Ласкаво просимо

асист.

УДК 070:001.8(477) “19”

У статті визначено основні напрями наукових пошуків українських теоретиків журналістики протягом 60–80-х років ХХ століття, показано розробку питань теорії публіцистики в працях Ю. Лазебника, В. Здоровеги, Д. Прилюка, В. Рубана, Д. Григораша, Г. Вартанова.
Ключові слова: українські журналістикознавчі дослідження, журналістика, публіцистика, теорія публіцистики, об'єкт, предмет публіцистики, розвиток, аналіз.

The main tendencies of scientific searches of the Ukrainian theorists of journalism during the 60–80 years of the XX century are determined in the article.
Key words: ukrainian journalism studies, journalism, publicism, the theory of publicism, the odject and subject of publicism, analisis.

У гострих суперечках російських, українських та інших дослідників з початку 60-х років, у період "хрущовської відлиги", почала формуватися загальна теорія публіцистики. Виникнення відносно самостійної наукової дисципліни було результатом характерної для тих часів диференціації наук. Але в її утвердженні закладався також певний політичний підтекст. Не випадково ці дослідження викликали опір ортодоксів. В цілому ж, теорія публіцистики розглядалась як складова частина ще не сформованої загальної теорії журналістики. Дослідження питань теорії публіцистики велися трохи однобічно. Переважно йшлося про функції, предмет, зміст, форму, метод публіцистики. Актуальність нашого дослідження викликана потребою простежити формування журналістської науки в Україні в 60-80-х роках ХХ століття.

Мета цієї статті – виявити найпомітніші наукові праці вітчизняних дослідників з теорії української журналістики, зокрема публіцистики, розкрити методологічні засади журналістської науки в Україні означеного періоду. Українські дослідники активно долучалися до вивчення питань природи журналістської публіцистики. Звернення до цього поняття, зародившись у спочатку непомітних локальних суперечках кінця 50-х – початку 60-х років минулого століття, набуло загальної тенденції та якось несподівано вилилось у досить помітну подію журналістського життя. До розмови, розпочатої своєрідними романтиками молодої науки, долучились і майстри публіцистичного слова.

Помітна роль у цьому тогочасного редактора газети "Известия" О. Аджубея. Його публічні виступи на пленумах Спілки журналістів СРСР на початку 60-х років, які публікувались у журналі "Советская печать" та в інших виданнях, мали серйозний резонанс у журналістських колах усього Союзу. Це був певний соціальний ренесанс, який асоціюється з короткочасним періодом "хрущовської відлиги". З ним пов'язана діяльність відновленого у 1967 році журналу "Журналіст" під редакцією Ю. Яковлєва. Вже на перших сторінках цього часопису друкувалися блискучі роздуми майстрів публіцистики В. Орлова, Є. Богата, І. Васильєва та інших.

Виняткове значення мали численні публікації високоавторитетного публіциста того часу А. Аграновського. Його вислови "Публіцистика починається там, де є думка", "Добре пише не той, хто добре пише, а той, хто гарно думає" [1, 4] стали крилатими. Наприкінці 70-х – та початку 80-х років з'являється низка книг про публіцистику і журналістику, майстерність самих журналістів-професіоналів. Ці видання стали настільними для цілого покоління працівників ЗМІ. Варто згадати хоча б "Ради единого слова: Журналист о журналистике" В. Аграновського, "Всегда открытие" А. Мальсагова.

Першими науковими розробками з питань публіцистичної творчості, які стали помітним явищем у радянському, зокрема в українському журналістикознавстві були праці Ю. Лазебника "Проблеми літературної майстерності в журналістиці" (1963), "Публіцистика в літературі. Літературно-критичне дослідження" (1972) та В. Здоровеги "Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис" (1966), "У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології, публіцистичної майстерності" (1969), "Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики" (1979).

Ці та інші праці українських авторів слід розглядати в загальному контексті інтересу до публіцистики як суспільного і специфічного явища, характерного для кінця 1950-х і початку 1970-х років у тодішньому Союзі. На думку дослідників, цей інтерес зумовлений двома факторами. З одного боку, це були історичні традиції публіцистики, характерні для російської та для української літератури й журналістики. Ще у 50-х роках з'являється низка праць, присвячених окремим російським публіцистам. У книгах І. Портянкіна, Д. Заславського, В. Западова, А. Рубашкіна, М. Черепахова, П. Овчаренка, С. Гуревича, Б. Яковлєва та багатьох інших авторів характеризуються загальні особливості публіцистичної творчості видатних мислителів та письменників. Тобто, як і в українському журналістикознавстві, тільки у значно ширших масштабах, російські літературознавці досліджували творчість видатних, на їхню точку зору, майстрів публіцистики минулого.

