Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ІДЕЙ ДУХОВНОСТІ ТА ДЕРЖАВНОСТІ НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ "ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ"

В. Л. Міхалевська

УДК 050: 130. 122; 321. 01


Часопис "Листи до Приятелів" виходив у ТІ Нью-Йорку в 1953—1967 роках. Видавали його Дмитро Кузик та Остап Олесницький, редагував Микола Шлемкевич, який, емігрувавши до США у 1949 році, листувався з багатьма адресатами зі Сполучених Штатів, Канади, Німеччини, СРСР та інших країн світу. З часом обсяг його пошти став настільки значним, що у Шлемкевича виникає ідея видавати часопис для української діаспори. Хоча, очевидно, цей факт був лише приводом. Насправді ж причиною, що зумовила появу цього видання, стало прагнення публіциста об'єднати та інформувати українську діаспору.

Видання не було органом якоїсь політичної сили, не мало ні впливових меценатів, ні фінансової підтримки американського, українського чи будь-якого іншого уряду. Це сприяло тому, що часопис залишався таким, яким від початку задумувався, пропагував ті ідеї, котрі були близькі його авторам і редакційному колективові.

Часопис видавався на кошти від передплати та пожертвувань на пресовий фонд. Причому, як це притаманно для типового західного видання, з номера в номер редакція знаходила місце для опублікування переліку тих, хто перераховував кошти на видання "Листів".

Тематична спрямованість часопису різноманітна — від висвітлення складних філософських, політичних, історичних проблем до оглядів преси, відповідей на запитання передплатників. Постійними авторами були Микола Шлемкевич, Остап Олесницький, Іван Кедрин-Рудницький, Любов Дражевська, Тома Лапичак, Роман Куп-чинський, Теодор Олесігок, Дмитро Кузик.

Кожного номера в рубриці "Події та рефлексії", або ж "Контакти зі світом" друкувалися повідомлення про найвагоміші, як на думку редакції, події у США, Європі та Радянському Союзі, що так чи інакше стосувалися української громади. Мета такого огляду полягала не тільки в інформуванні, айв спробі дати аналіз подіям й зробити прогноз їхнього впливу на українську політику та становище українства.

У постійній рубриці "З преси" подавався огляд української преси, що виходила за межами СРСР (переважно "Народної волі" та "Свободи"). Автори таких оглядів (найчастіше ним був Шлемкевич, який підписувався ініціалами МШ), як правило, негативно оцінювали публікації в інших виданнях про діяльність УНР, Об'єднання Демократичної Української Молоді, українських політичних партій в екзилі.

Майже щономера в часописі з'являлася рубрика "З листів до "Листів", де друкувалися уривки із листів читачів. Це були переважно схвальні відгуки на матеріали, розміщені в попередніх числах "Листів до Приятелів"; думки з приводу публікацій в інших виданнях; запрошення до дискусій навколо значущих для українства тем державності, єднання, національної свідомості тощо. Писали до "Листів" із США, Канади, Італії, Німеччини, Австралії та інших країн світу.

До кожного надрукованого листа читачів редакція давала свої коментарі, причому робила це ненав'язливо, без спроб поставити під сумнів думку читача. Це відповідало стилю часопису, оскільки його автори були переконані, що об'єднувати громадськість преса може тільки тоді, коли вона є об'єктивною, етичною, створює передумови для подальших роздумів й знаходить компроміс через дискусії. Те, що еміграція була готова сприймати такий стиль подачі інформації, свідчить популярність часопису. "Листи до Приятелів" розповсюджувалися не лише в США та Канаді, айв країнах Європи, Австралії, Новій Зеландії, Бразилії тощо.

Незважаючи на постійний брак коштів, видання знайшло можливість збільшити обсяг від восьми сторінок у 1953 році до 32 сторінок, починаючи з 1959 року.

Аби зменшити витрати на друк та розповсюдження, від 1961 року видання стає двомісячником із обсягом 64 сторінки; з травня 1966 року, після смерті Шлемкевича, воно виходить один раз на три місяці. Унікальність "Листів до Приятелів" пояснюється ще й незвичною для західного читача середини XX століття духовністю, відвертістю, про що свідчать такі заголовки: "Загальнолюдське", "Здеградований дух", "Шляхи оздоровлення". Оскільки часопис від початку задумувався як унікальне видання, більше схоже на щомісячне зібрання листів, аніж на традиційного типу інформаційно-подієвий друкований ЗМІ, то нещирість, штучність суперечила б суті видання.

Мета "Листів до Приятелів" — об'єднання української діаспори, збереження її національних особливостей, пропагування національної ідеї, сприяння становленню української державності, вироблення спільної політичної стратегії.

