Ласкаво просимо

Белецька А.В. Пейоративна лексика як засіб маніпулятивного впливу у політичному дискурсі - Стаття.

У статті представлено результати дослідження оцінної лексики публіцистики сучасних суспільно-політичних газет. На матеріалі газет, засновниками яких є політичні партії України, показано, що актуалізація емотивності текстів є не тільки стилістичним засобом публіцистики, а й функціональним. Саме емоційно-експресивна лексика сприяє формуванню суспільної думки, її організації  в певному ідеологічному напрямку.

Ключові слова: емотивність, пейоративна лексика, емотеми, політичний дискурс, сугестивна функція.

Beletskaya A.V. Negative lexicon of mass media as a tool of the linguistic suggestion in the political discourse. - Article.

The results of  the Iotions research of the modern political parties media lexicon have been explained in this article. The Ukrainian parties media convinces, that actualization of the Iotional lexicon is not only the method of  the interpretative reporting style, but is the functional one also. Just the Iotional and expressional words are promoting the shaping of the public opinion and its organizing to some ideological directions.

Key words: Iotional lexicon, negative lexicon, IothIes, political discourse,  the suggestive function.

Українське суспільство активно розбудовує демократичні відносини, й тому для нього актуальними є проблема забезпечення прозорості політичного процесу і потреба виробити дієві механізми, які б забезпечували свободу дотримання прав людини, волевиявлення громадян та обмежували б можливості будь-якого маніпулятивного впливу на суспільство.

Політична комунікація в суспільстві на етапі його швидкої демократизації має особливо велике значення. Серед її численних компонентів найважливішим є мова. Досвід політичної діяльності останніх років в України призвів до зростання наукового інтересу до мовної проблематики. Її аналіз відкриває можливість отримати чіткі уявлення про розвиток й способи моделювання політичної комунікації в країні та дослідити особливості самої мови як частини політичного дискурсу.

Актуальність теми полягає в тому, що покладений в основу дослідження термін "дискурс" дозволяє розглядати журналістський матеріал у суспільно-політичній пресі як явище, що відображає творчість і як процес, і як результат (наприклад, у словосполученні "творчість публіциста N."). Такий погляд на чинники та перебіг журналістської діяльності дозволить удосконалити результат журналістської практики. Усвідомивши важливість дискурсивних чинників під час розробки теми,  вербального її втілення, журналісти будуть відповідально ставитися до використання сугестивних прийомів впливу на свідомість читачів, а читачі, у свою чергу, знаючи сугестивний потенціал тої чи іншої суспільно-політичної газети, будуть робити усвідомлений вибір інформаційного джерела з потоку масової інформації.

Актуальним є також завдання дослідити дискурс сучасної суспільно-політичної, та зокрема партійної преси, як взаємодію чотирьох чинників: виражених у тексті ідей, мисленнєвих процесів мовця, мовних особливостей тексту як джерела інформації та частини політдискурсу й структури мовленнєвої ситуації (відносини між адресатом та адресантом).

Інтерес дослідників до мінімальних лінгвістичних одиниць (слів) суміщається при цьому із інтересом до максимальних одиниць (тексту та сукупності текстів). Й слово, й текст розглядаються у контексті – соціальній ситуації, яка склалася на момент дослідження. Тому лінгвістичне дослідження носить соціальний характер, оскільки проходить в умовах зміни реальності.

Виявлення та опис механізму використання лінгвістичних одиниць у політичному дискурсі певних політичних партій шляхом дослідження суспільно-політичної преси було усвідомлене нами як актуальне дослідницьке завдання.

Поза полем зору науковців усе ще перебувають такі важливі загальнотеоретичні проблеми, як виявлення суті та природи дискурсу, комунікативні властивості й архітектоніка дискурсу, роль мовної особистості в функціонуванні політичного дискурсу. А той факт, що головною галуззю реалізації завдань і можливостей ЗМІ є саме соціально-політична сфера, дає підстави стверджувати, що найбільш презентабельним матеріалом для вивчення масовоінформаційного дискурсу виступає саме політичний дискурс.

Мета роботи полягає у тому, щоб на основі накопиченого теоретичного і практичного матеріалу розкрити механізми функціонування мови політичних текстів ЗМІ та їх сугестивний потенціал.

Досягнення цієї мети обумовило необхідність розв'язання наступних задач:

–          розглянути специфіку взаємодії мови та суб'єктів, які користуються нею для досягнення своїх політичних завдань;

–          розкрити роль та значення мови політичного дискурсу як засобу маніпулятивного впливу.

Об'єктом дослідження є політичне маніпулювання як наслідок використання мови в процесі формування політичного дискурсу тією чи іншої політичною силою.

Предметом дослідження є мова політичних текстів ЗМІ як засіб маніпулятивного впливу, пейоративні номінативні лексеми, що актуалізуються у дискурсі боротьби.

Методи дослідження (порівняльний, описовий, контент-аналізу) допомагають розкрити потенціал мови суспільно-політичних ЗМІ під час найбільш гострого протистояння політичних сил країни – напередодні виборів.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження зумовлена сукупністю поставлених задач і полягає в тому, що в дослідженні дістало подальшого розвитку розуміння мови преси як складного та багатоаспектного компонента політичного дискурсу;  доведено, що через мову політичного дискурсу шляхом реалізації її основних функцій – комунікативної, інтерпретаційно-оціночної – відбувається спроба здійснювати приховане управління свідомістю та поведінкою людей у бажаному для суб'єктів політичної боротьби напрямку; обґрунтовано, що визначальну роль у мовному політичному маніпулюванні грають ЗМІ, оскільки інтенсивність, фрагментарність і непередбачуваність політичної інформації позбавляють людей здатності об'єктивно осмислювати інформацію, роблять їх залежними від різних мовних прийомів, шляхом  яких провокуються громадські реакції та вчинки.

Крім того, визначено заходи, які мають сприяти обмеженню мовного політичного маніпулювання в українському суспільстві: продовження наукових досліджень мови політичного дискурсу, що дозволить викривати глибинні, приховані мотиви та зміст політичних повідомлень; висвітлення проблем мовного маніпулювання у ЗМІ, формування громадянської політичної культури журналістів, політологів, соціологів, які задіяні в реалізації політичного дискурсу тієї чи іншої ідеології.

Першими заговорили про використання мови у боротьбі за владу філософи. Саме їм належить вислів, що став крилатим: говори, щоб володіти. Р. Барт розвиває теорію "класового письма" – феномена, народженого у XVII столітті в соціальній групі, яка "безпосередньо трималася поблизу влади" [2].  Він зазначав, що вплив політики і владних відносин на мову є дуже сильним, й розділив між собою мову на енкратичні (формується під конкретні запити влади) та акратичні (протидіють владі), визначивши при цьому потрібні для досягнення цілей ідеологічні механізми.

У ХХ столітті вчені уважно підійшли до прагматичного аспекту функціонування мови у політичній боротьбі. Якщо дослідження політологів та філологів 40-х років присвячені вивченню змін, які відбувалися в лексичній системі мови в моменти соціальних революцій (Р. Будагов [7], П. Лафарг [13]), то вже у 60-х роках вчені празького лінгвістичного гуртка "Празька школа" засновують новий підхід до мови, який отримав назву "прагматичний переворот".

Актуальними стають дослідження, в яких акцент зміщується з проблеми вивчення механізму мови на проблеми її функціонування в реальних конкретних життєвих ситуаціях із конкретними цілями учасників комунікаційного процесу.

Радянський вчений М. Бахтін зазначав, що, будучи пов'язаною з функціонуванням різних політичних ідеологій, системами поглядів, які містять оцінку дійсності через призму відношення до неї людини, мова активно використовується не тільки для висловлення думок, а й для формування ідеології: "Мова є частиною життя суспільства, будучи його практичною свідомістю. Ця свідомість являє собою упереджену свідомість, яку ми можемо назвати ідеологією. Мова ідеологічна, вона постійно перекручується на користь зацікавленого класу" [3].

Німецький вчений В. Бергсдорф так висловив свій погляд на зв'язок мови та політики: "Мова політики стала в останні роки притчею во язицех. Публіцисти, вчені і звичайно, політики займаються критичним аналізом мови: по-перше, робиться докір, що мова в політичному контексті вживається рефлектороно й автоматично там, де потрібна конкретика й уточнення, і, по-друге, мова використовується здебільшого для маніпуляційних цілей, тобто втрачається власне комунікативна функція мови (спілкування)" [5].