Все це не могло не привертати уваги до цього виду творчості. З другого боку, ще на початку 50-х років минулого століття, особливо після смерті Й. Сталіна, у періодиці почали друкуватися доволі сміливі, гострі, полемічні твори публіцистів, які одразу привернули увагу спрагненій свіжої думки та слова громадськості. Особливою популярністю користувалися проблемні нариси В. Овєчкіна, П. Радова, Г. Троєпольського, Л. Іванова, Ю. Дороша, І. Винниченка, присвячені катастрофічному стану села. Вони викликали не тільки своєрідний фурор, щире захоплення, а й гостру критику, полеміку. До цієї теми прилучилися Д. Прилюк, Ф. Моргун, М. Суденко, а згодом – С. Колесник. Публіцистика про село та інші проблеми тогочасного життя стали не просто явищами журналістики та літератури, а всього суспільного життя, стимулом певного поступу. Саме ці фактори, а також низка інших причин стимулювали пошуки вчених у сфері загальної теорії публіцистики.

Однією з перших наукових праць українських авторів, у якій розглядалося поняття публіцистики, була монографія Ю. Лазебника "Проблеми літературної майстерності в журналістиці" (1963). Хоч цю книгу, як видно із самої назви, присвячено проблемам журналістики, в ній є багато думок і про публіцистику.

Подаючи й коментуючи різноманітні та суперечливі погляди інших дослідників стосовно поняття публіцистики і визначення її жанрів, Ю. Лазебник наголосив на відсутності чіткої наукової визначеності публіцистики. З огляду на це він запропонував своє розуміння цього поняття: "Публіцистикою слід називати твір суспільно-політичної літератури на сучасні актуальні теми, в якому узагальнення і політичне висвітлення фактів досягаються таким поєднанням мислення поняттями і образами, яке забезпечує найглибше розкриття ідейного змісту і наділяє його найвищою емоціональною напругою. Але той же твір на сучасні актуальні теми, в якому тільки робляться одні узагальнення і дається політичне висвітлення фактів без образного мислення, треба вважати твором з публіцистичною тенденцією" [2, 211]. Дослідник був переконаний, що така постановка питання дасть змогу визначати публіцистику не за формальною ознакою жанрової належності, а за самим публіцистичним методом і духом публіцистичної творчості. Щоправда, через кілька років у наступній книзі "Публіцистика в літературі. Літературно-критичне дослідження" (1971) Ю. Лазебник визнав власне визначення публіцистики недосконалим і спірним. Однак він підкреслив свою безпосередню причетність до дискусії про публіцистику, яка точилася між науковцями в той час. Адже, за його словами, саме він зробив першу спробу провести межу між журналістикою і публіцистикою та у зв'язку з цим запропонував свою дефініцію публіцистики, що, можливо, якоюсь мірою і спонукало інших дослідників шукати свого, досконалішим визначення поняття публіцистики [3, 5–6].

У своїй монографії, що вийшла 1971 року, Ю. Лазебник уже не подавав якоїсь окресленої "формули" публіцистики, бо був переконаний, що це передчасно: "Ми гадаємо, що остаточна дефініція публіцистики з'явиться тоді, коли буде написана історія публіцистики і коли будуть сформовані основи її теорії" [3, 9]. У 1966 році видруковано працю В. Здоровеги "Мистецтво публіциста. Літературно-критичний нарис". Її вже цілковито присвячено питанням публіцистичної майстерності. На час написання книги, за словами автора, зовсім ще не було розроблено загальної теорії публіцистики, не була з'ясована її природа й особливості, а отже, дехто ще вважав публіцистику літературою другого чи третього сорту, чимось таким, що не варте уваги [4, 4].

На думку В. Здоровеги, у повсякденній літературній практиці слово "публіцистика" вживається у ширшому та вужчому значеннях. У першому випадку, як пояснив дослідник, під публіцистикою слід розуміти всю багатоманітну літературу на суспільно-політичні теми. Тобто сюди можна віднести не тільки публіцистичну статтю чи памфлет, а й науково-популярну брошуру, звичайну газетну замітку, монографію соціолога, філософа, економіста, літературно-критичну статтю тощо. У другому ж випадку, як вважав науковець, мовиться вже про власне публіцистику як про своєрідний вид літературної творчості з більш чи менш чітко окресленими особливостями, з певним арсеналом усталених жанрів [4, 7–8]. Таку думку В. Здоровега висловлював і в наступних своїх працях, присвячених питанням публіцистики: "У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології, публіцистичної майстерності" (1969), "Пошуки істини, утвердження переконань. Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики" (1975), "Слово тоже есть дело" (1979), "Питання психології публіцистичної творчості" (1982), "Збагнути день сущий" (1988).

Ці книжки В. Здоровеги присвячені вивченню публіцистики саме у вузькому значенні цього слова. Науковець дослідив публіцистику як своєрідний вид літературної творчості, її предмет і функції, зміст і форму, розглянув природу публіцистичного узагальнення, зокрема роль і своєрідність образу в публіцистичному творі, специфіку найпоширеніших жанрів публіцистики, з'ясував місце публіцистики в системі засобів масової комунікації, зв'язки її з наукою та художньою літературою, вивчив пізнавальні можливості публіцистики і психологічні основи впливу слова на людину. Вивчення публіцистики переконливо доводить її великі гносеологічні та соціальні можливості. Публіцист – розвідник нових явищ і процесів. Справжній публіцист постійно тримає руку на пульсі життя. Він мусить іти попереду читача, вести його за собою, швидше помічати суттєві явища і проблеми, показувати шляхи розв'язання цих проблем. З цієї точки зору публіцист – завжди шукач, дослідник, а не просто фіксатор тих чи тих фактів. Він повинен підбивати підсумки, доходити висновку, сприяти свідомому добиранню засобів, прийомів і методів боротьби, здатних при найменшій затраті сил дати найефективніші результати [5, 171].