Часопис не містить публікацій про економічні проблеми еміграції чи труднощі входження українців в американське (канадське, німецьке і т. д.) суспільство. Яка б проблема не розглядалась, кожна із них проходить через призму української проблематики. "Це поклик до людей, які хочуть і вміють незалежно думати, — поклик створити суспільство духа понад моря і гори, і ріки, що ділять нас сьогодні" [1].

З-між інших завдань часопису — збереження у тих, хто з політичних, економічних причин залишив Батьківщину, став громадянином іншої країни, духовної єдності, "спільноти духовних зв'язків". "Це наша незрима рідна земля: зв’язок українських душ у мислях і почуваннях, у спільній спрямованості волі і мрій. "Листи до приятелів" утвердять ту спільноту, що зродилася між нами на чужині. Прийміть же їх як пер ший триваліший, організований вияв нашої духовної родини" [1].

Зворотного зв'язку із читачами редакція прагне досягти і завдяки спокійній, щирій, ненав'язливій манері подання інформації. "Листи до Приятелів" не претендують на сенсаційність, оскільки, на переконання їх авторів, вона провокує песимістичні настрої, втрату сенсу життя, не розширює світогляд читачів.

Повертаючись до тематики часопису, варто сказати про висвітлення подій у Радянському Союзі. На відміну від своїх колег у СРСР публіцисти діаспори могли вільно писати і говорити про всі протиправства радянського режиму. У "Листах до Приятелів" до уваги беруться тільки два боки конфлікту, існуючого в Радянському Союзі: московський світ та УРСР. Аналіз ситуації в інших республіках відсутній, так само як і становища російського населення — під московським світом розглядається лише панівна радянська верхівка. У всіх негараздах публіцисти часопису звинувачують центральну владу Союзу, а не керівництво Української республіки чи й саме її населення.

Крім того, аналізуються і перші післяреволюційні роки, втрачені можливості як для громадян УРСР, так і для української еміграції щодо досягнення державності України. Усе це робиться не для того, щоб зайвий раз посумувати над становищем УРСР в 50—60-х роках минулого століття, а задля визначення подальших її перспектив та необхідних дій (насамперед, для діаспори).

Автори часопису оцінювали і світову політику, ставлення найвпливовіших країн світу та їх лідерів до СРСР та, зокрема, України. Публіцисти відстежували переважно політичні, економічні та культурні події у світі, а також оцінювали, наприклад, наскільки ООН і США були справедливою "правовою силою", прогнозували ймовірність перетворення їх на ще одну тоталітарну імперію, подібну до СРСР, але вже світового масштабу. Як бачимо, побоювання української еміграції були небезпідставними: сьогодні США за посередництва НАТО посилили свої позиції, і багатьма країнами (особливо азіатськими) сприймаються як новий світовий агресор. Для деяких держав Сполучені Штати уособлюють таку ж загрозу, якої світова спільнота очікувала від колишнього Радянського Союзу. Для України вже вкотре постає проблема вибору — НАТО, Росія чи Європа.

До речі, Микола Шлемкевич та його однодумці ще у 50—60-ті роки XX століття наголошували на тому, що капіталізм (США) і комунізм (СРСР) — це різні вияви однієї й тієї ж суті — процесу знедуховлення і знекультурнення суспільства.

Заклики "Листів до Приятелів" зберегти духовність, моральність, єдність Шлемкевич та інші автори (насамперед О. Федорика, Я. Стельмахів) підсилюють не тільки шляхом оцінки попереднього досвіду. У часописі постійно друкуються аналітичні матеріали, які в довільній формі передають думки найславетніших світових філософів: Альберта Камю, Арнольда Тойнбі, Макса Вебера, Фрідріха Ніцше, Габріеля Марселя, Альберта Швайцера, Зігмунда Фрейда та ін. Трапляються в "Листах до Приятелів" і філософські роздуми щодо сенсу життя, світогляду людини, її взаємодії зі світом; спроби визначення таких понять, як людина, душа, світ, добро, зло, щастя. При цьому у виступах публіцистів відчувається вплив не лише сучасних їм філософських течій, а й принципів християнства, язичницьких традицій.

Проте це не значить, що автори "Листів" обов'язково поділяли переконання названих філософів. Зокрема, Миколі Шлемкевичу була неприйнятна філософія Ніцше, який не допускав синтезу політики та моралі. Політику він розглядав лише як аморальне явище. Редактор "Листів до Приятелів" такої однозначності не дотримувався, про що свідчить вся його публіцистика.

