Ласкаво просимо

У статті розглянуто специфіку політичного ритуалу, проаналізовано домінуючу мовленнєву стратегію єдності в інавгураційній промові.

Ключові слова: політична комунікація, текст, риторичний текст, перформанс, мовленнєва стратегія.

The article considers specific of the political ritual and analyses the dominated language strategy of u n i t y in the inaugural speech.

Key words: political communication, text, ritual text, performance, language strategy.

У сучасних політичних процесах роль інформаційно-комунікаційної складової суттєво зросла. Політичні комунікації, зокрема, сприяють формуванню віртуального політичного простору, який часто виявляється сильнішим за дійсність, допомагаючи здійснювати реальну політику.

У наукових доробках не представлено єдиного підходу до визначення поняття політичної комунікації та категоріального апарату зазначеної галузі знання. Дослідження цієї проблематики має яскраво виражений міждисциплінарний характер і спирається на досягнення загальної теорії комунікації: кібернетичний підхід Н.Вінера, К.Шеннона, У.Уівера; соціологічний – Р. Барта, Г. Лассвелла, П. Лазарсфельда; культурологічний – А. Моля, Ю. Лотмана, У. Еко; лінгвістичний – Р.Якобсона; психоаналітичний – К.Юнга та ін. У підґрунті розробки теорії політичної комунікації – праці К.Дойча, Д.Істона, Г.Алмонда, Ю.Хабермаса, з огляду на сучасні цивілізаційні зміни, викликані "інформаційною революцією", актуальними щодо розвитку даної теорії вбачаються роботи Г.Маклюена, футурологічні концепції Е.Тоффлера, Р.Йенсена. У працях сучасних українських та російських дослідників розглядаються як загальні питання теорії та практики комунікації – Г.Почепцов [8; 10], так і окремі напрями політичної комунікації – О.Литвиненко [6], С.Шомова [13], Ю.Ганжуров [3], А.Соловйов [7], О. Шейгал [12], К.Серажим [11]

Проте серед вчених немає одностайності щодо вихідної одиниці інформаційно-комунікаційних обмінів, розповсюдженою є точка зору, що такою одиницею є текст. Ми під текстом розуміємо зв`язне поєднання різних знакових систем і кодів з рухомим кордоном, тобто тут постає проблема інтерпретації, сприйняття інформації. Різні інтерпретації створюють абсолютно різні реальності. Такий підхід дозволяє окреслити політичні комунікації як діяльність по обміну діями, що породжують і інтерпретують тексти, причому процес обміну характеризується різноспрямованістю, включаючи весь діапазон формальних і неформальних комунікацій, що здійснюють вплив на політичні процеси.

Незважаючи на суб`єктивний характер сприйняття явищ і ситуацій дійсності, слідом за ван Дейком, припустимо наявність деяких спільних текстуальних і контекстуальних інструкцій, суттєвих для даних комунікантів інформації. У працях авторитетного лінгвіста вони отримали назву стратегій [2]. У цілому стратегію розглядають як характеристику когнітивного плану, що оптимізує співвідношення цілей та гнучких і локально керованих засобів їх досягнення [2, 272–274; 9, 41].

Під мовленнєвою стратегією ми будемо розуміти специфічні прояви вербальної взаємодії, котрі сприяють досягненню загальної комунікативної мети.

Мета даної статті – проаналізувати домінуючу мовленнєву стратегію політичного ритуалу інавгурації, що виявляється за допомогою стратегічного підходу при обробці тексту. Актуальним вбачається звернення до інавгураційної промови В. Ющенка на Майдані Незалежності (23 січня 2005 р.), а також – для виявлення специфіки та відмінних рис мовленнєвих стратегій в ритуальних текстах – автор звертається до урочистої промови Президента України з нагоди Дня Незалежності (24 серпня 2005 р.) й інавгураційних промов російського президента В. Путіна.

Ритуал є невід`ємною складовою політичних комунікацій з його орієнтацією на глядача та видовищність. Вчені підкреслюють, що ціль ритуальної комунікації полягає у виконанні самого ритуалу, зокрема, важливим є факт проголошення тексту-перформативу, а не його зміст [12, 246; 10, 331]. Проте ритуал може реалізовувати й інші цілі, що продемонструвала церемонія інавгурації українського президента. Інавгурація 23 січня 2005 року, безумовно, є знаковою подією у політичному житті України: прихід до влади опозиції ознаменував кінець політичної епохи Леоніда Кучми. Вперше в історії України відбулася громадська інавгурація, що стала символом нової влади, переконливої перемоги демократичних сил: після церемонії вступу на посаду президента у стінах парламенту Віктор Ющенко звернувся з урочистою промовою до українського народу на головній площі країни. Якщо вбачати у клятві президента підґрунтя ритуальності інавгураційної промови, то виступ В.Ющенка на Майдані можна розглядати як розширення, розвиток клятви, даної у Верховній Раді. Промова розпочинається словами: "Я прийшов до вас із зали Верховної Ради. Там я виголосив урочисті слова присяги, записані в Конституції. Вони залишились незмінними. Але іншою стала Україна, іншими стали ми з вами" [5].

Вихід до народу продемонстрував публічність, відкритість влади, прагнення до діалогу і став логічним завершенням президентських виборів, що пройшли у формі "помаранчевої революції": у такий спосіб президент подякував усім, хто віддав свій голос за того або іншого кандидата, виступаючи у статусній ролі як гарант цілісності держави. В ситуації, коли майдани – "помаранчевий" та "біло-блакитний" – роз`єднали суспільство, актуальним стає об`єднання навколо національних цінностей. Саме ритуальний політичний текст є символічним нагадуванням про приналежність до єдиної нації, пріоритет цінностей і традицій; апелюючи до "безпечної" риторики, він не містить полемічних висловлювань, котрі можуть викликати чиюсь незгоду або заперечення. Підкреслимо, що у зв`язку із зазначеними подіями кількість присутніх на Майдані 23 січня становила не менше за півмільйона українців, що засвідчило надзвичайну підтримку лідера країни. Мабуть, жодна інавгурація не перетворювалася у таку масову акцію. За повідомленнями американських ЗМІ, 500 тисяч людей слідкувало за останньою інавгурацією Буша-молодшого і лише п'ята їх частина була присутня на церемонії [1]. Привертає увагу також присутність опонентів новообраного президента України: посередині Майдану виднілися біло-блакитні прапори В. Януковича і звучали відповідні гасла, що зайвий раз підкреслювало демократичність й толерантність нової влади.

Громадська інавгурація стала й знаком для міжнародної спільноти, підтверджуючи спрямованість нового президента на демократичний курс, на діалог влади з народом, а також демонструючи організаційні здібності команди В. Ющенка, вміння все продумувати до найдрібніших деталей.

Присутність третьої особи, глядача, є основною ознакою ритуалу, яка докорінно змінює саму процедуру. Так, інавгурація – це завжди взаємна згода. Народ, як і президент, виступає повноправним учасником комунікативної дії. Без присутності іншої сторони акт вступу на посаду президента відбутися не може: це спільні зобов`язання і спільна клятва, що переконливо засвідчили останні президентські вибори в Україні. Взагалі, масовий характер церемонії інавгурації є західною традицією, яка рідко практикується у країнах перехідного періоду. Так, у Російській Федерації церемонія вступу на посаду президента відбувається у Кремлі, в Україні, починаючи з 1991 року, процедура проходила у Верховній Раді, але у 1999 році (другий термін Л.Кучми) спеціальним указом була перенесена до палацу "Україна". В традиціях сучасного політичного ритуалу найбільш відома американська процедура інавгурації, котра проводилася більш ніж 50 разів і посідає вагоме місце в американській політичній культурі, що дозволило напрацювати певні стратегії, жорстко закріплені за цим ритуалом. Його підґрунтя запозичено із церемонії коронації монархів, загальну комунікативну мету можна визначити у межах прояву влади як встановлення / підтримка статусу, що й віддзеркалює ритуальний політичний текст. Він не містить новизни, орієнтуючись на фатичну і конативну функції, та покликаний перманентно цементувати державність, уособленням якої у даному випадку виступає президент. Мовленнєві стратегії в ритуальних текстах базуються на повторах і мають чітку структуру. Наприклад, у зверненні В. Ющенка рефреном звучать речення "Ми матимемо...", "Ми будемо...", "Ми станемо...", далі по тексту: "моральну владу, здатну об'єднати суспільство", "нацією самоврядних громад", "заможною нацією", "солідарною нацією", "чесною нацією" і т.д. У промові В. Путіна (2004) – "Вместе мы..", "Это мы сами..", "Это мы вместе…", далі по тексту: "сумели очень многое", "добились высоких темпов развития нашей экономики", "остановили агрессию международного терроризма" [4]. Дані семантичні конструкції виділяють стратегію єдності, а також виступають маркерами завершення мікротем, що у промові українського президента сягають стратегії декларації нових політичних принципів, у російського – констатують досягнення чотирирічного правління. Проаналізуємо домінуючу стратегію більш детально.