Володимир Здоровега вважав, що без науково чіткого визначення публіцистики неможливий розвиток науки про неї. Він запропонував свою дефініцію цього поняття: "Публіцистика – твори (переважно надруковані у періодичній пресі чи передавані з допомогою інших засобів масового зв'язку), в яких оперативно досліджуються, висвітлюються і узагальнюються з певних класових, партійних позицій актуальні факти і явища. Формуючи громадську думку, впливаючи на суспільну свідомість і подаючи своїм словом певну соціально-практичну допомогу тим, до кого він звертається, публіцист вдається до своєрідного поєднання, логічно-абстрактного та конкретно-образного мислення, впливаючи як на розум, так і на почуття" [4, 106]. Це визначення В. Здоровега сформулював на основі, за його ж словами, детального і якомога об'єктивного вивчення предмета, функцій, змісту, форми, якостей публіцистики.

Загалом же, кожен із науковців, хто у своїх дослідженнях торкався питань публіцистики, намагався подати своє розуміння цього поняття. На думку В. Рубана, публіцистика – це суто науковий, ідейно наснажений, політично пристрасний, наснажений незаперечною силою авторського переконання, тематично злободенний та гострий за викладом, широко доступний друкований виступ. Отже, для науковця публіцистикою є актуальне, публічне, політичне висвітлення подій і явищ. Під актуальністю він розумів відображення не тільки того, що відбувається у певний час, а й висловлювання про минуле чи майбутнє, якщо вони матимуть вплив на поточні погляди і питання, які розглядаються в даний момент [6, 25–26]. Чимало уваги приділено теорії пізнання та її зв'язку з публіцистикою в роботі Д. Прилюка "Теорія і практика журналістської творчості" (1973).

На думку вченого, публіцистичності як виражальної якості та способу відображення властиве, по-перше, вихід авторських роздумів за межі фактів, тобто сутність одного чи кількох фактів зіставляється з більшою сутністю, з процесом розвитку, із закономірністю; окреме, одиничне, розглядається таким чином, у світлі особливого і загального, частка – стосовно цілого, зовнішнє – в розкритті внутрішнього, наслідок – у причинній зумовленості. По-друге, на відміну від повідомлення та коментування, в публіцистичному розкритті виразно проявляється авторська особистість, інтелект і темперамент, манера мислення і вираження. По-третє, в публіцистичному висвітленні посилюється роль емоційної аргументації викладу. Отже, за Д. Прилюком, публіцистичність – складніший, місткіший спосіб відображення дійсності, бо порівняно з конкретним повідомленням чи діловим коментуванням дає читачеві додаткове знання – авторське розуміння відображуваних подій та фактів, що втілюється в різномасштабних зіставленнях та асоціаціях і наснажене емоційно. Тому, очевидно, не все, що друкується в пресі, слід назвати публіцистикою [7, 183].

Інший вчений І. Валько зазначив, що публіцистика – це особлива форма прикладного (практичного) використання наукових знань, яка відображає всі сфери життя суспільства і впливає на його розвиток. У публіцистиці, на думку цього дослідника, як одній з форм відображення, всебічно фіксуються суспільні явища, відбувається зіставлення реальної дійсності з теорією [8, 14]. Загалом же він визначив публіцистику як структурний елемент суспільної свідомості, активну форму соціального відображення дійсності за допомогою радіо, телебачення, преси на основі науково-філософського, політичного осмислення фактів, явищ, подій, з використанням образно-емоційних засобів вираження [8, 8–9]. Дослідник Г. Вартанов під публіцистикою розумів вид літературної творчості, яка дає змогу оперативно досліджувати, узагальнювати й трактувати з партійних позицій актуальні суспільно-політичні проблеми, оперуючи засобами наукового мислення та емоційного впливу. Сплав думки та образу, за словами вченого, визначає специфіку публіцистичного твору [9, 6–7].

Львівський науковець Д. Григораш дав визначення, що публіцистика – це рід літератури, який засобами логічного переконання та емоційного впливу досліджує, узагальнює, висвітлює та оцінює з ідеологічних засад певних класів актуальні суспільно-політичні проблеми. Розв'язання актуальних суспільних проблем, на думку вченого – основне завдання публіциста, а його творчість лежить у сфері політичної практики, політичної дії, політичного осмислення життя. Справжньому публіцистичному твору притаманні логіка суджень, глибина думки, широта життєвого погляду, а також засоби емоційного впливу на аудиторію [10, 141].

