Ласкаво просимо

Висвітлено стан дослідження української дитячої періодики, визначено сутність поняття "дитяча періодика". Проаналізовано масив текстів нехудожньої дитячої літератури, опублікованих в українських дитячих періодичних виданнях 30-х рр. ХХ ст. Охарактеризовано основні засоби популяризації наукових знань серед дитячої читацької аудиторії.

Ключові слова: дитяча періодика, дитина-читач, пізнавальна інформація

The condition of  effort of ukranian children's periodicals was described in the article, the main of "children's periodicals" was also defined. Texts of functional literature (which were published in ukranian children's periodicals) were analysed.. The main pattern of children's publicism was characterized.

Key words: children's periodicals, functional literature

Дитина кожної епохи залишається насамперед дитиною, що тонко реагує на зміни навколо себе, не втратила здатності дивуватись чудовим витворам людських рук, гостро відчуває загадкове, незвичайне, нове. Проте, щоб уповні зрозуміти досягнення людського прогресу, осягнути складні закони і формули науки і далі рухатись шляхом пізнання світу, необхідно мати надійний фундамент. Цей фундамент закладається ще в дитинстві з допомогою пізнавальної літератури, яка доповнює вплив виховних і освітніх чинників: "...хто більше читає, той більше знає, той вміє більше думати..." [6,?86]. Тому так важливо давати дітям для читання пізнавальні тексти, якість яких не викликає сумнівів. Одним з носіїв пізнавальної інформації у 30-х рр. ХХ ст. була дитяча періодика.

У сучасному журналістикознавчому науковому дискурсі термін "дитяча періодика" використовують для позначення масиву періодичних видань, створених спеціально для дитячої читацької аудиторії з урахуванням вікової диференціації, психофізіологічних можливостей, когнітивних потреб та особливостей сприйняття [4]. Однак серед різних журналістських явищ українська дитяча періодика як специфічна галузь залишається  найменше дослідженою.

Небагату джерельну базу становлять праці радянських вчених, які розглядали дитячу періодику в контексті ідеологічного впливу, комуністичного виховання та агітації серед дітей різних вікових груп (Колесова Л., Алексєєва М., Холмов М.), а також дослідження 90-х рр. ХХ ст., присвячені  історії розвитку української дитячої преси та аналізу окремих видань  (Передирій В., Корнєєва Г., Кусий Л. та ін.). Для здійснення типологічного аналізу дитячої періодики корисними є праці Огар Е., публікації Кіт Н., Давидченко Т.

Дитяча періодика з моменту її виникнення завжди була і є одним з основних комунікативних каналів, за допомогою якого до дитини надходила інформація різного змісту та форми. Слід зазначити, що типовим  для  українських дитячих періодичних видань 30-х рр. було публікування літературних текстів, які можна поділити на дві групи: художні і нехудожні. Твори художньої літератури (казки, оповідання тощо), адресовані дітям, розвивали емоційну сферу особистості, допомагали засвоїти основні моральні принципи, здійснювали виховну функцію. Вони не були створені спеціально для періодики, зазвичай, це були передруки творів українських та зарубіжних письменників (Шевченка Т., Франка І., Іваненко О., Трублаїні М., Дефо Д., Андерсена Г.-Х. та ін.). Художні твори часто передруковували різні дитячі періодичні видання.

Тексти нехудожнього характеру – замітки, статті, оповідання (науково-художні), нариси та ін. – специфічна група, оскільки їх створення завжди залежало від реальних пізнавальних потреб читацької аудиторії, психічного розвитку та можливостей сприйняття. Метою таких публікацій було донести до дітей зрозумілою мовою знання про системність навколишнього світу, охарактеризувати окремі предмети та явища і пояснити причинно-наслідковий зв'язок між ними, розкрити дітям сутність наукових понять і навчити оперувати ними у подальшій пізнавальній діяльності. Особливістю нехудожніх текстів є ще й те, що їх створювали спеціально для публікації у дитячих періодичних виданнях.

