Ласкаво просимо

Досліджується наукова і публіцистична спадщина професора Київської духовної академії Василя Певницького, багаторічного редактора щомісячника  "Труды Кииевской Духовной Академии" та "Воскресного Чтения".

The scientific and publicism inheritance of professor of the Kievan spiritual acadIy Vasiliy Pevnitskogo, long-term editor of monthly of "Trudu Kyivskoy Dukhovnoy AkadIii" and "Voskresnogo Chteniya" is explored.

"Ім'я цього професора так тісно і нерозривно пов'язане з  Київською духовною Академією, що особистість першого зразу ж з'являлась у свідомості освіченої людини  лише при назві останньої",?– писав дослідник історії Київської духовної Академії  Ф.Титов про свого колегу професора В. Ф. Певницького [1, 145].

Сам же Василь Федорович Певницький визнавав: "З Київською духовною Академією я пов'язаний нерозривними узами. Їй присвячене майже все моє довголітнє життя, від юності до глибокої старості. Мені випав рідкісний жереб прослужити в Академії більше 50 років"[2].

Дані про життя і діяльність Василя Певницького знаходяться лише в архівах, вони не уведені в науковий обіг, тому й вважаємо за потрібне висвітлити деякі факти з його біографії. Народився він у сім'ї сільського священика 29 лютого 1832 р. у селі Василівське Муромського повіту Володимирської губернії. У 1844 р. помер його батько, через рік пішла у вічність мати, залишивши на світі п'ятеро дітей. Майбутній професор виховувався і здобував освіту, як позначено в його спогадах,  "на казенний кошт", тобто, за рахунок церкви. По закінченні Володимирської  духовної семінарії, у 1850 р. В. Ф. Певницький вступив для продовження навчання до Київської духовної академії, і з того часу все його життя було пов'язане з православним центром  України [3].

Тут необхідне пояснення, чому молодий росіянин потрапив не в Московську, Санкт-Петербурзьку або Казанську духовні академії, а саме у Київську. Політика царського уряду та офіційних церковних кіл, які повністю підтримували імперські наміри царату, передбачала асиміляцію народів, які були загарбані Російською імперією. З цією метою церква проводила величезну місіонерську роботу по наверненню у православ'є інородців. Нести православну віру в Україну було недоречно. Незважаючи на те, що на території українських земель у ХІХ – на початку ХХ ст. існувало багато конфесій, православ'є  було домінуючим, оскільки було визнано офіційною релігією Російської імперії, підтримано урядом, його сповідувала переважна кількість слов'янського населення держави. Проте за  світоглядними засадами українській варіант цієї релігії мав деякі суттєві відмінності від російського. Сучасні науковці та дослідники історії церкви діаспори аргументовано довели, що релігійність народу формується під впливом історії, розвитку культури,  побуту, інших конфесій тощо [4, 5, 6, 7]. Це добре розуміли імперські ідеологи, тому й спрямовували російських духівників у вищі навчальні заклади та церковні приходи українських міст і сіл, а українців, у свою чергу, переводили в російські академії, семінарії, парафії тощо. Найяскравішим прикладом цих процесів була доля філософа, професора Київської духовної академії Памфіла Юркевича, якого наполегливо закликала до Москви, а також численних мислителів – випускників навчальних закладів України, починаючи від Стефана Яворського.

Проте необхідно відзначити, що багатьох росіян за походженням захопила культура досі незнаної ними країни і вони стали справжніми українофілами.  Цю нашу думку можна аргументувати діяльністю, науковою та публіцистичною спадщиною Миколи Петрова [8] та багатьох інших викладачів Київської духовної академії. Щодо В. Ф.Певницького, то і сам він, і його численні учні та колеги по Академії відзначали, що він був справжнім киянином,  любив місто, знав його історію, яка стала невід'ємною частиною історії та культури України.

В.Ф.Певницького   не можна назвати свідомим українофілом, проте його внесок у розвиток культури, науки, духовного життя України безсумнівний. Так, вже згаданий нами у цій роботі Ф.?Титов відзначав: "Своєю діяльністю професора Київської духовної?Академії він впливав на духовне життя всього православного християнського світу" [1].

В.?Ф. Певницький був одним із тих, хто розробляв концепцію щомісячного періодичного видання "Труды Киевской Духовной Академии" (1860-1917 рр. роки видання.  Далі – ТКДА), його статті були опубліковані вже у  перших випусках цього унікального журналу. Ось як він писав про мету та завдання цього журналу: " ... При Академії видавався новий журнал наукового характеру, в якому члени академічної корпорації ділилися своїми знаннями, судженнями і поглядами з представниками освіченого суспільства і який  віддзеркалював розумовий склад та науковий рівень Академії"[ 2, 51]

Проф. І.Корольков згадував, що у 1860-х рр.. тоді ще зовсім молодому В.Ф.Певницькому, а також Д.Поспехову та І.Малишевському перший редактор ТКДА, преосвященний Філарет, доручав редагування статей, які мусили бути надрукованими у цьому щомісячнику[9, 91].