Отже, науковці запропонували чималу кількість дефініцій публіцистики, однак не було вироблено єдиного визначення цього поняття, хоч більшість дослідників розглядала публіцистику як специфічну сферу соціального відображення дійсності. Творчим висновком досліджень можна вважати визначення публіцистики як особливого роду соціальної діяльності, як специфічного відгалуження творчої праці. Чимало уваги приділялося вирішенню питань тотожності чи нетотожності понять публіцистика та журналістика, однорідності чи неоднорідності понять "журналіст" і "публіцист".

При визначенні понять публіцистика та журналістика думки багатьох авторів аж ніяк не збігаються. Деякі з них піддають сумніву потребу розмежовувати ці поняття, деякі висувають просто-таки категоричні твердження, допускають суперечності в логіко-методологічному обґрунтуванні цих термінів, рішуче розділяють публіцистичність і художність, надають перевагу або політичній рисі публіцистики, або художньо-емоційній. На думку В. Здоровеги, публіцистику не можна розуміти вузько та пов'язувати її виникнення з виникненням преси. Публіцистика, як він підкреслив, старіша від преси, і говорити про неї лише як про друковані твори – значить, припускатися неточності [4, 16]. Науковець, хоч і з великим застереженням, погодився поставити знак рівності між пресою і публіцистикою в широкому значенні слова, однак вважав, що це зробити неможливо, трактуючи публіцистику як певний вид літературної діяльності. В. Здоровега не допускає підміни термінів "публіцистика" і "журналістика" [5, 25].

А Ю. Лазебник вважав, що публіцистика своїм методом аналізу і методом узагальнення фактів, своєю образністю і енергійністю стилю проникає і в наукові праці, і в художню літературу, і в журналістику. Отже, її поняття значно ширше від поняття журналістики. Він писав: "Сформувавшись раніше від журналістики, вона (публіцистика – Т.Т.) створила ряд своїх жанрів, які потім були взяті на озброєння і журналістикою. Використовуючи такі жанри публіцистики, як стаття, памфлет, фейлетон і нарис, журналістика створила і низку своїх, властивих тільки їй жанрів, до яких можна віднести кореспонденцію, репортаж, інтерв'ю, звіт і замітку" [2, 206].

Дослідник наголосив, що близькість і спорідненість журналістики з публіцистикою проявляються також і в способах їхнього підходу до зображення дійсності, адже дух публіцистики проймає всю журналістську творчість і нагадує про себе то в зразках "чистої" публіцистики, то у формі "публіцистичної тенденції". Ю. Лазебник зазначав, що в журналістських колах поняття публіцистики часто витлумачується як синонім майстерності [2, 207].

Учений зауважував, що в наукових розвідках публіцистика найчастіше змішується з журналістикою. Він категорично не погоджувався з тим, що кафедра журналістики Львівського університету в 1963 році назвала публіцистику "галуззю журналістики" і цю думку підтримали деякі інші дослідники. Через п'ять років, як вказав Ю. Лазебник, член кафедри журналістики того ж університету В. Здоровега дійшов висновку, що те визначення було спрощене. Така обмовка, на думку Ю. Лазебника, появилася невипадково, бо інша група дослідників обґрунтувала точку зору, що не публіцистика є частиною журналістики, а, навпаки, сама журналістика входить складовим елементом у публіцистику [3, 286].

Сам же Ю. Лазебник остаточно розмежував поняття публіцистики та журналістики. Він однак зазначив, що за своєю природою публіцистика й журналістика дуже близькі, бо мають справу з однією і тією ж сферою суспільного життя – фактами й подіями сучасності. Місце їхнього "проживання" теж спільне: газета, журнал, радіомовлення, телебачення, документальне кіно. На думку Ю. Лазебника, саме спільність предмета відображення та спільність "житлової площі" часто є однією з причин того непорозуміння, коли публіцистику та журналістику розглядають або як щось єдине і нерозчленоване, або як терміни, що в межах одного поняття позначають різні жанрові групи. Одначе, як наголосив науковець, публіцистика і журналістика – не одне й те ж [3, 284].

Науковець дійшов висновку, що журналістика займається суто інформаційним відображенням тенденцій суспільного життя, а публіцистика прагне проникнути в глибину цих тенденцій, подивитися на них "із середини", знайти "пружини", котрі рухають ними. За Ю. Лазебником, журналістика лише реєструє результати людської діяльності, а тому постійно прагне охопити їх ширше та більшій різноманітності, а публіцистика цікавиться процесами діяльності, спонуками соціально-психологічної поведінки людей, пристрастями, що спалахують у громадській думці. Саме цим, на думку науковця, публіцистика незрівнянно ближча до художньої літератури, ніж до журналістики. Вона, як і література, створює духовний портрет сучасника, але не як збірного образу, а виписує його безпосередньо з "натури", з конкретних імен героїв нашого часу [3, 284].

Отже, як стверджував Ю. Лазебник, публіцистика хоч і знаходиться на одній ниві з журналістикою, хоч і стоїть близько до неї, а все ж не входить ні в журналістику, ні сама журналістика не є складовою частиною публіцистики. Це самостійні галузі, й кожна з них має свою окрему функцію: журналістика здебільшого інформує, а публіцистика – розмірковує та пояснює.

