаби та повноту висвітлення матеріалу. Але ж Аркадій Животко був не лише вченим, викладачем, а й громадсько-політичним діячем, педагогом і публіцистом, творча і наукова спадщина якого засвідчує про великий, але незреалізований через суспільно-політичні обставини талант. Талант, який він щиро й сповна прагнув використати заради української справи.

Політичні події 1917 року застали 27-річного Аркадія Животка в Петербурзі. Незабаром він повертається на рідну Вороніжчину, де стає одним з провідників місцевого осередку Центральної Ради.
1918 року разом з представниками уряду УНР він опиняється в Кам'янці-Подільському, активно співробітничає з цілим рядом урядових газет, які на той час перемістилися до цієї останньої української столиці. Тоді ж йому довіряють обов'язки секретаря редакції газети "Життя Поділля" — органу Української партії соціалістів-революціонерів. До активної співпраці з цією газетою був залучений Михайло Грушевсь-кий. Цікаво, що першим редактором "Життя Поділля", започаткованого у грудні 1918 року, був професор тамтешнього Українського державного університету Л. Білецький. А секретарем — В. Січинський. Проте найбільше публікацій Аркадія Животка кам'янець-подільського періоду його життя віднаходимо на шпальтах двотижневого педагогічного часопису "Освіта" — органу Подільської губернської управи.

Коли читаєш сьогодні ті статті, репортажі, рецензії, не перестаєш дивуватися оптимізму й працездатності цього безумовно талановитого журналіста й публіциста, його вмінню переконувати читача, захоплювати його тим, про що писав. у важливість і потрібність чого вірив сам і спонукав вірити в це інших. А ще — любов до дитини, переживання за те, в якому суспільстві й якою вона виросте. Не маючи власних дітей ні тоді, ні пізніше, автор ніби передавав свою нерозтрачену батьківську любов тим, хто читатиме його твори.

Тісно співпрацюючи з міністром освіти уряду УНР першим ректором Кам'янець-Подільського університету Іваном Огієнком, він оперативно розробляє методики й програми з українознавчих предметів, що повсюдно впроваджувалися тоді в навчальний процес. Його ґрунтовні статті "Фактори дошкільного виховання" та "До справ керування дитячими садками", опубліковані на сторінках "Освіти", були покладені в основу резолюцій педагогічних з'їздів, які проводилися в Кам'янець-Подільському під егідою Міністерства освіти. Пристрасне слово публіциста і патріота доходило до сердець різних читачів, не лише освітян, спонукало їх діяти:
"Систематичне віками знищення рідної культури, чуття державності свого народу, недбалості до своєї мови і звикле рабство під чужою культурою, а також ті нездорові умови родинного життя... — все це викликає необхідність для воскреслої держави виховання нових, вільних громадян, сильних почуттям і міццю духу" [2].

Чи не про таку воскреслу державу і про таких вільних громадян палко говорив у своєму виступі від імені селянсько-робітничого клубу Аркадій Животко під час зустрічі кам'янчан з Головою Директорії УНР Симоном Петлюрою 11 червня 9 року [3]. Через багато літ, будучи вже далеко від Батьківщини і зберігаючи найкращі спогади про спілкування з Симоном Петлюрою і як державником, і як журналістом, Животко напише про сповнену теплоти і смутку ґрунтовну статтю "С. Петлюра — журналіст" [4].

Однак втілювати мрію про "вільну воскреслу державу" на рідній землі не судилося. У листопаді 1919 року, коли було вже однозначно зрозуміло, що Кам'янець-Подільський з дня на день буде в руках або поляків, або більшовиків, уряд УНР приймає непросте для себе рішення про полишення цього міста і облаштування українських державних інститутів за кордоном.

Для Аркадія Животка, як і для десятків, сотень тисяч його однодумців, які не розуміли і не сприймали більшовицьких методів побудови нового суспільства, які не могли уявити свого майбутнього без самостійної, незалежної, демократичної Української держави, шлях стелився однозначно на захід — разом з переведенням туди залишків цієї держави у вигляді вже сформованих за роки визвольних змагань державних, громадсько-політичних та наукових структур. Починалося сповнене труднощів, надій, розчарувань і поневірянь життя у вимушеній еміграції.

