Ласкаво просимо

Стаття присвячена проблемі функціонування в журналістських текстах пратекстових елементів (архетипів і міфологем)на матеріалах передвиборчих перегонів 2006 року.

Ключові слова: пратекстові елементи, міфологема Золотого віку, міфологема боротьби, міфологема ворога, архетип культурного героя (евергета), архетипи Мудрого старця, Великої Матері.

The article is devoted to the problI of how pratext's elIents (archetypes and mythologIs) are functioning in journalistic materials of parliament election company in 2006.

Key words: pratext's elIents, mythologI of Golden age, mythologI of fighting, mythologI of enIy, archetype of Cultural Hero (Everget), archetype of Wise Oldman, archetype of Great Mother.

У сучасну епоху загальної інформатизації й надшвидкісних технологій, незважаючи на постійне прогресування засобів масової інформації, процеси глобалізації й інтеграції, змістове наповнення повідомлень, як показує аналіз, залишається без змін. Починаючи з епохи пражурналістских явищ – доби зародження міфології й філософії – і закінчуючи кінцем ХХ – початком ХХІ століття, тексти у своїй структурі містять кілька шарів, які можна умовно поділити на свідомісний і позасвідомісний. До останнього шару належать такі пратекстові елементи, як архетипи й міфологеми (Е.Курціус виділяє додатково ще "топоси", а К.Леві-Строс – "міфеми"), які, залишаючись незмінними впродовж усіх епох і століть, тим не менше виявляються у журналістських текстах початку ХХІ століття через низку понять, символів, образів. Розуміючи їх, ми можемо констатувати правдивість теорії К.-Г.Юнга про вплив колективного підсвідомого на будь-якого індивіда у будь-яку епоху.

Варто наголосити на тому, що у первісній міфології різних народів простежується "художньо-образне уявлення предків про велику роль живого слова, поетично-пісенного, риторично-публіцистичного мовлення, про яскраву, почасти драматичну й трагічну долю людей, наділених Божественним даром – красномовством" [7]. Однак і в сучасну епоху елементи давніх нашарувань людської свідомості залишаються на чільних позиціях, які простежуються через прозорі паралелі як на рівні тестової структури, так і на рівні змісту.

Наукова проблема про співвіднесення понять "мистецтво" і "міф" стала предметом спеціального наукового розгляду переважно в літературознавстві ХХст., особливо в зв'язку з "реміфологізацією" в західній літературі та культурі (початок ХХ ст.). Але ця проблема ставилася і раніше. Якщо почати перераховувати відомих вчених – філософів, психологів, культурологів, істориків, філологів (мовознавців та літературознавців), які присвятили свої праці розгляду міфологічних структур, то цілої дисертації не вистачить тільки для перерахування прізвищ. Назвемо лише кілька десятків, які, на нашу думку, є показовими в цьому плані: Піфагор, Евгемер, Б.Фонтенель, Дж. Віко, І. Гердер, члени ієнського гуртка романтиків на чолі з Ф. Шлегелем, Я. і В. Грімм, Р. Вагнер, Ф. Ніцше, М. Мюллер, Е. Тейлор, А. Ланг, Дж. Фрейзер, З.Фройд, К. Г. Юнг, О. Ранк, Л. Леві-Брюль (на основі соціологічної теорії О. Конта, Е. Спенсера і Е. Дюркгейма), Р. Маррет, Е. Чемберс, Г. Меррей, Дж. Харрісон, Дж. Уестон, Ф. Корнфорд, М. Бодкін, Ф. Реглан та К. Стілл, У. Трой, Р. Чейз, Н. Фрай, Т. С. Еліот, Дж. Кемпбел, Е. Фромм, Ч. Мурман, Т. Віннер, Дж. Гальперін, Л. Фідлер, Дж. Уайт, Г. Адамс, Г. Грабович, Г. Рохеїм, Е. Кассірер, С. Лангер, А. Річардс, М. Фосс, Ф. Уілрайт, К. Леві-Стросс, Р. Барт, О. Афанасьєв, О. Міллер, Ф. Буслаєв, О. Веселовський, І. Срезневський, М. Костомаров, А. Метлинський О. Потебня, І. Нечуй-Левицький, Я. Головацький, Г. Булашев, Н. Тихомиров, О. Фрейденберг, М. Бахтін, А. Бретон, Л. Андрєєв, Д. Лихачов, А. Лосєв, Є. Мелетинський, С. Аверинцев, В. Топоров, Є. Ященко, А. Панченко, З. Мінц, Д. Затонський, А. Гулига, В. Днепров, М. Епштейн, А. Григорьєв, Ю. Суздальський, Г. Стадников, Т. Кривіна, М. Слабошпицький, А. Погрібний, П. Мовчан, М. Ільницький, Ю. Покальчук, А. Погрібний, М. Жулинський, В. Дончик, М. Наєнко, А. Кравченко, В. Солодько, О. Ковальчук, О. Турган, Т. Мейзерська, Я. Поліщук, Т. Саяпіна, І. Чернова, П. Мірошниченко, І. Бетко, М. Ласло-Куцюк, М. Павлишин, Л. Залеська-Онишкевич, П. Майдаченко, Г. Насминчук, М. Слабошпицький, Н. Щербинина, М. Елиаде, Н. Осипова, Е. Р. Курціус, Р. Грейвз, Г. Найт, Ф. Вілрайт, В. Міріманов, О. Іваницький, Л. Карасев, А. Топорков, М. Шевчук, А. Большакова, В. Марков, С. Тєлєгін, М. Євзлін та інші.

У багатьох словниках та енциклопедіях архетип визначається як "прообраз, первісний образ, ідея". Різні вчені, про яких йшлося в контексті історичного міфопоетичного дискурсу, розглядають архетип стосовно своїх концепцій: одні вважають, що він дорівнює мотивам або образам, які походять від міфів і ритуалів (Нортроп Фрай), інші ширше тлумачать це поняття, стверджуючи, що в художній літературі (а отже, й у художньо-публіцистичних жанрах) архетип є ідеєю або персонажем, що охоплює найсуттєвіші (первісні, загальні, універсальні) риси, які визначаються шляхом порівняльного аналізу його з міфами й ритуалами (М.Шевчук, Б.Романенчук, В.Антофійчук, А.Нямцу). Архетипи розглядаються також на рівні моделей інстинктивної поведінки у сфері колективного несвідомого (К.Г.Юнг). Зарубіжна компаративістика, зокрема французька тематологія, розглядає мотив як універсальне вираження певних стосунків чи характерів, в цьому випадку "розуміння мотиву наближається до архетипу і має значно ширше значення, ніж частина сюжетної схеми" [4, 38].

М. Шевчук, проаналізувавши здобутки французьких вчених-компаративістів, пропонує виділяти два типи мотивів: мотив як архетип (власне мотив), сюжетний мотив [6, 39]. При цьому треба відзначити, що архетип є простішою й первіснішою, ніж міфологема, складовою частиною міфопоетики. Здебільшого він стосується одиничного образу (архетип подорожнього), одиничної дії (архетип творіння), або певної часопросторової моделі (архетип лісу, міста). Архетип, що виражає просторові відношення, натомість називається топосом, хоча існує й ширше тлумачення цього терміну. Так, Е. Р. Курціус в своїй концепції визначає топоси як "набір незмінних формальних елементів (зокрема типологічних тем, сюжетів, образів)" [4, 214]. Архетипи є "прообразами унівесальних міфологічних мотивів і сюжетів, які формуються у сфері "колективного несвідомого" й реалізуються не тільки в явищах несвідомого, але й у міфотворчості: архетипи виражають не стільки реалії світу, скільки властивості й стан психіки"[1, 659]. Починаючи з 30-х рр. ХХ століття, термін "архетип" стає одним із центральних у літературознавстві, особливо в архетипній критиці (М. Бодкін, Р. Грейвз, Дж. Кемпбел, Г. Найт, Ф. Вілрайт, Н. Фрай). У 90-х роках зацікавлення архетипом знову відновлюється. На сучасному етапі метою багатьох теоретичних літературознавчих праць (Є. Мелетинський, В. Міріманов, О. Іваницький, Л. Карасев, А. Топорков, В. Топоров) стає вироблення власне літературної моделі архетипу, визначення її специфічних параметрів. Виявлення архетипу виступає, по-перше, складником літературознавчого визначення письменницької індивідуальності, що ідентифікує її первісну роль і вирішальне значення (на рівні літературного зразка) на формування подальшого літературного процесу. По-друге, архетиповими рисами наділяються так звані "вічні образи". Причому, із залученням античних традицій, природні першостихії, першопочатки, якщо вони  є домінантами творчості, також переосмислюються на архетипному рівні.