Серед дослідників публіцистики панувала одностайна думка, що публіцист є істориком сучасності, а публіцистичний твір має бути винятково актуальним. У визначенні об'єкта і предмета публіцистики теоретики не досягнули чіткості дефініцій, а значить, і наукової точності.

Розглядаючи питання об'єкта і предмета публіцистики, Ю. Лазебник підкреслив, що завдання публіцистів полягає в тому, аби писати історію сучасності не на матеріалі випадкового, а на тому типовому і характерному, що властиве певному соціальному середовищу та певному соціальному ладу. Публіцист також, на думку науковця, може обрати за об'єкт свого дослідження і конкретну ситуацію, але він повинен розглядати її в зіставленні з тим типовим, яке властиве соціальному явищу, поряд із яким чи всередині якого відбувається цей збіг обставин. Разом із тим, на думку Ю. Лазебника, не слід змішувати конкретний об'єкт дослідження публіциста з предметом публіцистики. Адже об'єктів публіцистичного відображення може бути безліч, а предмет публіцистики один – соціальне життя людей, їхня політична, громадська і трудова діяльність, яка відображається в громадській думці і яка становить історію сучасності [3, 122–123].

Отже, Ю. Лазебник був переконаний, що випадкове не може бути основою предмета публіцистики, бо історія сучасності складається якраз із того типового та закономірного, що властиве соціальному ладу. Публіцистика, на думку науковця, ніколи не пов'язувала себе лише з одним боком соціального життя людини, тим більше з нетиповою. Вона завжди була такою ж різноманітного в підході до соціального життя, як і вся література. Її цікавило й цікавить усе те, що може бути об'єктом громадської думки і що є складовою частиною історії сучасності. Але центральним у предметі публіцистики, за Ю. Лазебником, є все ж таки соціальне життя людини, її різноманітна діяльність, її духовний світ [3, 124].

Науковець Ю. Лазебник розглядав предмет і об'єкт публіцистики як загальне і часткове. Тим часом В. Здоровега, так само, як і Ю. Лазебник, вважав за необхідне диференціювати поняття об'єкту і предмета відображення у публіцистиці. Однак, на відміну від Ю. Лазебника, В. Здоровега розглядає предмет у межах об'єкта, адже під об'єктом відображення у публіцистиці він розуміє об'єктивну дійсність у її сукупності й вичерпності, а під предметом відображення – вже визначену суб'єктом у пізнавальних цілях частину, "сектор" об'єктивної дійсності [5, 43].

Отже, об'єкт і предмет дослідження публіцистики В. Здоровега співвідносить між собою як загальне і часткове. В об'єкті він вбачає певну частину, яка є предметом дослідження. Об'єктом публіцистики, за В. Здоровегою, є реальна суспільна дійсність у всій її складності та взаємозв'язках (включаючи виробництво, економіку, право, науку, побут, культуру, мораль тощо), а предметом публіцистики є певний аспект, певний бік цієї дійсності. Як зазначив науковець, публіцист розглядає тільки актуальні явища життя з соціально-політичної точки зору. А соціально-політичний аспект економічного, етичного, наукового, морального, юридичного, адміністративного, естетичного та інших фактів і явищ життя – є предметом публіцистики [5, 44].

На думку В. Рубана, предмет публіцистики – це "історія сучасності", а робота публіциста – не просте добирання та передача фактів, а насамперед їх ідеологічне усвідомлення, політична оцінка. Таким чином, публіцистика – не тільки "історія сучасності". Це безпосередня політика, в ній органічно поєднується глибина історичного аналізу, проникливість політичного судження і яскравість художнього образу [6, 25]. Досліджуючи суспільні функції публіцистики, В. Здоровега наголосив на тому, що преса виконує двоєдине завдання: виражає і формує громадську думку, а публіцистика покликана передовсім формувати громадську думку [5, 25].

Дослідник вважає, що успішно формувати громадську думку можна, лише своєчасно схоплюючи, вловлюючи і виражаючи те, що поступово зароджується і визріває у свідомості мас. Але публіцист завжди повинен ніби на крок випереджати думки і прагнення мас [5, 28].

Отже, В. Здоровега вважає, що формувати громадську думку можна лише шляхом переконання за допомогою фактів і суджень. Адже коли публіцист повідомляє факти, описує події та явища, незалежно від того, бере він їх з самого життя чи користується повідомленнями інших і на цій основі доходить висновки, то з їхньою допомогою він впливає, перш за все, на громадську думку, а через неї – на суспільну свідомість і суспільну практику [5, 37]. Таким чином, за твердженнями В. Здоровеги, остаточною і визначальною метою публіцистичного твору є формування громадської думки. Однак це не позбавляє публіцистику інших функцій. До них дослідник відносить: навчальну, організаторську, естетичну.