Варто відзначити, що у перших випусках ТКДА публікували свої  філософсько-богословські праці, публіцистичні твори, відгуки на суспільно-політичні події та рецензії на книги з богословія, філософії, інших наук і на белетристику такі видатні особистості як Ф.Авсєнев,  П.Юркевич, С. Гогоцький та ін. Лише знайомство з їх працями мало збагатити інтелектуальний і духовний світ читача, а  докладне вивчення, редагування, спроби зрозуміти сутність предмета вимагали адекватного і глибокого розуміння. На нашу думку, редакторська робота на перших етапах існування ТКДА стала для молодого богослова непоганою школою, уроки якої були йому в нагоді при подальшій журналістській діяльності.

У перших же випусках "Трудов..."  віддзеркалилася сфера наукових інтересів проф. Певницького – філологія. У 1861 р. у випусках 8 та 10 була опублікована його  стаття  "Епіфаній Славенецький, один із головних діячів російської духовної літератури ХVШ ст." (ТКДА, 1861, № 8, 10), в якій він підкреслював публіцистичність творів забутого нині письменника. Поєднання історичного метода дослідження церковної проповіді з досконалим знанням теоретичних основ красномовства простежується в його статтях "Риси проповідництва у старовинній  вітчизняній писемності" (ТКДА, 1878, № 1, 3), "Ориген та його проповіді" (ТКДА, 1879, № 2), "До історії стародавньої християнської проповіді" (ТКДА, 1890, № 7), у грунтовній підсумковій праці "Церковне красномовство та його основні закони" (ТКДА, 1900, № 9-10), в якій підкреслювалось, що проповідь має бути живою розмовою священика з народом .

У 1862-1863  рр.  тоді ще зовсім молодий професор займався розробкою концепції  існування кафедри гомілетики. У зв'язку з тим, що сьогодні богословські науки мало популярні у світському середовищі, вважаємо за необхідне нагадати, що гомілетика ( від грецького homileo – спілкуюсь з людьми) – розділ богословія, в якому мають висвітлюватися теоретичні і практичні проблеми церковної проповіді.

В. Ф. Певницький свідомо відійшов від схоластики, яка царила у цій теології, виступив проти суто теоретичного підходу до церковного красномовства, що затвердився завдяки  Я.К. Амфітеатрову в духовних академіях та семінаріях і запропонував власну концепцію викладання гомілетики: "Нехай наука про церковні або духовну словесність не буде сухою теорією проповідництва, а сприймає свій предмет як велику світову історичну силу, що впливає на рухи релігійно-моральної атмосфери" [10, 40].

Про виховний та просвітницький характер проповідництва він писав також у "Педагогічних замітках", що були опубліковані у 1866 р. Пізніше ця думка варіювалась і повторювалась ним у багатьох статтях, як, наприклад, у публікації під "Пізні протестантські гомілетики" : "Якщо будуть виступати вчителями народу в церквах люди пересічні, без силу духу, бідні словом, – вони можуть втратити святу і високу справу, і ніякої користі не принесуть народові" [11, 212]. Тобто, він намагався повернути улюбленій галузі науки її споконвічне значення – безпосереднє спілкування священика зі своєю паствою. 

У 1890–1905 рр. В. Певницький  був редактором "Трудов Киевской Духовной Академии". За спогадами проф. Ф.Титова, "...він із задоволенням брав на себе і виконував обов'язки редактора. Впродовж багатьох років він був редактором академічного журналу, в якому опублікував велику частину своїх творів. А у 1878–1883 рр. ... одночасно виконував обов'язки редактора "Воскресного чтения", в якому також опублікував багато статей релігійно-морального і публіцистичного змісту"[1, 150]

Значення для розвитку теології, філософії та вітчизняної культури "Трудов Киевской Духовной Академии"  та творчого доробку авторів цього часопису, тематики і проблематики цього видання є деякі дослідження, проте "Воскресное Чтение", наскільки нам відомо, залишилось поза увагою науковців. У межах цієї статті ми не будемо докладно висвітлювати концептуальні особливості вказаного журналу, проте вважаємо за необхідне дати йому стислу  характеристику.