Талановиті українські популяризатори науки початку ХХ ст., розуміючи своєрідність дитячої читацької аудиторії, виробили систему засобів, що допомагають адаптувати наукову інформацію для дитячого сприйняття. Ми зробимо спробу проаналізувати використання цих засобів у пізнавальних текстах, розміщених на сторінках західно- і східноукраїнської дитячої періодики 30-х рр. ХХ ст. У своєму дослідженні ми називаємо масив пізнавальних текстів дитячої періодики терміном "дитяча публіцистика". Фактичним матеріалом для нас слугували такі дитячі журнали 30-х рр. ХХ ст.: "Віночок для українських католицьких дітей" (1932), "Малі Друзі"(1937), Дитина" (1936), "Світ Дитини" (1919–1939), "Дзвіночок" (1931–1939), "Вовченята" (1934), "Веселка" (1933), "Сонечко" (1936), "Юні Друзі" (виходив з 1934); "Знання та праця" (виходив з 1929), "Весела бригада" (1931), "Дитячий рух" (1934), "Жовтеня" (1928–1941), "Юний Натураліст" (1938–1941)

Публіцистика стає дитячою тоді, коли відповідає основним вимогам своєї аудиторії: задовольняє потребу у пізнанні (найголовнішу дитячу потребу) і цікавість дитини певного віку, використовує такі форми і послуговується методами впливу, враховуючи психологічно-вікові особливості дитячого сприймання. Важливою особливістю дитячої публіцистики є її орієнтація на вік свого читача, оскільки діти 5–7, 8–9 чи 10–12 років мають різний психічний розвиток, різні потреби та інтереси, а також різні мотиви щодо читання.  Відомості про вік читацької аудиторії необхідні для формування мети публіцистичного твору і вибору засобів для її найефективнішої реалізації. У 30-х рр. ХХ ст. комунікація через періодичне видання відбувалася не з конкретною дитиною і, навіть, не з конкретною групою схожих дітей, а з широкою аудиторією читачів різного віку з різними інтересами, смаками, рівнем інтелектуального розвитку тощо. Так було до середини 30-х рр. ХХ ст., періоду, коли формується типологія періодичних видань.

У різні періоди дитинства формується певна позиція, система ставлення до себе і до оточення. Це впливає і на специфічні потреби у читанні, і на коло читацьких інтересів. Читачі різних вікових груп виокремлюють у творах певні компоненти (епізоди в сюжеті, конкретні деталі, вчинки персонажів тощо), які впливають на враження від прочитаного. Знаючи основні етапи формування психіки дітей різного віку і дослідивши масив дитячої періодики, можна визначити специфічні вимоги до якості публікацій пізнавального характеру в дитячих періодичних виданнях.

Аналіз масиву обраних періодичних видань показує, що тогочасний дитина-читач "починався", по суті, з 8–9, а часом і з 10 років. Це зумовлено історичними, культурними, освітніми чинниками. Натомість сьогодні ми маємо чіткішу диференціацію дитячої аудиторії. Сучасні твори пізнавального характеру можуть бути розраховані для сприйняття 3–4 і 5–7-річних малюків. Слід сказати, що для цих груп читачів не було жодного періодичного видання у 30-х рр. ХХ ст. Лише у галицькому часописі "Дзвіночок" трапляються короткі віршовані твори у супроводі веселих, динамічних, не перенасичених деталями ілюстрацій, які дитина 3-4 років могла зрозуміти. Діти 5-7 років (вік "чомучки") були швидше слухачами, а не читачами. В таких виданнях як "Дзвіночок", "Світ Дитини" нам траплялись опубліковані листи від батьків 5-7-річних дітей, в яких описано з яким нетерпінням малюки чекають нового числа, щоб довідатись про щось цікаве і нове.  Листи доповнювались фотографіями дітей, яких редакція називала "наші найменші читачі". Щодо жанрів пізнавальних публікацій, то для цієї групи читачів часописи містили казки і коротенькі оповідання про тварин та про історію України. Найприйнятнішим жанром для читачів цього віку був жанр казки (і як різновид – жанр наукової казки, яка почала формуватись у 30-х рр. ХХ ст., з приходом у дитячу літературу таких письменників як Н.Забіла та ін.). Звична і зрозуміла читачам форма казки є найдохідливішою, щоб швидко і легко, ненав'язливо увести дітей у світ знань, допомогти здобути інтерес до наукового матеріалу. Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. на західноукраїнських землях створюють часопис "Малі Друзі", який міг задовольнити запити читачів 5–7-річного віку. Проте група читачів наймолодшого віку не була вповні забезпечена пізнавальним матеріалом, який би надходив до неї через періодику.

Специфічний характер розуміння літературного твору дітьми 8-9 років у тому, що вони частково налаштовані на наївно-реалістичне сприйняття і хочуть відчувати реальну присутність фантастичного героя. Діти цього віку виокремлюють  конкретні деталі у творі, які мають на них сильний естетичний вплив [1]. Через конкретну деталь дитина може відчути загальне, ще не цілком усвідомлене. Матеріали таких західних часописів як "Дитина", "Світ Дитини", "Дзвіночок", "Вовченята", "Веселка" могли частково задовольнити попит читачів цієї групи. Публіцистика для дітей цього віку представлена такими жанрами як оповідання (присвячені, насамперед, природознавчій тематиці), коротенькі замітки довідкового характеру, передруковані з енциклопедій, але адаптовані видавцями для дітей.

У 10–11 і 12–13 років дитина починає усвідомлювати себе як особистість. Внутрішня позиція зумовлена характером спілкування з іншими дітьми, статусом серед однолітків. Школа впливає на пізнавальну активність дитини, що, в свою чергу, впливає на її читацьке коло інтересів. Дитина переходить до перевірки вже пізнаного, прагне зіставляти, аналізувати, пропускати через свій досвід. Висока пізнавальна активність спричиняє потяг до реальних і корисних знань. Тобто читач вже має сталий інтерес до окремих фактів і починає цікавитись закономірностями, узагальненнями. Ця група читачів була найбільше забезпечена періодичними виданнями як на заході, так і на сході України: "Світ Дитини", "Дзвіночок", "Бистрозір", "Українське Юнацтво"; "Знання та праця", "Весела бригада", "Дитячий рух", "Жовтеня", "Юний Натураліст". Актуальними для цього віку були твори, в яких конкретні герої, конкретні факти, конкретні події взаємопов'язані, і ведуть до певних узагальнень. Окрім того, діти такого віку найчастіше цікавляться творами, в яких головний герой – їх ровесник, і письменники 30-х рр. ХХ ст. задовольняли їхню потребу в цьому.

Дитина розвивається під впливом соціуму до підліткового віку. В підлітковому віці (з 14 років) основним критерієм розвитку особистості є вже не соціум, а індивідуальні властивості, внутрішні чинники. Читачі юнацького віку могли користуватись виданнями, названими для попередньої групи дітей, але мали й спеціально для них призначені: пластунські на заході, піонерські – на сході України. Детальне вивчення видань для юнаків ("молодіжи") не є темою для обговорення в межах нашого дослідження, оскільки ми ставили собі за мету проаналізувати видання для дітей до 14 років .

На думку вчених [5], інформаційна рівність знань співрозмовників у спілкуванні може бути досягнута у випадку наявності у кожного з них загальнолюдських та регіональних фонових знань . Спільні соціальні, культурні та історичні знання мають, як правило, тільки люди однієї етнічної спільноти, одного соціального та культурного середовища. Тому, за умов розподілу українських земель між різними "імперіями", що накладало специфічний відбиток на суспільну свідомість, дитяча періодика Східних та Західних земель була різною. Особливо це стало помітним з приходом радянської влади у Наддніпрянську Україну, коли у пресі зазвучала нова ідеологія. Дитина Галичини, яка зростала у "буржуазних умовах", не могла адекватно сприйняти зміст публіцистики видань Радянської України. Відповідно, дитина зі східних земель не могла зрозуміти реалій галицького життя.

Успіх комунікації залежить від того як аудиторія сприйняла інформацію і зрозуміла її. Якість повідомлення залежить від правил, які визначають його створення, передання і розуміння. Більшість дитячих пізнавальних творів характеризувалися чотирма принципами: наукова глибина, осмислення матеріалу, доступність, цікавий виклад. Наукова глибина пізнавальних матеріалів для дітей передбачала розгляд основних понять і законів, систематизацію фактів, взаємозв'язків між явищами. Те ж стосується й принципу осмислення матеріалу, оскільки автори показували читачам не лише результат, а відтворювали процес досягнення цього результату. Доступність реалізовано двома методами: конкретністю і поступовим викладом. Кожна думка детально розглядалась перш ніж підводила читача до логічних висновків. Цікавий виклад досягався за допомогою динамічного, захопливого сюжету, яскравих персонажів тощо. Загальні принципи популяризації вплинули на мову і стиль текстів. Чим менше була підготована аудиторія, тим доступнішим і цікавішим був виклад відомостей, що відобразилось на виборі відповідних стилістичних засобів для пояснення наукового змісту.

Особливо цінним для нашого дослідження є вивчення прийомів та засобів популяризації, адаптації наукової інформації. Аналіз текстів публікацій дозволяє нам виокремити низку прийомів, які сприяли найкращому розумінню творів. Наприклад, опис будували за допомогою невеликої кількості важливих деталей, щоб дитина не розгубилась і не втратила суті: "Отже корова є звіря паристокопитне, бо має паристе число пальців на ногах (чотири), і є пережувачем, бо раз з`їджений корм потім пережовує ще раз" [3].