Розглянув В. Здоровега також і питання методів дослідження самої публіцистики. На його думку, щоб говорити про певне явище, треба створити хоча б наближену до реальної дійсності його модель. Під моделлю вчений розумів відображення, копію певного об'єкта, явища, відтворених за допомогою словесного опису, малюнку чи математичних формул, чисел тощо. Дослідник зазначав: навіть коли взяти до уваги, що така модель, а саме опис за допомогою слова, є дуже приблизною, що подібність моделі (в даному разі – словесного опису) і оригіналу (цебто – такого складного суспільного явища, як публіцистика) буде дуже відносною, а ступінь суб'єктивності – достатньо високий, усе одно він не бачив якогось іншого шляху пізнання складних явищ суспільного буття, в тому числі процесів творчого мислення. Як зазначав В. Здоровега, значно точнішими є природничонаукові, а також математичні методи аналізу, які поступово проникають і у суспільні науки, однак вони практично не можуть бути застосовані до аналізу такого складного соціально-психологічного явища, як література, в тому числі публіцистика [5, 8–9].

Учений підкреслив, що навіть найпалкіші прибічники структуралізму, які настійно ратують за використання кібернетики в літературознавстві, не бачать поки що практичних результатів застосування своїх методів дослідження. На думку В. Здоровеги, навіть у майбутньому математичні методи дослідження в таких галузях, як естетика, журналістика та деяких інших, зможуть стати лише допоміжними методами, підпорядкованими специфічним прийомам і методам пізнання, притаманним кожній науці. Отже, як висновок, науковець зазначив, що доводиться користуватися традиційними загально-соціологічними методами пізнання та узагальнення явищ суспільного життя, в тому числі людського мислення і творчості, при цьому допускав можливість застосування деяких загальних принципів кібернетики та звернення до суміжних, розвиненіших видів науки, зокрема філософії, соціології, психології, естетики тощо [5, 9].

Отже, на думку В. Здоровеги, проблеми публіцистики можуть бути вирішені за допомогою науки про неї, створення інформаційної моделі публіцистики на рівні словесного опису [5, 12]. Про спосіб моделювання для вивчення публіцистики писав і Ю. Лазебник. Він розумів цей спосіб як зображення одного явища через інші, більш досліджені та вивчені, як використання теорії одного предмета для з'ясування теорії іншого предмета [3, 289]. Учений вважав, що один твір взагалі не повинен братися за модель публіцистики. Ю. Лазебник, за його ж словами, аналізуючи особливості публіцистики як синтетичного роду літератури, не робив собі опору з якогось одного твору, а добирав із багатьох ті компоненти, котрі в сумі визначають поняття і характеризують природу публіцистики. Отже, такий метод, як стверджував науковець, дав можливість простежити за всіма компонентами публіцистики, що проявлять себе у межах свого роду, і дозволив "заглянути" у ті віконця, крізь які окремі елементи переходять в інші роди літератури, а також і в ті, крізь які засоби художнього вираження йдуть від літератури в публіцистику. На думку вченого, це не є моделювання, хоч у принципі близьке до нього [3, 290–291].

Головною функцією публіцистики Ю. Лазебник вважав пропагандистсько-виховну. На його думку, публіцистика повинна пропагувати кращі зразки, створювані суспільством у галузі матеріальних і духовних цінностей, але не у своєму завершальному вигляді, а в самому процесі боротьби й творення, і це буде тією історією сучасності, про яку покликана писати публіцистика. Ю. Лазебник наголосив також на тому, що пропаганда кращих суспільних зразків повинна поєднуватись із критикою негативного, у чому і полягає злитість функції пропаганди з функцією виховання. Окрім цього, пропагандистсько-виховна функція публіцистики, на думку науковця, зберігає в собі й елемент агітації [3, 296–297]. Найважливішою функцією публіцистики, за І. Вальком є політичний, науково-художній аналіз соціальної дійсності. Істинно публіцистичний – це такий журналістський твір, який характеризується високою концентрацією ідеї, художньо-емоційним відображенням дійсності в її розвитку, активним впливом на читача. Вивчати і виражати громадську думку – одне з основних соціально-політичних завдань публіцистики [8, 14–15]. Публіцистика може виконувати також функцію специфічного засобу загального навчання, виконуючи певні психолого-педагогічні норми, які передбачають систематичність, послідовність і доступність інформації, подання її у формі від конкретного до абстрактного (чи навпаки), від близького до далекого, від невідомого до відомого, від простішого до складнішого [8, 28].

Дослідники публіцистики не виробили точних, визнаних усіма дефініцій понять змісту і форми публіцистичного твору. На думку В. Здоровеги, зміст публіцистичного твору складають дібрані автором і відображені ним відповідно до його світогляду явища суспільного життя та судження про них. Тут поєднується ще й те, що йде від відображеного публіцистом об'єкта (суспільного явища життя) і від самого автора, від його ідей, думок. Науковець наголосив на тому, що ні самі явища життя, навіть відтворені літератором, ні самі по собі його думки не становлять ще змісту твору. З цього виходить, що для публіциста важливими є, по-перше, свіжий, оригінальний факт чи система фактів, а, по-друге, думка – теж оригінальна, смілива, всебічно, наскільки це можливо у публіцистиці, виважена й переконливо передана, втілена в логічно-образну тканину твору [5, 56]. Саме зі змісту, на думку В. Здоровеги, розпочинається майстерність публіциста, все ж інше – композиція твору, образність, стиль тощо, хоча теж надзвичайно важливе, але похідне.

Зміст будь-якого публіцистичного твору, як підкреслює учений, органічно включає в себе оригінальну авторську думку, судження і саме цим він відрізняється від інформаційних описових матеріалів, які постійно передаються за допомогою засобів масової комунікації [5, 60]. Таким чином, за В. Здоровегою, зміст – це відображені та осмислені автором явища і факти, його судження, думки про них. Науковець, дослідивши форму публіцистичного твору і, передусім, сутність осмислення та узагальнення явищ життя в публіцистиці, дійшов висновку, що публіцист поєднує дві форми мислення – логічно-абстрактне та конкретно-образне, причому, видно, що перша з них кількісно переважає, коли брати публіцистику як цілість.

В. Здоровега спробував застосувати концепцію тримоментної структури взаємозв'язку змісту і форми до публіцистичного твору. Він запропонував своєрідну робочу гіпотезу, за якою виходить, що публіцистичний твір має загальну ідею, яка становить суттєву сторону його змісту, понятійно-образна структура твору є внутрішньою формою публіцистичної ідеї й одночасно понятійно-образною стороною змісту твору, а зовнішньою формою твору є літературні засоби вираження – жанр, композиція, мова тощо [5, 84]. Предмет публіцистики, вважав Ю. Лазебник, не тотожний з її змістом. Адже якщо предмет – це поле, на якому засівається публіцистика, то зміст є тим поживним соком, який дає їй змогу зростати. Зміст справжнього твору публіцистики, на думку науковця, не є звичайною фотографією предмета, чи, точніше, того об'єкта, на який спрямовано погляд публіциста, а включає в себе й те, що сприйнято і відтворено автором у процесі відображення, і ті висновки, яких він дійшов унаслідок своїх переконань. Це, як зазначав Ю. Лазебник, суб'єктивний образ об'єктивної дійсності, який виражається в тому, що зміст публіцистичного твору залежить не тільки від предмета чи об'єкта відображення, а й від світогляду та ідеалу тієї людини, котра їх відображає. Тому й зміст публіцистики, на думку науковця, завжди втілює якусь ідею [5, 124–125].

Публіцист, на думку Ю. Лазебника, повинен відтворювати дійсність не на основі ізольованого аналізу окремо взятого факту, а в порівнянні, зіставленні та протиставленні його з іншими однорідними чи суміжними подіями і явищами [3, 132]. Змістом публіцистики, за В. Рубаном, є висвітлення фактів, подій і явищ із певної точки зору та з наміром викликати в читача певну реакцію. Це висвітлення подій і явищ у публіцистиці завжди відверто партійне [6, 25].

Публіцистику, підкреслював Ю. Лазебник, неможливо поділяти на художню та нехудожню, адже її основною ознакою публіцистики є не тільки узагальнення фактів і їх політичне висвітлення, а й таке поєднання логіки понять з образністю мислення, яке в усій глибині розкривало б ідейний зміст, передавало високу пристрасність авторської думки та емоційно наснажувало читача. Він був переконаний, що саме образність є одним із важливих елементів публіцистики і що, коли автор уникає образного мислення, то його твір не може бути віднесений до жанрів публіцистики, бо в ньому порушуються основи її принципів [2, 204].

В. Здоровега погодився з думкою Ю. Лазебника про те, що образність є одним з важливих складових елементів публіцистики, однак відкинув іншу його думку, згідно з якою виходить, що коли автор уникає образного мислення, то його твір не може бути віднесений до жанрів публіцистики. В. Здоровега вважав, що образ і в ліриці, і в публіцистиці є засобом досягнення мети – він служить якнайкращому, якнайвиразнішому розкриттю ідеї твору. Однак образ – не самоціль. Образність публіцистики, за словами науковця, це її органічна необхідність, яка випливає, хоч і опосередковано (внаслідок необхідності емоційного впливу на почуття) з її функцій, призначення, природи, а не якимсь обов'язковим атрибутом, асортиментом, приписаним їй теоретиками. Отже, образність, як зазначив В. Здоровега, можна вважати суттєвою, характерною ознакою публіцистики, але не єдиною, і до певної міри похідною [5, 103–104].

Учений наголошував також на тому, що головним героєм публіцистичного твору є мисль, а емоції взагалі та образ зокрема їй підпорядковані [5, 100]. За словами дослідника, в публіцистиці, в переважній більшості жанрів і творів публіцистики, образ служить переважно як засіб. Публіцист, перш за все, доводить. Образ у публіцистиці, маючи, без сумніву, гносеологічне, в якійсь мірі, естетичне значення, оскільки завжди викликає відповідні емоції, збуджує уяву, підпорядковується доказу певної думки. Образне відтворення світу в більшості публіцистичних творів – не кінцевою метою, а засіб досягнення мети: слугує кращому розкриттю думки та донесенню її до читача [5, 101].

Науковець стверджує, що поняття емоційності публіцистики значно ширше, ніж поняття образності. Здатність публіцистики збуджувати людські почуття є стабільнішою її ознакою, ніж образність, і що образність публіцистики значнішою мірою породжена саме необхідністю апелювати до людських почуттів, емоційно наснажувати людину [5, 80]. Отже, як зазначав В. Здоровега, стосовно публіцистики правильніше буде говорити не про художню образність, не про художнє освоєння світу, а про конкретно-образне мислення, до якого, паралельно з логічно-абстрактним, вдається публіцист [5, 80]. У цьому контексті В. Здоровега виокремив декілька видів художнього образу в публіцистиці: словесний образ, чи образ-"атом", образ-картина, образ-емоція, образ-персонаж [4, 77].

На думку І. Валька, припускаються похибки ті автори, які, характеризуючи публіцистику, висувають на перше місце образність. Образові належить центральне місце в художній творчості, він же – невід'ємний елемент і публіцистики. Але публіцистичність – це поєднання художності, злободенності, політичності. Безумовно, ці якості не відділити одну від одної, всі вони існують у взаємозв'язку та взаємодії. Але коли є два основних критерії оцінки будь-якого твору – ідейно-тематична спрямованість і художність, то для публіцистики головне значення має політична злободенність і науковість. Через це не можна на перший план висувати вимогу "образності", стверджуючи, що публіцистика оперує образами, а не поняттями. Правильніше вести мову про специфіку образу в публіцистиці [8, 12].

Визначальним, першочерговим у публіцистичному творі, як пояснює І. Валько, є думка, ідея, виражена за допомогою понять, хоча це й не заперечує того, що публіцист може йти від "картинки", від образу до формулювання поняття, коментування до вираження ідей. Образність і емоційність статті, нарису, кореспонденції цілком залежать від рівня професійної майстерності й творчої індивідуальності автора [8, 12]. Розробку питань теорії публіцистики бачимо також у наукових працях В. Качкана "На вістрі пера: Публіцистика в комуністичному вихованні трудящих"(1984), "Традиції і новаторство радянської публіцистики" (1984), М. Скуленка "Убеждающее воздействие публицистики: Основы теории" (1986), А. Москаленка "Реабілітація слова" (1989), А. Москаленка і В. Качкана "С чем идем к людям: Размышления о современной публицистике" (1990).

Однак, на жаль, дискусії про те, що таке публіцистика, в чому її феномен, яка її структура, радянськими вченими так і не було остаточно з'ясовано. Слід наголосити на тому, що журналістикознавчі дослідження українських авторів зазначеного періоду можемо розглядати як частину загальносоюзного процесу. Тим самим українська наука була певним чином приречена на вторинність. Але в окремих сферах українські дослідники продемонструвати свою оригінальність, самобутність. Вони висували концепції, які пробивались і на загальносоюзну арену. Саме так було з теорією публіцистики, в якій Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Прилюк стали загальновизнаними авторитетами.

Московські науковці визнавали таке поняття, як "українська школа" теорії журналістики, що засвідчила передмова до колективної монографії "Мастерство журналиста", яка вийшла друком у Москві в 1977 році: "Необходимо отметить, что приоритет в современной постановке самой проблемы (маються на увазі проблеми публіцистичної та журналістської майстерності – Т.Т.) принадлежит в теории журналистики "украинской школе". Свидетельством активности и плодотворности усилий в этом направлении явилась книга Д. М. Прилюка "Теорія і практика журналістської творчості", выпущенная издательством "Вища школа" в Киеве в 1973 году. А до этого вышло в свет несколько интересных работ В. И. Здоровеги" [11, 4].

---

1. Аграновский А.А. Суть дела. Заметки писателя. – М.: Политиздат, 1968. – 207 с.

2. Лазебник Ю. Проблеми літературної майстерності в журналістиці. – К.: Держполітвидав України, 1963. – 266 с.

3. Лазебник Ю. Публіцистика в літературі. Літературно-критичне дослідження. – К., 1972.

4. Здоровега В. В. Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис. – К., 1966.

5. Здоровега В. У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології, публіцистичної майстерності. – Львів, 1969.

6. Рубан В. А. Предмет, завдання і метод курсу "Теорія і практика партійно-радянської преси". Конспект лекцій. – Київ, 1966. – 40 с.

7. Прилюк Д. М. Теорія і практика журналістської творчості. Методологічні проблеми. – К., 1973. – 271 с.

8. Валько И. В. Публицистика и развитие социалистического образа жизни. – Киев: Вища школа, изд-во при КГУ, 1980. – 142 с.

9. Вартанов Г. І. Сучасна українська радянська публіцистика. Методичні рекомендації і бібліографія на допомогу лекторам, активістам та організаціям. – К., 1983.

10. Грирораш Д. С. Радянська газета. Семінарій. – Львів, 1987. – 182 с.

11. Мастерство журналиста. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1977. – 263 с.