Гіпотези західних психологів (А. Кохен, Ю. Нейссер, Е. Рейнолдс, Дж. Остін, Дж. Серль,  П. Строссон, Д. Вундерлих) дали поштовх для розгляду мови як соціолінгвального явища у дослідженнях філологів І. Білодіда [4], Т. Крючкової, О. Туманян, А. Баскакова, К. Мусаєва [11].

Особливості політичного дискурсу тоталітарного і посткомуністичного суспільства аналізуються в роботах П. Серіо [17], А.Клепікова [10], В.Вовка [8], Г.Почепцова [14], А. Баранова [1]. Вони проаналізували особливості розвитку політичного дискурсу у пострадянських країнах, не оминувши увагою й Україну: "У посткомуністичному суспільстві наріжним каменем політики стає мова, говоріння, спілкування, дискурс. Майбутнє України визріває у комунікації. У політичній стратегії відбулося зміщення орієнтування, перехід від мовчазної маніфестації влади до політичного дискурсу. Сучасне політичне життя в Україні призвело до актуалізації значення політичного слова" [10].

Серед науковців, які  досліджували мову преси, зокрема, вплив публіцистичної, наукової мови на масову свідомість – вітчизняні вчені О. Пономарів, В. Різун, К. Серажим, Н. Непийвода, А. Мамалига, М. Феллер. Їхні розвідки спираються на роботи  дослідників цього питання ще за радянських часів (О. Вольф, В. Грідіна, Б. Грушина, Н. Костіної, О. Мягкової, М. Стерніна, В. Шаховського).

За висловом К.С. Серажим, "вербальним виявом політики є політичний дискурс" [16, 234]. Основна мета політичного дискурсу – "вплив на суспільну думку і формування переконання, що влада повинна чи не повинна належати певному соціальному інституту" [16, 236]. Політичний вплив на суспільну думку реалізується 4 шляхами – авторитетом, аргументацією, маніпуляцією, силою. Жоден з них не може обійтися без тексту, бо авторитет, аргументація, маніпуляція вимагають присутності у процесі впливу слова, речення, тексту, системи текстів.  

На сьогодні визначено найменш досліджені складові політдискурсу: "У політичному дискурсі закономірне зміщення від методів переконання у бік впливу на емоції електорату. До найменш вивчених належать евалюації психологічного характеру, пов'язані з поняттями емоцій, почуттів, мотиву"[16, 235].

"Існують об'єктивні закони функціонування суспільної думки і суспільних емоцій, які майже не враховуються в інформаційній роботі",?–  вказує на необхідність вивчення механізму роботи емоційності при формуванні суспільної думки шляхом ЗМІ А. Чічановський [20].

Враховуючи це, у даному дослідженні було проведено контент-аналіз публіцистичних статей  7 суспільно-політичних газет за червень та грудень 2004 року, позначеного в історії України особливим загостренням суспільних відношень – протистоянням політичних сил під час  Помаранчевої революції.

Дослідження емоційно-експресивних одиниць потребувало перегляду   6 публікацій   у 7 тижневиках (5 партійних видань та 2 суспільно-політичних). Для  дослідження емотивності полеміки партійної преси обрані такі видання: "Україна і світ сьогодні"- (НДП);  "З жінками за майбутнє" (Всеукраїнське політичне об'єднання "Жінки за майбутнє"); "Наша газета+" (СДПУ(о)), як газети  провладних на той час партій. 

Газета "Комуніст" (КПУ) та партійний орган СПУ "Товариш" обрані для дослідження як представники опозиційних партій ( на 2004 рік), а тижневик  "Без цензури" (засновник – ООО "Украинские медиа-ресурс") та газета "Сільські вісті" (трудовий колектив редакції газети) не ідентифікуються з жодною із партій. Хоча дуже близький до першого видання керівник виборчої кампанії НСНУ Р.Безсмертний, а відверті симпатії "Сільських вістей" на боці СПУ, бо автором публіцистики у цій газеті є народний депутат України, заступник лідера парламентської фракції СПУ І.Бокій.

Посилання на того, хто заснував газету, у даному дослідженні є принципово важливим. Основна увага під час дослідження приділяється навмисному вибору суб'єктом політдискурсу – автором публіцистичного тексту – емоційно забарвлених лексем, які навіюють певні соціальні симпатії чи антипатії аудиторії.

