Ласкаво просимо

Одне з чільних місць в українській літературі на межі ХІХ-ХХ століть посідає непересічна постать Богдана Лепкого (1872-1941) — видатного поета, прозаїка і публіциста, критика та літературознавця.

Провідним у діяльності Лепкого було створення великих прозових полотен, оповідань та поезій, проте його різнобічний талант виявлявся також у царині публіцистичної творчості. Митець залишив по собі ще й багато статей різних напрямів.

Відомо, що Лепкий активно дописував до багатьох видань у Галичині та за кордоном, використовуючи різноманітні псевдоніми, ініціали та криптоніми, що їх Василь Лев нарахував аж 38 [1]. Багато передових статей в різних українських виданнях періоду першої світової війни опубліковані без підпису, але авторство Лепкого доводять бібліографічні матеріали, складені Зеноном Кузелею (1924), Євгеном-Юрієм Пеленським (1933, 1943), а потім і Василем Левом (1976).

У творчості Богдана Лепкого знаходимо майже всі жанри публіцистики (публіцистичні, полемічні та проблемні статті, відкриті листи і звернення, огляди подій), які відображають актуальні суспільно-політичні проблеми того часу. Високою художньою цінністю є його мемуари, глибоким знанням фактажу і літературного аналізу відзначаються його рецензії і передмови, а також виступи та доповіді з приводу різних історичних подій і ювілейних дат.

Опрацювання публіцистичного доробку Богдана Лепкого неможливе без аналізу подій та історичних фактів, що передувати виходові письменника на арену національно-політичної боротьби України, зокрема Галичини, де він був одним із найвизначніших представників еліти української нації. Майже за чверть століття до народження Б. Лепкого "весна народів" 1848 року принесла Австро-Угорській імперії, у тому числі і галичанам, скасування кріпацтва та певні політичні права (свободи слова, зборів, друку). Зростає роль українців у китичному житті держави. Демократичні реформи, проведені урядом, та надання східній церкві рівних прав з латинською, піднесло статус греко-католицької церкви, яка взяла на себе роль української національної церкви. Як пише відомий історик І. Лисяк-Рудницький, "східний обряд проводив чітку демаркаційну лінію, що відділяла його вірних від поляків, які належати до латинського обряду; а підлегливість Римові творила забороло проти російського впливу" [2, 157].

У Галичині, яка залишалась економічно відсталим аграрним краєм, з ініціативи та за активної сподвижницької діяльності молодих інтелігентів виникало багато народних товариств, кредитних спілок, кооперативів, відкривались народні доми, хати-читатьні тощо, що й сприяло зростанню почуття людської і національної гідності значного прошарку українців, зміцненню народовського руху та поглибленню зв'язків зі Східною Україною.

Політичному розвою сприяла і та обставина, що конституційний устрій Австрійської монархії давав змогу українцям користуватися певними громадянськими правами — видавати книжки, утворювати різноманітні товариства. Відкрите політичне життя забезпечувало "вишкіл провідників, які набувати майстерності в організаційних справах і парламентських процедурах" [2, 477]. Тоді в колах наддніпрянської та галицької інтелігенції визріла думка про Галичину, що мала, відіграти у визвольному русі визначальну роль для всієї України.

Незважаючи на те, що Лепкий не був політиком ("пишу так, як думаю, не з точки зору рації державної, тільки як голос суспільства"), однак, висловлюючи свої думки, "йдучи за голосом Більше серця, як холодної розваги", він у листах до друзів зумів надзвичайно точно оцінити політичну ситуацію на початку XX століття у контексті "українського питання" [3, 35-36].

У той час, як з-поміж частини інтелігенції поширювалась думка, згідно з якою Відень та Варшава завжди будуть вважати галичан другосортним народом, а лише Росія може дати перспективу розвитку України, Лепкий чітко протиставив свій погляд: "Нам не вільно ширити москвофільських ідей за ніяку ціну і під ніякою покриткою, бо се наша смерть. Хто хоть трохи знає історію, той може переконатися, як ми на тім виходили. Цариця Катерина страх яка була ліберальна, з енциклопедистами листувалася, для козаків палати будувала, а для України була гіршою від Петра Великого. Каже Погодін, що ми до москалів дуже близькі, зі всіх славян найближчі, та якраз в тій близькости велика небезпека. Ви, мовляв, такі нам близькі, що ніякої різниці між нами нема. Значиться, чи б'ють, чи цілують, а все для нас виходить болючо. Тому найкраще держатися здалека" [4, 21-22].

Ось чому публіцист, як і більшість свідомих галичан, вбачав тоді вихід для України в союзі з Австро-Угорщиною. Однією з перших яскравих публіцистичних праць письменника політичного спрямування була стаття "Кидаю слова", опублікована в газеті "Руслан" 23 серпня 1907 року, в якій Б. Лепкий пише про загрозу початку світової війни. Він розуміє, що політичні події, які відбуваються у світі, не проминуть повз наш народ, і закликає будувати незалежну Україну: "Бийте в дзвін, бийте в дзвін на тривогу, щоб збудився малий і великий, щоб до праці метнувся усякий, щоб не було на рятунок пізно, бийте в дзвін, бийте в дзвін, на тривогу!

Гать будуйте кріпку і високу, щоб нас море грізне не залляло, щоби ми у багні не застряли та щоб внуки дідів не прокляли, що не вміли краю боронити, — гать будуйте кріпку і високу!.."

За свідченням сучасників, одним із духовних батьків відродження української ідеї та сподвижників створення Українських Січових стрільців був саме Лепкий: "Колискою Українського Стрілецтва, опроміненою романтикою непосильного збройного зриву, була хата Лепких, при вулиці Зеленій у Кракові" [6, 9-Ю]. Митець-громадянин був переконаний, що для України можна вибороти власну державу лише власними силами. Тому і надавав великої ваги створенню Українського Січового стрілецтва (УСС).

Ще наприкінці 1912 року провідні діячі українських партій Галичини прийшли до згоди, що у випадку війни між Австро-Угорщиною та Росією українці повинні підтримати Австро-Угорщину, яка дасть можливість перетворити Галичину на центр об'єднання всіх українських земель. До цього докладали зусиль створені наприкінці XIX — початку XX століття українські товариства: "Просвіта", напіввійськові "Сокіл", "Січ", "Пласт" та суто військове товариство під назвою "Січові стрільці", що з'явилося в березні 1914 року. 28 серпня 1914 року у Львові було проведено перший огляд цих формувань — "Шевченківський здвиг".

Про ці події Б. Лепкий згадував: "Рік тому назад, трохи більше за рік, великий здвиг у Львові. Вулицями нашого, а прецінь не свого Львова перепливає велика филя (хвиля) народнього одушевлення. Лепетять прапори з малюнками наших великих мужів. Несуть їх хлопські спрацьовані долоні, готові кожної хвилі ціп перемінити на кріс.

Оті, привиклі дивитися в землю, з котрої виростає зерно, підстава їхнього життя, займаються дивним огнем, якби перелетів до них привид світової пожежі, якби до їх краски домішав хто відблиску світо вигостреного оружа...

Не на параду прийшли вони тут, не для зовнішнього малярського ефекту — їх притягнуло діло — велика справа вітчизни... Нараз з-поміж тисячолітньої товпи святочно вбраних, мирних горожан висувається зелено-сірий відділ війська, з карабінами на ременах, з огнем в очах. Се наші перші відділи стрілецькі. Приказ, пуск Гверів, розстрільна. Трах, трах, трах! Падуть на землю — стріляють, встають, гонять вперед, падуть знову і знову зловіщий тріск карабінових Гверів. Малень¬кий образ битви, неначе почуття того, що незабаром сталося..." [5, 4].

Перед тисячним зібранням українців Богдан Лепкий декламував свій вірш "Два голоси", написаний у 1911 році. Передбачення Б. Лепкого збулися. Наступного дня в Сараєво було вбито спадкоємця Австрійського престолу Франца Фердинанда. Це послужило початком першої світової війни, що стала новим етапом в боротьбі за встановлення української державності. Після "вступу" у війну Росії 2 серпня 1914 року українські політичні партії Галичини об'єдналися у Головну Українську Раду, яка зі сторінок "Діла" заявила, що Росія є "історичним ворогом України", війна "кличе український нарід стати однодушно проти царської імперії... Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України". У ті ж роки було створено Центральну Бойову Управу, яка дістала дозвіл на формування легіону Українських Січових стрільців у кількості двох тисяч. А добровільно до УСС зголосилося майже 28 тисяч чоловік, яких вистачило б для формування двох повнокровних піхотних дивізій.

З перших днів війни російські війська пішли в наступ і вже 12 серпня увійшли в Тернопіль, а у вересні вже були у Львові. Прийняття присяги Січовими стрільцями відбулося на привокзальній площі у Стрию, січовики вимагали виключити слова про вірність монархії і заявляли, шо п штандартами будуть боротися за вільну Україну.

Та про ці останні події Богдан Лепкий навряд чи знав — війна застала його під час літніх вакацій у Бориславі у швагра О. Лішинсьиого. Сподіваючись, що російські війська не захоплять Карпати, поет поїхав разом зі сім'єю до Яремчі. де продовжував працювати. Там. у готелі, залишився рукопис його драми "Мотря", який згорів після попадання російського снаряду в готель. Спершу через Карпати письменник потрапив до Угорщини, де місяць пробув у містечку Шатмарі (тепер Сату-Маре, Румунія), а звідти через Будапешт — до Відня.

Відень того часу був центром українського політичного і громадсько-культурного життя. Коли туди приїхав Лепкий, ним, як й іншими біженцями, заопікувався "Союз визволення України". Там було вже багато знайомих: Олександр і Філарет Колесси, Василь Щурат, Василь Пачовський, Петро Карманський, Ярослав Веселовський, Володимир Дорошенко, Олександр Барвінський, Кирило Студинський, Кирило Трильовський та ін.

"Союз визволення України" ще до приїзду Лепкого 5 жовтня 1914 року почав випускати "Вістник Союза визволення України", редакто¬ром якого був Омелян Бачинський. Це видання, що виходило 2-4 рази на місяць, уже в першому номері опублікувало платформу СВУ, яку підтримали Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський, а найпершими — О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк, А. Жук.

Публікації у "Вістнику СВУ" інформували про події на фронті, піднімаючи бойовий дух Січових стрільців — борців за волю України, що повертають прадідівські традиції і є визволителями України. У кожному номері газети, починаючи з кінця 1915 року (ч.7-8) є вірші чи оповідання Богдана Лепкого.

Одним з найвизначніших творів публіцистики Б. Лепкого періоду першої світової війни можна вважати звернення "До Січових стрільців", опубліковане в числі 19-20 (травень-червень) 1915 року після кривавих Боїв на Маківці в Бескидах – першої великої спроби галицьких Січов стрільців зупинити наступ царських військ.

Немов би продовжуючи свої думки зі статті "Кидаю слова" (1907), Богдан Лепкий у зверненні "До Січових Стрільців" порівнює війну з бурею, що повстала, що повстала після тривалої, гнітючої, нестерпно тяжкої тиші: "Дарма впиваєш свої очі в темряву, бачиш одно: підходить небувала туча; дарма ухо посилаєш на звідти – чуєш одно: підземний, зло віщій гук, рев страшних його здержувальних сил, які ось-ось розсадіть культуру та почнуть дике діло руїни. Щось грізне, довгоочікуване та невмолиме, щось чого ми ждали і боялися, кликали й зроджували, бажати і ненавиділи, явить ся за хвилину перед нашими оторопілими очима у всій своїй крівавій, осліплюючій величи" [5, 3].

Поет згадує про відозви Української Ради, що мов білі чайки розлетілись над нашим краєм створювати відділи Січових стрільців—добровольців: "Ворог іде — виходіть на стрічу".

Із вдячністю поет говорить про тих, що хотіли стати до лав стрільців, "та не всім припала честь остати та витрівати при тім великім ділі. Не ваша вина... Історія прийме намір за вчинок — побачите!" Уже відомий як поет світового рівня, в цій статті-зверненні Богдан Лепкий демонструє непересічні здібності публіциста: "Ви били ся й гинули без зайвого шуму і лишнього ефекту, як на борців пристало. — Честь вам за це! Честь, — бо хіба ж нас стати на дяку?" [7, 4]

Закінчується звернення впевненістю, що справа, за яку боролись Січові стрільці, вічно житиме в пам'яті українського народу. Лепкий був одним із тих українських патріотів, які вважали, що успіх боротьби за незалежну державність залежить як від міжнарод¬ної ситуації, так і від нашої власної сили. Всі надії були на боці Українських Січових стрільців — борців за волю України. Для Лепкого вони були джерелом надії та оптимізму. У зверненні "До Січових Стрільців" після їх історичної перемоги ; бою на Маківці в травні 1915 року він пише: "Ви наш, державний прапор, столочений копитами наїзника і оплюгавлений слиною перевертня, підняли з велелюбного шляху, випрали у власній крові, освятили жертвою і заткнули на шпилях ідеалу, щоб бачили його свої і чужі, далеко й далеко! Ви цілому світові дали доказ, що там, де рішається доля культури, Україна не стоїть з заложеними руками, що в боротьбі за визвіл народів є вона не видавцем постороннім, а союзником вірним" [7, 4].

"Не ті ми стрільці, що спочатку були. Ми змужніли, загартувалися, набрали залізної впертості. Витворюється у нас щось з давнього козацтва. Поезія крові і могил товаришів наших, що полягли в горах високо, в лісах смерекових. Поезія смерті і боїв, і слави. Уміємо глядіти спокійно смерті в очі. Про життя байдуже, бо знаємо, що посів крові ніколи не гине. Ідея, що їй у жертву кров пролито і життя віддано, ніколи не вмирає і з історичною конечністю мусить побідити. Ні крихітки у нас песимізму. Віримо, що хоч ворог все до тла знищив, а остала лиш могила Шевченка і огненне Франкове пророцтво — то ще ніщо не пропало..." [8, 120].

На підтвердження слів цього звернення стрільці складають присягу, про що у "Червоній калині" опубліковано репортаж Лепкого "Прися¬га українських січових стрільців" з віденської запасної сотні УСС під проводом доктора Никифора Гірняка. У третьому збірнику "Ще не вмерла Україна", що адресований широкому українському загалові, об'єднано шість національно-революційних пісень, гімнів і маршів.

Життя було важке, роботи дуже багато і, як дивувався Зенон Кузеля, "коли Лепкий міг знайти час і настрій, щоб написати стільки, як написав 1914-1915 років у Відні?" [9].

На жаль, публіцистичну творчість Лепкого не можна вважати повністю дослідженою через заборону комуністичним режимом об'єктивного вивчення архівних документів. І тільки зараз вільний доступ до архівних матеріалів як в Україні, так і за її межами, дає можливість оцінити історичні події, що відбувалися, глибоко їх осмислити, по-новому оцінити та зробити конкретні висновки.