"Воскресное Чтение"  був першим часописом православної церкви не лише на українських землях, але й в Російській імперії (виходив у 1837 – 1912 рр.). Це періодичне видання було розраховане на масову аудиторію  і мало просвітницьку мету – поширювати в народі християнські ідеали, прищеплювати мораль, виховувати читачів у дусі відданості православній церкві. Один із перших дослідників історії Академії Ф.Титов так оцінив роль та місце цього видання в історії культури: "У літературній діяльності нової Київської духовної Академії, органом якої стало  "Воскресное Чтение", воскресли ідеали старої Академії з її всеросійським і всенародним значенням для вітчизняного просвітництва. Як стара Київська Академія, що була братською школою, потім зробилась колегією і Академією-університетом, стала постійним всенародним училищем, так всенародним училищем прагнула бути і нова Київська духовна Академія... Одна і та ж розумова і морально-утворююча сила діяла у тій та іншій..."[12, 62]. 

Варто відзначити, що внесок В.Певницького у становлення та популяризацію "Воскресного Чтения" був чималим. Як ми вже зазначали, вказаний часопис  розрахований на  масову аудиторію, проте переважна більшість читачів була з духівництва. І саме для них цей професор  започаткував своєрідну школу проповідництва, намагаючись повернути проповіді її первісне значення – "глаголом жечь сердца людей" (А. С. Пушкін). У своїх працях він продовжив і творчо розвинув засади  античної школи риторики, збагативши її досягненнями українських полемістів. І якщо на шпальтах ТКДА він публікував ґрунтовні наукові дослідження, як-от "Святий Григорій Двоєслов – його проповіді  та гомілетичні правила"[13], "Святий Лев Великий та його проповіді" [14], "З?історії гомілетики. Гомілетика у новий час, після реформації Лютера"[15] та інші, які потім вийшли окремими виданнями, то на сторінках  "Воскресного Чтения"  подавалися  практичні поради щодо складання  проповіді, докладно, чітко пояснювались певні аспекти красномовства, мистецтва вести полеміку з  опонентами з різним рівнем освіти, культури, з різноманітними ідейними настановами (атеїстично налаштованими інтелігентами, представниками різних сектантських вчень, з  католиками, мусульманами, лютеранами, іудеями, тими, хто коливається у вірі та ін.). Велику увагу автор приділяв проповідництву, торкаючись не лише питань змісту проповіді, але й її побудови та суто філологічних аспектів сприйняття тексту, передбачаючи навіть реакцію на нього різних прошарків аудиторії. "Замість мертвих правил – живі приклади", – ось таким було кредо В. Певницького.

Це кредо актуалізувалось наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли церква  за багатьма суб'єктивними та об'єктивними причинами стала втрачати свій авторитет, а деякі малообдаровані батюшки не могли донести слово істини до пастви. Ідеальний образ священнослужителя – пастиря, що є дійсним наставником для прочан, вимальовується з його статей, що містились на шпальтах  "Воскресного Чтения". Численні публікації Василя Певницького у цьому виданні, а також на сторінках  "Руководства для сельских пастырей", "Киевских Епархиальных Ведомостей" та багатьох інших були присвячені висвітленню проблем суспільно-політичного та духовного життя в їх християнському трактуванні.

За словами Д. Богдашевського, ректора Київської духовной Академії та багаторічного редактора ТКДА, В.Певницький  "був великим художником слова... Він почав з проповіді Іоанна Хрестителя і довів історію проповіді до наших днів. Опублікувавши кілька статей з пастирства, він потім у великій своїй праці змалював живий образ пастирського служіння. Теж саме він зробив і у галузі церковного красномовства. Професор все своє життя віддав Академії, створив цілу школу учнів і послідовників і збагатив вітчизняну богословську науку" [16, 241].

Кількість його публікацій вражає, він пишався своєю журналістською працею, згадуючи в мемуарах: "Жодна з моїх статей не була забракована, жодна не залишилися не опублікованою"[2, 23]. Це свідчить, з одного боку, про актуальність матеріалу та журналістську майстерність автора, а з іншого – про високий рівень лояльності  В. Певницького, оскільки цензура, особливо у 1870 – 1880 рр., була досить суворою, і деякі матеріали яскравих та талановитих авторів, які відходили від церковних догм чи в будь-який спосіб протистояли  політиці самодержавства, так і залишались у редакторському портфелі.

Варто відзначити, що свій публіцистичний дар В.?Ф.?Певницький застосовував   на практиці – читав у церквах та соборах Києва проповіді, на які сходилась велика кількість народу. Ще один штрих до діяльності цього професор, про який варто сказати. У?ХІХ – на початку ХХ ст. в освічених колах існувала культура некрологів: виголошувались промови при похованні видатних людей. В.?Ф.?Певницький був яскравим оратором, крім того, в некрологах він умів підкреслити не лише позитивні риси особистості небіжчика, але й дати йому чітку психологічну характеристику, створити портрет людини, яка залишила свій слід на землі. Ці некрологи – іноді справжні шедеври красномовства – публікувались у церковних часописах. Прикладом цього можуть служити промови (у церковній практиці за традицією вони отримували жанрову характеристику "слова") Василя Певницького  при похованні М.?Г.?Киселевського – випускника Академії, сина останнього київського війта, професора КДА М.?С.?Гуляєва, філософа П.?Ліницького, професора КДА С.?М.?Сольського – київського міського голови та багатьох інших.

