Ласкаво просимо

У статті запропонована історико-культурна реконструкція зародження проповідницької комунікації в Євразії VIII-VI ст. до Р.Х. Доведено, що ця комунікація має спільні риси із сучасною журналістикою.

Ключові слова: пражурналістика, проповідь, комунікація, буддизм, джайнізм, зороастризм, давньоєврейські пророки.

The article presents history-cultural reconstruction of origin of preacher communication has general characteristics with modern journalism.

Key words: sermon, forejournalism, communication, zoroastrism, Jainism, ancient jewish prophets.

Зі стародавніх часів до сьогодення проповідь є одним із важливих різновидів суспільної комунікації. Актуальність наукового звернення до теми проповідництва зумовлена моральною кризою, що вразила людство, зокрема у ХХ ст.; необхідністю змінити світобачення, яке б через морально-етичні вартості скорегувало вульгарно-матеріалістичну ідеологію споживання.Проповідь стає предметом пильного інтересу дослідників сучасної мовленнєвої картини світу [3; 12; 13; 22]. Цікавлять науковців і класичні взірці проповідництва, зокрема Іоанна Золотоустого, Єфрема Сирина [11], Варлаама Ясинського [22], а також давньослов'янські гомілії менш відомих авторів [12]. Лінгвісти зосереджують увагу на стилістичних особливостях використання у проповідях метафор [9], фразеологізмів [20], старослов'янізмів [12]; текстологи – на співвідношенні жанрової стереотипності і авторської індивідуальності [8], прагматичного аспекту і риторичного канону [10]. Вивчають проповідь і як специфічний різновид мовної комунікації [3], і як одну з міжособистісних комунікаційних форм міфорелігійної практики [11].

У контексті цих розвідок нагальною є потреба наукового осмислення феномену становлення та формування проповіді як морального типу мислення і одного з прообразів масової комунікації (тобто такого "контактування з людьми", котре дає "масову поведінку, масову свідомість, масову культуру" [15, 14]);  доконечного визначення генезисних особливостей фундаментального первісного жанру релігійної комунікації, котрий синтезує традиції християнства, гуманістичні вартості минулих і наступних епох, сучасний погляд на людину як особистість. Отже, ми ставимо перед собою завдання визначити стереотип формування проповідницької комунікації, враховуючи дух епохи, яка становить структурний елемент системи інтелектуальної і моральної орієнтації людини.

Методологічним для нашої розвідки є визначення жанру проповіді І. Н. Яблоковим – "Проповідь – це публічна промова, що сповіщає, розтлумачує віровчення, спонукає до певних почуттів і поведінки" (курсив мій – Т. К.) [23, 452], в якому названі функції збігаються з головними функціями журналістики.

Проповідь була викликана духовним рухом ІХ–ІІ століття до Р. Х. – так званим "осьовим часом" (Axenzeit), за К. Ясперсом [24], визначеним двома  пов'язаними між собою процесами. З одного боку, руйнувалися родоплемінний устрій та  "автоматизм" родової свідомості; з іншого, засновувалася нова соціальна стратифікація (виникнення міст, держав, розвиток регулятивно-авторитарної функції влади). Цей процес і привів, зрештою, до формування людини сучасного типу, котра визначається активною індивідуальною життєвою позицією, самостійним осмисленням дійсності та правом вибору власної соціальної поведінки, екзистенційною відповідальністю перед буттям у світі. Саме цей рух і породив проповідницьку комунікацію, коли одні (Вчителі – проповідники, пророки, провісники) спонукали інших (учнів, тобто аудиторію) до певного вибору власної соціальної поведінки. Первісно проповідь виникає у так званих "релігіях-зверненнях" (термін Л. С. Васильєва [8]) – ранньому буддизмі, джайнізмі, зороастризмі та у пророцькому рухові євреїв.

Для Індії час зародження проповідницької комунікації визначається VI століттям до Р.Х. – століттям утворення могутньої імперії, коли відбувалося послідовне витісненям натурального способу виробництва товарно-грошовими відносинами та масове розорення дрібних землевласників. Цей процес на своєму початку викликав песимістичні настрої у широких верств населення. Саме тоді і з'явилася велика кількість проповідників, що намагалися знайти вихід із глухого соціального кута у сакральному світі [17].