Термін "міфологема" тлумачиться "в системі міфологічного мислення як трансформований у міфі й ритуалі архетип, належачи у своїй генезі до "вторинних" мов культури", що виконує функцію "знаків, що замінюють цілісні ситуації та сюжети", несучи в собі пам'ять про майбутній та минулий стан образів, і є "метонімічним символом-знаком" [3, 5]. Кожна міфологема базується на певному архетипі або на взаємодії кількох архетипів.

У цьому дослідженні ми розглядаємо вплив праструктурних елементів (архетипів і міфологем) на свідомість сприймача інформації й використання їх представниками політичної еліти для створення необхідного іміджу серед виборців (на основі елементів аналізу матеріалів передвиборчих перегонів 2006 року). При цьому головним терміном використовуємо поняття "політичний міф", що треба трактувати як тип світосприйняття. Він "з'являється під час змішування архаїчного (до сьогодні присутнього в людині) и сучасного, індустріального типів мислення, а також сучасних технологій створення ідеологічних учень"[2]. За К. Г. Юнгом, це "набір певних базових штампів (архетипів), який провокує, ініціює "природню актуалізацію'' архаїчних структур, які "примушують штучні створення іміджмейкерів "працювати" на рівні  масової свідомості" [8]. Політичний міф, таким чином, є формою комунікації між народом і владою, причому як форма, абсолютно необхідна як для одного, так і для іншого боку, адже мета всіх політиків – увійти до власних структур або утриматися в них. Для цього їм треба знайти спільну мову зі звичайними людьми, стати ближче до них, тим чи іншим способом продемонструвати свою безпосередню участь у їхніх повсякденних  справах, зрозуміло пояснити свої ідеї. Маси, в свою чергу, потребують покращення життєвих умов, наявності покровителя, мудрого правителя, "царя-батюшки", який вершить праведний суд, захищаючи від ворогів, – таким чином твориться міф.

Треба зазначати, що переважна більшість елементів міфу мають універсальний, архетиповий характер і глибоко архаїчну основу. Крім того, вони зорієнтовані переважним чином на нераціональне, некритичне сприйняття реальності. Основну увагу зосереджуємо на архетипах Мудрого Старого, Великої Матері та міфологема культурного героя-евергета, ворога та Золотого віку, оскільки саме вони, на нашу думку, є визначальними в сучасних політичних баталіях.

Люди, які знаходяться на ключових посадах сучасної політики, які ставлять за мету досягти влади й відомості, часто оточують себе, на думку Д.Проскурякова, "мифологічною аурою: вони створюють міфи як про себе, так і про своїх однодумців і конкурентів, багато подій зі свого життя інтерпретують як такі, що мають особливий, вищий смисл"[2]. Аналізуючи структурні одиниці сприйняття політичних міфів "простим народом" крізь призму текстів у засобах масової інформації, ми ставимо за мету розглянути вплив на свідомість архетипів і міфологем, за допомогою яких здійснюється ефективний зв'язок між ключовими фігурами політичної еліти й звичайним громадянами.

Під час аналіза використовуємо теорію Г. Адамса, який всю історію розглядав як результат боротьби двох протилежних начал – "інтелектуального" омертвляючого чоловічого і "чуттєвого" оживляючого жіночого. Архетип боротьби чоловічого і жіночого начал, безпліддя і плодючості відшукується також Е.Фроммом і не тільки в давньому міфі, але й в сучасних творах (наприклад, у творах Ф. Кафки "Процес") [7]. Аналізуючи журналістські матеріали, створені під час перегонів, мусимо погодитися з такою теорією й констатувати наростання боротьби поміж чоловічими й жіночими фігурами в сучасній політичній еліті. Можна провести паралель із початком ХХ століття, коли пік жіночої емансипації досяг свого найвищого рівня, і такі українки, як Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, Леся Українка, Софія Русова та інші уповні заявили про себе, як про сильних особистостей жіночої статі. Цю ж картину простежуємо зараз, на зламі ХХ-ХХІ століть, адже чотири чи не найяскравіших політичних угруповання очолили чарівні, й від того ще сильніші за своїм впливом на аудиторію жінки – Юлія Тимошенко "БЮТ", Наталя Вітренко "Народна опозиція", Інна Богословська "Віче", Надія Супрун "НДП". Багато жінок присутні й у перших десятках політичних списків, серед них багато зірок естради (зокрема Софія Ротару, Руслана Лижичко), що є своєрідним "візитівками" України в світі.

