Ласкаво просимо

У статті аналізуються семантичні типи предикатів норми в межах загального семантичного поля повинності (на матеріалі української мови).

Ключові слова: предикат.

The article highlights the sIantic meaning of the predicates of compulsion in comparative aspect (on the basics of Ukrainian language).

Key words: predicat.

Семантика норми досліджена в україністиці фрагментарно, отже є метою пропонованої статті виокремлення та опис концепту норми в межах загального поля повинності.

Лінгвістичні студії досі не мають "загальноприйнятої семантичної класифікації предикатів, яка б базувалася на чітко визначеній кількості їх диференційних смислових компонентів [1, 10], оскільки речення як синтаксичну одиницю можна кваліфікувати з комунікативного, семантико-синтаксичного, формально-синтаксичного боку, що безумовно ускладнює однозначну класифікацію, актуалізуючи дослідження співвідношення формально-синтаксичної та семантичної реченнєвих структур. Сучасна лінгвістика поступово відходить від позицій формального синтаксису, усвідомивши, що основною сферою синтаксичних одиниць є сфера значення, яке за своєю суттю антропоцентричне, тобто відбиває загальні властивості людської природи. На цей аспект семантики вказує і А. Греймас, зазначаючи: "Світ людини головним чином повинен визначатися як світ значень. Сам світ може бути названий "людським" лише настільки, наскільки він що-небудь означає" [7, 5]. Саме заради передачі значення, висловлення думки актуалізується весь складний мовний механізм, при цьому на перший план виходить питання про те, як саме відображається у реченні пізнання людиною реалій оточуючого її світу. Як зазначає Н. Арутюнова, необхідно виділити певні логіко-синтаксичні начала, які, з одного боку, безпосередньо пов'язані зі способами мислення про світ, з іншого – причетні до граматичної будови мови [2, 17].

Семантика конкретного висловлення характеризується двома властивостями: являє собою єдиний знак ситуації і дає можливість твердити про членованість і структурованість дійсності, яку вона відображає [9, 59]. У семантиці висловлення, отже, виявляються як об'єктивні властивості ситуації (реальний стан справ), так і суб'єктивне сприйняття цієї ситуації конкретним мовцем, оскільки кожна людина може по-своєму членувати будь-яку ситуацію, обираючи саме ті її компоненти, що найбільш точно відповідають стану суб'єкта та конкретним комунікативним потребам.

У [11,9] модальність необхідності розглядається в широкому плані, включаючи і модальність повинності, і визначеність подій, і модальність вимушеності [11, 147–150]. Загальним елементом необхідності і повинності є вказівка на обов'язковий зв'язок явищ, диференціюючим – вказівка на об'єктивний зв'язок явищ у випадку позначення необхідності і відбитий через суб'єктивні відношення при позначенні повинності. Як зазначається в [8, 476] значення способу повинності – обов'язковість, вимушеність дії, припис до здійснення чогось. Речення повинності можуть означати вимушеність одиничною ситуацією або вимушеність, продиктовану звичаями, правилами. В обох випадках значення повинності поєднується із суб'єктивним ставленням до повідомлюваного як до такого, що викликає протест, невдоволення, або ж оцінюється як складна, клопітка ситуація. Таким чином, форма повинності в контексті часто має відтінок значення внутрішньо неприйнятного припису: осуду, небажаності, невдоволення з приводу того, що має бути, що кимось вимагається або що змушує ззовні. Необхідність повинності, таким чином, набуває певного відтінку фаталізму, а висловлення з повинен включені у контекст практичного роздуму, тобто формалізованої основи для потенційної дії, яка спрямована на зміну оточення суб'єкта–діяча.

На нашу думку, при розмежуванні необхідності та повинності варто погодитись із В. Осетровим, який вважає, що ці модальні значення "мають суттєві відмінності перш за все в тому, що вони, як мовні категорії, відображають різні категорії дійсності: необхідність і повинність"[10,8]. Значення повинності визначається на рівні речення, його суттєвою ознакою є "наявність у контексті, пресуппозиції або безпосередньо у структурі речення примусової причини" [10, 3 ].