На кілька місяців тимчасовим захистком для нього стає Крем'янець. Згодом він опиняється в Чехії. Затим — Ужгород. А через деякий час — знову Прага. У червні 1930 року рішенням чеського уряду при Міністерстві закордонних справ цієї країни засновується специфічна архівна установа — Український історичний кабінет. Ставилося завдання систематизувати й відібрати на довічне зберігання найсуттєвіше з того колосального архівного і бібліографічного матеріалу з історії українського національно-визвольного руху, який містився в розрізнених місцях, де облаштовувалися емігрантські організації, переважно у непридатних для зберігання цінних документів умовах. На посаду референта, а згодом і керівника цього кабінету й був запрошений. Аркадій Животко.

Про результати зробленого ним дізнаємося із рукописного звіту про перші п'ять років діяльності Історичного кабінету в Празі, на який авторові цих рядків пощастило натрапити в архіві митрополита Іларіона, що нині зберігається в консисторії Української православної церкви в Канаді [5]. Цей звіт Аркадій Животко надіслав 9 липня 1935 року до Варшави на адресу українського видавництва "Наша культура", що діяло там під орудою професора Варшавського університету Івана Огієнка — колишнього ректора Кам'янець-Подільського українського університету й міністра освіти та віросповідань уряду УНР, з надією побачити надрукованим на сторінках однойменного з видавництвом часопису "Наша культура".

Вражають обсяги опрацьованого цією людиною безцінного матеріалу з української історії, що формувався за трьома головними розділами: документи, газетно-журнальна періодика, книжкові видання. Так, лише фонд архівних документів цього кабінету налічував 78 875 одиниць. Це передусім протоколи, листування, щоденники, спомини діячів українського національно-визвольного руху, інші рукописні матеріали. Окремо було сформовано велику збірку фотографій, карт, плакатів тощо. Фонд періодичних видань налічував 69 497 чисел газет і 1 116 річних комплектів журналів, починаючи від 1859 року. Серед них немало справжніх раритетів, що виходили в кількості від одного до десяти примірників, видань, писаних від руки, друкованих циклографічним стилем, літографованих. Книжковий фонд охоплював практично весь український видавничий рух, що розвивався на етнічних українських теренах і далеко поза ними від початку XIX століття. Спеціальний відділ складали чужомовні книги, газети, журнали, в яких так чи інакше йшлося про Україну і українців. Через руки А. Животка пройшли всі архівні та бібліотечні приватні збірки цілого ряду непересічних особистостей української історії, з-поміж яких — М. Шаповал, С. Шелухін, Ф. Швець, С. Черкасенко. І все це було ретельно описано й систематизовано в окремій картотеці.

Чеський уряд прихильно ставився до наукової роботи українських політичних емігрантів. Для збереження українського історичного архіву було відведено два великі й одне мале приміщення величного Тосканського палацу. Аркадій Жи-вотко був серед тих творців і оберегів цього архіву, хто глибоко вірив, що все це безцінне духовне багатство колись повернеться на Батьківщину і слугуватиме благородній справі розбудови власної незалежної держави.

Опрацьовані й "перепущені" через вразливе серце маловідомі факти з трагічної і водночас величної, повчальної української історії А. Живот-ко прагнув осмислити у своїх публікаціях, начерках до книг, численних виступах у різних аудиторіях. Найперше, він стає одним з активних організаторів Товариства українських письменників і журналістів у Празі, кістяк якого складали Л. Білецький, Н. Григоріїв, С. Черкасенко, С. Шелухін. За його безпосередньої участі в Празі урочисто відзначалися шевченківські дні, свято 22 січня, жалобна академія пам'яті Михайла Грушевського, відкриття товариства "Просвіта". Він підготував і виголосив на засіданнях товариства цілий ряд цінних з наукової точки зору доповідей. Серед них — "Сімдесят п'ять літ підкарпатської преси", "Літературна продукція на Україні в роки 1932-1934", "Адольф Черни і українці", "Політико-громадська ді яльність доктора Л. Кобилянського" [6]. Деякі з таких доповідей вдалося видрукувати. Скажімо, виголошений 16 грудня 1936 року текст доповіді "Сучасне українське письменство поза межами СССР" спочатку було вміщено на сторінках кількох чисел "Українського тижня". А згодом автор віднайшов видавця. Книга з такою ж назвою побачила світ у Празі в друкарні Ф. Германа 1937 року [7].