Головною метою Будди-проповідника була пропаганда нового шляху життя, що позбавив би людину від тягаря страждань. Це етичне і навіть психотерапевтичне [11, 122] вчення будувалося на симетричному двоскладовому еліпсисі: є страждання – є причини страждання; є припинення страждання – є шлях до припиненя страждання [5; 6].

Джайнізм  від вчення Будди вирізняло, по-перше, більше зосередження на метафізичних проблемах, а, по-друге, – визнання аскетизму релігійним подвигом [14; 18]. Філософську основу джайнізму, з точки зору М. Томпсона [21], складали два постулати. По-перше, категоричне заперечення існування Бога (при вірі у переселення душ та закон карми): Всесвіт завжди існував і буде існувати завжди, безкінечні зміни світу відбуваються завдяки дії природних сил і не пов'язані ні з яким божественним втручанням. По-друге, ідея синусоїдної циклічності розвитку Всесвіту: сучасне суспільство живе в епосі занепаду; у такій ситуації людина має ставити перед собою мету спасіння, котре полягає у правильному житті (неспричинення зла всьому живому, аскетична байдужість до власних задоволення чи болю).

Отже, обидві давньоіндійські релігії стали міцним фундаментом індійської етики, створивши модель "опозиційної десидентсько-протестантської комунікації", спрямованої не на перекреслення, заперечення, а на очищення, реконструювання, "редагування" старих вірувань (брахманського ритуалу), що не могли уже слугувати міцною світоглядною основою новому устрою (великим рабовласницьким деспотіям). Це був рух не зовні, а всередині традиції, для якого є важливим не стільки заснувати нову релігію, скільки реконструювати стару, пристосувати її морально-етичну складову у відповідності зі зміненими суспільними відносинами.

Обидва релігійні вчення в короткий термін набули величезної популярності, особливо серед пересічного населення. Цьому сприяли, на наш погляд, такі чинники. По-перше, харизматичність проповідників, що розбудовувалася на специфічній системі стосунків учнів і Вчителя [16], котрий завдяки особистісному досвідові або "прозрів істину" (Сіддахартха Гаутама), або набув "абсолютного знання" (Вардхмана Махавіра). По-друге, рушійна сила місіонерського заряду, заснованому на особистісному бажанні цих Вчителів донести свою етико-релігійну концепцію до якомога більшої кількості людей, (зокрема, Будда пропагував утягнення кожної [!] людини в релігійну общину). По-третє, проповідницька риторика з її підвищеною модальною впливовістю, що розбудовувалась на продуктивному поєднанні двох складових частин: комунікативно-наративної та художньо-публіцистичної.

Комунікативно-наративний струмінь розмовною стилістикою, побутові замальовки, публічні діалоги ( у "Корзині текстів" збереглися навіть розповіді про те, коли і за яких обставин відбувся той чи інший діалог Будди з учнями). Художньо-публіцистичний рівень складали передусім афористичність (згадаймо хоча б 112 стислих висловлювань Будди про різні аспекти сучасного йому життя) та притчевість (досить відомими стали джайністська притча про трьох купців та буддистська притча про пораненого юнака). Об'єднувала ці два струмені комунікативна технологія сповідальності (особливо для джайністів була дуже характерною публічна сповідь, принципова відкритість якої перетворювала таку сповідь на проповідь).

Майже водночас (VІ ст. до Р.Х.) активно розвивалась проповідницька комунікація і в стародавньому Ірані. Для Середньої Азії це був час переходу від родового укладу до раннього класового суспільства; тоді іранцями уже було освоєне залізо, внаслідок чого стало інтенсивно розвиватися осіле скотарство та землеробство. У такій історичній ситуації зламу розгорнулася ідеологічна боротьба між старим і новим укладами. Жреці кочовиків пропагували войовничу ідеологію, а провозвісники ідеології осілого господарювання вказували на новий "правильний" шлях розбудови справедливого багатого осілого суспільства, в якому не матимуть місця ні грабіжництво, ні нерозумне жертовне знищення худоби [1].