Спостерігаємо певний парадокс: намагаючись вибудувати парадигму жіночих образів в політиці, приходимо до оксюморонного поєднання. Це одночасне втілення

– жінки-матері (переважна більшість сучасних жінок у політиці мають нащадків, або збираються їх мати – це залежить від віку),

– жінки-ікони, якій поклоняються мільйони,

– жінки-секс-символа сучасності (їх наслідують у поведінці, чоловіча половина населення вважає їх привабливими і бажаними),

– успішної жінки (переважна більшість жінок-політиків є одночас і бізнесвумен, у теперішньому або минулом часі),

– жінки-сімейної боронительки (всі сучасні жінки-політики мають кріпкі сім'ї),

– жінки з домінуванням чоловічих рис (логіки, суворості, непоступливості, серйозності, стратегічності мислення),

– втілення суто жіночих рис (недарма багато хто з журналістів, зокрема на каналі "1+1" дорікали лідеру БЮТ як за суворо чоловічий характер, так і за наявність нескінченних рюшів і непереборно жіночого вигляду).

Як бачимо, архетип жіночого, чуттєвого, материнського не тільки протистоїть у боротьбі логічно впорядкованому, суворому, чоловічому, але й сполучається з ним. Архетип Мудрого Старця, що намагаються втілити собою сучасні чоловіки-політики, натомість виявляється трансформованим, дуже багато в чому поступається позиції жіноцтва. Хоча гендерна рівність в українському парламенті, як зазначили журналісти каналу УТ-1 26 березня 2006 року під час попереднього аналізу результатів парламентських виборів, на жаль, залишається на рівні "сподіваної колись мрії", однак, упродовж всієї політичної боротьби журналістські тексти, присвячені виборам, працювали за певними усталеними тисячоліттями схемами, як на рівні структури, так і змісту.

Ці схеми можна представити в узагальненому вияві як боротьбу поміж Чоловічим (суворо регламентованим) і Жіночим (чуттєво розкриленим) заради досягнення Вічної Правди й Справедливості (вияв міфологеми Золотого віку: "Справедливість є, за неї варто боротися", "Все НЕ ТАК", "Наша партія бере на себе відповідальність"). Однак, категорії жіночого й чоловічого нерідко міняються місцями – жінки апелюють до відвічних як українских, так і загальнолюдських гуманістичних ідеалів: звертання до Давньої епохи – "Віче", до справедливості (БЮТ), до епохи НЕПу (Наведемо Елементарний Порядок, "НДП"), до опозиції ("Народна опозиція"). У той час як чоловіки переважно послуговуються сферою емоцій, діють на рівні інтуїції, ніби маленькі хлопчики, у яких відняли улюблену іграшку, забуваючи при цьому про свій дорослий зовнішній вигляд, що призводить до кумедних ситуацій ("Не бійтеся, хлопці, я фартовий", "Я вам русским языком говорю, я не дам строить в Украине могильник" (блок "Не ТАК");  "Голосуй за Ющенка, голосуй за "Нашу Україну"("Наша Україна").

Роль засобів масової інформації у розповсюдженні міфів – визначальна. Ототожнення подій із тим чи іншим символічним сюжетом автоматично вмикає, як влучно зазначає Д.Проскуряков, "механізми емоційної співпричетності й співпереживання, що на рівні політичної поведінки знаходить своє вираження у бажанні підтримати "героя" в його борьтьбі із суперниками й обставинами; крім того, виникає бажання асоціювати себе з тим героєм, що сподобався найбільше, ототожнювати себе з ним"[2].