"Маси за своїм призначенням мають йти на штурм, у бій, робити революції, перевороти, міняти лад. Інше питання – смисли та цілі активності мас, які визначаються тими, хто спрямовує їх на боротьбу"[15]. Ось як  ситуацію із ЗМІ у 2004 році коментує російське інформагентство "Стрінгер", яке провело в Україні власне розслідування: "Всі ЗМІ розхватані, як гарячі пиріжки. Всі крупні ЗМІ належать конкретним фінансово-політичним групуванням… На Україні медіа – це спочатку політика і тільки потім – бізнес. Сьогодні в процес виборів Президента включилися півтора десятка політичних угрупувань, і кожна з них має певний медіа-ресурс" ("Товариш", 2-5.07.04).

Враховуючи принципову неможливість для партійних журналістів абстрагуватися від ідеологічних платформ, ідейних засад друкованого партійного органу, спостерігаємо у практиці партійних публіцистів цілу систему засобів формування суспільної думки шляхом спрямування не тільки особливим чином відібраної інформації, але і ретельно вивірених коментарів для збудження позитивних чи негативних емоцій у читачів.

З обраних для дослідження номерів вищезгаданих партійних та суспільно-політичних газет  вибіркова сукупність слів склала приблизно 25 000 одиниць. У ході дослідження вибирались "емотеми" – "відрізки  тексту, від слова до всього тексту, зміст яких або форма вираження змісту є джерелом емоційного впливу" [6]. Категорій дослідження було всього дві: позитивні та негативні емоції, що викликають певні емотеми об'єкта дослідження. Був застосований  гедоністичний метод Б. Додонова – "якщо слово викликає приємні чи неприємні емоції, воно емотивне" [19].

Під вибірку цього дослідження підпали тільки  іменники та прикметники, бо, як зазначає Є. Вольф – "найбільш призначеними для оцінки словами є номінальні частини мови; вони, будучи універсальними за призначенням, являють собою  ту лексику, яка в мові створює загальну картину світу, викликаючи емоції" [9].

Результати дослідження  частотності використання негативних емотем у досліджуваних публіцистичних статтях довели, що найбільш  обережними у використанні негативних емоційно-експресивних одиниць є провладні партійні газети (у дужках вказується відсоткове співвіднесення негативних емотем до загальної кількості досліджених одиниць номера газети):

1.         "З жінками за майбутнє" –        1, 04% (№12-13, 06, 2004)

2.         "Наша газета +" –               1, 2%   (9.06.2004)

3.         "Україна і світ сьогодні" – 3,4 %   (3.06 – 9.07.2004)

4.         "Без цензури" –                   4,7  %  (2.06 – 8.07.2004)

5.         "Товариш" –                       5,4 %   (13.06 – 15.07.2004)

6.         "Сільські вісті" –                6, 1%   (1.06. 2004)

7.         "Комуніст" –                      8,6 %   (30.06.2004)

Проаналізувавши кількість пейоративної лексики партійної провладної преси, можемо сказати, що вона мінімальна: журналісти оберігають спокій читача від перенасичення негативними емоціями. Це закономірність, керована бажанням влади використовувати  ЗМІ у бажаному, позитивному, напрямку.

Виступ Президента України Л. Кучми на III Всеукраїнському пленумі творчих спілок митців України в 1995 році засвідчив політичні підходи вищого державного керівництва країни до функцій ЗМІ: "Це ретранслятори політики держави", котрим "вкрай необхідна якщо не програма, то концепція висвітлення та роз'яснення політики держави" [12].

Президент зазначав, що ретранслювати політику держави треба об'єктивно та чесно, але наголошував на деяких особливостях: "Недоліки та втрати прораховуються легко та звично, а набуте – важко.  Адже його треба спочатку усвідомити, зрозуміти, зважити. А це не так просто для суспільства, привченого жити за законами  радянської пропаганди".

Тому допомагати державі "оберігати тендітні паростки нового… в  економічній, політичній, гуманітарній сферах" покликані ЗМІ, тільки їх об'єктивність та чесність  дещо зміщуються в сторону здобутків, і це диктується вищими інтересами суспільства, оскільки "якщо пересічний український громадянин  добровільно відмовиться від уже досягнутого, не встигнувши його навіть усвідомити, політична енергія України вихлюпнеться гейзером із багнюки" [12].

З дослідження емотивності партійних газет комуністів, соціалістів та публікації на захист опозиції видно, що емотивність їх публіцистичних текстів значно вища, а також протилежно забарвлена – вона негативна.

