Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентська творчість || Різне


Інтонаційна виразність – важливий елемент телевізійного тексту

Ольга Штурнак


УДК

Проаналізовано поняття інтонації. Показано важливість доброго інтонування журналістських текстів.

Ключові слова: тележурналіст, мовлення, текст, інтонація, інтонування, тон, темп, тембр, мелодика, пауза, голос, наголос.

The concept of intonation is analysed. Importance of good intonation of journalistic texts is shown.

Key words: TV reporter, language, the text, intonation, melodic, tone, timbre, rate, pause, voice, an accent TV-language, TV-reporter.

Сьогодні українське телебачення й радіомовлення впевнено долає сходинку за сходинкою на шляху до професійності. В цьому контексті актуальності набуває тема орфоепічної культури  журналістів, сучасний стан якої в українському суспільстві початку XXI століття є, на жаль, украй незадовільним [2, 15–22].

Орфоепія, здебільшого, тлумачиться вченими як розділ мовознавства, змістом якого є сукупність вимовних норм літературної мови. Це поняття обіймає передусім правила вимови окремих звуків і звукосполучень, а також норми наголошування та інтонації [3, 3].

В Україні інтонологія (від лат. intono – голосно вимовляю і грец. – слово) – розділ мовознавства, що вивчає інтонацію у її структурних, функціональних, комунікативних та стилістичних аспектах)розвивається з 60-х років ХХ століття. Осередками її є лабораторії експериментальної фонетики: в Інституті мовознавства НАН України, згодом – в Інституті української мови НАН України, Одеському університеті, Київському лінгвістичному університеті. Важливо зазначити, що інтонацію української мови досліджували: Л. Булаховський (як структурний елемент), М. Баженов (в аспекті виразного читання), Є. Кротевич (у зв'язку з синтагматичним членуванням мовного потоку), Д. Баранник (мова радіо і телебачення) [6, 210–211].

Маємо на меті докладно розглянути поняття інтонації (інтонування, інтонаційної виразності), яка відіграє основну роль у звуковому мовленні (зокрема телемовленні, радіомовленні), сприяє його дохідливості і впливовості [1, 26].

Інтонація – поняття лінгвістичне та музичне. Вивчення інтонації дає уявлення про зв'язок музики з мовою і мови з музикою; про музику як мову, що виражає почуття людини та мову як музику, що допомагає сприймати різноманіття інформації.

Інтонація як явище настільки багатогранна, що не може існувати її єдиного визначення. Тому наведемо одне з них:  інтонація (від лат. intonare – голосно вимовляти) – ритмічно-мелодійна особливість мовлення, різні співвідношення кількісної зміни тону, тембру, інтенсивності, довготи звуків, які служать для передачі змістових і емоційних відмінностей висловлювань. За допомогою інтонації у потоці мовлення виділяють фрази і їхні змістові частини, протиставляють чи зіставляють висловлювання щодо їхньої мети (розповідь, волевиявлення, запитання), передають суб'єктивне ставлення до висловленого. Інтонація виконує важливі функції: логічні і граматичні, образні, емоційні, стилістичні, естетичні. Вона дає змогу мовцеві свідомо урізноманітнювати виражальні засоби усної мови, передавати тонкі семантичні та емоційні відтінки думки, підтекст, створює своєрідну "музику" усного мовлення, її ритмомелодику, які є знаряддям інтелектуального, емоційного, вольового впливу на слухача. У писемному тексті інтонацію позначають пунктуацією, порядком слів, графічним виділенням слів (шрифтом, лапками тощо) [5 : 176–177].

Поняття інтонації складають: висота тону (ступінь висоти звуку), темп мовлення (час звучання), тембр (забарвлення людського голосу), паузи (перерви у мовному потоці), мелодика (послідовні підвищення і пониження голосу), фразовий, логічний, емфатичний і словесний наголос (засоби виділення окремих звуків, слів чи груп слів).

