Ласкаво просимо

УДК 070: 219.1

Висвітлюється специфіка філософсько-етичної проблематики у часописах, що належали православній церкві

It is carried out the special features of philosophic-ethnical problems in manuals belonged to the Orthodox church.

Ступінь дослідження. Вивчення багатьох аспектів преси православної церкви в Україні на зламі століть перебуває поки що поза увагою українських науковців. Дослідженням, в якому висвітлюються певні особливості філософсько-етичної проблематики у періодиці, можна вважати монографію "Преса православної церкви в Україні 1900 - 1917 рр. Культура. Суспільство. Мораль" [1].

Актуальність. Проте, думаємо, зазначений аспект періодики є важливим не лише для адек¬ватного розуміння питань православної моралі, але й для дослідження механізмів формування громадської думки, проблемно-тематичного роз¬маїття преси цього періоду і концептуальних особливостей деяких часописів, більш чіткого й повного уявлення про історичні події того часу.

Мета. Виявити специфіку трактування філософсько-етичних проблем на шпальтах преси православної церкви в Україні кінця XIX - початку XX століття.

Проблеми християнської моралі, формування особистості та суспільства згідно з позиціями православної етики посіли чільне місце на шпальтах періодичних видань православної церкви в Україні. Можна без перебільшення стверджувати, що церква прагнула бути єдиною опорою моральності, джерелом духовних цінностей для віруючих, які складали аудиторію церковних часописів.

Пильна увага церкви і суспільства до деяких етичних проблем була притаманна тому типові православ'я, що історично сформувався в Україні. У цьому аспекті український релігійний світогляд розходився з російським розумінням православ'я, зосередженим на пошуку місця людини у Всесвіті. В українській релігійно-філософській думці ще з часів Г. Сковороди був узвичаєний погляд на Біблію як на своєрідну "етичну енциклопедію", в якій «людина зможе знайти докладну відповідь на всі свої питання й оптимальний вихід з будь-якої ситуації. Доброчинність, яку український філософ слідом за Сократом вважав запорукою пізнання самого себе і оточуючих, філософія серця, яку Г. Сковорода пропонував як єдиний та істинний шлях до духовного очищення і гармонії з усім світом - все це покладено в основу філософсько-теологічних концепцій українського православ'я.

Своєрідною школою етичних ідей для українського духівництва була філософська система Памфіла Юркевича, представника Київської релігійно-філософської школи. Можна без вагання визнати, що в основу багатьох етичних концепцій українських теологів, переважно професорів Київської духовної академії, було покладено ідеї його праці "Мир з ближніми як умова християнського співіснування" та "Серце та його значення у духовному житті людини". Не випадково перші числа започаткованого у 1860 році щомісячного періодичного видання "Труды Киевской Духовной Академии" відкривалися саме статтями цього філософа. Висунута П. Юркевичем філософія серця і трактування добра як шляху до пошуку істини багато в чому співзвучна з концепціями Г. Сковороди та всією традицією православної філософії, що була започаткована ще у Київській Русі.

Проте цими двома іменами не вичерпувалась уся палітра філософських теорій, покладених в основу етичної концепції українського духівництва. Київська духовна академія стала місцем формування релігійно-філософської школи, домінантні ідеї якої поширювалися у церковній пресі. Представниками цієї школи стали П. Авсенєв, С. Гогоцький, В. Карпов, П. Ліницький, И. Михневич, О. Новицький, І. Скворцов, В. Екземплярській, П. Кудрявцев, В. Соколов, В. Богдашевський та ін.

Творчо переосмислюючи та синтезуючи ідеї Канта, Шеллінга, Гегеля, античні уявлення про роль та місце людини в суспільстві, надбання християнської філософії, київські теологи виробили власну концепцію існування особистості, в якій домінуючим був релігійно-моральний аспект. Саме він проходив наскрізно через усі публіцистичні матеріали, що містились на шпальтах преси православної церкви.

Тож українські теологи-публіцисти мали ґрунтовну методологічну базу для розвитку і поширення етичних ідей, якими були насичені церковні часописи. Тематика статей, присвячених моралі, була різноманітною, але всі вони без винятку розглядали проблему в історичному ракурсі, неодмінно коментуючи її з позицій православ'я: торкалися соціальних наслідків усіх подій та явищ життя, намагалися прогнозувати розвиток подій.