Василь Певницький залишив безцінні для історика церкви мемуари, які назвав  "Мої спогади". (Вперше опубліковані у 1908 – 1909 рр. у часописі "Руководство для сельских пастырей"). Описуючи побут, принципи навчання, особливості світосприймання викладачів та студентів цього навчального та наукового закладу, В. Певницький  малював картини життя церковної еліти України, просякнуті духом християнських стосунків та щирою вірою у власні можливості поліпшення світу [2].

На тлі журналістської діяльності деяких професорів Київської духовної академії, публікації яких відзначалися філософським змістом, спеціалізація В. Певницького на суто філологічних та богословських аспектах побудови проповідей та публіцистичних матеріалів не вражала  глибиною в суспільно-політичному аспекті, проте філософські пошуки сенсу життя займали в його науковій практиці не останнє місце. Свідченням цього може служити його стаття  "Про щастя. Де шукають щастя і де треба шукати його?" (ТКДА. – 1900, № 4), в якій він розглядає релігійне та філософське розуміння щастя та його співвідношення з епікурейством і такими  поняттями як задоволення, здійснення бажань тощо.

Життя В.Певницького було тісно пов'язане з Академією, проте  на початку ХХ ст.  його ідеї стали сприйматися як консервативні, а іноді й як архаїчні. Він увійшов до табору  "академічних правих", яких не дуже шанувало студентство, але його відданість навчальному закладу, в якому він працював усе  життя, не дозволяла спокійно доживати свої дні  – В. Певницький до останнього  часу публікувався на сторінках церковної періодики [2, 109].

Варто сказати  ще про один факт із біографії В. Ф. Певницького – своє майно і всі гроші він заповів на розвиток Київській духовній Академії;  його учні та  колеги  заснували при Академії рахунок, на відсотки з якого видавалася  премія за найкращі проповіді.

Д.Богдашевський, останній редактор ТКДА, так сказав про Василя Певницького: "Істинне професорство є свого роду подвижництво. Це постійний труд, безперервна робота думки... Професорство внутрішньо злилося з його особистістю"[16, 238–239].

Сподіваємося, що постать В.Ф. Певницького, як й інших професорів Київської духовної Академії, займе гідне місце в історії української науки і культури. Проте, на нашу думку, його наукова спадщина не має залишитися пам'яткою минулого. Доробок у  теорію і практику красномовства може стати в нагоді не лише представникам духівництва, але й працівникам  церковних і світських засобів масової інформації, дипломатам, політикам та ін. Ідеї проф. Певницького щодо теорії та вдосконалення практики  ораторського мистецтва і риторики, методики складання промов, ведення диспутів і полемік можуть значно збагатити сучасну базу красномовства.

1. Титов Ф. Василий Федорович Певницкий//Труды Киевской Духовной Академии.  – 1911, № 9.

2. Певницкий В. Мои воспоминания. – К., 1911.

3. Певницкий Василий Федорович. – ЦНБ ім. В.Вернадського. Інститут рукописів. – Ф. 175, № 1859.

4. Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України.  – К.: "Криниця". – 1999. – 323 с.

5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. У 4-х тт. – Нью – Йорк, 1977.

6. Огієнко І. Українська церква. – Прага, 1942. – Т.1 – 2.

7. Саган О. Національні прояви православ'я: український аспект.  – К., 2001. – 255 С.

8. Микола Петров. Скрижалі памяті.  – К.: "Либідь", 2003. – Упоряд. В.Ульяновський, І.Карсим. 

9. Корольков І. Преосвященный Филарет, епископ Рижский, как ректор Киевской духовной Академии. – К., 1882.  

10. Певницкий В. В каком виде может и должна быть поставлена кафедра гомилетики // Труды Киевской Духовной Академии. – 1863, № 3.

11. Певницкий В. Позднейшие протестантские гомилетики // Труды Киевской Духовной Академии.  –  1887, № 2,

12. Титов Ф. Імператорская Киевская духовная Академия в её трехвековой жизни и деятельности. – ЦНБ ім. В.Вернадського. Інститут рукописів.  – Ф. 175,  № 41/2.

13. Певницкий В. Святой Григорий Двоеслов  – его проповеди и гомилетические правила.  – К., 1871.  – 156 с.

14. Певницкий В.  Святой Лев Великий и его проповеди. – К., – 174 с.

15. Певницкий В.  Из истории гомилетики. Гомилетика в новое время, после реформы Лютера. – К., 1899. – 545 с.

16. Богдашевський Д. Речь перед панихидой в 40 – й день по кончине професора В.Ф.Певницкого// Труды Киевской Духовной Академии. – 1911, № 9.

© Бойко А. А., 2006