Ласкаво просимо

Проблеми реформування медіаосвіти в країнах Східної та Південно-Східної Європи

УДК 070.001

Майкл Фолі (Michael Foley) – викладач журналістики Дублінського Інституту Технології. Викладав журналістику в країнах Східної та Південно-Східної Європи з середини 90-х років минулого століття. Працював у Міжнародній Федерації журналістів у Східній Європі. На теперішній час консультант проекту модернізації навчальних курсів у Київському національному університет імені Тараса Шевченка та ще двох українських університетах.

У статті розглядаються проблеми журналістської освіти в країнах Східної та Південно-Східної Європи.
Ключові слова: журналістська освіта, Східної та Південно-Східної Європа, проблеми.

Michael Foli (Michael Foley) is a teacher of journalism of Dublinskogo Institute of Technology. Laid out journalism in the countries of East and South-east Europe from middle of 90th of the last century. Worked in International Federation of journalism in East Europe. On a present tense a consultant is on the project of modernization of educational courses in Kievan national university of the name of Tarasa Shevchenko and two Ukrainian universities.

In the article the problems of journalistic education are examined in the countries of East and South-east Europe. Key words: journalistic, East and South-east Europe, problems.

Минуло 17 років звідтоді, як розпався комуністичний режим у країнах Східної та Південно-Східної Європи і близько 17 років – як було ініційовано проведення тренінгів для журналістів та реформування мас-медіа. За цей час було витрачено чимало коштів на навчання, яке проводилося західними журналістами, тренерами та викладачами, і в якому брали участь тисячі журналістів згаданих країн. Сьогодні, за деяким винятком, в журналістиці цього регіону все ще бачимо безліч проблем, таких, як відсутність професіоналізму, недостатнє усвідомлення самими мас-медійниками необхідності працювати з достовірною і точною інформацією, хабарництво та нерозуміння працівниками ЗМІ ролі журналістики тощо. За звітом IREX (Міжнародний центр дослідження та обміну) ситуація в Болгарії у 2001 рік була така: "Журналісти уникають дискусії. Вони погоджуються з політикою видавництва, остерігаються кривдити високопосадовців, бояться переслідувань та фізичної розправи. Журналісти реагують на події відповідно до позиції посадовців, а не громадськості". Далі у звіті говориться, що "отримання грошей та подарунків за певний формат висвітлення одних подій і невисвітлення інших часто вважається нормальною практикою журналістів. Як правило, межа між журналістикою і рекламою розмита, а довіра громадськості щодо впливовості мас-медіа слабка".

Один із провідних академічних медіа-експертів регіону, Петер Гросс, так прокоментував цю ситуацію:
... незважаючи на те, що в цьому регіоні в процесі підвищення професійного рівня журналістів було досягнуто певного прогресу, журналістика в цілому все ще не відповідає західним стандартам. Схильність мас-медійників до пропагування, ігнорування ними професійних стандартів та етики – це ті тенденції, що залишилися від часів комуністичної епохи та були вдосконалені й загартовані комуністичним режимом, з усіма його крайнощами та досвідом... [1]".

Як зазначає Гросс, тут ідеться не тільки про Болгарію, – така ж ситуація, а часом ще й гірша, спостерігається в багатьох інших країнах цього регіону. Що тут дивує, то це чому стільки зусиль і коштів було змарновано на створення медіа, не здатних відповідати за якість своєї роботи та не здатних зміцнити демократію у своїй країні? Деякі спостерігачі вважають, що причиною цього стала короткочасність самих тренінгів, неспроможність журналістів дотримуватися нових стандартів та, до певної міри нерозуміння самими тренерами культури й специфіки країни, де їм доводилося працювати.

Зі слів Олександра Ангелова, Генерального секретаря Спілки журналістів Болгарії, після проведення десятків семінарів упродовж декількох років, усе ще відчувається своєрідний голод – а саме: бракує контактів та обміну досвідом. Експерти з тренінгів у Східній та Центральній Європі бачать тут три причини: самі навчальні сесії були дуже короткими й занадто теоретичними за змістом; часом спостерігалося цілковите незнання тренерами ситуації в країні, де їм доводилося працювати, а також викладання абеткових істин журналістики досвідченим професіоналам, що принижувало гідність учасників тренінгу [2].

Складнощі та обмеження в медіа-навчанні

Як тренери ми проводимо таку політику: саме репортери та їхні редактори мають вирішити, чи вводитимуть вони свою організацію у суперечливу ситуацію. Урешті-решт, саме вони ризикують, саме їх можуть застрелити чи … саме до них можуть навідатися озброєні охоронці кримінальних авторитетів... [3].