Часто публіцисти послуговувалися тропами: порівняння, метафори, персоніфікація тощо. Порівняння, пошук відмінних і схожих рис – перший метод дослідження навколишнього середовища, що властивий дітям. Тому використання такого художнього прийому як порівняння надавало публіцистичним текстам ясності, сприяло адекватному розумінню адресатом інформації. Прийом порівняння використовували, знайомлячи дитину з новим явищем чи предметом: "Тібет схожий на гігантський п'єдестал, піднятий на величезну висоту, і на цьому п'єдесталі нагромаджено велетенські гірські хребти" [7]. Авторам було також відомо, що неможна використовувати невідомі поняття – це б лише заплутало недосвідченого юного читача і знівелювало пізнавальність твору. Майже завжди спеціалізовані терміни заміняли простішими відповідниками, або пояснювали значення у тексті: "...освітленість на екрані на віддалі 1 метра від джерела світла силою в 1 свічку дорівнює 1 люксу. Виходить, що люкс – це умовна одиниця яскравості світла" [8].

Щодо стилю пізнавальних творів, то використовували найчастіше стиль бесіди, відвертої розмови, у якій автор жартує, переконує, запитує, відповідає на запитання: "Що значить клич "Свій до свого по своє"? ...українець йде до українця – крамаря, чи до української кооперативи купувати, тоді свій (українець) йде до свого (до українця). Що значать слова "по своє" ? Все то, що зробила рука українця є для нас своє" [2]. Насамперед, письменники намагались зосередити увагу дитини на предметі розмови. Вони робили це кількома способами: задавали питання по темі, пропонували загадки, які можна відгадати лише запам'ятавши прочитане, пропонували дітям втілити на практиці отримані знання. За таким методом працювали, до прикладу, автори рубрики "Блокнот Натураліста" в журналі "Юний Натураліст".

Важливим методом, який сприяв найякіснішому запам'ятовуванню пізнавального матеріалу – вміння автора примусити читача дивуватись. Нерідко й дорослі надають перевагу тій інформації, яка їх може здивувати. А дитина спрямована на "поглинання" дивовижних речей і через емоції здатна сприйняти набагато більше корисного матеріалу. До прикладу, цікаві експерименти: як запалити вогнище без сірників, перетворити воду на вино тощо публікували майже у всіх дитячих часописах. Але українські популяризатори не ставили собі за мету лише викликати подив дитини, вони говорили з тогочасним читачем й про суттєві речі, знайомлячи з: космічними явищами, результатами експедицій до далеких країн, принципами роботи радіо, телеграфу тощо. Та навіть у серйозних розмовах публіцисти не забували про важливість емоційних переживань з боку дитини-читача. Зазначимо, що кращому розумінню наукової інформації з боку тодішньої дитячої аудиторії сприяло вміння авторів вплинути на емоції дитини через сюжет твору. Окрім того, у текстах часто використовували яскраві приклади для коментування основної інформації, подавали цікаві факти, які прикрашали зміст основного матеріалу, привносили елемент гри.

Отож, в арсеналі публіцистів 30-х рр. ХХ ст. існувало чимало цікавих та ефективних прийомів для "перекладу" наукової інформації мовою, доступною дітям. Популяризатори вдавались до метафор, епітетів, порівнянь і зіставлень, використовували міфологічні образи, казкові, фантастичні елементи смислові асоціації; будували цікаві сюжети, чергували цікавий (за визначенням дітей) і обов'язковий матеріал, уводили яскравих персонажів, робили екскурси у далеке минуле, сягаючи джерел виникнення певної галузі знань тощо. Неоціненний досвід популяризаторів минулого, надто тих, чиї твори адресовано безпосередньо дітям, повинен глибше осмислюватись сучасниками.

1. Беленькая Л. Ребёнок и книга. О читателе 8-9 лет. – М., 1969. – С.60–62.

2. Веселка. – 1933. – Ч.2. – С. 2.

3. Дзвіночок. – 1931. – Ч.1. – С. 9.

4. Огар Е.І. Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки. – Львів, 2002. – 160 с.

5. Текст і типи інформації в ньому [Електронний ресурс] / Н.К. Місяць // Вісн. Житомир. держ. пед. ун-ту. – 2004. – № 16. – С. 76–78.

6. Тернопільський В. К. Про вагу читання дітий і молодіжи.- Б.м, Б.р. – С. 85–96.

7. Юний Натураліст. – 1939. – Ч. 2. – С. 13.

8. Юний Натураліст. – 1939. – Ч. 2. – С. 11.

© Стадницька Ю. В., 2006