У ТКДА переважно висвітлювалися філософські аспекти етики, саме там була висунута одна з центральних ідей православ'я - неможливість існування моральності без релігії. Тобто релігія розглядалася не тільки як унікальний спосіб пізнання світу, а як, передусім, запорука моральності, доброчинного життя, прагнення до високих ідеалів тощо.

Однією з центральних проблем православної етики була проблема сенсу і мети життя, по суті, головного питання будь-якої філософської системи. Автори церковних видань розглядали всі світоглядні й навіть побутові питання тогочасного суспільства з позицій християнських ціннісних орієнтацій. Взірцем моральної особистості для них, природно, був Ісус Христос, і у вирішенні всіх етичних питань церковники керувались (у всякому разі, це декларувалось у періодиці) його другою заповіддю: "Возлюби ближнього твого, як самого себе". Ця теза стала концептуальною основою етичного вчення православ'я, і з її позицій велася полеміка не лише з представниками інших релігій, але, перш за все, з популярними на той час суспільно-економічними і філософськими вченнями, зокрема з марксизмом.

"Культ шлунка", який став для прихильників марксизму сенсом людського існування, ігнорування ними проблем особистості, зведення сенсу життя до суто економічних потреб викликало обурення духівництва. У статті А. Райського "Євангеліє і соціалізм" етичні засади марксизму трактувались таким чином: "Моральна вартість особистості, її свобода та інші людські права зневажаються, ініціатива людини, моральні ідеали ... особисте прагнення до високої мети ігнорується" (Тут і далі переклад наш.-А. Б.)[2,530].

І далі, продовжуючи і розвиваючи цю думку, публіцист зазначає: "Не можна в ім'я суспільства визнавати особистість за нікчемний елемент його. У такому випадку; що буде уявляти собою суспільство, яке складається з безособистих та безправних нулів? Жодну людину не можна сприймати тільки як засіб чи зброю на користь іншої особи, цілого класу або суспільства" [2, 530].

Те, що людина у розумінні сенсу життя виходить не лише суто з економічних потреб, а послуговується вищими духовними інтересами, доводили релігійні діячі — деякі священнослужителі, ченці, пустельники, а також творчі особистості всім своїм життям, про що у церковних виданнях розповідалося в емоційно-експресивному тоні. Приклади з їх біографій наводилися не лише як додатковий аргумент у полеміці церковників із марксистами, а й як могутній виховний засіб. Людина, таким чином, розглядалась як суб'єкт морального закону, який виникає, коли вона усвідомлює своє місце у світі та суспільстві.

З етичних позицій досліджувались і деякі філософські концепції, висунуті популярними на той час мислителями. Одним із тих, до кого була прикута увага освіченої публіки, став Ф. Ніцше. Його теорія про "рабів" та "аристократів" і наслідки її реалізації в суспільному житті хвилювали духівництво. Тому й у церковних періодичних виданнях, розрахованих на освічені кола, велася полеміка з етичними ідеями ніцшеанства та з мораллю його послідовників.

Чимало уваги приділялося популярній на той час філософській системі А. Шопенгауера, чиї афоризми та максими публікувалися в багатьох періодичних виданнях. Принцип песимізму, який став підґрунтям і відправним пунктом філософської концепції життя цього мислителя, в пресі православної церкви розглядався крізь призму його пріоритетного значення (реssimus лат. - найгірший). Аудиторії доводилося, що песимізм як світоглядна система не тільки суперечить християнству, але й руйнує особистість морально, а в окремих випадках, і фізично, тим самим завдаючи шкоди всьому суспільству.

Ці проблеми у науково-філософському контексті висвітлювалися на сторінках "Трудов Киевской Духовной Академии" та журналу "Вера и разум". У церковних виданнях для середнього класу вони розглядалися переважно на життєвих прикладах чи прикладах з мистецтва та літератури і подавалися у морально-дидактичному ключі.

Проблема сенсу життя стала вузловою для вирішення багатьох питань, актуальних для тогочасного суспільства. Крізь неї розглядали питання життя і смерті, життя і безсмертя, самогубства і страти. Життя і безсмертя - основні категорії християнської моралі, і тому природно, що різнобічне їх трактування у суспільстві змушувало церкву до постійного захисту своїх ідеалів і докладного роз'яснення позицій православ'я у цих питаннях.

Осмислити будь-яке значуще питання на філософському рівні, надати йому громадського звучання та ввести у суспільний контекст для того, щоб знайти коріння та спрогнозувати наслідки проблеми — типова функція церковних видань, аудиторією яких були освічені прошарки мешканців України. Характерно, що майже всі аспекти суспільного життя були у полі уваги духівництва і цей інтерес отримував своє віддзеркалення у періодиці.

До комплексу етичних проблем, які розглядалися на сторінках православної преси, входило питання смертної кари. На початку XX століття воно стало об'єктом полеміки. Страта за законом, за рішенням суду мала своїх прихильників і супротивників. У світській періодиці це питання обговорювалося всебічно і докладно, іноді надто пристрасно наголошувалося на його політичних аспектах.

Вперше ця проблема була порушена в харківській газеті "Волна" (1906, № 4) у статті "Голос священика про смертну кару". Ми не маємо даних про авторів цієї публікації, але цілком імовірно, що вона належала тому невеликому колу священиків, які стали на чолі українського руху за "церковне оновлення". Сучасний дослідник історії церкви Г. Надтока зазначав: "В Україні центром започаткованої тоді течії "церковного оновлення" став Харків. Навколо редактора щотижневика "Церковная газета" священика і приват-доцента І. Філевського сформувалося об'єднання, членами якого стали прот. П. Григорович, священики В. Купленський, Н. Вознесенський, В. Шаповалов..." [З, 64].

Проблема смертної кари на шпальтах "Церковної газети" висвітлювалася з тих концептуальних засад, що й у листі, опублікованому на сторінках газети "Волна" (Див. Церковная газета. - 1906. - № 1). Але й тоді вона набувала, як і зараз, великого соціального значення, тому варто наголосити на основних положеннях статті, яка викликала бурхливу полеміку в тогочасній періодиці.

Харківські священики стверджували: "Забороняючи вбивство, Господь заборонив і смертну кару". А далі розкривали сутність свого виступу: "Злодію, шо різав людей з-за грошей, дарують життя, а людину безсумнівно чесну... лише захоплену політичними або соціальними ідеями, страчують. Вбивство як засіб політичної боротьби не краще, ніж смертна кара. Це ж стосується нелюдських масових розстрілів" [4, 51].

Священик П. Кратиров на сторінках харківського журналу "Вера и разум" виступив зі статтею, в якій виправдовував смертну кару як необхідний, адекватний тогочасній соціополітичній ситуації акт. Характерно, що його думки щодо цього питання були підтримані багатьма представниками духівництва, які, ігноруючи заповіді Христа, вирішили в такий спосіб висловити свої вірнопідданські почуття. Тобто політична основа цієї проблеми виступала на перший план. Духівництво розділилося на два табори - лібералів і тих, хто підтримував самодержавство. Це відбилося не лише на змісті публікацій у церковній пресі, але й на самій її структурі - були створені періодичні видання, що в той чи іншій спосіб протистояли офіційній церковній політиці, яка підтримувала царський уряд, а також виступали проти повної залежності церкви від самодержавства.

Полеміка щодо смертної кари і взагалі права на вбивство тривала у православній пресі та світській періодиці до 1917 року, більшість представників духівництва відстоювала право держави карати злочинців, особливо політичних супротивників, смертю за вироком суду.

Розглядаючи аргументи "за" і "проти" смертної кари, деякі православні мислителі дійшли такого висновку: "Син Людства прийшов не губити душі людські, а закликати грішників до покаяння, разом з тим у смертній страті немає місця для виправлення злочинців і повернення до життя після її скоєння". Однак цей аспект коригувався і державними, і юридичними нормами: "Покарання смертю вбивці є деяким чином поновленням якщо не права самого вбитого, то права суспільства на те, щоб у його середовищі здійснювалася ідея правди чи справедливості" [5, 378].

На новий оберт ця полеміка вийшла тоді, коли в ній узяв участь професор Київської духовної академії В. Екземплярський. Підґрунтям його статті стали праці видатних на той час представників юридичної науки і біблійні тексти, які він аналізував з позицій соціальної моралі, християнських доктрин. В. Екземплярський дійшов висновку, що "... єдиним моральним виправданням смертної кари с помста, а єдиним результатом - два трупи замість одного... Різноманітні засоби смертної кари не сприяють зменшенню тяжких злочинів". І далі цей автор робить висновок: "... Природі християнського права і правди супротивне не тільки вбивство, але й позбавлення житгя за судовим вироком" [5, 420]. Звертаючись до авторитету філософа-ідеаліста В. Соловйова, В. Екземплярський апелював до здорового глузду і поміркованості аудиторії: "За іронічним зауваженням Володимира Соловйова, ще не було випадку, щоб смертна страта воскресила вбитого" [5, 423].