Видавці часопису чимало місця відводили й для літературно-критичних, мистецьких публікацій. Поезію, прозові твори з огляду на невеликий обсяг "Листів", видання не друкувало. Своїм завданням засновники та автори вважали зацікавити читача виходом тієї чи іншої книги, проведенням виставки, новим спектаклем тощо. У часописі постійно анонсуються книги видавництва "Ключі" та ін. Матеріали цієї тематики готували О. Шлемкевич, І. Крилов, К. Панківський, О. Тарнавський, М. Курах, В. Барка, О. Мар. Чимало літературно-мистецьких матеріалів часопису присвячені життю та творчості знаних українських письменників, художників, режисерів, акторів (серед них — Тарас Шевченко, Іван Франко, Лесь Курбас та ін.).

Провідна проблема, що порушувалася на сторінках "Листів", — визначення місця України на світовій політичній малі (приклади заголовків — "Наші політичні справи", "З українського державницького фронту", "Місце України", Націоналістичний рух", "Дискусія життя й ідеології"). Актуальність цієї проблеми, на переконання авторів часопису, підсилювалася зміною в середині XX століття культурної епохи (релігійної, мистецької творчості) на, як вони її називали, епоху цивілізації, "епоху світового миру" чи "універсальної держави", в центрі якої — наука і техніка.

На відміну від політиків початку третього тисячоліття, автори "Листів до Приятелів" не піддавали сумніву належність українського світу до західної культури і, як наслідок — ще більш очевидна суперечність існування УРСР в країні "московської окупації", що заперечувала всі демократичні засади "вільного світу". "В процесі спішного перегону в цивілізацію ми радикально відкидаємо московську окупацію, її насильство і терор, але приймаємо приспішене упромислення України, як осяг з погляду її національно-демократичних потреб", — зазначали автори часопису в одній із редакційних статей під назвою "Місце України" [2]. Україна не може собі дозволити "розкіш повільного дозрівання" в добу ракетних технологій та штучних сателітів. Водночас, додавали вони, наприкінці другого тисячоліття вона все ще стояла "у весні своєї культурно-духової епохи". Враховуючи це, публіцисти "Листів" вказували читачам на основне завдання українства в еміграції -— "усвідомити собі ті тяжкі завдання і їх синю далечінь, впорядкувати їх духом, на те, щоб колись помогти Україні певно здійснювати їх в своїй вільній культурі й цивілізації" [2].

Автори часопису в більшості своїх виступів констатують, що ідеї та життєві форми поширюються, як доводить історія, із Заходу на Схід. Отже, Європа, яка впорядковувала національні справи після II світової війни, прикладом та силою мала б впливати на подібне впорядкування в Середній та Східній Європі, що на той час були під впливом "совєтського" тоталітаризму. Однак, стверждували публіцисти, у випадку з Україною залишалися ще й "перестарілі імперіялістичні посягання" з боку західних сусідів.

А. Білінський переконаний: усе це можливе лише за умови визнання тоталітарної дійсності й пошуку компромісу."Без такого пошуку компромісу взагалі ніяка позитивна праця для свого народу там неможлива, і то не тільки через правдоподібні репресії, але й об'єктивно — через то-талізацію всього життя" [3]. Водночас він звертає увагу на те, що еміграція залишилася осторонь від цих проблем зі своїми програмами, постулатами та ідеями. "З української політики в широкому розумінні вилучено раціональний елемент" [3].

У відповідь на це Тома Лапичак дає своє визначення політики: це бізнес, завданням якого є закріпити успіхи конкретних інтересів одного і другого партнера, що цю політику ведуть. "Проголошування лозунгів, пароль, стверджування ідеологічних чи світоглядових тез, визначування максимальних і тотальних плянів ... — нічого з політикою спільного не мають" [4, 3].

Актуальними для сьогоднішніх політиків є елементи, що їх, на переконання публіциста, має включати в себе політика. Перший — вона повинна бути дієвою, а не декларативною; другий — дії мають виходити з конкретних інтересів; третій — теорії та ідеї повинні приносити конкретні успіхи; четвертий — існування "рівнорядних" партнерів. До того ж, стверджує Тома Лапичак, політика не може вестися з позицій ідеології, оскільки "не вирішує політики, вона щонайвище може служити політичній акції для досягнення її цілей. Політика ведеться за конкретні речі" [4, 8].



1. Листи до Приятелів. — 1953. — 4.1. — С. 1.

2. Там само. — 1955. — Ч. 12. — С. 7.

3. Там само. — 1960. — Ч.9. — С. 11.

4. Там само. — Ч. 10.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові