Ласкаво просимо

У статті запропоновано класифікацію концептуальних складників феномену сугестії з огляду на комплексний характер явища. Виокремлено психолінгвістичні, нейрофізіологічні, лінгвістичні та екстралінгвальні фактори.

Ключові слова: сугестія, психолінгвістика, нейрофізіологія, ЗМІ, НЛП.

The article deals with classification of the crucial compound elIents of suggestion phenomenon considering its complex nature. Its psycholinguistic, neurophysiologic , linguistic and extralinguistic factors are picked out.

Key words: suggestion, psycholinguistics, neurophysiology, mass-media, NLP.

Сугестивна домінанта загальної комунікації та медіажанрової амплітуди як її невід'ємного складника на сьогодні  практично не підлягає сумнівам (див. праці С. Кара-Мурзи, Н. Непийводи, Г. Почепцова, В. Різуна, І. Черепанової та ін.), проте негомогенна природа цього явища ускладнює його наукову кваліфікацію, оскільки передбачає необхідність комплексного, синестезійного підходу до з'ясування різноманітних ідентифікаційних ознак феномену – психологічних, нейрофізіологічних, соціальних, лінгвістичних та власне екстралінгвальних (пропріоцептивні хірактеристики, особливості інформаційного структурування тощо). Нехтування хоч би однією з наведених характеристик сугестивного комплексу спричинятиме однобічність отриманих результатів, а отже, їх необ'єктивність. Праці, наявні із зазначеної проблеми, як правило, присвячуються лише розгляду якогось одного складника (переважно – психологічного), що, звичайно, поглиблює уявлення про елементи аналізованого конгломерата, але не дає підстав для його характеристики в цілому (пор. поелементний та поодиничний аналіз Л. Виготського). У нашій розвідці маємо на меті виокремити та проаналізувати концептуальні складники сугестії як імманентної ознаки поліжанрових комунікативних моделей, що уможливлює з'ясування її інваріантних констант і перспектив векторної варіативності, увиразнюючи актуальність обраної проблематики.

Наукова кваліфікація мовного впливу не може відбуватися поза усвідомленням його глибинних зв'язків із комплексом особистісно-колективної комунікативності. Такий підхід уможливлює не лише ідентифікацію лінгвальних сугестогенних чинників, а й дає змогу виявити універсальний субстрат впливових ефектів, їх імпліковані характерологічні ознаки й узагальнену системну архітектоніку. Зауважимо, що прагмалінгвістику як науку, що також вивчає впливові потенції мови, сьогодні найчастіше пов'язують із доволі обмеженими можливостями в цьому аспекті. Так, Б. Поршнев, визнаючи її формалізований характер, зауважив, що вона "приречена займатися лише зовнішнім описом впливу мовленнєвих знаків на дії людей, не зачіпаючи психічних, тим більше фізіологічних механізмів цього впливу, а отже, обмежуючися систематикою" [11, 193], де долання такого стану речей пов'язане "зі зверненням до людського фактору, з уведенням до лінгвістичного розгляду, до його парадигми мовної особистості як рівноправного об'єкта вивчення, як такої концептуальної позиції, що дає змогу інтегрувати розпорошені й відносно самостійні властивості мови" [6, 21]. У такий спосіб наголошено на необхідності поєднання формалізованої фіксації відповідних мовних потенцій із динамікою психоемоційних і нейрофізіологічних факторів особистості / соціуму та інших релевантних екстралінгвальних чинників, необхідних для глибинного усвідомлення справжньої природи сугестивних властивостей мови як своєрідного конектора між суб'єктивно-об'єктивними світами особистості. Аналітичне реконструювання концептуальних компонентів, які виконують роль інваріантних сугестогенів, сприятиме адекватнішому конструюванню коректних впливових контекстів, з одного боку, й умінню виокремлювати некоректні випадки використання таких комплексів – з іншого (що, до речі, також становить одну з найактуальніших проблем сьогодення – пор. рівень етичності деяких передвиборних політичних слоганів, рекламних кліпів).

Власне мовна поведінка виступає експлікатором внутрішньої мотиваційної бази комунікатора, виконуючи вторинну, диференціювальну щодо його психоемоційної континуальності функцію, пояснювану вченими з онтогенетичних позицій, згідно з якими "було зроблено висновок про співвідношення психічної комунікації з первинним процесом і, відповідно, комунікації на рівні знакових повідомлень – із вторинним процесом" [14]. У такому разі феномен психічної комунікації виступає підґрунтям впливових ефектів мови, оскільки задіює латентну біологічну механіку, сформовану ще в постнатальному періоді розвитку особистості. С.Кара-Мурза наголошує: "Людині притаманна складна психіка, важливою частиною якої є уява. Вона розвинута настільки, що людина живе одночасно у двох вимірах, у двох "реальностях" – справжній та уявлюваній. Уявлюваний світ більшою мірою (а в багатьох – і в першу чергу) визначає поведінку людини. Але він хиткий і поступливий, на нього можна впливати ззовні так, що людина і не помітить цього впливу" [5, 8]. Відзначимо, що внутрішній світ людини певним чином відповідає поняттю ноосфери, упровадженому Т. де Шарденом та В. Вернадським і співвідносному із суб'єктивною безперервністю та імманентною його причетністю до утвореного людством культурного простору, який і детермінує актуальність для особистості саме цього, наявного поза фізичними межами світу, підтверджуючи впливову ефективність психологічного та  подалі – вербального механізмів як субстратно-операційного психосемантичного комплексу індивідуально-колективної свідомості. Враховуючи зазначене, можна припустити, що психіка людини, насамперед її підсвідомі, глибинні масиви, підлягають впливу через наявність певних внутрішніх механізмів, настанов, метапрограм (див. у галузі нейролінгвістичного програмування), які, орієнтуючись на універсальні поведінкові закони, вироблені людством упродовж століть, спрямовані на апріорне, позараціональне (найчастіше) засвоєння зовнішніх сугестивно маркованих комплексів. Цей факт підкреслено й Л.?Хромовим, який наголошує, що "у стані звичайного гомеостазу людина діє за певними законами, тобто алгоритмічно, чи, як кажуть психологи, за гештальт-стереотипами" [12, 95], що доводить існування усталених механізмів людської психіки, "вмикання" яких сприяє оптимізації маніпулятивної взаємодії. Р.Чалдіні серед таких механізмів виокремлює шість основних "психологічних принципів": принцип взаємного обміну, принцип послідовності, принцип соціального доказу, принцип авторитету, принцип доброзичливості та принцип дефіциту, розглядаючи їх як психологічне підґрунтя впливу на масову свідомість [13]. Характерно, що функціональність першого принципу ґрунтується на природному (у?більшості випадків) дотриманні емпатичних норм людського спілкування, що доводить актуальність ефективної та толерантної міжперсональної взаємодії, представленої біномом людина – людина. З іншого боку, наголошено на сприйняттєвих стереотипах, пов'язаних із внутрішньою актуальністю пріоритетів соціальної перцепції та відповідного оцінювання, через які окремий актуалізований елемент інформації сприймається індивідуальною та й масовою свідомістю як представник загального інформативного комплексу, спричиняючи ототожнення часткового й цілого та  відповідно зумовлюючи викривлення об'єктивного стану речей у процесі їх суб'єктивного тлумачення. Соціалізовану сутність стереотипізації почасти пояснює особистісна значущість результатів колективної перцепції власного "Я", що увиразнює необхідність впевненості людини у своїй належності до певної соціальної (національної, фахової та ін.) групи та актуалізує, у свою чергу, об'єктивований, екстерналізований складник у конгломераті комунікативного існування особистості, що формалізується в діаді людина?– суспільство, водночас інтегруючи першу до ментальних пріоритетів загалу. Проте блоки стереотипного сприйняття пов'язані й із внутрішньою актуальністю пріоритетів соціальної перцепції та відповідного оцінювання, що представлено вектором суспільство-людина (див. масові стереотипи Г.?Ле Бона). Соціальна поведінкова значущість корелює і з домінуванням особистісного, еґоцентричного у психоструктурі людини, де приховане визнання правильності власних дій та пріоритетів дає підстави для визнання того, що "ми тяжіємо до тих, з якими маємо спільні цінності та ідеї – до тих, які цінують ті самі речі, які й ми цінуємо, які мають ті самі погляди на світ, які маємо ми самі" [16, 1], орієнтуючи на доцентрову формулу людина – самість. У цьому ж аспекті є актуальними психоструктурні константи особистості, на ґрунті яких укладено відповідні різноманітні класифікації (емоційний, аналітичний, чуттєвий та інтуїтивний типи пізнавальної діяльності за К.Юнгом, візуальний, аудіальний, кінестетичний типи за особливостями сприйняття в теорії НЛП, психотипи Дорослого, Дитини й Батьків за Е.?Берном тощо), а також деталізовано внутрішні домінанти особистості, знання яких уможливлює здійснення комунікативного впливу (зокрема класифікація потреб людини А. Маслоу, доповнена В.?Шейновим). Характерно, що у більшості наявних типологій звернено увагу й на специфічні мовленнєві особливості, притаманні відповідним представникам, що увиразнює зв'язок між суб'єктивною й об'єктивованою психосемантикою особистості (детальніше про метапрограми та психологічні фактори впливу див. [7]).

Психологічні стереотипи й індивідуації становлять нерозривну єдність із фізіологією людини, що відбилося в дослідженнях І. Сєченова, В. Бехтерева, В. Данилевського, К. Платонова, Б. Ананьєва, А. Лурії, В. Лобзіна, Т. Доброхотова, О. Ухтомського та вченні І. Павлова – Р. Орнстайна про міжпівкульну асиметрію головного мозку, інтегративну діяльність якого забезпечують дві системи: "система чуттєвого сприйняття ("правопівкульна психіка") та система знакового опису довкілля в елементах природної мови (ліва півкуля)" [4, 11], що мають симультанно-сукцесивний характер психічної активності. Отже, спираючись на динаміку роботи мозкових системних аналізаторів, а також на природність гетерогенної сумації сприйняття генетичними матричними структурами мозку, можна оптимізувати прогнозований впливовий ефект як наслідок продуктивного сприйняття, співвідносного із "системою реалізації перцептивних гіпотез, утворених на сімбіозі детерміністських настанов, програм розумових дій та настанов імовірнісного прогнозування, поєднаних з активно-продуктивною функцією кори великих півкуль головного мозку" [12, 298]. Крім того, учені визнають коректність діадичної співідносності свідоме/ліва пікуля – підсвідоме/права півкуля (див. праці Р. Грановської, І. Березної, І. Цапкіна та ін.), припускаючи, що "ліва півкуля контролює мовлення та інтелектуальну діяльність, права керує емоціями, уявою та сенсорною діяльністю" [13, 212], та пов'язуючи із лівою півкулею формальний смисл, логіку, із правою – емоції, значення, алогізм, що увиразнює недомінантний вектор впливової експансії.

Як зазначалося, психофізіологічне підгрунтя впливу актуалізується через мовленнєву діяльність, ідентифікацію сугестивних потенцій якої, на нашу думку, найдоцільніше здійснювати на базі метамодельних методологій НЛП, оскільки  метамодель "являє собою концептуальну структуру мовних репрезентацій, експлікованих у гетерогенних ситуаціях, де вони виступають маркерами психосемантичного імплікаціоналу особистості" [7, 178], відбиваючи її комплексні характеристики. Зауважимо, що на особливу увагу в аспекті визначення сугестогенних елементів заслуговують репрезентанти процесів генералізації й делеції (універсальні квантифікатори, модальні оператори можливості/необхідності, компаратори сенсу, судження, спектр неспецифічної лексики, номіналізації тощо), оскільки саме вони ілюструють явище семантичної дифузності як інваріантної ознаки мовного впливу, активізуючи субдомінантне позараціональне сприйняття. Розрізнення ж типів дисторціальних виявів переважно пов'язане із семантичними характеристиками мовленнєвих сигнатур. Крім того, наголосимо й на актуальності предикатної лексики, яка сприяє утворенню комунікативного рапорту як субстрата сугестії, що підкреслюють і фахівці з гіпнотичного спілкування (див. праці Р. Бендлера, Д. Гріндера, М. Еріксона, В. Кандиби, Б. Карвасарського, В. Ташликова, Л. Гримака, записи сеансів А. Кашпіровського, О. Довженка тощо) та дослідники й професійні укладачі  впливових текстових масивів (див. праці Д. Огілві, Ч. Сендіджа, О. Ульяновського, О. Сичова, В. Зазикіна, І. Вікентьєва, Г. Почепцова, О. Лебедева, Л. Хромова). З огляду на зазначене вважаємо, що теоретична й практична база НЛП дає підстави для якнайширшого використання його наукових здобутків у галузі сугестивної лінгвістики, рекламної діяльності, політичного мовлення, психолінгвістики, всього жанрового масиву ЗМІ тощо. Додамо, що мовні складники, утворюючи "лінгвістичну образну єдність" [9, 93] будь-якого текстового масиву, поліпшують "здатність вільного відтворення уявлень в ідеаторному полі свідомості, дають змогу не тільки викликати їх, а й, репродукуючи уявлення, надавати їм у спілкуванні наочності" [3, 95], тобто виступати певними конекторами між реальним світом речей та ідеальним світом інтелектуально-мисленнєвої діяльності людини. Оскільки ж імманентною ознакою максимально сугестогенних медіажанрів визнано їх впливову скерованість (див. праці І. Гальперіна, М. Григорьєва, В. Зазикіна, Р.Мокшанцева, Ф.Панкратова, О.Сорокіна, Є.Тарасова, О. Феофанова, М.?Черемнова та ін.), то використання лінгвістичних елементів і сигнатур набуває подвійної сугестивності, враховуючи природну впливову інтенційність мови (Р. Барт, Ф. Бацевич, Г. Клаус, О. Леонтьєв, Б.?Поршнєв, І. Черепанова та ін.), пов'язану і з її недомінантним обробленням.

Комунікативне домінування вербаліки є безперечним, проте раціональне й емотивне навантаження вербальних комплексів не вичерпує впливового навантаження комунікативних актів. За свідченнями психологів (М. Арджайл, А. Мейєрабіан, Р. Бердуїстел), більша частина релевантної інформації передається на невербальному рівні, і, додамо, саме та частина, яка становить симультанне підґрунтя в процесах сприйняття, властиве субдомінантному, ірраціональному відтворенню дійсності. Г. Бейтсон взагалі членує будь-які комунікативні процеси на рівні змісту та ставлення, де "вербальна, або дискретна, частина комунікації... розглядається як змістовне повідомлення даної комунікації, а невербальна (аналогова) частина комунікації вважається повідомленням про ставлення" [15, 12], виконуючи в такий спосіб функцію обов'язкового елемента відповідних актів й водночас – надаючи максимум інформації про психічний стан співрозмовника, особливості його сприйняття (напр. за латеральними рухами очей) тощо. Ще один цікавий бік невербального спілкування пов'язаний із виявленням критеріїв істинності висловлення. Дослідження І. Айбл-Айбесфельдта засвідчують природжений характер більшості мімічних реакцій, що, у свою чергу, акцентує на переважно неусвідомленому характері їх використання. Знання ж інваріантного сенсу певних мімічних і тілесних рухів допомагатиме розумінню справжнього смислу повідомлення, що дає змогу виокремлювати глибинний, найчастіше – прихований зміст висловленого. Невербаліка в такому разі відіграє роль лакмусового папірця, який або підтверджує істинність повідомленого, або спростовує його правдивість. На цьому феномені невербальної інформативності ґрунтується поняття конгруентності/інконгруентності людської поведінки в НЛП, де конгруентність виявляє гармонійність дискретної та аналогової поведінки. Цікаво, що і в галузі фідеїстичного спілкування (наведення порчі, замовляння чи ін., що скероване на негативне програмування) зазначено необхідність вербально-невербальної синтонності: "Ваша мета – бути конгруентним висловленій фразі, тобто виглядати злим, страшним, поганим, сильним" [8]. Коли людина неконгруентна, ми "інстинктивно помічаємо неузгодженість між словами і фізіологією" [10, 118], пояснювану тим фактом, що мовна функція людини зосереджена в лівій півкулі головного мозку, механізми ж моторики – у правій півкулі, і такий білатеральний характер мозкових механізмів спричиняє незбіг, дисгармонію у випадках суперечливої поведінки. 

Наведене характеризує особистісно-колективні психолінгвальні й нейрофізіологічні ознаки, врахування яких уможливлює ініціацію комунікативного впливу та почасти – розпізнавання маніпулятивних стратегій. Проте сугестивні ефекти детермінуються й власне екстралінгвальними факторами. Так, на прикладі реконструкції методологічних прийомів подання інформації в пресі Г.?С.?Кара-Мурза виокремлює певні напрями сугестогенної інформаційної сегментації, співвідносні, по-перше, з фабрикацією фактів, унаслідок чого людина оперує сфальсифікованою, викривленою картою реальності; по-друге, з контролюванням "інформаційного раціону" людини" [5, 150], що спричиняє або повну інформаційну негацію, або ж, навпаки, фіксує виключно позитивні факти, зредуковуючи об'єктивний стрижень повідомлення через генералізацію однієї, часто периферійної ознаки; по-третє, з наявністю різновидів пропаганди, де випускається, не ідентифікується (переважно – свідомо) джерельна база інформації, що, "формуючи відповідні образи (світ образів), а також індивідуальні системи значень, змінюють інтегральний образ реальності" [2, 210]. Німецькі політологи в цьому аспекті також зауважили. що "можливість поширювати важливу інформацію у власній режисурі або замовчувати її позначає мати подвійну владу" [17, 60]. З наведеним перегукуються й характерні різновиди регулярних перетворень в описі дійсності: анулюючі, фінгуючі, індефінітизуючі та модальні. Анулюючі передбачають вилучення з опису певної частини значущих елементів, фінгуючі – навпаки, уведення до контексту персонажів, об'єктивно відсутніх; індефінітизуючі – заміну конкретних учасників подій та предметів узагальненими описами, що збільшує невизначеність ситуації; модальні – рефлексійну інтерпретацію ситуації, тобто аксіологічну кваліфікацію подій залежно від суб'єктивного сприйняття [1, 219]. Очевидно, що ці перетворення співвідносні з універсальними законами мовного моделювання в НЛП, де анулюючі перетворення ілюструють процеси делеції, модальні та фінгуючі – процеси дисторції, а індефінітизуючі – висвітлюють узагальнювальні тенденції у змістовному обсязі повідомлення, що можна ідентифікувати через уже зазначені метамодельні маркери.

Отже, можна твердити про комплексність різновекторних характеристик впливу, реалізованих через поєднання власне лінгвістичних аспектів (мова, її сугестивні потенції), особливостей психолінгвістичних і нейрофізіологічних структур індивідуально-масової свідомості (співвідносних із лого- та імагенною актуальністю складників, а також – з ірраціональними, сугестологічними ефектами) та екстралінгвальної специфіки, зокрема пояснюваної ситуативно-контекстуальними та структурно-інформаційними особливостями, скерованими на редукцію об'єктивної фактуальності. Зазначене акцентує на складності й водночас – на необхідності вивчення феномену сугестії, де дослідження його гетерогенної природи доцільно здійснювати, використовуючи релевантні комплексні методики, до яких ми щонайперше уналежнюємо техніки та технології нейролінгвістичного програмування як креативної гуманітарної галузі знання.

1. Баранов А. Н. Введение в прикладную лингвистику. – М., 2001.

2. Гостев А. А. Образная сфера личности //Психология и психоанализ рекламы. Личностно-ориентированный подход. – Самара, 2001.

3. Дридзе Т. М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации.-М., 1984.

4. Кандыба В. М. Триста техник глубокого гипноза. – СПб, 2001. – Т.1.

5. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. – К., 2000.

6. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность. – М., 1987.

7. Ковалевська Т. Ю. Комунікативні аспекти нейролінгвістичного програмування. – Одеса, 2001.

8. Котлячков А. Научное наведение порчи с использованием техник Эриксоновского гипноза и суггестивной лингвистики // Психология и бизнес On Line, 2000. Dokument HTM. – www.psycho.ru/magazine/index.

9. Менегетти А. Система и личность. – М., 1996.

10. Олдер Г., Хэзер Б. NLP. Полное практическое руководство. – К., 2000.

11. Поршнев Б. Ф. О начале человеческой истории (Проблемы палеопсихологии) – М., 1974. 

12. Хромов Л. Н. Рекламная деятельность: искусство, теория, практика. – Петрозаводск, 1994.

13. Чалдини Р. Психология влияния. – СПб., 2000.

14. Шторм А. Тезисы по теории психической коммуникации // Dokument HTML. – www.psy.piter.com.

15. Bateson G. Mind and Nature. – N.Y., 1979.

16. Macridis R. C. ContIporary Political Ideologies. – Boston – Toronto, 1986.

17. Politikwissenschaft: eine Grundlegung. – Bd.2. – Stuttgart; Berlin; Koln; Mainz, 1987.

© Ковалевська Т. Ю., 2006