Повинність – модальне значення, яке полягає у визначеності дії, зумовленої законами, правилами, особистим досвідом мовця, звичайним ходом подій, тобто нормами у широкому розумінні слова. Повинність – різновид необхідності, який детермінує поведінку особистості. Особистість же передбачає наявність таких етичних критеріїв, як обов'язок, вибір і под. Значення повинності виникає в результаті поєднання значень необхідності консеквента і оцінки дії як обов'язку повинності. Повинність – це динамічна необхідність [12, 98],  оскільки необхідність діяти відповідно до етичних норм передбачає наявність моменту вибору, та й самі етичні, суспільні, громадські норми – завжди вибір між тим, що є норма (ідеал) та не-норма (девіантна поведінка). Статична необхідність подібний вибір абсолютно виключає (S виконає дію, навіть якщо не хоче). Повинність – властивість  притаманна перш за все суб'єкту, але джерело волюнтативності  – передусім об'єктивне оточення, а не інший суб'єкт. Таким чином, категорія повинності передбачає наявність активного суб'єкта-особи, що не лише відповідно діє у часі і просторі, але й робить певний внутрішній вибір, діючи за / всупереч правилам і заборонам, визначеним для певної соціальної групи, і відповідно змінює на краще / гірше своє оточення, наближаючись до ідеалу або ж віддаляючись від нього. Норми імперативні, безособові, байдужі до нахилів чи бажань суб'єкта, їх намагаються дотримуватись (більшість людей їх дотримується), порушення норми неминуче викликає санкції. Модальні предикати повинності як норми пов'язані, власне, не з дотриманням норми, а з її порушенням: "Людина сприймає світ вибірково, і перш за все помічає аномальні явища... Було б неекономно доводити до відома інших усе, що не відповідає нормі" [3, 300].

Необхідність повинності як норма реалізується семантичною моделлю "прийнято, щоб...". Загальна семантична ознака: виконання певних дій, дотримання певних правил усвідомлюється суб'єктом через їхню всезагальність для представників певного соціального сегмента. Норма розглядається як "звичайний, узаконений, загальноприйнятий, обов'язковий порядок, стан і т. ін." [6, 626 ], напр.: Данило перебив розмову приятелів, сказавши Микиті, що раніше годиться почастувати гостя, а тоді вже розпитувати (А. Кащенко). ...Бо на яку ж користь потрібний мій батько? Лише даремно хліб переводить, а годувати треба. (М. Cтельмах). Микита, як годилося по звичаю,  прислав до неї старостів з хлібом, а після того приходив щодня (А. Кащенко)

Для конструкцій цієї семантики властиві такі ознаки, як інтенціональність та оптативність. Підставою для оцінки дії як такої, що необхідно нормативна, є законодавчий акт або певні моральні норми, не обов'язково оформлені відповідними актами, проте загальнообов'язкові для безумовного дотримання. Той, хто порушує норму, не відповідає стандартам певного соціального сегмента, і, відповідно, повинен зазнати покарання або з боку закону, або з боку соціуму: "Ми мусим вбивцю засудить до страти, Як нам велить і право, і статут (Л. Костенко). – Згідно з положенням, я повинен з вами радитися, щоб ніхто мені не вказував, що я нарушаю  (Г. Тютюнник).   ... Але тепер вона примовкла: раз хазяїн наказує, то треба йти (Г.Тютюнник). Здавна так у народі заведено, що перед тим, як брати шлюб, мусить син у батька у матері благословення просити (О. Гончар).

Предикати необхідності – норми з'являються і у тих контекстах, в яких є вказівка на девіантну поведінку: Ви зобов'язані з'явитись вчасно! (Розм.) – імпліковане спізнення" Я не мушу відповідати! (Розм.) – питання некоректне" У тебе синку, серце розчахнулось. А треба якось вибрати одну (Л. Костенко).

У межах необхідності повинності як норми можемо сегментувати такі семантичні групи:

1. Позитивні норми. Для виявлення різновидів позитивних норм доцільний семантичний аналіз найменувань актів, що їх встановлюють: наказ, припис, статут, закон тощо. Зокрема, як зазначають [4,236 ], можна розмежувати персоноцентричні та соціоцентричні приписи: за семантикою   персоноцентричний припис – наказ, що його отримує суб'єкт повинності. [6, 564]  визначає значення лексеми "наказувати" так: "1. з інфін. Віддавати наказ, розпорядження кому-небудь // що, зі спол. щоб. Давати вказівки, поради" повчати // перен. Вимагати що-небудь", напр.: – Знаю, Іване Степановичу, що ти чоловік достойний і велико заслужений, але цар-батюшка над усіма нами стоїть. Йому і покоритися треба (Б. Лепкий). Соціоцентричний припис найяскравіше виражає рідковживана лексема "положено": "бути встановленим, загальноприйнятим". З цим же значенням вживається лексема "годиться": "такий звичай, так прийнято" [6, 188]', напр.: Годиться, щоб жінка сиділа вдома (В. Шевчук). Це норми, які виникають із плином часу, встановлюються певними законодавчими актами, напр.: Ксьондз обіцяв Рошкевичу бути свідком при ревізії, другим буде костьольний органіст, а за третього потрібно взяти сільського війта, бо так вимагає припис (Р. Горак). Пушкар сказав, що злочин – непрощенний. Карати треба, що там говорить (Л. Костенко).

Позитивних норм дотримується переважна більшість членів соціуму, і саме це є підставою для оцінки "хороший" / "поганий" суб'єктом оцінки.

2. Моральні норми. Ці норми, якщо і виникають у результаті певного спеціального акту (наприклад, дається заповідь), проте мисляться такими, що існували завжди, напр.: Од Бога так положено людині Дорогою смиренія іти (Л. Костенко). Ні, таки треба берегти Людмилу. Взяв її за дружину – бережи (В. Яворівський). Вирийте яму й поховайте його. Це товариська повинність (Б. Лепкий).

Моральні норми звернені до всіх і ні до кого конкретно. Наявність у людини морального обов'язку, що його слід дотримуватись для вироблення правильної лінії поведінки, зрозуміла сама по собі, оскільки мораль – одна з форм суспільної свідомості. Це соціальний інститут, який виконує функцію регулювання людської поведінки в усіх без винятку сферах суспільного життя. Суспільна необхідність, потреби, інтереси суспільства знаходять в моралі своє конкретне вираження у вигляді стихійно сформульованих оцінок, настанов, приписів, які підкріплюються силою масового прикладу, звички, громадської думки. Моральні норми існують незалежно від волі суб'єкта. Свій моральний обов'язок можна усвідомити, можна вважати щось своїм обов'язком, але цим припускається, що моральний обов'язок існував і раніше, хоча, можливо, не усвідомлювався суб'єктом. Моральний обов'язок тісно пов'язаний із суб'єктом і відірвано від суб'єкта не існує. Суб'єкт здійснює належне – стає морально невразливим. Веління моральної норми – етична прескрипція, якій підкоряються із внутрішніх міркувань, не маючи на меті жодної корисливої цілі та не очікуючи на винагороду [5]. Г. X. фон Врігт вважає, що моральна норма пов'язана зі звичаями, релігійними вченнями, вірою. Це правила, яких слід однозначно дотримуватись, для окремих суб'єктів вони мають силу законів природи, напр.: Підтримувати один одного – це має бути законом життя (О. Гончар).  Кажуть, грішка змалечку привчатись, як з людьми битись... Треба з ними у миру жити! (П. Мирний).

Моральний обов'язок має досить чіткий оцінний відтінок. Оцінні моральні поняття є нормативними за своєю природою. Коли норми є правилами поведінки, вони накладають певні обов'язки або дають дозвіл суб'єкту дії.

3. Професійні норми. Професійна норма у цьому випадку розглядається як "певний обсяг роботи, сукупність справ, межі відповідальності і т. ін., що визначаються відповідними званням, посадою..." [6, 671].  Таким чином, професійна норма існує незалежно від волі суб'єкта, суб'єкт стає носієм професійних обов'язків в результаті покладання на нього певних обов'язків як на представника певної професії або працівника на певній посаді" напр.: Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота (В. Нестайко). Криміналіст повинен бути кременем жорстким, безжальним, але справедливим (О. Бердник).

Професійний обов'язок мислиться незалежно від бажання суб'єкта, позитивне ставлення якого до виконуваних ним обов'язків необов'язкове: використовуючи сему "він зробив це з обов'язку" ми емплікуємо сему "невдоволення", напр.: … на ньому ще лежав обов'язок доглядати журнал в друкарні (В. Підмогильний).

Професійний обов'язок може мати разовий характер, напр.: Ви ж бачите: я службова особа. Мені треба познайомитися з цим будинком (П. Загребельний). Обов'язок також може бути  обмеженими часовими рамками, напр.: В нічне діжурство треба йти (Г. Тютюнник)" бути прямим наслідком керівного статусу суб'єкта, напр.: У нього було ще два пункти, які він мав перевірити: медпункт і школа (Г. Тютюнник).