На чеський період еміграції припадає найбільш плідне співробітництво вченого з різноманітними українськомовними друкованими органами, що виходили в Європі. Свої статті, здебільшого літературознавчого й історичного характеру, він друкує на сторінках чернівецької "Самостійної думки" ("Українська преса за сто років"), львівських "Дзвонів" ("Мовна боротьба в пресі Карпатської України"), празького "Слов'янського погляду" ("Утиски Підкарпатської Русі"), варшавської "Нашої культури" ("Українське питання в поглядах представників російської суспільної думки XIX століття"), "Краківських вістей" ("Великдень на Подонню") та ряді інших видань.

На межі воєнних 30-40-х років публікується у Празі кілька солідних книжкових праць українського дослідника — "Преса Підкарпатської України" (1940), "Острогожчина: осередок Подоння" (1942), "Подонь. Українська Вороніжчина в культурному житті України" (1943). На превеликий жаль, ці праці й сьогодні залишаються практично невідомими для українського читача — одиничні примірники їх збереглися лише у великих бібліотеках, переважно закордонних, та приватних колекціях старіючих українців-емігрантів, розкиданих країнами Європи й Америки.

У цей час Аркадій Животко вирішив себе виявити і як викладач журналістики. Саме в Українському технічно-господарському інституті заочного навчання в Подєбрадах, куди незабаром влаштовується, він започатковує лекційний курс з історії української преси. З червня 1945 року для нього починається новий етап життя — у таборі ДіПі "Лягарде" побіля німецького міста Ашафенбурга. Саме в таких таборах для осіб без певного місця проживання українські політичні емігранти заявляли на весь світ про бажання творити велику українську літературу, видавати українські газети, журнали, створювати свої видавництва. Загроза бути знищеними чи висланими до Радянського Сюзу змусила їх гарячково хапатися за друковане слово. З нестримною і палкою вірою, що майбутність їх почує і... зрозуміє. З щирою вірою в те, що прожили вони свої життя не марно, що вигнана з рідної землі Українська республіка все ж повернеться до своєї столиці на береги Дніпра...

Один з незбагненних феноменів української історії: у таборових умовах, на чужих землях і в чужомовному оточенні творилися десятки українськомовних часописів, виходили значними накладами сотні книг українською мовою. Здебільшого все це творилося в умовах, коли, за словами свідка й безпосереднього учасника тих подій, соратника Аркадія Животка — Уласа Самчука, "ні стола, ні стільця, ні паперу, ні словника, довідника, ні бібліотеки, ні архіву, ні редактора, ні видавця, ані навіть коректора. Повне, кругле, абсолютне "ні" [8]. А їм будь-що вкрай хотілося стверджувати "так". І це так невпинно і саможертовно стверджував в умовах таборової дійсності Аркадій Животко разом зі своїми побратимами за духом і переконаннями — Іваном Баграним і Уласом Самчуком, Дмитром Дорошенком і Наталею Полонською-Василенко, Василем Баркою і Юрієм Шевельовим, Степаном Смаль-Стоцьким і Оксаною Лятуринською...

Важко не погодитися зі зболеною думкою того ж Уласа Самчука, який, роздумуючи над долею тогочасних українськомовних таборових видань, з вірою писав про те, що "колись на ринку бібліофільства ці видання цінуватимуться на вагу золота". І майбутньому досліднику української журналістики і красного письменства важко буде збагнути й осмислити місійну силу нашого гнаного з рідної землі друкованого слова без прочитання, без перепущення через власне серце десятків сотень сторінок таких видань.

В умовах таборового життя Аркадій Животко продовжує свої наукові студії з історії української преси. Так, у рукописах з'являються незабаром викінчені розвідки "Українські рукописні та відбивані — часописи. 1854—1939 роки", "Нездійсненні пляни видання українських часописів", "Українська церковно-релігійна преса", "Просвіта як виховний чинник всеукраїнства". Після переведення до Регенсбурга з-під Праги Українського технічно-господарського інституту він поновлюється в цьому закладі на посаді викладача курсу "Історія української преси". Але так тривало лише до кінця 1946 року — часу остаточного розформування таборів ДіПі.

В одному з листів до митрополита Іларіона в Канаду він ділився своїми планами: "Чи не можна буде там якось зачепитися до праці в Музеї-архіві чи десь інше? Адже маю за собою двадцять років праці архівної, а ще більше — іншої (педагогічної, журналістської тощо). Невже ж не можна буде використати мою практику і любов до цієї праці? При всьому тому — при наймінімальніших потребах і вимогах з мого боку. До того ж, я оце взявся за "науку" палітурництва, думаю добре її опанувати, знову-таки для тієї ж праці. А дружина скінчила курси реклами (до того ж, вона малярка та практикується у виробі ляльок... Надії, сподівання..." [8].

