Ласкаво просимо

Становлення журналістської освіти в КНУ імені Тараса Шевченка

Дослідження присвячено вивченню умов становлення та особливостей розвитку журналістської освіти на відділенні журналістики філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка (1947–1953). Ключові слова: журналістська освіта, філологічний факультет, умови становлення, розвиток.

The research is devoted to study of conditions in formation and peculiarities of journalist education in Kyiv university (1947–1953). Key words: education, journalist, Kyiv university.

Майбутні працівники засобів масової інформації в Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, до Другої світової війни здійснювалась переважно в газетних технікумах та інститутах журналістики з трирічним терміном навчання. Харківський газетний технікум та Харківський комуністичний інститут журналістики (УКІЖ) були єдиними навчальними закладами, де готували працівників преси. На час культурної революції така форма підготовки журналістів себе виправдовувала, бо завдання ставилось досить обмежене – ознайомити майбутніх працівників преси з характером газетної роботи, навчити основам журналістики. Неухильне розширення мережі газет гостро вимагало забезпечення їх великою кількістю газетних працівників. Для ґрунтовної їх підготовки не вистачало часу, а освітній рівень вступників не перевищував семи класів. Часто прямо з другого курсу слухачів Інституту журналістики мобілізовували на практичні роботи до районних чи багатотиражних газет. І, хоча чимало випускників газетного технікуму та УКІЖ стали згодом досвідченими журналістами, все ж таку форму підготовки газетних працівників не можна було вважати доцільною. Життя вимагало серйознішої підготовки ідейно загартованих фахівців з ґрунтовною всебічною освітою та новим світоглядом.

Вже напередодні війни дебатувалося питання щодо доцільності перенесення підготовки журналістських кадрів в університети. Практичну реалізацію цього задуму розпочали по закінченні військових дій, за умов нових реалій повоєнного світу в контексті "холодної війни".

За підсумками Другої світової війни реальністю став біполярний світ, що складався з соціалістичного табору в капіталістичному оточенні. Західні демократії, утвердившись на обох берегах Тихого та Атлантичного океанів, контролювали світову торгівлю й неухильно розширювали межі демократичного світу, що базувався на ринковій економіці під захистом НАТО. Соціалістичний табір хоч і контролював третину земного суходолу та населення, але виявився фактично блокованим в межах Євразії. Маючи тоталітарну політичну систему з неринковою економікою, закріпачене колгоспами село, соціалістичний табір не міг конкурувати з розвиненими країнами світу. Позбавлений можливості впливати на процеси світового поступу, він намагався забезпечити внутрішню стабільність. За життя Й. Сталіна шляхи виходу з такої стратегічно безнадійної ситуації вбачалися у підготовці до нової світової війни, яка, на думку радянського керівництва, була неминучою й мала остаточно розвалити капіталістичну систему. Але оскільки США – вчорашній союзник СРСР – у повоєнний час перетворилися на "нову агресивну державу", яка була озброєна принципово новою ядерною зброєю, стратегічною авіацією та авіаносним флотом, то компартійна влада в першу чергу мусила спрямувати всі сили на подолання ядерної монополії Сполучених Штатів і розбудову та зміцнення соцтабору. Вже 1947 року радянський уряд заявив про створення ядерної зброї, 1949-го – про її успішні випробування, а 1953-го – про експериментальний вибух водневої бомби. У відповідь на формування Північноатлантичного союзу (НАТО) 1949-го року, Радянський Союз зробив перший крок до створення так званої світової системи соціалізму, утворивши Раду економічної взаємодопомоги. Відповідно, план Маршалла, запропонований зруйнованій Європі Сполученими Штатами 1947 р., був відхилений сталінським керівництвом, а слідом за ним і країнами соцтабору. Відкинувши матеріальну та технічну допомогу розвинутих країн, СРСР був змушений спиратися лише на внутрішні ресурси, переклавши весь тягар відбудови економіки, як країн, що стали на шлях "побудови соціалізму", так і власної, на плечі народу. Все це вимагало від напівзруйнованої країни надзвичайного напруження, концентрації всіх зусиль для досягнення мети й було можливим лише за умови відновлення та консервації тоталітарної системи, її зміцнення й поширення на держави, що підпали під контроль Радянського Союзу, за глухої ізоляції від зовнішнього світу. Відповідно, основні бюджетні витрати було скеровано на розбудову військово-промислового комплексу та утримання невпинно зростаючого за рахунок створення нових міністерств бюрократичного апарату з його потужним партійно-комсомольським номенклатурним кланом включно. Таким чином, надії народів СРСР на поліпшення умов життя після ніби-то переможної війни не збулися. Отже, на рамена пропагандистів лягало завдання додаткової обробки населення у напрямку пошуку зовнішніх пояснень для внутрішніх негараздів. Обраний вектор діяльності передбачав рішучу активізацію ідеологічних чинників.

У повоєнний період політичний курс не змінився. Консервація тоталітарного режиму в СРСР вимагала остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини. В конкретних умовах України ситуація ускладнювалася незліченними людськими та матеріальними втратами, недовірою й переслідуваннями всіх, хто перебував на окупованій території, у полоні чи німецькому рабстві, потужним збройним національно-визвольним рухом у західних областях, що, принаймні теоретично, міг перекинутися на інші регіони республіки, черговим голодомором, незагоєними ранами війни. Саме тому тоді, з одного боку, стрімко активізується пропагандистська обробка населення, а з іншого – посилюється тиск на інтелігенцію. Стрімко зростає й розбудовується потужна система партосвіти на чолі з Вищою партійною школою та Академією суспільних наук при ЦК ВКП(б), призначених для теоретичної підготовки вищого ешелону партійної еліти. Всією країною постає рясна мережа університетів марксизму-ленінізму, партшкіл, курсів, гуртків, семінарів, розрахована на багатомільйонну аудиторію. Засоби масової інформації підпорядковуються завданням комуністичного виховання трудящих, стаючи могутньою ідеологічною зброєю в руках керівництва КПРС. Їхня роль стрімко зростає за умов формування потужного загону працівників ідеологічного фронту всіх рівнів.

В контексті цієї політики по війні значно збільшується кількість видань газет і журналів та їхні тиражі, зростає їх виховна та організаторська роль. Повністю відновлено й розширено мережу радіомовлення, а з 1947 р. розгортається рух за суцільну радіофікацію. Розпочали роботу нові радіостанції, що вели передачі цілодобово 70 мовами народів СРСР та 30 іноземними мовами. Від 1951 р. у Києві запрацював телецентр, третій в Радянському Союзі. З його появою відкрилися нові, досі небачені можливості потужного впливу на громадську свідомість. Діяльність усіх ЗМІ була керована компартією, а самі вони розглядалися як органи повсякденного політичного, ідеологічного та культурного виховання радянського народу, мобілізації його на трудові звершення.

Нові завдання формування радянської людини, поставлені перед ЗМІ, вимагали масової та якіснішої підготовки журналістських кадрів. Функції організатора цього процесу було покладено на союзний Комітет у справах вищої школи, реорганізований 1947 року в союзно-республіканське Міністерство вищої освіти (МВО) СРСР.

Першим кроком у напрямку практичного розв'язання кадрової проблеми в журналістиці стало створення 1947 року на філологічних факультетах 9 університетів Радянського Союзу, серед них – Київського та Харківського, відділень журналістики для підготовки літературних працівників редакцій газет, журналів тощо. В Київському та Ленінградському університетах додатково створено ще й аспірантуру з журналістики [7, с. 387–388]. На жаль, документальні матеріали щодо становлення та діяльності відділення журналістики філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка в фондах Державного архіву м. Києва, архіву Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Державного архіву Київської області збереглися в неповному обсязі, що створює певні перешкоди, обмежуючи можливості всебічного дослідженні цього питання.

Наявні ж документи свідчать, що початок журналістській освіті в КДУ поклав наказ його ректора, доктора геолого-мінералогічних наук, професора В.Г. Бондарчука за № 225 від 23 травня 1947 р., виданий на підставі відповідного наказу МВО СРСР. Згідно до нього на філологічному факультеті відкривався новий фах – журналістика, а впродовж поточного 1947–1948 навчального року передбачалось створення відповідної кафедри журналістики. Контингент набору визначено в кількості 75 осіб. Оперативне керівництво новоствореним фахом доручалось завідувачу російського відділу філологічного факультету [1, спр. 61, наказ № 225, с. 67; наказ № 305]. Навчальний план для першого курсу мусила розробити навчальна частина разом з деканом на підставі типових планів, затверджених Головним управлінням університетами МВО СРСР [1, спр. 61, наказ № 225, с. 67]. Термін навчання журналістів мав тривати 5 років [Там само, спр. № 63, наказ № 448, с. 303].

Повоєнної доби Київський державний університет функціонував у складі 13 факультетів. Філологічний серед них був найбільшим в системі вузу на той час. До його складу входили відділення російської, української, романо-германської, класичної, слов'янської філології, а від 1947 року, разом з відділенням журналістики, були утворені ще й відділення логіки та психології. Загалом у рамках факультету діяло 13 кафедр, де зосередилося понад 2/3 від загальної кількості викладачів і студентів університету.

На факультеті вже тоді сформувався й працював високопрофесійний колектив мовознавців. Багато філологів мали ще дореволюційний стаж роботи, включно з деканом і завідувачем кафедри російської мови професором М.К. Грунським. Згадаємо також видатних вчених – академіка АН УРСР, проф. Л.А. Булаховського, члена-кореспондента АН УРСР, проф. С.І. Маслова, проф. О.І. Білецького, доцентів О.А. Назаревського, Ю.С. Кобилецького, М.М. Стаховського та багатьох інших фахівців. З факультетом підтримували міцні наукові та творчі зв'язки М. Рильський, В. Сосюра, інші українські письменники та поети. Такий склад професорсько-викладацького персоналу факультету був здатний забезпечити підготовку висококваліфікованих кадрів усіх філологічних фахів, проте досвіду підготовки журналістських кадрів та спеців відповідного профілю не було.

1947 рік став третім повоєнним в житті університету. Втрати, які він зазнав за німецької окупації Києва, були ще надто відчутні: майже повністю знищено навчально-матеріальну, наукову й господарчу базу закладу, найкращі навчальні приміщення та устаткування, книжкові фонди, наукові кабінети, лабораторії, гуртожитки тощо. Навіть те обладнання університету, що вціліло й не було пограбоване, перебувало у непридатному для використання стані. Тому елементарних умов для навчальної та наукової роботи просто не могло бути.

Відбудова та відновлення інфраструктури вузу розпочались практично з нуля паралельно із спробами організувати навчання серед розрухи, нестатків, голоду та ідеологічного терору. Першим надскладним і великим завданням стала відбудова навчальних корпусів університету. Оскільки станові придатності до роботи відповідали до 20 % приміщень, організація навчального процесу надто ускладнювалася. Тому ректорат розробляв для факультетів графік роботи у три зміни, використовуючи не лише наявний аудиторний фонд, а й усі придатні довколишні приміщення. Філологічний факультет, зокрема, було віднесено до працюючих у третю зміну. Навчання проводили у п'яти приміщеннях гуманітарного корпусу, найближчих школах та в інших спорудах починаючи з 19 години 30 хвилин, а закінчували о пів на першу ночі. Виняток складали лише лекційні курси з основ марксизму-ленінізму, політекономії, діалектичного та історичного матеріалізму, які ректорат, зважаючи на їхню ідеологічну вагу та згідно з настановами й вимогами партії, наказував проводити в другу зміну [1, спр. 62, наказ № 343, с. 157]. І хоча в наступні роки робились неодноразові спроби організувати навчальний процес компактніше, в другу зміну, та реалізувати їх цілком впродовж досліджуваного періоду так і не вдалося [1, спр. 84, наказ № 36, с. 47; спр. 107, наказ № 500, с. 28; спр. 108, наказ № 553, с. 60]. Питання щодо приміщень та умов праці на факультеті повсякчас зберегли свою актуальність.

Іншою гострою проблемою університету була кадрова. Її розв'язанню посприяли постанова РНК СРСР та березневий 1946 р. наказ Всесоюзного Комітету в справах вищої школи "Про підвищення окладів працівникам науки і про поліпшення їх матеріальних умов", згідно якого від 1 квітня 1946 р. підвищувались на 50 % посадові оклади старших викладачів, асистентів, викладачів вищих навчальних закладів і молодших наукових співробітників науково-дослідних установ, що не мали вченого ступеня або наукового звання [7, 384].

Заміщення вакантних посад в університеті перших повоєнних років становило значні труднощі, що вирішувалися шляхом як запрошення нових висококваліфікованих працівників, так і викладачів, демобілізованих з армії, з числа тих, хто раніше вже працював тут. Питання ускладнював той момент, що кадрова політика перебувала цілковито у віданні партійних органів університету -міста – області – ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б). За тим, вирішальне слово лишалось за вищими партійними органами, які керувалися виключно політичною доцільністю, а не діловими якостями конкретної людини. Для відділення журналістики кадрова проблема була найгострішою, лишаючись не розв'язаною до кінця цього періоду. Її вирішення уможливила з часом підготовка через аспірантуру молодих фахівців.

Становлення відділення журналістики співпадає з новою, повоєнною хвилею ідеологічного терору, коли боротьбу з інакомисленням очолив керівник ідеологічного відділу ЦК ВКП(б) А. Жданов. Перші заходи цієї кампанії були спрямовані проти "гнилої" західної буржуазної культури з конкретною нищівною критикою журналів "Звезда" та "Ленинград". Ідеологічні звинувачення посипались і на Україну, терени якої тривалий час знаходилися під окупацією, а тому республіка вважалась зараженою "буржуазним" духом. Комуністів України звинувачували в неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури, мистецтва, де "існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" та "мають місце українські націоналістичні концепції". Водночас компартія націлювала на формування нового комуністичного світогляду, виховання радянського патріотизму й пролетарського інтернаціоналізму, закликала до боротьби проти безідейності та аполітичності.

Згідно до рішень, прийнятих у Москві, ЦК КП(б)У восени 1946 р. видав цілу низку постанов: "Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури", "Про журнал сатири і гумору "Перець", "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення", "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) "Про оперу "Большая дружба" В. Мураделі", де окремі автори та їхні твори звинувачувались у буржуазному націоналізмі, висувались вимоги "викривати ворогів народу". Ці постанови фактично відкрили в СРСР фронт ідеологічної боротьби, тотального наступу на все національне, започаткувавши наступний етап комуністичного виховання та формування нової спільноти – радянської людини, а по суті – розпочинався процес трансформації масової свідомості на принципах класової боротьби та русифікації. При цьому робилася ставка на нове покоління українців, що сформувалося в 30-ті роки й було продуктом сталінської доби. Саме воно пройшло вишкіл у піонерській та комсомольській організаціях, загартувалося в горнилі Другої світової війни, а в повоєнний час одержало освіту та сформувало ідеологічні переконання.

1947 року ідеологічний терор в Україні набуває особливої гостроти. Тоді, для зміцнення партійного керівництва республіки було призначено першим секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який розгорнув широкомасштабну брутальну кампанію цькування М. Рильського, А. Малишка, В. Сосюри, Ю. Яновського та інших українських письменників, звинувачуючи їх у націоналізмі. Далі фронт ідеологічної атаки на українську інтелігенцію розширюється. Об'єктом партійної критики стає велика група науковців – літераторів, істориків, мовознавців, генетиків. За ініціативою та під керівництвом ЦК проведено "наукові" дискусії з філософії (1947 р.), фізіології (1950 р.), мовознавства (1950 р.), політекономії (1951 р.), які запроваджували принципи партійності в науці та активізували боротьбу проти так званої буржуазної ідеології.

У 1948 р. розпочалась кампанія боротьби проти "низькопоклонства" перед Заходом із засудженням всього іноземного, а згодом і проти "безрідного космополітизму" письменників, художників та науковців єврейської національності. Того ж року було започатковано кампанію погрому "реакційної теорії менделізму-морганізму", жертвами якої стали не тільки відомі вчені – генетики університету, а й науковий напрямок загалом. Вершиною ідеологічного наступу став 1951 р., коли було піддано необґрунтованій, різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну", написаний ще 1944 року. Вірш було затавровано "ідейно порочним твором", під яким могли підписатися Петлюра та Бандера, а його автора змусили обнародувати принизливе каяття. М. Рильському знову нагадали про його "серйозні ідеологічні помилки", критикували оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький", відзначалися "хиби і помилки в ідейно-виховній роботі". Впродовж короткого часу (1946–1951 рр.) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань, де об'єктом нападок ставала та чи інша група інтелігенції. Повоєнний ренесанс української культури зазнав непоправних втрат.

Київський університет завжди знаходився в зоні уваги партійних органів, а ці кампанії перетворили його на об'єкт надзвичайної відповідальності. Політбюро ЦК КП(б)У виявляє "серйозні помилки в галузі ідеологічного виховання студентства" й у своєму рішенні щодо роботи парторганізації університету дає розгорнуту критику хиб. Всі підрозділи університету мусили вивчити та обговорити постанови ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, статті в газетах "Правда", "Правда України" та рішення Політбюро ЦК КП(б)У про роботу парторганізації університету. Від них вимагалось "підвищення більшовицької ідейності, партійності викладання курсів усіх наук, особливо соціально-економічних дисциплін". Шляхи виконання цих вимог кожний підрозділ визначав в межах своєї компетенції, але з обов'язковим критичним переглядом всієї попередньої наукової, навчальної та виховної роботи. Кафедри, деканати, навчальна частина університету складали детальні плани роботи на рік з вражаючою кількістю конкретних заходів виховної роботи. З метою контролю над навчальним процесом запроваджено обговорення конспектів лекцій, тез, стенографування лекцій з наступним обговоренням, взаємовідвідування лекцій. Це фактично впроваджувало цензуру у науковий і навчальний процес.

Для викладацького складу були прочитані "кваліфіковані лекції та доповіді про боротьбу за високий ідейно-політичний рівень лекційної роботи, про боротьбу за чистоту марксистсько-ленінської методології у висвітленні історії України та історії української літератури, про боротьбу з націоналістичними перекрученнями в українській історіографії та українському літературознавстві". На кафедрах і пленумах кафедр "створено атмосферу критики й самокритики", визначалась "правильна постановка питань", а по суті відбувалась ревізія всієї попередньої роботи, започатковувалась нова хвиля русифікації та нищення всього національно свідомого прошарку української інтелігенції.

В підмурівок всієї навчальної, наукової та ідейно-виховної роботи кафедр, факультетів, партійних і громадських організацій університету поклали всі вищезгадані постанови ЦК ВКП(б), а також постанови ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР", "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури та "Нарисі історії української літератури" і "Про поліпшення викладання і політико-виховної роботи у вищих учбових закладах УРСР" [4, спр. 82, с. 1].

Керуючись цими постановами, кафедри розпочали докорінну перебудову навчальної роботи. Переглядались програми і навчальні плани усіх курсів, задля виключення з них моментів "об'єктивістського висвітлення наукових дисциплін, елементи націоналістичних перекручень у висвітленні історії науки". Започатковано погром української історичної науки і формування засад "нової" концепції історичного розвитку України й українсько-російських взаємин, які остаточно сформувалися в тезах до 300-річчя Переяслава. Читання загальних курсів планувалось по-новому, запроваджувалися курси радянської літератури та історії народів СРСР. В зоні особливої уваги на філологічному факультеті перебували практично всі кафедри, але ретельному контролю у першу чергу підлягали кафедри історії російської літератури та мови, історії української літератури та мови, всесвітньої літератури. Для перевірки їх роботи з наступним "виправленням" створювали спеціальні комісії. Одну з них, для перевірки кафедри західної літератури, за наказом ректора в жовтні 1947 р. очолював В.А. Рубан [1, спр. 63, наказ № 444, с. 295].

Комісії виявляли в роботі кафедр "методологічні і методичні помилки", оскільки вони "не провели рішучої більшовицької боротьби проти решток буржуазного націоналізму, плазування перед капіталістичним Заходом і тенденцій буржуазного об'єктивізму". Найбільшою мірою це стосувалося кафедр російської та української літератур, які "по-справжньому не стали на шлях рішучого повороту до сучасності", "не дали розгорнутої критики порочної "історичної школи" О. Веселовського, "не популяризували останніх досягнень радянської філології, зокрема такої важливої з методологічного боку роботи академіка Обнорського як "Очерк русского литературного языка старшего периода", яка встановлювала самобутній розвиток руської культури" [4, оп. 21, спр. 82, с. 2].

Кардинальних змін зазнала й наукова робота на факультеті, її тематика була переглянута "в світлі рішень ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У з метою уникнення багатотемності". Ставилося за мету об'єднувати співробітників кафедри під керівництвом найбільш кваліфікованих довкола однієї проблеми, здійснювати заміни "неактуальних" тем, перегляд тематики курсових, дипломних і дисертаційних досліджень. Перед викладачами та науковцями було поставлене завдання щодо створення нового покоління підручників без "елементів схиляння перед іноземщиною та націоналістичних помилок". Проблеми української літератури та мови лишалися й надалі в центрі уваги партійних органів [4, спр. 82. с. 3–7; спр. 85, с. 6–7].

Центральним вектором діяльності університету стала ідеологічна робота, політична освіта, виховання комуністів і безпартійних. Підвищення ідейно-теоретичного рівня професорсько-викладацького складу стало обов'язковим. Для цього в системі університету було створено розгалужену мережу відповідних структур: дворічну партійну школу з вивчення біографії Й. Сталіна, історії ВКП(б) і праць класиків марксизму-ленінізму, лекторій, постійно діючі семінари агітаторів, гуртки тощо. Питома частина викладачів підвищувала свій теоретичний рівень у Вечірньому університеті марксизму-ленінізму.

Обов'язковим ритуалом стало відзначання численних "знаменних" дат шляхом проведення студентських та викладацьких теоретичних конференцій. Лише 1947 року в КДУ відбулося понад 40 таких конференцій [1, спр. 74, наказ № 516, с. 264-267]. В центрі ж уваги перебував наказ МВО СРСР від 21.09.1948 р за №1384 "Про заходи вищих навчальних закладів у зв'язку з десятиліттям від дня виходу в світ "Краткого курса истории ВКП(б)" та постанови ЦК ВКП(б) "О постановке партийной пропаганды в связи с выпуском "Краткого курса истории ВКП(б)". Цим наказом передбачалось запровадити в навчальний процес нову дисципліну – основи марксизму-ленінізму та забезпечити високий рівень її викладання, а також розробити всеохоплюючий план заходів для студентів і професорсько-викладацького складу з метою залучення їх до участі в наукових сесіях та науково-теоретичних конференціях, лекціях, виставках, виданнях з приводу цієї події [там само]. Виконуючи рішення ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У, а також наказ начальника УВШ про політико-виховну роботу, філологічний факультет у 1947-1948 н. р. також провів теоретичні конференції: до "100-річчя Маніфесту Комуністичної партії", "Про радянський патріотизм", "Занепад західної культури", вечори – "30 років радянської України", "24 роки без Леніна під керівництвом Сталіна Ленінським шляхом", "Радянська Армія в художній літературі" та безліч інших, не рахуючи систематичних лекцій про міжнародне становище та переваги радянської науки над "буржуазною" [4, спр. 127, с. 3]. Наукові сесії університету також відбувалися в цьому пекельному мікрокліматі й керувалися вищевказаними партійними рішеннями та постановами.