Стратегія єдності виявляється, першочергово, експліцитно: за допомогою займенників ми, наш, котрі реалізуються у сегменті визначеності, маючи на увазі конкретний народ. Часто звучать у зверненні В. Ющенка сполучення займенників ми з вами, всі ми, що посилюють інтегративну функцію; значення загальності, всеосяжності підкреслюється конструкцією всіх і кожного. Підкреслимо, що у промові В. Путіна 2000 р. – перший вступ на посаду – дана стратегія представлена не настільки чітко, як у 2004 р., коли наголошується на спільних досягненнях.

Інавгураційна промова – це завжди спільна клятва на вірність принципам та ідеалам держави, про що йшлося вище. Ця ознака ритуалу актуалізується у повторюваних синтаксичних конструкціях "Ми обрали...", далі по тексту: достаток, справедливість, свободу, незалежність. Властиве також президентській риториці чергування Я/МИ-дієслівних конструкцій, тобто об`єднання у межах одного речення дієслів однини та множини першої особи: "Присягаю – ми змінимо наше життя" й т.д. Звертає увагу, що у промові В. Путіна (2004) чергуються дієслівні конструкції МИ (влада )/ ВОНИ ("люди в России"): "И мы будем делать все, чтобы каждый человек смог проявить свой талант и свои способности. <…> Чтобы люди в России могли получать хорошее образование, достойную социальную и медицинскую помощь. Чтобы они жили в достатке и могли завещать детям результаты своего собственного труда".

Стратегія єдності стверджується через спільні зобов`язання і спільну працю: "Працею і волею ми досягнемо всього!", "Ми створимо демократичну владу – чесну, професійну і обов'язково патріотичну", "Ми створимо робочі місця", "Ми знищимо систему корупції в країні, виведемо економіку з тіні. Податки будуть знижені, але платитимуть їх усі" й т.д.

Стратегії втілюються за допомогою різноманітних  локальних засобів. Так, в рамках мовленнєвої стратегії єдності президент звертається до історії як до джерела традиційних цінностей: "Наш вибір підготовлений усією нашою історією". Історичні досягнення, такі, як здобуття незалежності, перемога у війнах, зміна влади, – це завжди спільні досягнення: "Це ми з вами творили її, нашу незалежність, нашу вільну Україну" (із промови до ДН); "Я став Президентом волею українського народу. Ми з вами – його сини і дочки". Президентська риторика підкреслює невіддільність голови держави від усього народу, він нарівні з кожним представником суспільства є його частиною, що проілюстровано останнім прикладом. Концепти "президент – народ – громадянин" ототожнюються. Також: "Моя перемога – це перемога всього українського народу і кожного громадянина зокрема.

Стратегія єдності реалізується не лише у горизонтальній площині, охоплюючи сучасний зріз історії, але й у вертикальній, апелюючи до історичної проекції: навіть якщо це події далекого минулого, через тему наступності поколінь їм співпричетні й сучасники: "У найтяжчі часи наші батьки і діди не зреклися її [України]" (із промови до ДН). Більш того, видатні події сучасності, участь у яких в тій або іншій мірі брав кожен із нас і до яких по праву можна віднести "помаранчеву революцію", набувають статусу історичних: "Ми починаємо нову сторінку української історії. Вона буде прекрасною. Вона буде розповідати про нашу єдність, про нашу мужність, про нашу готовність підтримати один одного". Таким чином, активізується зміст, що історію можна творити тільки спільно, об`єднавши зусилля усіх представників українського народу.

Констатація єдності набуває особливої ваги у період політичної конфронтації, соціальної нестабільності. В інавгураційному зверненні це виявляється у відмові від тези про перемогу певної політичної сили, в активізації консолідуючих політичних символів й цінностей, у декларації загальної вищої мети – процвітання країни: "Дякую всім і кожному громадянинові, за кого б він не голосував. Моя перемога – це перемога усіх. Кожен має право шукати шлях для країни. Кожен має право обирати ті політичні кольори, які йому близькі. Але <…> спільний вибір – кольори українського прапору, він об'єднує нас усіх, хто живе на cході, на заході, на півночі і на півдні"; "Обращаюсь и к тем, кто голосовал за других кандидатов. Убежден, что вы голосовали за наше общее будущее, за наши общие цели, за лучшую жизнь, за процветающую и сильную Россию. У каждого из нас свой опыт, свои взгляды, но мы должны быть вместе, нам многое предстоит сделать сообща" (із промови В. Путіна 2000 р.).