Зупинімось докладніше на кожному. Тон (лат. tonus – звук, від грец. – напруження) – акустичний компонент звука, пов'язаний з частотою коливання напружених голосових зв'язок [6 : 636]. Одна людина у різних ситуаціях матиме різне тональне забарвлення голосу. До прикладу, пряме включення із майдану Незалежності у дні Помаранчевої революції. Вітер, гуркіт, голоси людей. Не легко працювати на такому фоні. Журналістові потрібно "перекрити" всі шуми і тому тональність його голосу підвищена, "ввімкнено" високі регістри . Коментар до цього ж сюжету журналіст робить у затишній студії, "очі в очі" з камерою. Голос спокійний, тембр нижчий, інтонування рівне, збережено основний компонент інтонації – мелодику, яка організовує фразу, розрізняє комунікативні типи висловлювання (запитання, спонукання, розповідь, оклик), виділяє найважливіший уривок висловлювання, служить для вираження емоції, іронії підтексту. При лінгвістичному аналізі мелодики враховують мелодичні діапазони, інтервали, ступінь підвищення і пониження тону [5 : 80].

Дрібне захоплення (зловживання) мелодикою заважає сприйняттю інформації. Наприклад, якщо кожне речення починати з високих ноток, а до кінця речення голос понижувати – чутимемо лише "мелодію" мовлення, змісту не сприйматимемо.

Трапляється, що телеведучі невміло володіють технікою мовлення. Наприклад, коли дякують гостеві студії за участь у програмі, підвищують голос в кінці фрази. Виникає інтонаційна помилка: замість інтонації закінчення (зниження тону) звучить інтонація продовження (підвищення тону). Дмитро Ревуцький добре порівнює мовлення з людським організмом. "Нормальний стан для людського організму – це стан спокою. Апарат нашої мови теж прагне спокою після праці, і тому, як ми помічаємо, що надходить кінець фрази, ми інстинктивно менше напружуємо органи дихання й вимови, і звук переходить з вищих тонів на нижчі, які даються з меншою затратою енергії. […] Найлегше це помітити, коли порахувати від 1 до 12. Прислухайтесь до звуку свого голосу. Всі числа ви вимовляєте однаково, всі – крім останнього: всі починаються на одній ноті, і кожна нота кінцем своїм підноситься вгору; на останніх числах 11 і 12 голос падає вниз. Це і є інтонація зниження, що позначає закінчення [4, 69]. Проілюструємо вищезгадану  інтонаційну помилку на прикладі традиційного тексту.

"Дякуємо Вам за цікаву бесіду.

А у нас наступний телефонний дзвінок 

за номером 277-33-77 . Ало  . Добрий вечір  ".

Інтонаційний малюнок  .

Стрілки вказують на підвищення тону голосу в кінці кожного речення. Спостерігаємо інтонаційну тавтологію, яка така ж монотонна, як і тавтологія словесна. Правильним буде таке інтонування тексту:

Дякуємо Вам за цікаву бесідуінтонація закінчення.

А у нас наступний телефонний   дзвінок   інтонація розвитку і включення у нову розмову –   за номером 277–33–77 .

Ало     Добрий вечір   – початок нового спілкування.

Інтонаційний малюнок.

Зі схеми видно наскільки змінився мелодійний малюнок мовлення. Як висновок, варто зазначити, що високий тон фізично втомлює слухачів, низький – дратує, оскільки вимагає від слухача неабиякого зосередження, тому варто чергувати тони, надавати мовленню мелодійної розмаїтості.

Звернемо увагу на темп мовлення як важливий компонент інтонації. Темп (італ. tIpo, від лат. tIpus – час) – це часова характеристика усного мовлення. Поняття темпу охоплює: 1) швидкість мовлення загалом, 2) час звучання окремих слів, 3) інтервали і довжину пауз. Темп буває повільний, уповільнений, середній, пришвидшений, швидкий, однак не повинен бути механічним, випадковим. Він є семантично важливим елементом мовлення, засобом розрізнення важливої чи неважливої інформації. Темп залежить від чинників об'єктивних (особа співрозмовника, зміст інформації, мовленнєва ситуація) та суб'єктивних (рівень володіння мовою, фізичний та психічний стан мовця, його темперамент). Вважають, що у чоловіків темп мовлення переважно повільніший, ніж у жінок. [5, 191–192].