Подальше дослідження мови суспільно-політичних ЗМІ доводить, що разом із суспільними змінами відбувається зміна технологій, прийомів, якими ЗМІ намагаються впливати на аудиторію. Контент-аналіз публіцистики тих же газет вже за листопад – грудень 2004 року (кульмінація протистояння  Помаранчевої революції) демонструє це:

1.         "Жінки за майбутнє" – 3,3%                     (листопад, 2004)

2.         "Без цензури" – 3,4%                                (3.12. – 9.12.2004)

3.         "Україна і світ сьогодні" – 4%      (4.12. – 10.12.2004)

4.         "Товариш" – 4,5%                           (3.12 – 6.12.2004)

5.         "Наша газета+" – 4,5%                  (3.12.2004)

6.         "Сільські вісті" – 6, 3%                (21.12.2004)

7.         "Комуніст" – 7%.                             (8.12.2004)

Провладна партійна преса за півроку втратила майже нейтральне забарвлення своєї лексики, причиною чому стала втрата позицій цих партій на політичній арені. За висловом К.Серажим, у дискурсі боротьби перемагає  той, "чий дискурс найбільш дискредитував дискурси опонентів"[16, 347]. Тому у газеті ВО "Жінки за майбутнє" негативні емотеми збільшилися втричі, з'явилися просторіччя та жаргонізми у "Нашій газеті +" (їх стало в чотири рази більше). Партійний друкований орган СДПУ (о), відчувши перспективу партії перейти до опозиції, збільшила кількість пейоративних іменників та прикметників поступившись тільки завжди агресивному "Комуністу".   

Пейоративна лексика виконує сугестивну функцію, тому ми споглядаємо динаміку її кількості у політичному дискурсі. Американська теорія когнітивного дисонансу (автор – Л. Фестінгер [19] наголошує: якщо людина не може висловити незгоду з якимось питанням, то вона схильна змінити свою думку з приводу цього питання, щоб уникнути дисонансу, внутрішнього дискомфорту, напруженості. Експеримент про навіювання думки щодо необхідності та корисності споживання в їжу сарани довів правильність теорії американських психологів.

Певне повідомлення передавалося двома типами мовлення комунікаторів: у першій групі аудиторію переконувала людина, яка користувалася позитивною лексикою, в другій аксимально  застосовувалась пейоративна лексика.

Кількість людей, які змінили своє ставлення до споживання в їжу саранчі на позитивне, виявилася більшою у агресивного оратора.

За теорією Л. Фестінгера, розрив між внутрішнім ставленням і зовнішнім примусом був більшим саме у другій групі. Це викликало велике внутрішнє напруження, для зняття якого багато учасників експерименту вирішили погодитися з комунікатором. Ставлення до проблеми змінилося. Ймовірно, що на подібний результат розраховують учасники політичного дискурсу, коли переконують читачів шляхом створення почуття дискомфорту через актуалізацію пейоративної лексики. Опитування аудиторії, проведене в ефірі ТРК "5 канал"  10 березня 2006 року, показало, що люди усвідомлюють: у партійній пресі є механізми для керування їх думкою. На питання "Що таке партійна преса?" 92% респондентів відповіли – "інструмент обману", а 8% зазначили – "засіб інформування".

Несподіваними є результати з так званою "незаангажованою" партійною приналежністю пресою.

У червні 2004 року журналісти непартійного тижневика "Без цензури" активно використовували пейоративну лексику (4,7% негативних номінативів від загальної кількості досліджуваних одиниць). У грудні 2004 року відбувся Майдан, збудження агресивних емоцій стало не актуальним й кількість пейоративних іменників та прикметників скоротилася до 3,4%.

За агресивністю публіцистика "Сільських вістей" поступається тільки опозиційному "Комуністу", а кількість пейоративної лексики у непартійній газеті  набагато більше. Отже, мовна сугестія використовується в цих газетах так же активно, але читачі про це не попереджені. Відтак, партійні газети є чесними із читачами, бо вони, відкриваючи її шпальта, усвідомлюють свій вибір. Коли ж газета "Сільські вісті" має підзаголовок  "Газета захисту інтересів селян України", а насправді захищає інтереси опозиційної СПУ, це обеззброює читача, робить його беззахисним перед мовною сугестією газетної публіцистики.