Однак неодноразові спроби виїхати на постійне місце проживання до СІЛА чи Канади не увінчалися успіхом. Хворе й виснажене життєвими випробуваннями серце зупинилося несподівано й передчасно — у віці 58 років. 14 червня 1948 року дружина Аркадія Петровича, що мешкала разом з чоловіком у таборі Лягарде в Ашафенбурзі, одержала скорботне повідомлення від декана економічного факультету Українського технічно-господарського інституту професора Л. Шрамченка: "Від економічного факультету, членів деканату та від себе особисто висловлюю глибокий жаль і смуток з приводу несподіваної, передчасної втрати Вашого мужа і нашого активного члена факультету, визначного педагога і громадянина лектора Аркадія Животка та прошу прийняти наше щире сердечне співчуття" [9]. Трохи пізніше у самвидавському бюлетені "Вісті Українського технічно-господарського інституту" за підписом В. Н. з'явиться невеликий некролог, де зазначалося: "Діяльність А. П. Животка остільки широка й многогранна, а його журналістична й наукова праця остільки продуктивна, що охопити все те в невеликій посмертній записці цілком неможливо. Будучи своєю вдачею дуже живий, — ідеаліст і патріот, — А. Животко кидався до кожної праці, де потрібно було рук і де не вистачало людей. Все ж культурна ділянка була його доменою: позашкільна освіта, дошкільне виховання, педагогіка — в теорії і практиці — ось праці, яким він віддавався в молодшому віці... Але його "Історія української преси" буде ще довгий час єдиною основною працею на цю тему" [10].

Найголовнішою з-поміж різноманітного за тематичним спектром творчого й наукового доробку Аркадія Животка є, безумовно, його "Історія української преси". У передмові до її мюнхенського видання, здійсненого в 1989— 1990 роках заходами Українського технічно-господарського інституту за фінансової підтримки німецького уряду, український учений з Канади доктор К. Костів зазначав: "Праця Аркадія Животка являє собою цінну цеглину, положену в будові історичної правди про постання, розвиток і завдання української преси" [11].

До написання цього дослідження автор ішов десятиліттями, по крупинці збираючи в різноманітних архівах, зі сторінок сотень, тисяч книжок, газет і журналів, що виходили друком у різний час і в різних місцях, найсуттєвіші дані щодо історії й сьогодення української журналістики. Публікуючи у формі різноманітних статей результати своїх наукових пошуків, про що йшлося вище, він весь час мріяв про окремі книжкові видання з історії української преси. Ретельно систематизовував опрацьований матеріал, активно шукав видавця.

Першою хотів видати книгу з історії "Основи" — унікального українського літературно-наукового й суспільного часопису, який сприяв розвиткові національної свідомості значної частини українців і мав значний вплив на культурний і літературний процес в Україні другої половини XIX століття. Однак побачити надрукованим результат своєї кількарічної дослідницької праці авторові не судилося. Підготовлений до друку машинописний варіант книги обсягом більш ніж 300 сторінок був назавжди втрачений. Ще одна втрата, вже післявоєнної доби, — остаточно відредагований текст книги "Українські рукописні та відбивані часописи. 1854—1939 роки". Про інтенсивні й обнадійливі пошуки видавця для цієї книги він писав до митрополита Іларіона у Вінніпег з Ашафенбурга 29 серпня 1947 року [12].

Усе ж один пресознавчий рукопис із цілої серії задуманих перед виданням "Історії української преси" Аркадієві Животку вдалося видрукувати окремою книгою. Це була "Преса Карпатської України", що побачила світ у видавництві Юрія Тищенка в Празі. Рік виходу книги на титулі не зазначений. Імовірно, це було 1942 року — останнього року діяльності цього видавця українських книг у Чехії.