Природний темп мовлення українців 120–130 слів за хвилину. Одну стандартну сторінку друкованого тексту варто читати за 2–2,5 хвилини. Це в побуті. Швидкість мовлення в теле-, радіоефірі в 1,5–2 рази більша. Вимовляти менше, ніж 100 слів за одну хвилину – говорити надто повільно,  150 – надто швидко.

Неоднакового темпу вимагають різні стилі й жанри мовлення. Наприклад, у художніх програмах почуття захоплення, радості або гніву прискорюють темп мовлення, роздуми – сповільнюють. У теленовинах, де найчастіше констатують факти, тексти мовляться рівним голосом, неемоційно, навіть сухо. Темп мовлення швидкий, у порівнянні з іншими програмами. Тут сторінку друкованого тексту на 160–170 слів варто прочитувати за хвилину.

Щодо слухача, швидке мовлення потребує надмірної уваги, що втомлює, і, як наслідок, людина перестає слухати мовця. Повільне мовлення, навпаки, розсіює увагу – слухач чує звук, але не сприймає інформаційного наповнення.

Наступний компонент інтонації –  колорит голосу – тембр (франц. timPe, від грец. – барабан). Це якісна ознака звука. Він залежить від джерела звучання, будови органів мовлення та величини резонаторних порожнин, психічного стану людини, експресивності мовлення. Темброві особливості дають змогу розрізняти на слух голоси людей, звучання різних інструментів тощо [5 : 191]. Цікаво характеризує тембр Д. Ревуцький: "Тон є загальнолюдське в нас, а тембр виражає нашу індивідуальність. […]Тембр – явище незмінне, що не підлягає культурі; тон же залежить від організації голосу. […]Красивий тембр ми можемо ще прикрасити тоном, а некрасивий ми можемо з допомогою тону поліпшити, облагородити. […]За характером своїм усі тембри, до вдавання яких здатен людський голос, можна поділити на дві основні групи, мал. 1.

Мал. 1 Класифікація тембру за Ревуцьким Д. 

Ці дві групи французький теоретик Легуве поділив на чотири головні типи тембрів, мал. 2" [4, 107–108.].

Мал. 2 Класифікація тембру за Легуве

Трапляється, що тембр голосу змінюється через емоційний стан людини, від часу доби. Якщо поспостерігати за голосом (навіть власним), можна помітити, що вдосвіта (6-8 година ранку) тембр голосу м'який, глухуватий. Голос "не прокинувся". Пообіді або ввечері, тембр голосу радісний, жвавий – голос "прокинувся".

Сприйняття тембру переважно суб'єктивне, хоча майже завжди писклявий (верескливий) голос заважає сприйняттю інформації, дратує і втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу до інформації, викликає бажання слухати.

Особливе місце в інтонуванні займає паузація. В мовленні, і в музиці пауза – знак тиші, мовчання. Пауза (лат. pausa – зупинка, затримка, припинення, грец.– перерва, припинення) – перерва у мовному потоці, в артикуляції органів мовлення. У мовленні пауза пов'язана з мовно-комунікативними причинами: закінчення процесу мовлення або певного мовленнєвого відтінку (синтаксична пауза), потребою часу для обдумування, добирання належного слова, фрази (пауза хезитації), для увиразнення, виділення наступного тексту (емфатична пауза), перерва у мовленні з психологічних причин (емотивна (психологічна) пауза). Пауза може бути зумовлена і фізіологічною причиною – потребою зробити вдих (так звана люфт-пауза). За тривалістю здебільшого виділяють три види пауз: короткі, середні й довгі (при докладнішому аналізі – також найкоротші і найдовші) [5, 185].

Перший паузолог США О'Коннор вважає, що паузи можуть сказати про людину не менше чим слова, а у мовленні на них витрачають 40–50% часу [8].

У журналістському тексті найчастіше виділяють інтонаційно-логічні та інтонаційно-синтаксичні паузи. Функція перших відокремити одну думку  від іншої, допомогти з'ясувати їх змістове наповнення. Якщо не робити логічних пауз, матимемо суцільний (злитий) текст, у якому незрозуміло, які слова в реченні пов'язані за змістом й об'єднані інтонаційно.