Найвидатнішім ідеологом осілого скотарства був Заратустра. Його проповіді-гати (речитативні тексти) легко увійшли у свідомість давньоіранських скотарників та воїнів, стали основою давньоіранського фольклору, що передавався із покоління в покоління і через досить великий проміжок часу був записаний жрецями. Дві соціальні функції Заратустри, пророка-провозвісника і жреця-проповідника, визначили жанрові особливості гат, які за цією ознакою можна розподілити на дві групи: конотативні проповіді (панегірики та памфлети, що вихваляли покровителів Заратустри, або, навпаки, ганьбили його противників) та дидактичні (в яких Заратустра повчає паству).

Поетика конотативної проповіді вибудовується на використанні широкого емоційного спектру (співчуття важкому недалекому минулому положенню пророка, страх перед його загрозами, радість від обіцяної нагороди, впевненість у магічній силі пророка та його заклять,  пишання покровителями віри Заратустри, тощо). Дидактичні проповіді легко впізнати за їх зачинами, спрямованими на активізацію аудиторії ("Прислухайтесь вухами своїми до найкращого"; "Виголошую слова, котрі нехай будуть почуті" та ін.), закликами ("Нехай наступить кінець грабіжництву!"; "Дайте відсіч грабіжництву!"; "Не слухайте заклинань прихильників брехні!"; "Крушіть їх зброєю, бо вони несуть загибель і злидні домівці, общині, області, державі!"), підвищеною кількістю риторичних запитань (нагадаємо, що питальна форма розгортання змісту оптимізує первісне викладення інтелектуально насиченої інформації, бо вона членує текст на невеликі сегменти, акцентуючи в них головний зміст), котрі можуть бути адресовані як божеству, так і аудиторії. Зазвичай звернення до божества носять філософсько-світоглядний характер ("Як будуть закладені основи найкращого життя?"; "Хто був первісним батьком Арти [дух Вогню] при його зародженні? "; "Хто проклав шлях Сонцю та зіркам? "; "Кому із двох воїнств – добру чи злу – даруєш ти перемогу? ", тощо), а звернення до аудиторії набувають більш соціально-актуального характеру ("Якої кари він заслуговує уже зараз? "; "Чи бачив хто-небудь справедливе царювання девів? ", тощо). Вцілому, у дидактичних гатах більше говориться про суспільне життя, побут, етичні норми, яскраво виокремлюється актуальний сегмент про корисність скотарства та шанування багатства. Отже, дидактичні гати, подібно до такого способу відображення дійсності, як журналістика, були історією сучасності, тому що відбивали потік реального життя.

Незважаючи на певні відмінності між конотативними та дидактичними гатами, вони мали і спільні риси. Релігійно-ідеологічною основою для гат було вчення про три життєві ери. Перша ера (давнє ідеалізоване минуле) – це царювання Добра, Світу та Щастя. Друга ера (теперішнє, ера боротьби Добра і Зла) почалася тоді, коли один нерозумний правитель, щоб задовольнити людей, нагодував їх яловичиною. Третя ера (далеке ідеалізоване майбутнє) - остаточна перемога Добра над Злом. Головним предметом зображення у гатах була друга ера, тобто сучасність. Для системи образів цього відображення характерна універсальна поляризація. У гатах всіляко прославлялася корисність осілого скотарства (як єдино правильного і праведного образу житття) та категорично заперечувалось кочевництво (як прояв агресивного зла).

Світ духів зображувався за допомогою триади "думка – слово – діло". У цій триаді центральне місце займає виголошене слово, бо воно, з одного боку, втілює думку, а з іншого, ототожнюється з ділом (виголошування магічного, дієвого слова – вироку, наказу, закляття – вважалося головною проявою сакральної сили). В небесних трійцях саме верховне божество володіє впливовим словом (Ахура Мазда – правдивим, істиним, благотворним, а Друдж – брехливим, злим), магія якого полягала у "чудесній розміреності" (речитативності). Заратустра прагнув опанувати силу слова добрих богів ("Відкрийте мені таємне слово благої думки…"), щоб перемогти слово злих духів та їх "нечестивих" жреців – що це, як не прообраз журналістської полеміки нового часу.

Маючи дар дієвого слова, Заратустра залишав за людиною право вільного вибору між Добром і Злом. Але ця свобода вибору була обмежена, з одного боку, обумовленістю всього існуючого ("Нехай виконається за бажанням кожного те, що він бажає, котрим, в свою чергу, за власною волею розпоряджується Ахура Мазда"), а з іншого, – бінарною системою впливу "заохоченя/покарання" ("Буде відплачено добру, буде відплачено й злу, звершиться суд вогнем та розплавленим залізом").

Отже, давньоіранська проповідницька комунікація являла собою тип двоцентрової полемічно загостреної комунікації (ідеологічна боротьба між пропагуванням кочового та осілого життєвих устроїв). Проповідницька стратегія Заратустри розбудована за принципом "м'якого", "орієнтуючого" переконання, коли адресат нібито сам приходить до певних висновків.

Головною історичною передумовою давньоєврейського пророцтва (ІХ–VI ст. до Р. Х.) була епоха переходу від патріархальної військової демократії до монархії деспотичного типу (ХІ–Х ст. до Р.Х., епоха царів Давида та Соломона). Це "золоте століття" давньоєврейської державності супроводжувалось соціальними конфліктами, властивими для переходу від демократичної вольності до суворої деспотії, а також міжусобними зіткненнями Іудейського та Ізраїльського царств, загрозою експансії єгиптян, ассірійців, вавілонян (VII ст. до Р. Х.) [2]. З ІХ ст. до Р. Х. на давньоєврейську історико-культурну арену виходять пророки з палкими проповідями-закликами повернутися до патріархальних моральних норм, проповідями-засудженнями збагачення, ш релігійно-етичного ідеалу як виходу із суспільних протиріч. В кризову епоху VIII–VI ст. до Р.Х. пророцький рух був єдиним суспільним феноменом, що стояв у центрі духовного життя євреїв.

Першим відомим єврейським пророком був Амос, який жив у середині VIII ст. до Р. Х. (час розквіту Ізраїльського царства). За Амосом, цей державний розквіт був розбудований на неправді та пригніченні багатіями бідних. Проповіді Ісаії (740 р. до Р. Х.) побудовані на бінарній опозиції "сучасного" як світу війни (ворожнеча, вбивство, жахіття) та "майбутнього" як світу вічного миру ("перекують мечі свої на орала та списи свої на серпи"). У проповідях Ієремії (626 – 587 рр. до Р. Х.) – пророка і поета скорботи – яскраво відображені мотиви передчуття загибелі Іудейського царства. Слухачами Ієзекиїля (593 – 571 рр. до Р.Х.) були іудеї у месопотамському полоні, і тому цей пророк бореться за віру у майбутнє, за віру у відродження.

Проповідували єврейські пророки від імені бога Яхве, що втілював чітко монотеїстичний тип ідеології, "принципово відмінний від міфологічних систем інших народів і навіть їм протиставлений" [2, 274]. Кожен щабель давньоєврейської історії (державність та централізація  за часів Давида і Соломона; військова загроза та ідеологічна консолідація VII ст. до Р.Х.; руйнування незалежності: завоювання Ізраїльського царства та Самарії ассірійським царем Саргоном ІІ у 722 р. до Р.Х., завоювання іудейського царства та Єрусалима вавілонянами Навуходоносора ІІ у 587 р. до Р. Х.; функціональне заміщення політико-патріотичних цінностей релігійними після втрати незалежності) впливав на загальний характер релігійних уявлень, що складалися з чотирьох компонентів [4]: 1) образ Бога (втілений в образах вогню, вітру, поодинокого бездомного скитальця, що вільно проходив через усі простори) позиціонувався як субстантна самотність, у котрій активізуеться пильна і навіть ревнива увага до людини; 2) людина усвідомлювалась як особистість, котра протистоїть (або може протистояти) зі своїм волевиявленням усій структурі світової цілісності; 3) між цими двома сторонами (Богом та Людиною) утворюється "союз", "договір", "заповіт"; 4) посередником між цими сторонами (суспільством та єдиним праведним милосердним богом Яхве) стає пророк, котрий в ім'я Бога вступає у конфліктне зіткнення із земною владою.