Скромне з поліграфічного боку і невелике за обсягом (20 сторінок) видання має неабияку цінність для сучасного дослідника української історії. Адже в ньому крізь призму діяльності тамтешньої преси віддзеркалено чотири виразних доби життя та культурно-суспільного розвитку цього краю — від часу австро-угорської залежності до набуття статусу незалежної держави — Карпатської України у жовтні 1938 року. Відповідно до історичних періодів подаються детальні бібліографічні відомості про всі пресові органи, що виходили на території Карпатської України, — суспільно-політичні, господарсько-кооперативні, просвітні, літературно-мистецькі, церковно-релігійні, молодіжні, дитячі тощо. Назви друкованих органів простежено з урахуванням їх змін у хронологічному порядку із зазначенням прізвищ їхніх видавців, редакторів і, по можливості, співробітників (також за хронологією). Сама ж "Історія української преси" побачила світ 1946 року в Регенсбурзі. Надрукована ця книга ще скромніше, ніж "Преса Карпатської України" — циклостилем (по-нинішньому — своєрідний ксероксний відбиток машинописного варіанта). На обкладинці видання зазначено: "Аркадій Животко, лектор Українського Технічно-Господарського Інституту. Історія української преси. Регенсбург, 1946". Власне, не був своєрідний підручник з відповідного курсу, який вів Аркадій Животко в цьому інституті. Тому й має книга всі ознаки підручника: детальна структурованість, хронологічна послідовність викладу матеріалу, перелік контрольних запитань і завдань після кожної теми.

Крім радості, вихід цієї книги завдав авторові й немало прикрощів. Імовірно, через брак паперу чи коштів довелося скорочувати її практично на одну третину. Зокрема, не увійшло до книги чимало сторінок про період шістдесятих років XIX століття, про розвиток суспільно-політичної думки в Україні в останні десятиліття, про мовну боротьбу в пресі Карпатської України, а також немало фактологічного матеріалу про розвиток журналістики в підрадянській Україні. Про це з гіркотою писав автор митрополиту Іларіону. "Все, що мусив викинути, чекає на ліпші часи", — у цій фразі — сподівання на перевидання своєї книги у повному обсязі в майбутньому [12].

На жаль, ці сподівання за життя автора не булиреалізовані. Схвалений до друку редакційною комісією Української вільної Академії наук (УВАН) рукопис його дослідження "Нездійснені пляни видання українських часописів" побачив світ накладом Товариства прихильників УВАН в Авсбурзі вже по смерті автора — 1949 року. Книга вийшла незначним накладом 45 числом академічного видання у серії "Книгознавство. Бібліологічні вісті". Перевидання ж самої "Історії української преси" з додаванням скороченого матеріалу було видано послідовниками Аркадія Животка більше ніж через сорок років.

Незважаючи на те, що мюнхенське видання "Історії української преси" 1989-1990 років, попри його якісне поліграфічне виконання (книга надрукована на крейдованому папері вищого ґатунку), хибує цілим рядом граматичних і фактологічних помилок, різночитань одних і тих самих назв та понять, що, ймовірно, пояснюється недостатнім рівнем редакторської й технічної підготовки, воно й сьогодні залишається чи не найповнішим дослідженням на цю тему не лише в українській діаспорі, а й на Батьківщині. За масштабами охоплення фактологічного масиву архівних джерел української еміграції, які для вітчизняних учених донедавна були практично недоступними, перевершити Животкову працю поки що нікому з дослідників історії української журналістики нині не вдалося.

Що ж до неминучих у такій справі недоліків, неточностей і певної неповноти висвітлення теми, то переконливим доведенням "плюсів" і "мінусів" українознавчих досліджень, які проводилися в умовах еміграційної дійсності, можуть слугувати ось ці слова з книги Симона Наріжного "Українська еміграція": "Нам ніхто не нав'язував своїх концепцій і не примушував нас працювати на завідомо хибних засадах. Ми були вільні у виборі тем і методів, мали можливість заявити себе сторонниками тих філософічних теорій, які здаються нам правдивими, стати на тих позиціях, які витримують критику аргументами, а не обґрунтовуються урядовими наказами... Але поруч з усім цим у нашому становищі... є й великі невигоди. Ці невигоди випливають з двох моментів – 1) з того, що ми на чужині, 2) що ми не розпоряджаємося тут і мінімальними матеріальними ресурсами, потрібними для нашої праці... Але навіть і в цих несприятливих обставинах Товариство виконало працю, з якою сміливо може стати на суд найсуворіших критиків" [13].

До українського читача це фундаментальне дослідження повернулося з великим запізненням — воно побачило світ 1999 року заходами видавництва "Наша культура і наука" з грифом Міністерства освіти України як навчальний посібник для студентів факультетів журналістики вищих закладів освіти [14].