Отже, це умови, які впливають на журналістику, і вони, як вважається у звіті Nieman, мають фінансове та кримінальне підґрунтя. До цього списку вважаємо за доцільне додати ще культурне та історичне підґрунтя. У навчальному процесі робиться наголос на залученні до участі в програмах певної кількості академічних викладачів, особливо американських. Але, найбільше тренінгів було запропоновано агентствами розвитку, що були засновані такими міжнародними організаціями, як USAID, EU та ін. Чимало програм акцентували увагу на вдосконаленні саме професійних навичок журналістів, тому більшість наставників працювали переважно як журналісти, консультанти та тренери, а не як педагоги. Далі. Щодо списку організацій, залучених до програми медіа-навчання і розвитку. Хоча його складено не в повному обсязі, все ж він дає змогу побачити масштаб участі в навчанні мас-медіа посткомуністичних країн.

Фонд Gannett – Агентство Інформації США – Американська Асоціація Редакторів Газет – Голос Америки – Хартія 77 – Німецька Фундація Marshall – Міжнародна Федерація Видавців Газет – Фонд Soros – Reuters – Internews – Фонд Myers (Австралія) – UNESCO – Трансатлантичний Діалог європейського мовлення – Центр вивчення війни, миру та медіа новин – Агентство Міжнародного Розвитку США – Світова служба BBC – Європейський Центр Журналістики – Організація Безпеки та Співробітництва в Європі – Міжнародний центр дослідження та обміну (IREX) – Міжнародна Федерація Журналістів (IFJ)

Зміст навчальної програми складався з таких елементів, які свідчили про тріумф капіталістичного ладу на глобальному рівні; кінець холодної війни; дискредитація нового світового інформаційного та комуністичного порядку, а також домінування західного підходу до журналістики та викладання журналістських дисциплін. Тут бачимо західну парадигму, що полягає в об'єктивному та вільному висвітленні фактів, тобто: подавання подій як збалансованої інформації, де є різні думки/ інтерпретації різних фактів; інформація та коментарі представлені з різних боків та з посиланнями на різні джерела; і водночас у статті не представлені погляди та почуття автора. Отже, немає, таким чином, жодного підтексту. Така модель відома як англосаксонська, і саме її журналісти з країн Східної та Південно-Східної Європи вивчають під час тренінгів.

Мета тренінгу – зміцнити демократію, але є ще й інша причина – ідеологічна, яка асоціюється з просуванням вільного ринку. Так, Міхал Коман з Бухарестського університету вважає, що "мас-медіа посткомуністичних країн відчули не тільки потужний прихід іноземного капіталу, а й, що значно важливіше, поширення західної програми. На 1995 рік у таких країнах, як Болгарія, Румунія та Росія, на програми, профінансовані на кошти західних інвесторів припадало понад 40 відсотків мовлення …." [4].

Потужний прихід західного капіталу означає появу великої кількості нових медіа організацій, заснованих на кошти Заходу, зацікавленого також купити мас-медіа колишнього комуністичного режиму. В Болгарії, наприклад, західні партнери, включаючи Rupert Murdoch's News Corp, володіють bTV, а Німецька медіа-група, Westdeutsche Allgemeine Zeitungsgruppe (WAZ) володіє газетами "24 Часа" і "Труд". На ці дві газети припадає близько 80 % ринку друкованих видань Болгарії. Швейцарські та російські комерційні кола придбали інші друковані видання. Це тільки один приклад, а тим часом у колишніх комуністичних країнах бачимо безліч подібних історій.

Отже, виходить, що деякі з найбагатших західних медіа-компаній поширили свою діяльність на країни Східної Європи, де журналісти безкоштовно навчаються за принципами західних стандартів журналістики та за підтримки західних донорів.

Тренери, що їх агенції найняли на роботу, ніколи не виступають як журналісти в країні, де вони працюють, адже їм було доручено передовсім поширення західних стандартів журналістики. Навіть якщо у них і виникає таке бажання, то вони ризикують бути дискваліфіковані за ці дії. Лише зрідка тренери можуть говорити мовою країни, де вони працюють. Крім того, вони часто недостатньо знають специфіку місцевої журналістики, її історію, а також майже не орієнтуються в політичній ситуації, в якій працюють люди, котрих вони навчають. Тому деякі їхні поради, що можливо, були б актуальні в Західній Європі чи США, могли завдати реальної шкоди місцевим журналістам, втягнувши їх у клопоти з поліцією, силами безпеки або злочинцями. Так, авторові цієї статті, коли він працював у Білорусі в рамках навчальної програми американського агентства протягом останніх декількох років, було запропоновано навчати журналістів відповідно до стандартів газети New York Times. Але траплялися майже анекдотичні ситуації, коли офіційні кола робили спроби втручатись у тренінгові схеми, щоб забезпечити собі бажані результати. Так, деяких тренерів звільняли або не продовжували їм контракт, якщо вони починали занадто близько спілкуватися з місцевими журналістами чи з місцевими журналістськими організаціями.