Таким чином, давньоєврейська проповідницька комунікація створювалася як комунікація протиставлення: волі сильних земного світу протиставлявся патріархальний моральний кодекс, що усвідомлювався як воля Бога. Відтак, створювалась концепція суб'єкта нової комунікації – пророка-проповідника як гарячого "ревнителя" божої честі, готового на любі гоніння заради своєї місії – передати вість від Яхве. Як бачимо, давньоєврейська комунікація пророків була провідником совістливої вірності нормам патріархальної моралі у реальний соціум.

Отже, ми проаналізували тенденції виникнення проповідницької комунікації (як утвердження загальнолюдських вартостей) в її сутнісному, жанровому і власне комунікативному аспектах. Ми розглянули три історичні різновиди проповідницької комунікації (десидентсько-протестантську в Індії, полемічно загострену в Ірані та комунікцію протиставлення в Ізраїлі) у момент її зародження (за доби зламу – переходу від патріархально-родового устрою життя до структурованої соціальної стратифікації). Проповідницька комунікація виникає через потребу донести до людей нове Божественне знання (вчення), котре раптом було "повідомлене" Богом через пророка – засновника релігії і першого релігійного Вчителя. Кульмінаційним моментом у становленні проповідницької комунікації є власне Одкровення – тобто "повідомлення" Богом про головні закони життя людству чи народові через пророка-посередника. Такий тип комунікації представляв собою ідеологічний рух, що найчастіше виражав суспільні настрої ностальгії за минулим, а іноді й утверджував новий соціальний порядок (зороастризм).

За формою це була комунікація звернення Вчителя до пастви зі словом від Бога. Саме від початку функціонування проповіді те або інше вчення починає жити у свідомості певної спільноти людей. Якщо Слово Бога, що було почуте пророком, – це містичний "першопоштовх" у зародженні релігії, то проповідь, через яку пророк (наставник) доносить Боже Слово людям, – це "другий поштовх", і при цьому не містичний, а цілком реальний (принаймні, такий, за яким можна спостерігати). Взагалі релігія як міжособистісний комунікативний процес починається саме з проповіді вчення людям. Проповідь зароджується в образі донесення змісту Слова Бога до свідомості людей, в образі адаптації первісного текста (Слова Бога) до можливостей людського розуму. Така адаптація полягає у повному або частковому "перекладі" первісного текста на більш зрозумілу мову; при цьому вторинний текст являє собою або розширення (тлумачення, повтори ключових значень, додавання нової інформації – емоційної, переконуючої, суггестивної), або компресію (адаптуючий ефект звуження тексту пов'язаний з тим, що у вторинному тексті залишається лише головний зміст). Ця адаптаційна функція найбільше споріднює проповідницьку комунікацію з журналістикою, однією з головних функцій якої є "переклад" спеціальної інформації на загально зрозумілу мову.

Проповідницька комунікація спочатку визначала цілі та засоби соціальної діяльності групи однодумців, об'єднаних навколо Вчителя з метою перетворення соціальних відносин відповідно до інтересів і потреб носіїв тієї чи іншої релігійної ідеології, а потім спрямовувалась на створення системи поглядів у "новому суспільстві" особливо на усвідомлення оцінювання відносин людей до Бога, до дійсності і до ближнього, а також на пошук способів вирішення актуальних соціальних проблем. В цілому ж комунікаційні фунції проповіді можна звести до трьох головних: повчання, увіщування, роз'яснення (донесення змісту Слова Бога до свідомості людей).

Структуру такої комунікації можна визначити як усну відцентрову суб'єктно-об'єктну. Головним суб'єктом цієї комунікації був проповідник-ідеолог – провозвісник нової ери чи Слова істинного Бога. Релігійна традиція обов'язково знає ім'я свого засновника і деякі вражаючі обставини того "першопоштовху", з якого "все почалося". Це харизматичний лідер, котрий так чи інакше був "призваний" Богом в екстремальних умовах духовної напруги, роздумів, маяття, поодинокого мандрування та пустинництва. Навколо цього суб'єкта утворюються концентричні кола комунікації, причому, коло, найближче до центру, має своїх активних суб'єктів комунікації. Проповідницька комунікація розробила потужні стратегії психологічного впливу на масову аудиторію (логізованої агітації індійських релігій, емотивного переконання зороастризму, ідеалістичного заклику єврейських пророків) і зберегла тексти з актуальним відгуком на конкретні реалії та потреби сучасності.