Інтонаційно-синтаксичні паузи – паузи, які відповідають розділовим знакам у письмовому мовленні. Так як система пунктуації базується на синтаксичних засадах, вона неповно відображає паузацію в усному мовленні. [6, 427]. Тому не завжди в усному мовленні паузи збігатимуться з розділовими знаками.

У теорії публічного мовлення виділяють психологічну паузу. Журналісти досить часто нею користуються. У чому її суть? Психологічна пауза може бути в будь-якому місці, навіть там, де логічно її не можна зробити. Її функція збагачувати зміст тексту, підсилювати очікування, напруження і т.д.

На закінчення розмови про інтонацію варто зазначити, що вона може стати бар'єром у комунікації, якщо теле-, радіожурналісти не працюватимуть над нею, не вивчатимуть інтонаційні закони, не вдосконалюватимуть своє інтонування. Одночасно варто звертати увагу на парамовленнєві  явища, які спотворюють мовлення, а саме: придих (виникає при неправильному фонаційному диханні), "хмикання" як коментар чи вигук, хіхікання, угукання, шуми, які створюють язик й губи (цьомкання, цикання, чавкання, микання і т.д.). Наприклад, телеведуча "Без табу" (1+1) Ольга Герасим'юк супроводжує мовлення учасників програми монотонним угуканням, замість того, щоб мовчки слухати і лише деколи кивати головою в такт мовлення співрозмовника. До цього прикладу доречною буде історія, як до грецького філософа Сократа привели нового учня, який хотів оволодіти мистецтвом красномовства. Побалакавши з ним, Сократ призначив юнакові подвійну платню. "Чому?", – запитав учень. "Тому що мені доведеться навчити тебе двом наукам, – відповів філософ, – не лише говорити, а й мовчати". Звідси випливає – багатослів'я та марнослів'я, стомлює слухачів, збиває з думки, врешті-решт, просто надокучає.

Проаналізувавши основну інтонаційну термінологію, зробимо короткий висновок: інтонація відрізняє усне мовлення від писемного, робить його багатшим, виразнішим, надає йому неповторний, індивідуальний відтінок. Саме індивідуальної інтонації телеведучого (радіоведучого) бракує українському телеефірі (радіоефірі). Від ведучого глядач прагне почути те, чого він не від кого більше не почує. І це виявляється  не стільки у слові, скільки у реакції на подію –  виразі обличчя, жестах, інтонації. Саме невербальне мовлення розкриває 40 % інформації, а  вміння працювати з інформацією –  це лише 50% успіху. Іншу половину визначив ще Станіславський як "випромінювання позитивної енергії", сьогодні тренери ВВС називають це одним словом "енергетика". Це харизма доброго ведучого, це вміння опанувати себе, це здатність дохідливо говорити з телекамерою. Отож, формула успіху телеведучого (радіоведучого) – це сума двох складників: "інформації" та "енергетики" [7].

1. Багмут А. Й., Бровченко Т. О., Борисюк І. В., Олійник Г. П. Інтонаційна виразність звукового мовлення засобів масової інформації. – К., 1994. – 125 с.

2. Єлісовенко Ю. Орфоепічний аспект фахової підготовки ведучих//Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2004. – Т.15. – С. 15-22.

3. Орфоепічний словник //Укл. М.І.Погрібний. – К., 1989. – 630 с.

4. Ревуцький Д. Живе слово. – Львів, 2001. – 198c.

5. Сербенська О. А. Культура усного мовлення. Практикум: Навчальний посібник. – Львів, 2003. – 212 с.

6. "Українська мова". Енциклопедія. – К., 2000. – 750с.

7. Федорчук Л. П. Ведучий інформаційних програм на Українському ТБ: Особливості діалогу з глядачем//journlib.univ.kiev.ua/article.php?a_id=245&b_ name=Наукові%20записки%20Інституту%20журналістики&b_autor=Том%207. – 2005.

8. www.i-u.ru/biblio/archive/kulturologia/8.aspx. – 2006.

© Штурнак О. Г., 2006


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові