Ласкаво просимо

УДК 050: 22. 08

У статті акцентовано увагу на працях Гавриїла Костельника, спрямованих проти посягань великоросійських та польських шовіністів, що впродовж століть грабували Україну на підставі фальсифікацій її минулого та етнічної належності як придатка до власних держав.

In the article the attention is focused on the works of Havryil Kostelnyk that are directed against encroachments of the Great-Russian and Poland chauvinists who plundered Ukraine during the centuries, on the base of falsification of its past and ethnical origin considering it as a adjunct of both Russia and Poland.

Філософічне осмислення категорій добра і зла, світла і темряви споконвіків супроводжувало наукові пошуки вчених найрізноманітніших галузей знань, однак, найбільше непокоїла ця проблема теологів усіх релігій світу. Яскравий слід на цьому ґрунті залишив один з найвідоміших церковних діячів Галичини початку XX століття - Гавриїл Костельник, творчість якого, на жаль, досі малодосліджена.

Накладом автора у жовтні 1925 року вийшла з друку наукова розвідка Г. Костельника "Пізнання зовнішнього світу", покликана роз'яснити загалові, що опинився під штиками атеїзму, саму сутність оточення та його окремі таємниці. Людина, не здатна до об'єктивного мислення, взагалі, навіть не ставить перед собою мету глибокого пізнання, а переважною мірою сприймає його шляхом наївного догматизму, тобто так, як бачимо його без будь-якої спроби аналізу та критики. "Щоб дорости до такої критики, - зауважує автор, - для цього потрібна філософічна рефлексія" [1, 5]. Саме не яка-небудь, а філософська, яку належить опанувати бодай на першому етапі наукового підходу.

За свідченням Г. Костельника, питання про пізнання зовнішнього світу вперше порушили Емпедокль, Анаксагор та Демокріт у V столітті до н. е. Водночас ця проблема тісно пов'язана з іншою - взаємозв'язком речей, яку Емпедокль трактував у такий спосіб: мовляв, з кожної речі через пори витікають часточки, проникаючи в іншу річ теж через її пори. Таким чином, Емпедокль розв'язав і першу проблему. Виходить, що під час спостереження відбувається подвійне витікання: одне від об'єкта спостереження до нашого ока, друге - від ока до видимих речей. I внаслідок їхнього перетинання постає образ предмета. Емпедокль, вважає теолог, доводив, що "однорідне" вдається пізнати через "однорідне". Анаксагор, навпаки, стверджував, що "різне" пізнаємо через "різне". Анаксагор визнавав єдиного бога, якого називав "Розумом" як джерелом всієї доцільності.

Демокріт як послідовний матеріаліст доводив, що від поверхні предметів відриваються атоми, творячи образи речей, які потрапляють до наших "змислів", у результаті чого вдається пізнати їх. Насправді існують тільки атоми і простір, а квалітативні різниці наявні тільки у нашому смисловому явищі. Таким чином, Демокріт випередив новочасний поділ речей на першорядні й другорядні, вважаючи однак їх смислові зображення за неясне пізнання. Як випливає зі сказаного, перша розв'язка проблеми була догматичною.

На підступах до поняття "практична" діалектика Г. Костельник розглядає схему доводів грецьких софістів, що були на суб'єктивному становищі. Саме їхній "філософічний світ" заперечував усі реальні предмети і явища. Геракліт, наприклад, учив, що нема буття, а тільки вічне повстання. Демокріт же твердив, що в дійсності наявна тільки матерія і порожнеча, а різниці між прикметами речей мають тільки суб'єктивну вартість. Софісти запримітили, до речі, що в філософії присутнє чимало "людського" не тільки з міркувань смислового пізнання, але й розумового, мовляв, усе в пізнанні є "людське".

Протагор насмілився навіть виголосити, що всі твердження є правдиві й водночас хибні: правдою є те, що кому хочеться. Гіппій, наприклад, заявляв: "Закон є тираном для людей, бо багато в чому здійснює насильство над природою", виходячи з того, що закони є змінні та різні у різних суспільних формаціях. Натомість Польос і Тразимах проповідували "право сильнішого", напучуючи, що це є природним правом задовольняти свої вристрасті, а той, хто чинить кривду, кращий від того, хто її терпить.

Дурним варто вважати того, хто без власного терпіння здатний чинити кривду, але не робить кого.

Критій же віру в богів проголосив за винахід якогось мудрого (лукавого) державця, а душу ототожнював з кров'ю.

Суб'єктивістичні погляди, висунуті софістами, вперше у грецькій філософії спростував Сократ, протиставивши їм здорову діалектику, доводами всюди і скрізь її істотні риси, зважаючи на те, що головне твердження софістів полягає у відсутності різниці між правдою та брехнею. Платон же, учень Сократа, завдає удару софістам ж чим іншим, як діалектичним підходом. Він перший провів градацію між Гераклітовими смисловими законами світу та засадами ідеального світу Елеатів. Головними проблемами його зацікавлення були: 1) причина появи у світі ідентичних людських створінь; 2) спосіб пізнання суспільного ладу.

Як неважко здогадатися, порушуючи такі проблеми, теолог намагається якомога об'єктивніше зэвести природу Абсолюта та розвінчати будь-яке відхилення від засад світобудови. Відповідь на першу проблему однозначна: Світ сотворив Бог, перенісши "вічні ідеї" на вічні матерії. "Отже, - вважає теолог, - всі люди тому мають однакову природу, бо всі вони є сотворені на взір "ідеї чоловіка". Для другої квестії він дає таке визначення: "Людські душі жили вже перед земським народженням і бачили "вічні ідеї". Отже, пам'ять про ті ідеї їм уже вроджена" [1, 7].

У діалектичній боротьбі проти софістів Арістотель посилається на вчення про суперечності, сформулювавши його на власному досвіді та спостереженні, і аналізує логічні процеси мислення як батько наукової логіки. Саме таким способом Арістотель раз і назавжди відкинув і розвінчав софістське твердження про відсутність різниці між правдою і неправдою. Звичайно, та "перемога стосується тільки логічної сфери. У поетичних квестіях, пише Г. Костельник, Арістотель посів емпіричне становище, відкинувши "вічні ідеї" свого вчителя, а також "вроджені ідеї", відштовхнувшись від засади: розум співвідноситься з речами тільки за посередництвом смислів.

Що стосується так званих "неповних сократиків", тобто киренаїків, то вони розрізняли "враження" і зовнішню річ, яка викликає в нас подразнення. Згідно з їхнім ученням, "зовнішня річ" - істинна, але пізнати її практично неможливо. Киренаїцька школа висунула з-поміж себе Теодора - поборника релігії й етики, який був прозваний "атеїстом".

Киренаїків Г. Костельник вважав прибічниками софістів, оскільки вони зі свого скептицизму виділяли такі самі висновки, як і софісти.

Об'єктивну вартість розумового пізнання оспорював і Карнеад, розглядаючи не стільки суперечності між філософами, скільки рацію, що, міститься в самій природі розуму.

У другому розділі свого дослідження "Стан квестії в середньовічній і в новочасній філософії" Г. Костельник доводить, що процес еволюції філософії в християнському світі проходив ті ж самі стадії, як і старовинна філософія, але в значно ширших масштабах. "Християнство і його боротьба зі старинним світом, - пише теолог, - мандрівка народів і безкультурний стан тих народів спричинили довговікову прірву між старинною філософією й філософією в християнських народів. У філософії християнських народів дуже впливовим став новий елемент, якого старинна філософія не знала, а саме: боже об'явлення" [1, 14].

Християнська віра, твердить дослідник, на початку свого існування забезпечувала всі сторони своєї діяльності через етичну глибину, внутрішнє багатство (святі книги) та опозиційне ставлення до всього поганського. А коли християнські знамени-тості, незважаючи на попередження апостола Пав-ла "глядіть, щоб хто не підійшов вас філософією", почали наповнювати свої роздуми філософічними штампами, тим самим поглиблюючи об'явлення. Приступаючи до з'ясування середньовічної хрис-тиянської філософії часів Карла Великого, він по-передньо зупиняється на схоластичній школі, яка спершу наслідувала Платона й Арістотеля. Спо-чатку схоласти розвинули теологію й етику, що входило в їхнє першочергове завдання. Але у сфері філософії вони випередили Арістотеля. Виховані на Святому Письмі, повні віри в себе та людський розум, схоласти були максимально віддалені від скептичних міркувань. Не розмежо-вуючи набутих інтуїцій від природних, вони грішили тим, що забагато знали, бо не мали перед собою проблеми, яку б не в змозі були вирішити. Але на етапі найвищого розквіту схоластичної філософії почали лунати голоси зневіри як до са¬мої філософії, так і до самої людської природи. У цьому і суть зародків новочасної філософії. Вдаючись до персоналій, зауважимо, що першою знаменитістю на цьому шляху був геніальний німецький мислитель Ніколас Кузанус, кардинал, який був найбільшим авторитетом на Флорентійському соборі 1439 року.

І все-таки батьками новочасної філософії Г. Костельник вважав француза Рене Дескартеса та англійця Франциса Бакона де Феруляма. Обидва вони, висновує теолог, "перемогли скептичне становище попередників новочасної філософії тим, чим у грецькій філософії були Платон і Арістотель".

Мимоволі виникає запитання: навіщо було Г. Костельнику вести своїх читачів лабіринтами філософічних загадок? Вдумливо вчитуючись у його вислови, доходимо однозначної думки: Бог є таємницею, впізнати яку досить непросто. Адже в результаті логічних вправ Дескартес поставив поруч два світи: матеріальний і духовний. Отже, "матеріальна річ і існування Бога були для нього дуже ясними і виразними поняттями". З цього випливає, що Дескартес не вивів як слід проблеми пізнання зовнішнього світу, як і Платон не розв'язав сповна проблеми "universale in re". І все-таки, вважає дослідник, головні моменти, з'ясовані ними, є вирішальними у розв'язці поставлених квестій.

У ставленні до наукових засад Франциса Бакона де Феруляма Г. Костельник займав більш позицію. На його думку, цей вчений відкидає історичну філософію, вважаючи, що все треба починати спочатку, від новіших, більш конструктивних засад. Тими засадами уявлялися йому досвід та індукція, оскільки дедуктивний силогізм немає вартості. У цьому плані всеціло наслідували його на перших порах після більшовицького перевороту 1917 року так звані пролеткультівці, сфера діяльності яких поширювалась навіть на релігію та культові споруди. Практично велася таємна війна за знищення людського духу - за монополію панування над світом. Саме вони обстоювали порочні ідеї класово "чистої" пролетарської культури, ініціаторами якої повинні були стати пролетарі без будь-якої участі інтелігенції. При цьому звідусіль лунали заклики знищити всі надбання минулого. Пальма першості цього ганебного руху належала В. Плетньову, О. Богданову, П. Керженцеву та ін. Якщо Бакон усі сфери філософії розумів практично, не ставлячи завдань щодо усвідомлення категорії пізнання, то керманичі "радянської культури" керувались заздалегідь запланованим анархізмом, який передбачав прямування до атеїзму навіть в архітектурі, де насаджувалася сатанинська символіка. Якщо, наприклад, мистецькі витвори українців споконвіків наснажені національною символікою: поєднанням жовтого й голубого кольорів, трьохраменним хрестом, тризубом тощо, то утаємненням пролеткультівської архітектури може слугувати будинок Червоної Армії в Москві, споруджений у формі шестикутної зірки. У нас же превалює символ одвічної боротьби добра зі злом. "Це - зміст народів, - пише Ю. Липа у книзі "Призначення України", - синів вогню, зміст, принесений з Месопотамії й Ірану. Його символом є знак свастики, знак вогню. Цей знак - найстарший знак трипільської культури і найчастіший старий орнамент українців" [2, 153]. Підтвердженням авторитетного висловлювання Ю. Липи є дослідження таких незаперечних авторитетів, як В. Щербаківський, Л. Чикаленко, І. Огієнко, В. Липинський та ін. Саме вони чи не найкраще потрактували специфіку українського православ'я, захисні властивості українських національних символів, накреслених не без участі Творця. А це наша історія, рідні традиції.

"Православ'я не може нині замикатись у собі, - промовляв до делегатів міжнародної конференції, що проходила 15-16 травня 1998 року в Києві, М. Забуга, - не впливати на формування історії, бо в такому разі інші потурбуються про перебудову світу на засадах скороминучих цінностей та вигаданих на догоду пропаганді тимчасово привабливих пріоритетах" [3, 103].

Потрапивши у безвихідне становище, навіть французькі скептики, що спершу заперечували можливість пізнання світу та існування надійного критерію істини, знайшли єдиний вихід у безвиході - у вірі в Бога. Течію, яку започаткував Дескартес, модифікували на свій лад оказіоналісти. Водночас течію, відкриту Баконом, на свій лад змодифікували англійці Локке, Беркелсу та Гуме. Однак обидва ті напрями у вигляді раціоналізму та емпіризму вдало поєднав Кант, у пошуках істини десь одночасно дійшов до дуалізму, поєднавши дух і тіло, Дескартес, вважаючи, що дух єднається з тілом лише в одній точці - у мозку.

Як бачимо, попри різні нюанси сприйняття навколишнього світу, всі філософи того часу, розвиваючись на засадах Дескартеса, вирішували квестію виключно посиланням на Бога. При цьому всі вони, як вважає Г. Костельник, допускалися єдиної похибки: посилаючись виключно на Бога вони не дошукувались природних рацій для пояснення зовнішнього світу.

Звичайно, сенсуалісти й емпіристи у надбаннях філософії залишили певний слід, тим більше викликавши Давида Гуме, прихильника скептицизму. "Всі наші поняття, - пише Г. Костельник, - Гуме поділив на "імпресії" та "ідеї". Імпресії - се враження, які відбираємо тоді, коли річ на наші замисли ділає. А ідеї — се тільки копії імпресій...імпресії є живіші й повніші, як ідеї. Весь матеріал «того думання доставляє нам зовнішній, або внутрішній досвід; тільки комбінації з того матеріалу є ділом нашого розуму або волі. Творча сила розуму не сягає поза спроможність: сполучувати, переставляти, побільшити або зменшити частки того матеріалу, який нам доставляють змисли. Ось се останнє слово сенсуалізму. Розум як оригінальна творча сила діждався свойого повного заперечення" [1, 28].

Усі предмети спостережень Гоме поділив на дві категорії: на відношення ідей між наслідком і причиною, до пізнання яких приходимо на підставі аналізу самих понять. Розглядаючи засади причинності, Гуме зробив певні висновки: мовляв, про Бога нічого не знаємо, оскільки досвіду про його існування не придбали; про душу не маємо жодних відомостей, бо в досвіді виступають "лише психічні явища, а не субстанція душі. Параметри такого "виміру" Гуме переніс і на зесь зовнішній світ, існування якого йому не пощастило довести.

Скептицизм Гуме, на думку Г. Костельника, поборола так звана шкотська школа, основопожником якої був Томас Райд (1710 - 1796), головним чинником досліджень якого був "здоровий людський розум", - спільний для всіх людей. У прагненні знайти раціональне зерно щодо істинної природи світу та його "володаря" Г. Костельник уловив безвихідну ситуацію новочасної філософії: французький раціоналізм, англійський емпіризм й сенсуалізм, що взаємно вичерпали себе. І щоб бодай якось оживити паростки філософічної науки, потрібні були якісь синтетичні комбінації. І вдалося це зробити німецькому вченому Іммануелю Канту, відкриття якого не позначені, однак, глибиною. Від французьких раціоналістів він перейняв вагу розуму, а від англійських емпіриків - вартість змислів і досвіду. Проте, як вважає Г. Костельник, Кант поєднав "раціоналізм і сенсуалізм - саме в тих точках, де вони не стикаються. Але що найбільш неприйнятне у його вислідах, так це те, що він під впливом емпіризму відкинув Бога, яким раціоналісти все вигладжували в проблемі пізнання". "Велике значення Канта, - пише Г. Костельніик, - полягає не в його розв'язці основних філософічних проблем (бо в тій розв'язці повно суперечностей), але в його сформулюваннітих проблем: відвічні філософічні проблеми він представив у новому світлі - так, що з них родяться щораз - то нові квестії і розходяться напрями на всі сторони" [1, 37].

У відомій книжці Ернста Шульца, прихильника скептицизму, "Аеnesidenus" натрапляємо на безпощадну критику Канта, де доведено, що поняття "подразнення", стрижневе у системі Канта, абсолютно не можливе. Ведучи мову про природний світогляд, варто зауважити, що й на його боці виступали захисники, зокрема Фрідріх Якобі, опираючись на природні інтуїції. Він розрізняв три чинники пізнання: смисли, розум та ум. На його думку, змисли відносяться до матеріальних предметів рецептивно, безпосередньо схоплюючи предмет. Аналогічно відноситься до надзмислових предметів ум. Він безпосередньо схоплює ті предмети (Бога, душу тощо). А розум - це дискурсивна сила: він творить поняття, резюмує. Розум - це усвідомлення, оскільки його наслідком є наука. Ум - це чуття. Його ж здобутком є віра. Становище розуму веде до суб'єктивізму, а в перспективі - до нігілізму. Через те суперечність між розумом і умом не вдається подолати, Якобі в цьому плані говорив, що він є "розумом поганин (атеїст), а чуттям -християнин".