1. Абаев В. И. Скифский быт и реформа Заратустры. – Archiv Orientalni. – 1956. – Вып. 24. – С. 25-36.

2. Аверинцев С. С. Древнееврейская литература // История всемирной литературы: В 9 т. – Т. 1. – М., 1983. – С. 271–302.

3. Агеева Г. А. Религиозная проповедь как специфический вид языковой коммуникации: (на материале современных немецкоязычных проповедей): Автореф. дис. … канд. наук; филолог. науки: 10.02.04. – Иркутск, 1998.

4. Вайнтруб І. Біблійна концепція людини. Іудаїстська сакральна модель універсуму // Людина і світ. – 2002. – №11–12. – С. 47–54.

5. Вайнтруб І. Концепція людини в буддійському універсумі // Людина і світ. – 2002. – №11-12. – С. 47–54.

6. Вайнтруб І. Крило жалю і крило мудрості. Концепція страждання у сакральній моделі буддійської цивілізації // Людина і світ. – 2004. – №2. – С. 53–57.

7. Васильев Л. С. История религий Востока. – М., 1999.

8. Войтак М. Индивидуальная реализация жанрового образца проповеди // Стереотипность и творчество в тексте. – Пермь, 2002. – С. 329–345.

9. Евграшина О. Н., Рябенко Т.Г. Метафорический мир проповеди: (На материале проповедей И. Златоуста, Е. Сирина) // Наука и образование: Материалы V междунар. науч. конф.: В 4 ч. – Белово, 2004. – Ч. 4. – С. 74–78.

10. Крапивко О. В. Прагматический аспект и риторический канон в древнеславянских гомилиях // Вести С.-Петерб. ун-та. – Сер. 2: История, языкознание, литературоведение. – СПб., 2000. – Вып. 2. – С. 53–57.

11. Мечковская Н. Б. Язык и религия. – М., 1998.

12. Нефедьева Л. И. Особенности современного употребления стилистических славянизмов в религиозно-нравственной (духовной) речи // Словарь и культура русской речи: К 100-летию со дня рождения С.И. Ожегова. – М., 2001. – С. 275–282.

13. Прохватилова О. А. Православная проповедь и молитва как феномен современной звучащей речи. – Волгоград, 1999.

14. Рижкова С. Джайнізм – релігія аскетів // Пульсар. – 2002. – № 2 (38). – С. 36–38.

15. Різун В. В. Маси. – К., 2003.

16. Ровек Д. Зв'язок між вчителем і учнем // Буддизм сьогодні. – 2000. – № 1. – С.18–27.

17. Розенберг О. О. Труды по буддизму. – М., 1991.

18. Семенова В. Смертельный путь к освобождению // Наука и религия. – 2002. – №2. – С. 44–45.

19. Суховій О. О. Людина як суспільна істота у фразеології проповідницького жанру // Sbornik prispevniku  1 Olomouchke symposium ukrajinistu "Ukrainistika na prahu noveho stoletia tisicileti: problIy juzyka, literatury a kultury". – Olomouc (Czech) : Vydala Univerzita Palackeho v Olomuci, 2001. – S. 66–73.

20. Суховій О. О. Фразеологія ораторсько-проповідницької прози Варлаама Ясинського. – Автореф. дис. ... канд. наук.; філолог. науки: 10.02.01. – К., 2002.

21. Томпсон М. Восточная философия. – М., 2000.

22. Хоменко Т. Н. Трансформація жанру проповіді у сучасній проповіді і у сучасній україномовній публіцистиці (Євген Сверстюк, Мирослав Маринович – Україна, Іван Ортинський – Німеччина). – Автореф. дис. ... канд. наук.; філолог. науки: 10.01.08. – К., 2001.

23. Яблоков И. Н. Религиоведение. Учебный словарь-минимум по религиоведению. – М., 1998.

24. Ясперс К. Смысл и предназначение истории. – М., 1994.

© Казакова Т. В., 2006