Ласкаво просимо

Проблеми стандартизації журналістської освіти

д. філол. н., проф.
УДК 070. 37: 303. 024. 3

Доконаним фактом нашого часу є існування світового інформаційного простору, який виходить за межі країни, регіону, який є витвором цивілізаційного розвитку на нашій планеті. Цей простір тримається на трьох чинниках: технічному ресурсі, що є запорукою існування глобальної світової інформаційної системи, людському ресурсі, який використовується для забезпечення інформацією глобальної системи та її підтримки, і розподільчої та управлінської системи, яка спрямовує інформаційні потоки і розподіляє їх, надає пріоритети. Ця система є кібернетичною і має людську подобу, але може включати в перспективі програмні засоби у вигляді експертних систем, що моделюватимуть людину і будуть за неї приймати рішення. Журналісти є частиною того людського потенціалу, від якого великою мірою залежить стан світового інформаційного простору як глобальної системи. Однозначно людський потенціал має постійно підтримуватися і поновлюватися. Ось тут ми і вступаємо у сферу підготовки кадрів, але паралельно вступаємо у світ дилем та проблем.

Перша дилема. Журналісти, як частина людського потенціалу, мають розглядатися у ролі людського ресурсу чи частини розподільчої й управлінської системи у світовому інформаційному просторі? Кого ми готуємо — кадри, які використовуються, чи кадри, які використовують і ведуть інформаційну політику?

Друга дилема. Іти по шляху входження в світовий інформаційний простір чи бути поза його межами, витворювати свій світ, свою систему поширення інформації?

Україна обрала шлях підготовки журналістських кадрів, які здатні формувати громадську думку, а не використовуватися кимось і бути підручним засобом впливу на громадську думку. Це записано в освітньо-кваліфікаційних характеристиках на бакалавра, спеціаліста і магістра журналістики. Тобто ми відмовилися розглядати журналістів як людський ресурс, а розглядаємо їх як самодостатніх людей, що є спеціалістами з питань комунікації та інформування, здатних забезпечувати суспільство інформацією і вести інформаційну політику.

Україна йде по шляху входження у світовий інформаційний простір, а не по шляху самоізоляції, бо останнє може викинути її за межі людської цивілізації і залишити на задвірках історії або підпорядкувати і розчинити її у світовій інформаційній системі. Закони глобального розвитку диктують нам цей вибір.

Входження у світовий інформаційний простір і глобальну систему означає підпорядкування цій системі, її стандартам і правилам гри. Тут і виникає проблема національної ідентичності, самовизначеності, тут чинні правила сильнішого-слабкішого. Але тут чинні й правила рівноправності та поваги, якщо людський потенціал і технічний та людський ресурси здатні конкурувати у світовому інформаційному просторі. Проблема виникає тоді, коли ми не здатні конкурувати. Конкурентоспроможність є запорукою національної безпеки, бо наша безпека у забезпеченні самих же себе технічним і людським ресурсом та людським потенціалом, здатним професійно вести інформаційну політику й конкурувати на світовому інформаційному ринкові.

Екстраполюючи сказане на систему підготовки журналістських кадрів, ми змушені застосувати стандарти підготовки журналістів у світовій інформаційній системі, не забуваючи про свої освітні традиції.

Очевидними є два підходи у світовій практиці підготовки журналістів як до фахівців сфери комунікації (це комунікативна модель підготовки кадрів) або як фахівців інформаційного виробництва (інформаційно-виробнича модель). Комунікативна модель підготовки журналістів дозволяє розглядати їх як той людський потенціал, який здатен керувати інформаційними потоками, розподіляти їх, а не бути виконавцем волі інших. А інформаційно-виробнича модель підготовки журналістів навпаки спрямована на формування людського ресурсу, який можна використовувати для досягнення комунікативних цілей. Ця модель повинна використовуватися лише як компонент комунікативної.