Серед церковних видань ця полеміка велась у часописах "Миссионерское обозрение" (1906. - № 5), "Вера и разум" (1906. - №1, 14), "Христианское чтение" (1906. - № 12), "Вера и церковь" (1906. - № 4, 5, 9 ), "Киевские епархиальные ведомости" (1907. - № 5) "Церковный вестник"(1906. - № 26). На сторінках цих журналів і багатьох інших часописів духівництво виступало на захист смертної кари.

Привернувши увагу суспільства та влади до проблеми смертної кари, духівництво тим самим ще раз закріпило свій авторитет як інстанції, що не тільки поширює, але й відстоює певні етичні норми, закріплюючи їх у свідомості народу.

Варто зауважити, що професор В. Екземплярський, який переніс обговорення цієї проблеми з суспільного рівня на філософський, сам створив струнку та розвинуту систему християнської етики, в основі якої був покладений моральний імператив. Цей вчений-ідеаліст не сприймав заповіді Христа як утопічні, а вважав, що цілком можливо побудувати суспільство на їх підґрунті. Симптоматично, що з позицій морального імперативу (в багатьох своїх аспектах концепція В. Екземплярського розходилася з філософією І. Канта, але український вчений користувався кантівськими визначеннями та категоріальним апаратом) він розглядав багато аспектів тогочасного життя, в тому числі й філософсько-етичного характеру. До кола досліджуваних В. Екземплярським проблем входили також питання стосунків церкви з державою та суспільством у їх моральному ключі, місце особистості у державі, дослідження різних філософських та суспільно-економічних концепцій із позицій християнської етики тощо.

Інтереси особистості завжди були головним важелем православної етики, і висвітлення проблем представників соціальних груп у пресі вважалося одним із найефективніших засобів формування громадської думки

Всебічний розгляд цього питання як найактуальнішого для початку XX століття на сторінках православної преси супроводжувався багатим фактографічним матеріалом, що свідчить про детальне вивчення проблеми і глибоке розуміння психологічного стану тогочасних етикетних і обрядових норм.

Добре обізнані з психологією людини і, користуючись сучасною термінологією, соціальною психологією, автори православних видань розуміли, що традиції мають більшу силу, ніж юридичні закони, отже, спираючись на них, легше контролювати громадську думку і регулювати її. Саме з позицій традиційного світосприймання церква чинила опір будь-яким новаціям, які не влаштовували її. У кожному конкретному випадку саме традиції допомагали церкві регламентувати суспільне життя.

Рівень цих статей був не завжди однаковим навіть у виданнях одного типу, спрямованих на одну аудиторію - він коливався від серйозних наукових досліджень з аргументованими висновками до емоційних "звинувачень" у спробах розбестити молодь.

Церковні видання ніколи не обмежувалися констатацією фактів при розгляді найважливіших етичних питань, а також не захоплювалися абстрактними роздумами, відірваними від реалій, їх позиція завжди була чіткою, вивіреною, продуманою й аргументованою. І хоча часто вона наводилася досить прямолінійно й однопланово (особливо у виданнях для народу), але в тій ролі, яку церква взяла на себе, - ролі вихователя, духівника, така позиція була доречною. А ось уміння донести свої думки до читачів, дискутувати, користуючись усіма засобами класичного ораторського мистецтва, будувати промови, проповіді та виступи в газетах і журналах допомагали церковникам бути неперевершеними полемістами та публіцистами, володіти аудиторією, впливати на неї. На користь цієї тези свідчать не тільки масові тиражі церковних видань, а й довіра читачів, які зверталися до газет та журналів, що належали церкві, за порадою, допомогою, вказівкою.

Цей найважливіший аспект був і залишається однією з основних ознак релігійної преси, яка і тоді, і зараз покликана формувати світогляд своєї аудиторії. Відповідальність журналіста сприймалася на рівні відповідальності священика за свої слова і дії.

Церковна преса закріплювала у свідомості аудиторії думку про те, що зовнішня форма поведінки є змістом внутрішнього стану особистості і приховані процеси суспільного життя знаходять своє вираження саме в етикетних нормах поведінки.

Періодичні видання православної церкви в Україні у 1900 - 1917 роках стали одним із безпосередніх провідників християнської ідеології. Сформована церквою етична модель пропагувалася і закріплювалася у свідомості аудиторії газетами і журналами всіх рівнів, розрахованими на читачів, які належали до певних соціальних груп та прошарків суспільства того часу. Добре орієнтуючись у колі життєвих потреб і настанов, знаючи ментальність аудиторії, духівництво - автори церковних часописів - розмовляли з читачами зрозумілою їм мовою, знаходили необхідну аргументацію, досягаючи тим самим потрібного їм ефекту. "Розуміння передбачає певного рівня смислових настанов, культурного коду - базових знань про світ комунікатора і реципієнта... Таким чином, ефективність комунікативного впливу має на увазі, принаймні зміну вектора настанов реципієнта у бажаному напрямку, що передбачає необхідність реконструкції основних уявлень або ж соціальних репрезентацій ДО- і ПІСЛЯ- акту комунікації", - вважає науковець В. Ф. Петренко [6,21].

Вміло користуючись емоційною і раціональною аргументацією, глибоким знанням психології всього народу й особистості, спираючись на історично сформовані моральні принципи та ціннісні орієнтації, церква формувала громадську думку аудиторії і тим самим впливала на деякі тогочасні події в суспільному та політичному житті.

Але трактування феномену церковної періодики тільки з соціологічних позицій було б невиправданим. Публікації, шо стосувалися соціальної етики та моралі індивіда, виконували важливу роль у суспільстві. Відчуваючи, що усталений спосіб життя на початку XX століття змінюється, що піддаються руйнації не тільки політичні чи економічні форми існування держави, але й ментальність нації, її світоглядні настанови, духівництво знайшло опору в християнській етиці. Безсумнівно, деякі церковники добре розуміли утопічність впровадження цих ідей у життя, але все ж таки вважали своїм обов'язком доводити їх до аудиторії. І вони мали рацію, оскільки, згідно з дослідженнями науковців XX століття, "медійні засоби впливають з позицій дидактики, оскільки вони передають певні моделі поведінки і з їх допомогою можна форсувати, спрощувати або посилювати передачу" [7, 233].

Тому до яких би проблем не звертались на сторінках церковних часописів, всі вони завжди були спроекційовані на ті чи інші грані суспільного життя. Українське духівництво, судячи з публікацій у пресі, добре орієнтувалось у нагальних проблемах своєї пастви і, відповідно, аудиторії періодичних видань, і завжди намагались дати певну оцінку явищам духовного життя суспільства.

Висновок. У цій статті розглянуті лише деякі аспекти етичної концепції православ'я, які висвітлювались на сторінках церковної преси. Церковна преса виконувала в комунікативній діяльності роль відсутньої ланки: якщо розглядати звернення до Бога - молитву - як однобічний аспект комунікації, то, ймовірно, що першому суб'єкту не вистачало відповіді. Періодичні видання, що виходили під егідою православної церкви в Україні, взяли на себе роль другого суб'єкта комунікації, претендуючи на виняткову істинність своїх позицій.

Природно, що найбільш узвичаєною для цього формою комунікації стає керівнича, яка й здійснювалася церквою на всіх рівнях, а систематизація періодичних видань за аудиторним принципом значно полегшувала це завдання, оскільки автори часописів звертались до певних прошарків населення не лише зрозумілою їм лексикою, але й користувались механізмами впливу, які підвищували дієвість інформації для певних груп і сприяли формуванню громадської думки.

1. Бойко А. Преса православної церкви в Україні 1900- 1917pp. Культура. Суспічьство. Мораль. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту. - 2002. - 303 с.

2. Райский А. Евангелие и социализм // Вера и разум. 1910. - № 9. - С. 372.

3. Надтока Г. Православна церква в Україні 1900 - 1917років: соціально-релігійний аспект. - К., 1998. - 240 с.

4. Экземплярский В. Самоубийство перед лицом христианской этики// Труды Киевской Духовной Академии, - 1907. - № 3.

5. Кратиров П. Ответ на "Голос священника о смертной казни"//Вера и разум. - 1906. - № 1.

6. Петренко В. Психосемантика ментальности: коммуникативный аспект // Проблемы медиапсихологии.: Сб. наук, ст.- М.: РИП-холдинг, 2002.

7. Этика СМИ. - М.: КноРус, 2003. — 260 с.