При цьому в межах офіційного дискурсу фокусується особливий різновид теперішнього часу, який дослідники називають позачасовістю (timelessness, time out of time) [12, 255]. "Незалежність від часу" обумовлюється неминущим характером нації, дарує відчуття вічності, возвеличує над буденністю, звідси й особливі вимоги до мови політики – вживання таких риторичних прийомів, як метафор, гіпербол, порівнянь: "Над нами завжди сяятиме національний синьо-жовтий прапор. Над нами мільйонами голосів завжди буде звучати  національний гімн".

Неодноразово у контексті стратегії єдності президенти України звертаються до трьох проблемних питань – мова, віросповідання, політика, які в рамках виборчої кампанії стають підґрунтям для поділу народу за даними критеріями: "Нинішні вибори вперше не призвели до чергового ідеологічного ... розколу по Збручу, Дніпру, Перекопу чи якихось інших лініях, до непримиренного розмежування різних регіонів за політичними симпатіями та уподобаннями"; "Україна, як мати, у нас одна, і нічого її ділити" (із інавгураційної промови Л. Кучми, 1999 р.). 

Єдність розглядається як запорука успіху і процвітання країни, що обумовлює конотації з демократичними перетвореннями. Демократія – це щоденний вплив суспільства на владу, що здійснюється за умови об`єднання людей для вирішення конкретних завдань, – підкреслює Президент. Тому "тільки в єдності і тільки в демократії ми вирішимо наші національні завдання".

У межах стратегії єдності смислове поле займенника ми розширюється, включаючи не лише український народ – жителів України і діаспору, але й усю Об`єднану Європу: "Наш шлях у майбутнє – це шлях, яким іде Об'єднана Європа. Ми з її народами належимо до однієї цивілізації, поділяємо одні цінності". Робиться чітка заявка на євроінтеграційний курс України, що визначається як "національна стратегія".

Абстрактна ідея єднання після подій листопаду 2004 року набуває матеріального втілення у топонімічному символі, котрим виступає Майдан Незалежності. Він асоціюється із свободою і консолідує весь український народ: "Свобода, здобута тут (на "славному Майдані" – А.Б.), не належить якійсь одній політичній силі. Мільйони людей ... захистили гідність і права кожної людини у Донецьку і у Львові, у Сумах і у Криму" (із промови до ДН); відкриває нову історичну віху у розвитку країни: "Я гордий стояти разом з вами на цьому місці! <…> На Майдані Незалежності українці постали перед світом як сучасна українська нація". Для посилення емоційного ефекту Президент звертається до риторичних стратегій: "Серце України билося на цьому місці".

Таким чином, вищевикладений матеріал дозволяє зробити деякі висновки:

1. Роль політичних комунікацій у сучасному світі зростає, відповідно посилюється увага до політичного ритуалу, зокрема, до промов лідерів.

2. Стратегічний підхід при обробці політичного тексту дає можливість виділити основні мовленнєві стратегії, що реалізуються в інавгураційних промовах.

3. Домінуючою є стратегія єдності, що втілюється за допомогою різноманітних вербальних засобів – граматично, синтаксично, тематично, апелюючи до спільних національних цінностей і традицій.

1. Біденко А. Дві інавгурації Віктора Ющенка // kandydat.com.ua/analitika/24_1_05.htm

2. Ван Дейк Т. А. Язык. Познание. Коммуникация: Пер. с англ./ Сост. В.В. Петрова. – М.: Прогресс, 1989.

3. Ганжуров Ю. Політична комунікація: проблеми структуризації // Політичний менеджмент. – 2004. – №2(5). – С. 121-129.

4. Інавгураційна промова В. Путіна цит. за: //www.krIlin.ru

5. Інавгураційна промова та виступ до Дня Незалежності цит. за: http://prezident.gov.ua

6. Литвиненко О. В. Інформаційні впливи та операції. – К., 2003.

7. Политические коммуникации: Учеб. пособие для студентов вузов / под ред. А.И. Соловьева. – М.: Аспект Пресс, 2004.

8. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 1999.

9. Почепцов Г. Г. Стратегия. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2005.

10. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2000.

11. Серажим К. Параметри структурування жанрового простору політичного дискурсу // Інформаційне суспільство. – 2005. – Вип.1. – С. 22–26.

12. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса. – М.: ИТДГК "Гнозис", 2004.

13. Шомова С. А. Политические шахматы. Паблик Рилейшнз как интеллектуальная игра. – М.: РИП-холдинг, 2003.

© Башук А. І., 2006