Світова практика підготовки журналістів свідчить про тенденції з акцентом на професіоналізації та спеціалізації праці журналіста, з одного боку (США, Східна Європа, Китай), а з іншого — з акцентом на її творчому характері та відсутності спеціалізації (Німеччина, якоюсь мірою Швеція). Хоч не можна сказати, що в тій же Німеччині відсутній підхід до журналіста як професіонала чи у нас як до творчого працівника. Тут даються взнаки освітні традиції, освітня культура, суспільний погляд на журналістику як явище і роль журналіста в суспільстві. Україна обирає шлях професіоналізму та спеціалізації журналістської праці, з урахуванням того, що процеси високої технологізації інформаційного виробництва вимагають від журналіста не тільки вміння володіти словом, а й вміння користуватися інформаційними технологіями і вміння майстерно виготовляти якісний інформаційний продукт, розуміючи його призначення в масовій комунікації. На перший погляд, це шлях такого собі медіа-бізнесу (як шоу-бізнесу, коли роль співака, його талант, його майстерність використовуються як предмет бізнесу). Але нашій національній свідомості чужий медіа-бізнес. Дозвольте навести спостереження студентки-першокурсниці, висловлене у формі запитання: чому швачка може продавати свою працю, ми купуємо її витвір і не називаємо за це її повією, а журналіста, який бере гроші за створення інформаційного продукту на замовлення, ми таким словом називаємо, але ж і то продукт і то продукт? У тім-то й річ, що споживач (даруйте, читач) бачить суттєву різницю між продуктом швачки і продуктом журналіста. Продукт швачки не впливає так на емоційно-вольову, інтелектуальну, мотиваційно-цільову сферу читача-споживача, як впливає інформаційний продукт. Різниця саме в слові інформаційний. Це особливий продукт, який впливає на найінтимнішу сферу людини — її психіку та емоції. Тому медіа-бізнес у чистому вигляді для нас невластивий і ми готуємо не просто медіа-бізнесменів, а виробників інформаційної продукції, які своє виробництво присвячують служінню масовому спілкуванню і повинні більшою мірою, ніж швачка, нести відповідальність перед людьми за свою продукцію і бути не замовниками продукції, а її власниками та використовувати інформаційну продукцію за призначенням, дотримуючись, зокрема, морально-етичних принципів.

Важливим питанням є питання якості інформаційного продукту. Світова журналістика тут рухається у двох напрямках: якість як сенсаційність, оперативність, збалансованість інформації у розумінні пропорційності, наприклад, позитиву-негативу без уваги до достовірності й точності (іноді журналістика США) і якість як глибинність дослідження фактів, збалансованість інформації, але достовірної й точної (журналістика, наприклад, Німеччини). Таким чином, можна готувати журналістів, озброюючи їх науковими методами пізнання соціуму, суспільного життя, вивчення громадської думки, її моніторингу, демоскопії, вважаючи журналістику наукою про життя суспільства; і можна нехтувати цими принципами, готуючи папараці, опозиціонерів, а не тверезомислячих людей, для яких метою є не опозиційність, а істина. Другий шлях — це європейський шлях, по якому й має йти українська журналістика та журналістська освіта. Для української школи підготовки журналістських кадрів цей шлях не новий. Згадайте хоч би книгу Д. М. Прилюка "Спостереження і дослідження фактів журналістом" (1974).

Світ стоїть ще перед однією проблемою, з якої виростає і проблема підготовки журналістських кадрів. Глобалізація світового інформаційного простору й виникнення глобальних систем комунікації веде до професіоналізації не просто інформаційних процесів, а комунікації в цілому. Тобто масова комунікація має шанс сама по собі стати індустрією впливу на маси, де адекватна задумові автора поведінка мас може розглядатися як якісний продукт комуніканта: за принципом, досяг того, що планував. Світова історія має зразки індустрії комунікативного впливу, але вона мала локальний характер. У світовому ж інформаційному просторі цей вплив може мати загальний характер. Відповідно тенденція до підготовки журналістів як професійних комунікаторів, а не просто як професійних мовців, що знаються на правилах і принципах побудови творів з урахуванням вимог процесу комунікації, яка залишається все-таки творчою сферою,— може стати загальнопоширеною. Світ перетвориться у систему чорної пропаганди, маніпуляції та зомбування. Тому так обережно і з розумінням суті справи треба підходити до понять "професійний мовець" і "професійний комунікатор".

Насамкінець дозвольте зауважити, що наша освіта існує не в однозначних, а може й паралельних вимірах світового інформаційного простору. Тому й існують проблеми стандартизації журналістської освіти. На сьогодні вони очевидні й почасти невирішувані через різну соціально-культурну природу явища комунікації, журналістики, різні освітні традиції.