Сучасна політична міфологія може бути описана скоріше як "симулякр – дуже майстерна "підміна реальності", суміш справжніх уявлень про навколишній світ та ідеологічних штампів, кліше, яким має відповідати дійсність"[2]. Визначальним елементами ідеологічного симулякра є міфологеми, сюжетоутворювальні персонажі, ситуації, поняття, ідеї, образи.

Однією з центральних міфологем, на думку Д. Проскурякова, є "містична легітимація" влади[2]. Під цим терміном розуміється особливе ставлення до закону, до влади як до чогось вищого. Застосовуючи цю класифікацію до історії Росії, Д.Проскуряков аналізує сучасні реалії сусідньої для нас країни. На мою ж думку, Україна, досі вважаючи себе країною-вихідцем пострадянського комуністичного табору, має всі ознаки, що притаманні й нашому півнісчному сусідові. Це насамперед "абсолютизація, обожнення закону як втілення бажання вождя чи інтересів держави"; сакралізація (почасти несвідома) владних структур і особистостей. Хоча деякі пута абсолютизації влади вже було знято під час Помаранчевих подій, коли народ сказав рішуче "Ні" на "пропозицію", на мою думку, дуже влучно висловленою колись Лесею Українкою: "Хто спить, хто не спить, покорись темній силі…" Саме в цьому є наша первага у політичному розподілі сил у порівнянні з Росією та Білоруссю. Саме на цьому наголсив 27 березня один з політичних фігур Росії Григорій Явлінський, коли зазначив у прямому ефірі "1+1", що Росія "може брати приклад з України, вибори в якій показали наявність чесності, чистоти й прозорості, можливості свідомого вибору", незважаючи все ж, на численні недолугості й недоречності.

З іншого боку, визначною складовою політичного міфу "Парламенту майбутнього" (дуже доречна міфологічний образ-назва Телемарафону каналу Интер" у ніч з 26 на 27 березня 2006 р.) залишався образ "несправедливо переслідуваної жертви" й відповідної необхідності допомогти, підтримати ображеного, який дуже часто експлуатувався іміджмейкерами останніх передвиборчих перегонів.

Варто відзначити, що трансформований образ-міфологема "Містичної легітимації влади" спирається на дрібніші, допоміжні міфологеми, які розривають різні аспекти політичного міфу, серед яких виділяють: особистість і діяльність культурного героя (кожний лідер (а іноді й головуюча п'ятірка претендентів) з 45 блоків, що претендували на місце під "сонцем софітів" українського парламенту асоціювали себе саме з ним). У будь-якій міфології цей персонаж, протиставляючи себе силам зла, навчає людей чогось нового – новим ремеслам, установлює нові порядки й тим самим моделює людське суспільство (образ Президента: "Вірю, знаю, можемо!"; образ Партії регіонів – "Партія регіонів і лідер Віктор Янукович знають, що робити!", "Все не Так!" – (читай "Обери нас, і буде все по-іншому, тобто знову не так!" тощо). Архетип Мудрого батька, патриарха, який піклується про всіх, є важливою складовою цієї міфологеми, а отже й іміджу кожного розумного політика.

Так, обіцяючи народу підвищення пенсій і зарплат, гарантуючи соціальні пільгий різного роду поліпшення, такими імпозантними Старцями постають Віктор Янукович, Петро Симоненко, Олександр Мороз, Володимир Литвин, Леонід Кравчук, навіть Віталій Кличко. Крім того, дуже часто вдалим додатком до образу є позиціонування політика як чудового сім'янина (вдалий образ Президента та (не дуже!) Лідера біло-блакитної опозиції, який за рахунок цього можливо й програв на минулих виборах). З іншого боку, не варто забувати, що  міфологема евергета працює у сфері засобів масової інформації в нерозривній єдності з міфологемою ворога й міфологемою Золотого віку.

Взагалі дихотомія-розподіл світу на позитивне й негативне, плюс і мінус, світло й темряву є універсальною особливістю людського мислення. В основі такої моделі, як свідчить Т. Цив'ян, "лежить система бінарних опозицій… Вони пов'язані перш за все зі структурою простору (верх/низ, правий/лівий, близький/далекий та ін.), часу (день/ніч, світло/темрява та ін.). Серед інших опозицій суттєвими є: життя/смерть, природа/культура, парний/непарний, білий/чорний, чоловічий/жіночий, старший/молодший, свій/чужий, я/інший, сакральний/профанний та ін. Набір ознак проектується на аксіологічну вісь (опозиція добро/зло, гарний/поганий)" [5] і трансформується в політичній сфері в так зване чорно-біле сприйняття реальності (незважаючи на перенасичення всіх партій кольорами-означниками). Особливо вдало всіма політиками була використана опозиція "ми – вони" ("Наша Україна", блок Литвина  "Ми",  "Партія регіонів", опозиційний блок "Не Так", "Віче", "Народна опозиція", "Пора – ПРП", СПУ, КПУ та інші). Так, контекст "ми" – використовується на позначення групи, до якої будь-яка людина відчуває приязнь, а "вони" – група ворогів. Цей параметр є визначальним як серед політичних уподобань, так і в повсякденному житті, це "ґрунт для актуалізації міфу"[2].

Міфологема боротьби може виявлятися через архетипи як конкретно названих ворогів, так і латентних, що не називають на ім'я. Причому це характерне як для провладної партії ("Ти сказав "ні" бандитам і брехні", блок "Наша Україна"), так і опозиційним ("До кінця експерименту над Україною [а отже, читай й до кінця життя чи влади ворогів!] залишилося … днів" ("Партія регіонів").

Логічної розв'язки досягає боротьба текстів-гасел через вияв міфологеми Золотого віку (яка колись у далекому минулому асоціювалась із ідеалом, до якого прагнули повернутися всі наступні покоління: "Був же вік золотий…" Овідій).

Апелювання до цієї  міфологеми просто необхідно, бо заперечуючи сучасний негативний стан речей, натомість завжди обіцяються "Кисільні ріки й молочні береги" (згадаймо фольклорні образи з народних казок і легенд). Славне козацьке минуле (показовим в цьому плані підсилювальним візуальним текстовим моментом було вручення козацької булави на о. Хортиця лідеру блока "МИ" Володимиру Литвину), відомі всім герої (сюжет про Шевченка і псевдокомуністичні моменти з його "Щоденника" – Комінустична партія України) й переможні війни ("Перемогли в 45му – переможемо й зараз"- гасло комуністичної партії України).

Отже, навіть схематичний аналіз загальних текстових матеріалів, що були створені, репрезентовані й неодноразово апробовані на електораті України під час останніх парламентських виборів, свідчить про розмаїття тенденцій і підходів до процесу залучення виборців на підтримку тії чи іншій політичній силі. Завдання сучасних журналістикознавців, на мою думку, полягає у подальшому відстеженні, аналізі цих матеріалів й виробленні на основі цього порад для наступних іміджмейкерів. Однак мусимо констатувати, що при всьому розмаїтті новітніх зовнішних показників і гасел, загальноприйняті й упродовж віків апробовані схеми-пратексти (у вигляді архетипів і побудові на їх основі міфологем), певним чином транформуючись, і на сьогодні продовжують відігравати сутнісно важливу роль у створенні ефективних текстів-ідентифікаторів сучасної політичної еліти.

1. Мелетинский Е. М. О литературных архетипах. – М.: Наука, 1994. – 476 с.

2. Проскуряков Д. Л. Миф как форма коммуникации между властью и народом// http://www.elis.pstu.ac.ru/prosk.htm

3. Саяпіна Т. В. Міфопоетика творчості М.Коцюбинського: Дис… канд. філол. наук: 10.01.01/ Запоріжжя, 2001. – 189 с.

4. Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины. Энциклопедический справочник. М.: Высшая школа, 1996. – 594с.

5. Цивьян Т. Картина мира // www.folkore.narod.ur

6. Шевчук М. Аспекти інтерпретації традиційних сюжетів (на матеріалі  двох віршів Лесі Українки) // Слово і час. – 2000. – №2. – С.47–49.

7. Щербакова О. А. До міфологічних витоків риторики та журналістики// www.journ.univ.kiev.ua

8. Щербинина Н. Г. Герой и антигерой в политике России. – М., 2002. – С. 20.

© Буслаєва К. О., 2006