Ласкаво просимо

Проблема вивчення та збереження всіх граней християнської культури, яка асоціює ться з культурою європейською, особливо актуальною стає сьогодні, коли світ розколовся на два табори і розділяється не за національними, класовими чи будь-якими іншими ознаками, а за принципами релігійного світосприйняття та розбіжностей у трактуванні філософсько-етичних цінностей. Це припущення нам не здається надто сміливим, бо зараз у глобальному протистоянні Сходу і Заходу більш чітко акцентуються не економічні чи політичні важелі, а світоглядні проблеми. Релігія є тим неодмінним чинником, який формує світогляд людини і суспільства.

Це зрозуміло, бо церква століттями була однією з найважливіших складових частин суспільного життя. Тому ігнорування, недооцінка впливу релігії чи релігійних інституцій на людську думку, свідоме замовчування проблем релігійного світосприймання або заборона ревних відправ і відлучення церкви від державного та суспільного життя можуть призвести до серйозних соціальних катаклізмів і несподівано відбитися на тих формах існування які, на перший погляд, прямо не пов’язані з релігією. Як слушно зазначав американський учений Дж. Мілтон Їнгер: "...релігія не може бути зрозумілою ізольовано від решти суспільства. Релігія є частиною системи, на яку впливають і що сама впливає на економічні і політичні процеси суспільства, сімейні структури технологію, природу спілкування" [1,18].

Сьогодні релігійні питання та суто церковна проблематика стають однією з найпопулярніших тем не тільки для теологічних або наукових досліджень, до них все частіше звертаються у засобах масової інформації [2—5]. Результатом цього процесу стає активне обговорення місця релігії та церкви у розвитку суспільства і особистості, їх ролі у соціальних процесах та рухах, яка стає все більш значущою та активно впливає на політику, культуру, світогляд тощо.

За словами публіциста В. Єленського, "поява таких яскравих та непрогнозованих феноменів, як "теологія звільнення", "моральна більшість" у США, релігійно-політичні рухи у Польщі, на Філіппінах і багатьох ісламських країнах спонукали дослідників звернути увагу... на цю проблему. Релігія стає серйозним фактором політичного життя не тільки мусульманських країн, де іслам набуває виразних рис політичної доктрини, але й все більше впливає на суспільно-політичні процеси країн Північної і Латинської Америки, Південно-Східної Азії та Східної Європи" [2, 15].

Церква як соціальна структура, що коригує, регулює і надихає особистість та суспільство на духовні пошуки в лоні християнства, завжди знаходила адекватні часу і соціальним вимогам засоби впливу на віруючих та взагалі на суспільство. Наприкінці XX — на початку XXI століття однією з наймогутніших і найвпливовіших сил стали засоби масової комунікації, які активно використовуються різними конфесіями у всьому світі. Не є винятком у цьому процесі й Україна. Сьогодні в нашій державі розповсюджуються десятки видань, що належать різним конфесіям, церквам, релігійним організаціям, до них треба додати значну кількість теле- і радіопередач, які разом здійснюють значний вплив на світогляд особистості, а отже, й на формування громадської думки.

Засоби масової інформації та церква стали для масової свідомості одними з чинників, що викликають найбільшу довіру. У травні 2002 року більшість вітчизняних часописів на перших сторінках як сенсаційну подавали інформацію про те, що українські ЗМІ за рівнем довіри поступаються лише церкві. Так, наприклад, у щоденній газеті "Високий замок" зазначалося, що "про це свідчать результати дослідження читацької аудиторії періодичних друкованих видань в Україні, яке провела Українська асоціація видавців періодичної преси. Українським засобам масової інформації довіряє 66 % населення. Церкві — 69% "[6,1].

Нам не здаються вражаючими ці цифри, бо висновки з цього досить сумні — майже половина інформації, що міститься у ЗМІ нашої держави, не викликає довіри в аудиторії. Це може свідчити лише про недосконалу роботу вітчизняних засобів масової інформації, про невисокий авторитет журналістики у суспільстві. Проте не є випадковим факт, що до церкви та ЗМІ рівень довіри у суспільстві найвищий. Тому й, мабуть, релігійні інституції все частіше використовують засоби масової інформації, не обмежуючись лише традиційними для церкви комунікативними засобами, що допомагає не тільки залучати нових адептів, а передусім, впливати на соціальне життя, формувати громадську думку.

Незважаючи на певний вплив на суспільство, ЗМК, що належать релігійним організаціям, не повністю використовують свої потенції, дуже часто поступаючись головним призначенням і цілям — прищеплювати суспільству вищі духовні цінності та ідеали — заради вирішення актуальних, але швидкоплинних проблем. Намагаючись скерувати аудиторію у потрібному на певний момент напрямку, релігійні засоби масової інформації та комунікації іноді вдаються до агітації та пропаганди. Цей процес яскраво виявився під час виборів-2002 в Україні.

Церковні та релігійні періодичні видання, теле- та радіопрограми втягуються у політичну боротьбу, редакційні колективи засобів масової комунікації, забуваючи про мету своєї діяльності, прислуговуються інтересам політичних партій різної орієнтації, маніпулюючи думками читацької аудиторії та формуючи в неї хибні уявлення про роль і місце релігії в суспільстві. Проте вважаємо, що для становлення і розвитку державності в Україні християнські ідеї, споконвічно властиві народу, могли б відігравати роль консолідуючого та інтегруючого чинника. Як стверджує вищецитований нами публіцист, автор щотижневика "Дзеркало тижня": "Християни затребувані політикою не тому, що їх благословляють Церкви, які чекають повернення націоналізованої нерухомості й розширення своєї присутності у різних соціальних сферах. Християни затребувані розумінням катастрофічності політики, що позбавлена надійного морального фундаменту і духовної виправданості" [2, 15].

Ця позиція сучасного журналіста дуже близька за своєю концептуальною спрямованістю до тих цілей і завдань, що ставили перед собою автори "якісних" православних часописів кінця XIX — початку XX століття, які на сторінках періодики обговорювали всі актуальні питання тогочасного життя, політики, культури тощо. Треба сказати, що на шпальтах церковної, зокрема православної, преси цього періоду обговорювали велике коло проблем, що поставали перед суспільством. Це і проблеми соціального розвитку, інтелігенції, виховання правової та національної свідомості, державотворчі питання, проблеми стосунків церкви і держави, українізації богослужіння — і ширше — усієї культури, різноманітні аспекти етичних проблем — від виховання дітей, "жіночого питання", доцільності смертної кари до глобальних філософських питань добра і зла, смерті та безсмертя, пошуків сенсу життя. Питання, що висвітлювалися у цих часописах на християнському підітзунті, дали змогу створити публіцистику вищого гатунку, яка визначається статтями професорів Київської духовної академії В. Екземплярського, П. Кудрявцева, В. Завитневича, В. Агєєва, Л. Соколова та багатьох інших.

Авторами і редакторами сучасних нам православних часописів, теле- і радіопрограм виступають переважно журналісти, які здобули світське виховання та освіту, що за своєю концептуальною спрямованістю відрізняються від релігійних. І це суттєво впливає на зміст журналістської продукції, яка позбавлена необхідного релігійно-філософського підґрунтя, бо таким чином ці ЗМК стають не церковними, а світськими, які присвячені проблемам релігії. Духовні особи, які виступають на шпальтах періодичних церковних видань, сприймають свої виступи як варіант проповіді, теж дуже часто не піднімаючись до теоретичних узагальнень та світоглядних проблем, зосереджуючись на деяких аспектах православного виховання або міжконфесійної боротьби. До того ж тон і стиль таких публікацій дуже часто визначаються надмірним дидактизмом і зайвою патетикою.

Імовірно, що допомогти церковним ЗМК знайти парадигму розвитку, яка б відповідала християнським ідеалам і спонукала суспільство до подальшого вдосконалення, міг би досвід періодики минулого, православної преси кінця XIX — початку XX століття зокрема. Тогочасна православна церква мала розвинену систему періодичних видань, сформовану за аудиторним принципом принципом. Ці часописи дифенціювалися за типом — газети, журнали, листки; за періодичністю виходу — щоденні, кілька разів на тиждень, тижневики, двотижневики, місячники; за належністю власникам чи видавцям — періодичні видання офіційної православної церкви, братств або релігійних товариств, приватні часописи; за читацьким призначенням — науково-богословські, для інтелігенції, церковно-суспільні, місіонерські, для представників окремих професій, для масової аудиторії тощо.

Цей принцип дозволив дійти висновку, що церковна преса була покликана не лише задовольняти інформаційні, духовні, релігійні потреби читачів, але й формувати світоглядні засади суспільства. Дослідження православної церкви за аудиторним принципом дало нам змогу дійти висновку, що вона була сформована як певна система, яка відала ментальності віруючих і водночас характерні національні українські риси та ознаки, що дає можливість розглядати її як самостійну систему православної преси в Україні.

Аудиторний принцип допомагав не лише краще, повніше та доступніше для читача викласти інформацію, але й орієнтуватися в проблемах та інтересах різних читацьких прошарків. Нехтування аудиторним принципом, що спостерігається у всіх без винятку сучасних релігійних друкованих часописах, теле- та радіопрограмах, не розширює їх аудиторію, а навпаки — звужує, бо матеріали подаються узагальнено, занадто прямолінійно, з дидактичними настановами, їх рівень усереднений, а це відштовхує освіченого читача та молодь. Урізноманітнюють картину лише сторінки для дітей, як, наприклад, православній газеті "Начало", проте матеріали, що публікуються там, не завжди відповідають інтересам сучасної дитячої аудиторії.

Захоплення внутрішньоцерковними справами, місіонерською діяльністю, християнським просвітництвом накладає відбиток на концепцію та зміст публікацій у церковних часописах Якщо звернутися до релігійної періодики кінця XIX — початку XX століття, то можемо зробити висновок, що тогочасне духівництво вважало своєю місією не тільки церковні відправи чи поширення православних догм, а передусім, прищеплення суспільству філософсько-етичних принципів, основою яких стало християнство. Тому й у пресі постійно наголошувався етичний принцип, різними були тільки форми його висвітлення, що коливалися та змінювалися залежно від читацької аудиторії. Філософсько-моральні принципи, що базувалися на християнській етиці, були домінантними у тогочасній пресі, вони буквально пронизували всі публікації, яким би темам вони не були присвячені — суспільній або мистецькій проблематиці, науці, політиці тощо.

Морально-етичний принцип як світоглядно-формуючий вважаємо одним із найактуальніших для української журналістики. Сьогодні в ЗМІ на нього майже не зважають. Не приділяють йому належну увагу й ті видання, теле- і радіопрограми, що належать церкві. Засоби масової інформації можуть виконувати багато функцій, проте нині вони обмежуються інформаційною, рекреативною та пропагандистською. Світоглядноформуюча публіцистика залишається осторонь суспільства, а це призводить не лише до падіння авторитету ЗМК, а й до викривлення та спотворення картини світу, яку вони намагаються віддзеркалити. Публіцистичні твори, метою яких є не маніпуляції масовою свідомістю, а формування гуманістичних переконань, підґрунтям яких була християнська філософія, переважали в періодиці православної церкви кінця XIX — початку XX століття.

Православна церква, що функціонувала у зазначений період в Україні, була підкорена Російській державі, перетворена у "відомство православного сповідання", тому й преса, відповідно, змушена була керуватися ідеологічними настановами уряду. Це знайшло свій відбиток у концепції публікацій, їх ідеологічній спрямованості, тематиці та проблематиці. Таким чином, преса православної церкви стала ідеологічним супутником урядової та буржуазно-монархічної періодики, виконувала агітаційні та організаційні функції, маніпулюючи свідомістю мас. Водночас вимоги офіційних церковних кіл і російського уряду до журналістики як до духовного та ідейного керівника суспільства урізноманітнили тематику православних часописів, що сприяло актуалізації публікацій у церковній періодиці, перетворенню її у справжнього духовного пастиря народу. На той час не було жодної значущої грані чи явища суспільного життя, яке б не мало адекватної оцінки на шпальтах церковних часописів.

Преса православної церкви в Україні виконувала також ціннісно-орієнтуючі функції, що особливо повно відбилися в часописах для інтелігентної, критично мислячої аудиторії. Імпульс, наданий офіційною церковною пресою, був настільки сильним, що спонукав православних мислителів та деяких священиків до створення власних періодичних видань, які відзначалися глибоким розумінням проблем народу, лібералізмом та критичним ставленням до існуючих соціальних порядків. Це дозволило нам дійти висновку про те, що діапазон преси православної церкви був досить широким; він перебував між двома полюсами, перший з яких вичерпувався виданнями, що керувалися формулою "Православ'я, самодержавство, народність" і наближалися за концептуальними ознаками до черносотенної ідеології; другий характеризувався часописами, які зосереджувалися на вищих проблемах існування нації, соціуму, на вирішенні гуманістичних питань тощо.

Оцінна функція в церковній періодиці тісно поєднувалася з виховною та організаційною. Виховні завдання реалізувались у багатьох аспектах, а саме: у прищепленні аудиторії християнських засад, у формуванні загальнолюдських принципів існування суспільства та особистості, у критичному осмисленні явищ соціального та політичного життя країни. Більш докладно та повно проблеми, що стосуються преси православної церкви зазначеного періоду, висвітлено та досліджено у монографії автора цієї статті "Преса православної церкви 1900—1917 рр. Культура. Суспільство. Мораль" [7]. Дослідження православної преси дає змогу розширити культурний контекст існування нації, скоригувати знання та сформувати уявлення про деякі історичні процеси та осіб, які були задіяні в них, простежити генезу, розвиток і реалізацію багатьох ідей, що функціонували в тогочасному суспільстві.

Видатний український філософ М. Шлемке-вич писав: "Куди ж веде преса: до культури, чи до підкультури? І одна, і друга мають свої критерії. У культурі ними є цінності правди, краси, добра, справедливості, об'єктивовані в науці, мистецтві, релігії, моралі, порядку життя, а живим знаком їх є освіченість і шляхетність людини. У підкультурі місце освіти займає грамотність, місце шляхетності — пожадливість і сильні локті, а місце ідей та цінностей — фрази, загальники, гасла... У культурі розвиток суспільства спрямований знизу вгору. Підкультура тримається рівнянням вниз. Куди ж скеровує преса наше суспільство?" [8].

Як можна судити з роздумів М. Шлемкевича, суспільству необхідна певна система цінностей, універсальна ідея, яка б допомагала єднанню різних соціальних груп та прошарків. І завдання преси — сформулювати цю ідею, а потім, керуючись нею, вести за собою суспільство. Виникає тільки запитання: куди? Вгору чи вниз?

Про нагальну потребу змінити парадигму сучасних українських мас-медіа неодноразово говорили і писали як журналістикознавці-теоретики, так і практики-журналісти. Так, львівський науковець Й. Лось сформулював напрями, за якими можливо поліпшити загальний рівень ЗМК: "У нинішній період загальної моральної кризи людства... доконечною потребою стає повернення аристократизму в журналістику, стисло — у публіцистику. Маємо на увазі шляхетність мотивації публікацій, створення авторитету плідним ідеям, бажання виявити істину, а не тільки виправдати свої переконання, обнадіювання, порозуміння між людьми і народами... Рятівна ясність правди витворюється величчю духу, добірністю слів, здібністю відчувати істину, чесною дискусією" [9, 144].

На жаль, сьогодні світські засоби масової комунікації лише в деяких аспектах використовують свої потенції. їх функції штучно звужені, що призводить до невисокого рівня висвітлення та аналізу подій, фактів духовного життя, суспільно-політичних рухів, культурно-мистецьких процесів тощо. Сподіваємося, що релігійні ЗМК, що відроджуються в Україні, зможуть заповнити цю нішу та відновити і розвинути на новому етапі ті досягнення вітчизняної журналістики і публіцистики, які були у минулому.

Досвід інших країн світу, в яких церква (а також і церковні засоби масової інформації) висувається на домінуючі позиції у соціальному та політичному житті, свідчить про те, що релігія може стати надійною основою для побудови демократичного та гуманістичного суспільства, засобом для формування громадської думки різних аудиторних груп, а також сильної духовно, а значить, й економічно, держави.