Серед філософів побутує афоризм Ріхтера про Канта, що вважається "цілою сонячною системою". Однак, на думку Г. Костельника, прихильникам Канта доводиться доповнювати погляди свого вчителя. Передусім належало погодити думку про "Dikg an sich" із думкою про "Erscheinung", заповнивши порожнечу, спричинену Кантом усуненням Бога з метафізики. Ними були: Соломон Маймон, Якоб Бек, Иоганн Фіхте, Фрідріх Шеллінг, Георг Гегель, Артур Шопенгауер. "Розвій новочасної філософії, - вважає теолог, - пішов у тому напрямі, що "річ пропала", а осталось тільки "явище" чи то "позірність". Співпрацювали в тій метаморфозі оказіоналісти [1,41].

У третій частин дослідження "Порішення квестії" Кант навів чотири антимонії "чистого розуму", де людський розум доходить до однаково сильних аргументів "pro" і "contra". Теза цієї антимонії: 1) зовнішній світ можна людям пізнати; 2) антитеза: людям годі пізнати зовнішній світ. "Знаємо, - вважає Г. Костельник, - що теза є висловом природного становища, на якому приходить до голосу не тільки дискурсивний розум, але й природні інтуїції. А антитеза є висловом тільки критичного філософічного розуміння, яке абстрагує від природних інтуїцій" [19 44]. З цього випливає, що природу належить сприймати такою, якою вона є і не можна заперечувати природних даних тому, що не розуміємо, як вони можуть реалізуватися. Крім того, усі явища треба пояснювати в злагоді з усіма даними природи, не допускаючи ні в якому разі конфлікту критичної думки з при¬родою. Отже, всякий наслідок мусить мати свою причину. А причина мусить бути пропорційна до наслідку. Отже, йдеться про взаємозв'язок, напри¬клад, тіла й душі, природа яких не є тотожною.

Слідом за раціоналістами, Г. Костельник погоджується, що розум стоїть вище від змислів, бо "так йому Бог дав". "Обговорюючи світогляд Канта, - доходить висновку теолог, - ми навели ті історичні філософічні шляхи, якими Кант дійшов до свого суб'єктивізму Але Кант видвигнув також свої власні докази, якими утверджував суб'єктивістичне становище. Зараз з початку своєї "Критики чистого розуму" наводить він п'ять аргументів на апріорність простору і стільки ж аналогічних аргументів на апріорність розуму часу" [1, 55]. Кант твердить, що простір не є дискурсивним поняттям (розумовим. - Л. В,), але уявою, чисто смисловим зображенням. На нашу думку, він помиляється, моли заперечує існування розумового поняття про простір як незалежну й антиматеріальну категорію. Значною його помилкою вважається й те, що, оцінюючи трансцендентну вартість вражень, зображень і понять, він брав до уваги тільки їх матеріальний бік, не відрізняючи їх від зображень, тобто "фотографій". На думку Г. Костельника, наші змисли й розум так доцільно створені, щоб могли "фотографувати" зовнішні речі. "Творець, - йдеться нижче, - який видумав їх конструкцію, є премудрий. І не з якимсь ваганням покликуємось на ту доцільність, але цілком сміло... А се значить, що доцільність у природі є витвором премудрого Творця" [1, 62]. Власне, витвором Бога, а не станом розвитку економіки й політики чн вдалого їх поєднання. Напрошується висновок: причини всіх помітних суспільних зрушень слід вбачати в моральних підвалинах людського життя, бо людство з природного довкілля виокремлює етичне начало, притаманне виключно людині. Етичні імпульси та міркування, породжені Богом, є тими засадами прямування до всесвітньої злагоди, які належить розвивати сучасній філософській науці. Філософія як частка християнського вчення не повинна пропонувати втручатися в жодну з моделей політико-економічного життя, бо "створено її не для того, щоб підміняти кесаря, а щоб проповідувати Царство Боже", нейтралізуючи потуги Сатанаїла, який намовляв пророка Єремію: "Візьми з моєї руки келих вина цього гніву і напоїш ним усі народи, до яких посилаю тебе".

Усвідомлення духовної суті людини, її астрального покликання в умовах реставрації релігійних традицій українського народу, чинників формування його етичних норм - невід'ємні категорії демократії нашої незалежної держави, в якій гідне місце повинні зайняти теологічні здобутки Гавриїла Костельника, якому належить велике майбутнє.

1. Костельник Г. Пізнання зовнішнього світу. - Жовква, 1925.

2. Липа Ю. Призначення України. - Л., 1992.

3. Релігія і суспільство в Україні: фактору змін. // Матеріали міжнародної конференції 15-16 травня 1998p. - К, 1998.