Два викладачі журналістики з американського університету, Річард Шафер та Ерік Фрідман, написали про свій досвід роботи в Узбекистані, колишній радянській республіці Центральної Азії. Вони працювали в цій країні, намагаючись викладати принципи демократичної журналістики, і дійшли висновку, що заборони, найвірогідніше, були пов'язані з непрофесійним підходом до наявних проблем міжнародних відносин, історичних обставин та позиціонування країни у світовій економіці [5].

Професори були занепокоєні неоднозначністю свого становища, а проте знайшли вагому причину для продовження контракту і викладання "демократичної журналістики": Звісно, як американці, ми дотримувалися основного припущення: всі люди сумують за індивідуальною свободою, яка є основою нашої системи, що передбачає відкритий доступ до інформації завдяки існуванню порівняно вільного характеру преси [6]. Договори з міжнародної журналістики, на які вони спираються, ґрунтувалися передовсім на англійській та американській моделях [7]. Обстоюючи цю позицію, вони свідомо відкидають будь-яку альтернативну думку та посилаються лише на цитати з Джона С. Мерілла, який вважає, що наполегливість, з якою медіа скрізь асоціюються із західними капіталістичними й плюралістичними медіа-структурами, є "звичайно не тільки самовпевненим та етноцентричним твердженням, а й спотворює інтелектуальне уявлення реальності, де культури та цінності, які становлять їхню основу, відрізняються одна від одної, де національний розвиток і сподівання громадян теж відмінні одне від одного" [8]. Ще одна проблема полягає в тому, що навчальна та професійна модель стала основною для країн Східної та Південної Європи після розпаду комуністичної системи. Ця подія сприяла від'їзду найкращих і найталановитіших журналістів за кордон, оскільки вони вірили, що матимуть змогу опановувати так звані "західні стандарти". Сумно, але чимало студентів планувало працювати за кордоном. Вони хотіли й надалі розвивати свої медіа-навички та працювати при цьому в Європі, Японії чи Сполучених Штатах, але тільки не в Узбекистані [9].

Інші фахівці, які навчалися журналістики за стипендією МА в Сполучених Штатах, вважають, що вони занадто освічені, аби працювати за невелику платню, а тому й далі шукають донорів для проходження ще одного курсу тренінгу чи намагаються працювати у фінансованих заходом медіа-центрах чи центрах розвитку медіа, тим часом єдина їхня функція – це отримання коштів від західних донорів та організація тренінгів з журналістики за англо-саксонською чи західною моделлю. Професійні тренінги теж можуть мати ілюзорний вплив на медіа та телестанцій, журналів і газет із дуже високим виробничим потенціалом, під якого, на жаль, маскується й некваліфікована журналістика. Ще одна проблема – це кількість журналістів, які потребують навчання. Незважаючи на значну підтримку західних країн у розвитку журналістської освіти та проведенні короткострокового професійного навчання, більшість молодих журналістів одержують необхідні знання під час тренінгів на роботі [10].

Є також проблема і в тому, що саме треба викладати. Коли тренери розповідають про демократичну журналістику, західні стандарти чи англо-саксонську модель, цілком імовірно, що ніхто не знає достоту, про що саме йдеться і що мається на увазі. Коли журналістів зі Східної Європи навчають відрізняти факти від думок чи то слухати заяви Скотта, що факт – це святе, а коментар – вільний у західних країнах насправді немає такої моделі, адже в цей самий момент якась бульварна газета галасує по всіх усюдах, висловлюючи свою точку зору, а Фокс Ньюз скасовує будь-які претензії щодо об'єктивного подання матеріалу. Тоді виникає напруга й непорозуміння між США та більшістю Європейських країн і виходить, що модель американської школи журналістики така ж чужа Франції, як і Україні чи Болгарії. Створити ідеальну модель, яка б просувалася багатьма, а не лише американськими агенціями, проблематично, оскільки навряд чи вона взагалі існує в природі. Однак живе потреба у створенні такої нової моделі, яка вимагатиме обмеження теоретичної моделі тренінгу з тим, щоб працювати з університетами цього регіону. Колись утвердилася традиція викладання журналістики в університетах, – ще за часів створення факультету при Московському державному університеті у 1947 році. Але тоді пропонувалися старі моделі викладання, тож під тиском західних агентств медіа-розвитку ці університети зникли.

Було реалізовано декілька проектів через згадану програму Фулбрайт і програму обміну університетів, яка фінансувалася ЄС. Більшість із них на даний момент переважно університетські, аніж медіа-програми. Деякі з програм пов'язані з приватними університетами, такими, наприклад, як Американський університет у Болгарії, де викладання ведеться англійською мовою з незначним урахуванням специфіки мас-медіа чи традицій викладання в Болгарії.

Одним із перших показників, які могли б змінити ситуацію, став проект, започаткований у 2004 році за участю програми ЄС із технічної допомоги та вдосконалення професійних стандартів журналістики (Болгарія). Головною метою програми стало зміцнення незалежності мас-медіа через удосконалення професійних журналістських стандартів та зміцнення демократії в Болгарії, що було неодмінною умовою вступу країни до ЄС. Учасниками проекту були Світова служба BBC; Центр Медіа Розвитку (Софія); Міжнародна Федерація журналістів; Лейпцігський Університет та Дублінський Інститут Технологій.

Цей амбітний проект мав на меті навчити 300 журналістів і створити систему саморегулювання, аж до впровадження коду журналістської практики та комісійних заохочень або покарань; запровадження стратегії щодо людського ресурсу медіа-організацій, а також уведення сучасного навчального курсу на факультеті журналістики та масової комунікації (FJMC) в Університеті Софії. Першу програму з фаху "Журналістика" в Університеті Софії було започатковано в 1952/3 роках, через п'ять років після того, як у 1947 році створили першу в СРСР навчальну програму в Московському університеті. У 1968 році в рамках факультету слов'янознавства народилося окреме відділення журналістики і залишалося ним до 1974 року, коли було засновано окремий факультет журналістики. У 1991 році його перейменовано на факультет журналістики та масової комунікації [11]. Навіть сьогодні програма FJMC, яка все ще існує після розпаду комуністичного режиму, має чимало специфічних ознак навчальних планів, розроблених у Радянському Союзі за часів Другої світової війни. Ця програма спрямовувалася на виховання таких журналістів, які відповідали б моделі, описаній Коліном Спарксом: Журналістика не працювала за принципами об'єктивності й чесності, як це робилося на Заході, зокрема в мас-медіа США. Функція журналістів полягала в тому, щоб за допомогою своїх матеріалів пояснити аудиторії ідеологію влади, а також навчити її будувати новий соціалістичний лад [12].

Університет Софії пропонує п'ятирічну програму зі ступенем MA після його закінчення. Програма все ще надміру затеоретизована з мінімумом викладання журналістської практики. Забезпечення навчального процесу обладнанням, необхідним для реалізації сучасної програми, було теж проблематичним. Бракувало комп'ютерного та звукового устаткування, фотоапаратів, телевізійних систем, мобільного зв'язку, а щодо техніки для запису, то її не було взагалі. В університеті працювали по-справжньому дуже висококваліфіковані викладачі, дехто з них мав і практичний досвід, але не було знавців сучасної програми викладання.

За проектом упродовж двох років було організовано низку семінарів з модернізації навчальних планів, ознайомлення викладачів із сучасною технікою, проведено семінари в Лондоні, на яких викладачі журналістики та тренери мали показати практичне застосування набутих навичок. Було організовано низку конференцій, крім того викладацький штат мав змогу відвідати школи журналістики по всій західній Європі з метою дослідити навчальні плани цих закладів. Не обійшлося також без проблем. Деякі представники академічного штату весь час вельми підозріло ставилися до програми, місцеві медійні організації робили наголос на практичних вправах; деяким учасникам проекту теж було незвично працювати з представниками академічних установ, тож вони вважали за потрібне більше зосередитися на практичних елементах. Той факт, що ніякого бюджету для устаткування не було передбачено, означав, що такі важливі ланки, як, наприклад, робота електронної журналістики, під час навчання можуть навіть не розглядатися.

Остаточний звіт містив низку рекомендацій, більшість із них була пропонована академічним штатом. Зокрема рекомендувалося:

– розробити довготривалу стратегію модернізації навчальних планів;

– створити модель, яка поєднувала б у собі 50/50 теорію та практику з достатнім обсягом необхідних ресурсів;

– працювати над втіленням Болонського процесу та дотримуватися критеріїв якості;

– реформувати й скорочувати старі навчальні курси;

– провести навчальні тренінги штатних викладачів за новими навчальними курсами;

– провести безперервне оцінювання проекту протягом 3 років;

– ввести викладання іноземних мов як невід'ємної частини навчальної програми;

– створити студентські газети й радіопередачі, а також організувати роботу в студентській телестудії для вдосконалення процесу викладання;

– придбати необхідне обладнання.