Прагматичність мови політичного дискурсу найкраще демонструється під час певних політичних та соціальних подій, катаклізмів та заворушень. Якщо під політикою розуміти використання владних механізмів для досягнення певних цілей, то, вірогідно, що така діяльність, за виключенням силових варіантів, передбачає наявність у суб'єктів політичних дій та політичного дискурсу певної узгодженості з приводу основних термінів, за допомогою яких описується оточуюча їх реальність: "Нужные слова, подходящие по времени фразы <…> –  настоящий ритуальный вербализм – являются мощным фактором действенных перемен в социальных действиях"[18].

Іншими словами, різниця між суб'єктами політичного дискурсу не стільки у різному сприйнятті дійсності, скільки у здатності використовувати для відображення своєї точки зору та сприйняття дійсності різні слова. Оскільки досягнення суб'єктів політдискурсу можливі тільки у спільній діяльності, оскільки прагнення сформувати у спільноти відповідний, потрібний для організатора політдискурсу, світогляд – невід'ємна частина їх політичної діяльності, то особливої актуальності набувають у цей час вербальні категорії, "которые делают социальный мир возможным", а сутність політичної боротьби  починає зводитися до боротьби цих суб'єктів за збереження чи трансформацію категорій сприйняття світу.

Остаточні результати контент-аналізу політичної публіцистики у 2004 році доводять це:

Тема боротьби породжує дискурс боротьби (зокрема, за політичну владу). А дискурс боротьби в 2004 році виявив себе прагматично агресивним та динамічним. Основна його функція – вплинути на суспільну думку – реалізувалась у ході виборів у декілька етапів: привертання уваги до кандидата, дискредитація опонента, завоювання аудиторії. Переміг у цій боротьбі ЗМІ за суспільні настрої той, хто зробив  ставку на пейоративну сугестію (опозиційна партійна преса та газети, які у 2004 році захищали опозиційні партії), бо в тих суспільних обставинах   він був найбільш об'єктивним й швидше дискредитував позитивний дискурс опонента (провладних партійних газет).

У політичному дискурсі боротьби за владу емотивність публіцистики – не просто система звукових, лексичних та граматичних структур, а знаряддя мовної дії в соціальних ситуаціях. Суб'єктом дискурсу боротьби в сучасному політикумі вважають політичні партії, а засобом навіювання тої чи іншої думки у масову свідомість –  мову ЗМІ, що підтримують в першу чергу політиків та їх політичний дискурс, а не відстоюють інтереси читачів.

1. Баранов А. Политический дискурс: прощание с  ритуалом? // Человек. – 1997. – № 6. – С. 108 -118

2. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – 616 с.

3. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. – М.: Художественная литература",  1975. – 504 с.

4. Белодед И. Язык и идеологическая борьба. – К.: Наукова думка, 1974. – 388 с.

5. Bergsdorff V. Uber die Maht der Kultur. – Stuttgart: Deutsche overflag, 1983

6. Болотов В. Эмоциональность текста в аспектах языковой и неязыковой вариативности. – Ташкент, 1981.

7. Будагов Р. Развитие французской политической терминологии в XVII веке. – Л.: ЛГУ, 1940. – 122 с.

8. Вовк В. Монологізм свідомості та політичне мовлення // Політична думка. – 1994. – С. 16 – 24

9. Вольф Е. Функционально-семантическая оценка. – М., 1985

10. Клепіков А. Зоополитикон учится говорить: политический дискурс в посткомунистической Украине // Политическая мысль. – 1994. – №3. – С. 25-31

11. Крючкова Т., Туманян Е., Баскаков А., Мусаев К. Современная идеологическая борьба и проблема языка. – М.: Наука, 1984. – 240 с.

12. Кучма Л.  // Урядовий кур'єр. – 1995. – 11.11

13. Лафарг П. Язык и революция. – М.: ACADIIA, 1930. – 100 с.

14. Почепцов Г. Тоталитарный человек. Очерки тоталитарного символизма и мифологии. – К.: Глобус. – 1994. – 152 с.

15. Різун В. Маси. – К., 2003

16. Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність. – К.: 2002. – 580 с.

17. Серио П. Деревянный язык и его двойник // Квадратура смысла: французская школа анализа дискурса. – М.   1999. – 230

18. Ушакин С. А. Речь как политическое действие // Полис, 1995. – №5

19. Фестингер Л. Введение в теорию диссонанса // Современная зарубежная социальная психология. М.: Издательство Московского университета, 1984. – с. 110

20. Чічановський А. Новина в журналістиці. – К., 2003

© Белецька А. В., 2006