Суб'єкт дії і суб'єкт волюнтативності у цьому випадку можуть не збігатися: рішення про необхідність дії може приймати як сам суб'єкт, так і інша особа (організація). Ця необхідність є усвідомленою, хоча дія, яку суб'єкт мусить виконати, може суперечити його волі, напр.: На старостування Окунь пішов неохоче: <…>  товктися треба в управі, як Марку в пеклі (М. Стельмах). Якщо виконання дії викликане наказом, передбачається наявність начальника і підлеглий при цьому суб'єкт повинності, а накази прямо пов'язані з виконання суб'єктом професійних обов'язків, напр.: Вам  гетьман наказав захищати  обоз з правого боку! Треба слухатись наказів! (А. Кащенко.).

При наявності в контексті семантики наказу можлива телеологічна експлікація негативних наслідків його невиконання, напр.: Тобі слід працювати більше, бо тебе звільнять (Розм.)" або бажаності для суб'єкта, з чітким визначенням позитивного результату, напр.: Хочеш отримати цю посаду – треба освоїти комп'ютер (Розм.).

4. Норма-формулювання. Це експлікація звичайного, узаконеного, загальноприйнятого порядку, стану речей, системи поведінки. Норма-формулювання має узагальнений характер, звернена до всіх і ні до кого зокрема, отже, суб'єкт у цьому випадку, як правило, імпліцитний: Треба мити руки перед обідом (Розм.). Е, синку, молоді можуть умерти, а старі мусять умерти. Так уже заведено (В. Нестайко). Хіба людей боятися, їх треба поважати (Г. Тютюнник).

Норма – формулювання ні від кого конкретно не виходить, її слід дотримуватись, бо діяти певним чином прийнято, це вважається доречним і єдино правильним, але в окремих випадках спостерігаємо експлікацію суб'єкта: А ми живі, нам треба поспішати (Л. Костенко.)... У кожного православного хрестик повинен бути (Г. Тютюнник).

Граматичним актуалізатором норми-формулювання є недоконаний вид дієслова, який вказує на кратність, повторюваність дії. Часовий локалізатор у висловленнях цього типу відсутній, оскільки норма-формулювання – те, що має місце завжди.    Лексичним актуалізатором виступають модальні модифікатори потрібно, слід, треба, необхідно, напр.: Що ж, у житті треба мати хоч якусь утіху! (М. Стельмах). Гостей треба гостити, на те вони і гості (В. Шевчук). Усе треба робити не кваплячись (Г. Пагутяк).

Категорію норми, отже, можна тлумачити як суворі правила і заборони для певної соціальної єдності. Норма може вживатись також у дескриптивному контексті, який є максимально актуальним. Предикати норми у формі минулого часу у дескриптивних текстах наближаються до предикатів вимушеності.

1.Алісова Т. Б. Дополнительные отношения модуса и диктума //Вопросы языкознания. – 1971. – №1. – С. 54–64.

2. Арутюнова Н. Д. Предложение и его смысл. – М.: Наука, 1976. – 383 с.

3. Арутюнова Н. Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. – М.: Наука, 1988. – 341 с.

4. Булыгина Т. В., Гимелёв А.Д. Языковая концептуализация мира. – М.: Языки русской культуры, 1997. – 574 с.

5. Вригт Г. Логико-философские исследования. – М.: Прогресс, 1986. – 594 с.

6. Великий тлумачний словник української мови. – К.: Ірпінь, 2003. – 1427 с.

7. Греймас А. Структурная семантика: поиск метода. – М.: Акад. проект, 2004. – 368 с.

8. Краткая русская грамматика. – М.: Русский язык, 1989. – 639 с.

9. Милосердова Е. В.  Семантика и прагматика модальности. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1991. – 194 с.

10. Осетров И. Г. Структурные разновидности простого предложения с модальным значением долженствования: Автореф.  ...канд. филол. наук. – М., 1984. – 17 с.

11. Теория функциональной граматики: Темпоральность. Модальность. – Л.: Наука, 1990. – 264 с.

12. Чуршуков Г. В. Модальность долженствования и средства её выражения во французских переводах Нового Завета // Филол. науки. – 1998. – №2. – С. 93–99.

© Двірна Л. М., 2006