Часом закрадається сумнів, чи болгарський варіант аж такий бажаний. Схоже, його запропонували, головним чином, для того, аби дозволити академічному штату викладачів повністю ввести в дію рекомендації з фінального звіту проекту щодо модернізації навчальних планів. Згодом натавники модернізували свої індивідуальні програми, а також створили асоціацію викладачів журналістики Болгарії, а чимало з них отримало нові моделі навчальних планів та нові методики викладання тощо. Факультетові теж було надано допомогу в здійсненні змін, необхідних для впровадження Болонського процесу.

Отже – чи отримали ми урок із досвіду Болгарії, який мав запропонувати альтернативу до моделі навчання, щоб зміцнити журналістику та зробити її професійнішою в країнах Східної і Південно-Східної Європи з перехідною формою демократії? Щодалі, то більше школи журналістики в Західній Європі прагнуть виховувати фахівців, здатних мислити й використовувати найкращий досвід, бо вони добре освічені. Вони навчилися абсорбувати сучасне життя і мають нагоду запропонувати альтернативу, оскільки навчилися бути критичними та порушували питання не тільки в політичній чи економічній сфері, а й стосовно своєї професії також. Критично настроєні журналісти нагально потрібні в країнах з перехідною демократією, і тільки університетам до снаги готувати таких спеціалістів. Університети Східної Європи можуть діяти в партнерстві з університетами Західної Європи, тому що існують академічні традиції обмінів, конференції та інші зв'язки на місцях. Університет може випускати велику кількість молодих журналістів, яка, в остаточному підсумку, стане більшістю серед меншості в кожній окремій країні.

Університети як публічно фінансовані осередки культури, формують і інтерпретують саму культуру. Якщо журналістика стосується таких речей, як точність, перевірка даних, а також інформування та формування громадської думки, запровадження таких цінностей мусить мати місце в межах інтелектуального контексту, який стане новим викликом журналістики в межах параметрів цих цінностей. Західні школи журналістики можуть забезпечити одну складову співпраці, навчаючи, розробляючи навчальні курси та налагоджуючи контакти; університети як громадські опікуни можуть гарантувати певну відповідність журналістики міжнародним стандартам освіти, виступаючи як елемент значно ширшого процесу освітнього таі культурного обміну. Усе ще є потреба вкладати кошти в короткочасні курси для викладання нових або трансформації старих навичок. Проте, якщо з'явиться щось нове, як це демонструють такі країни, як Болгарія, Україна, Росія або будь-яка інша країна, це може статися тільки тоді, коли ми не розглядатимемо журналістику як засіб для розширення ринку, працюватимемо в рамках культурного розвитку над утвердженням демократії та забезпеченням людей необхідною інформацією, яка подається у зрозумілому та доступному їм вигляді.

1. Gross Peter (1996) Mass Media in Revolution and National Development, the Romanian Laboratory. Iowa state university press. P43.

2. Ognianova, Ekaterina, Farewell to Parachute Professors in East-Central Europe, Journal of Mass Communication Education, Spring 1995, 50/1 p36.

3. Fleeson, Lusida, Training Journalists in Foreign Countries, Nieman Reports, Summer 2005, Nieman Foundation, Harvard University.

4. Coman, Mihal, "Development in Journalism theory About Media "Transition" in Central and Eastern Europe 1990–1990. Journalism studies vol 1 no 1 2000 p 41.

5. Shafer, Richard and Freedman Eric, "Obstacles to the Professionalisation of Mass Media in Post-Soviet Central Asia: a case study of Uzbekistan" Journalism Studies, Vol 4 number 1 2003 p 93.

6. Ibid

7. Ibid

8. Merril, John C (2002) "Chaos and order: Sacrificing the Individual for the Sake of Social Harmony" in: Joseph B Atkins (ed) The Mission, Journalism Ethics and the World: Iowa State University Press. Quoted in Shafer and Freedman 2003 p 93.

9. op cit p 9.

10. Coman, Mihal, Developments in Journalism Theory Ablout Media "Transition" in CentralandEastern Europe, 1990–1999. Journalism Studies Volume 1, number 1, 2000 p.

11. Catalogue (2004) of St Kliment Ohridski, University of Sofia, University Press, Sofia.

12. Sparks, Colin, (1998) Communism, Capitalism and the Mass Media, p 43 London, Sage.