Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Кавказкі візерунки в поемі Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі" (Крізь призму М. Гулака та О. Навроцького)

Ліна Вежель


УДК 82.091

У статті аналізується науковий внесок двоюрідних братів -М. Гулака й О. Навроцького у літературознавство грузинського народу, а також високохудожній переклад поеми Руставелі "Витязь у тигровій шкурі" російською та українською мовами.

The scientific gift to the literature science of the Grysia people made by two cousins – M. Gulack and A.Navrozkyj – and the russian and ukrainian translations of the poI written by Rustaveli "The man in the tiger fur" is analysed in this article.

Опинившись на Кавказі у засланні за участь у Кирило-Мефодіївському Товаристві, двоюрідні брати – М.Гулак та О.Навроцький –  активно продовжують наукову діяльність, досконало вивчаючи  азербайджанську, перську і грузинську мови,  їх фольклорні надбання та  стародруки ,  найдавніші літературні шедеври, пам"ятки юриспруденції.

М. Гулак був першим дослідником, який прочитав "Вепхвистаосані" в оригіналі, дійшовши незаперечних висновків, що поема Руставелі "Витязь у тигровій шкурі" за своїм художнім рівнем перевершує ідейний зміст літературних пам"яток, створених як на Сході, так і на Заході в період ХП–ХШ ст., що написана вона виключно за грузинськими мотивами, а зміст поеми має яскраво виражене інтернаціональне звучання і містить у собі глибокі гуманістичні ідеї, які забезпечили безсмертя її творцеві. Безперечно, вивченню поеми передувало досконале опанування грузинської мови та літератури. Так, ще 1882 року М.Гулак написав грунтовну рецензію на книгу фахівця з древньої грузинської літератури професора Віденського університету – Фр. Альтера "Про грузинську літературу", видану 1798 року. Його цікавили також свідчення про пам"ятки грузинської літератури, що зберігаються в бібліотеці Ватикану, укомплектованій викладачем грузинської та вірменської мов професором Багінанті, родом з міста Ахалцихе. Спілкуючись зі своїми родичами на батьківщині, Багінанті з їх допомогою скупив древні грузинські рукописи: "Послання Іоанна","Великопостні проповіді Федора Студійського", "Чотириєвангелія", "Картліс Цховреба" та ін., що були відтиражовані свого часу в друкарні Вахтанга на початку ХVIII ст. у Тифлісі.

Вагомі результати були досягнуті українським ученим у царині лінгвістики, про свідчить його праця "Про місце, що посідає грузинська мова в сім"ї індоєвропейських мов". Відомий орієнталіст Л. Лопатинський, рекомендуючи цю працю до друку, відзначав, зокрема, переконливе обгрунтування в ній префіксальної природи картвельських мов.

У 1885 році М. Гулак надрукував у кількох номерах газети "Кавказ" грунтовну рецензію, присвячену древньогрузинській поемі "Вісраміані", наголошуючи, що, на відміну від "Вепхвісткаосані", вона має іранське походження. З цього приводу розгорілася навіть полеміка між автором рецензії та видавцями, які згодом поступилися амбіціями.

Подиву гідним виявилося грунтовне дослідження знаменитої поеми Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі", з приводу якої 13 та 24 березня 1884 року М. Гулак, один з перших літераторів інших народів,  виступив перед вченою громадою Тифліса. "Перед тим,-звернувся він до зібрання,- як приступити до предмета моєї розмови з вами, прошу вибачення, що я, русин, тут, у Тифлісі, наважився говорити про Барсову Шкіру перед людьми, які набагато краще спроможні судити про красу та достоїнства цієї поеми.Все це я дуже добре знаю, але серед моїх слухачів є, як я вважаю, немало осіб, занесених долею з інших частин Росії, майже повністю незнайомих з Грузією, і для них  про це, певно, цікаво буде почути міркування європейця, а не уродженця Азії, про цю дивну поему ,про яку всі ведуть розмови, але мало хто з них вивчав або читав в оригіналі"[1, 129–130].

Лекції українського вченого викликали позитивні відгуки в тифліській пресі того часу. Газета "Дроэба" , наприклад, у рубриці "Внутрішні вісті" писала:"Безусловно, наше общество не оставит без внимания эти лекции, посвященные бессмертной поэме, которые будут прочтены негрузинами"[2].

Сам же Гулак, йдеться в іншому номері,"так хорошо изучил поэму, что может в совершенстве поведать об этом своим соотечественникам, если они только этого пожелают. Однако, следует отметить, что не все разделяют мысли господина Гулака о том, что если человек приедет в новое место, в новую страну, то не обязательно одеть такую же шапку, которую там носят. Обязательно другое – знать язык народа, его нравы, его национальный характер, его литературу, узнать все положительные и отрицательные свойства. Наше общество глубоко благодарит лектора, который с такой любовью изучил нашу бессмертную поэму. В наше время даже не все грузины знают её так глубоко" [2].

За побажанням грузинської громадськості лекції М.Гулака були надруковані в працях Російського географічного товариства та в брошурі "О барсовой коже Руставели" (Тифлис, 1884), а газета "Кавказ" писала:"На днях вышла в свет небольшая брошюра, заключавшая в себе две речи Гулака "О барсовой коже Руставели". Речи эти интересны в том отношении, что они представляют чуть ли не первую попытку критического разбора поэмы. За исключением этюда Броссе и публичных лекций А. Церетели, до сих пор, сколько нам известно, не существовало ни одного заслуживающего внимания читателя труда, которым "Барсовая кожа" была  бы рассмотрена с точки зрения художественной критики. Отметим прежде всего мнение автора брошюры о грузинском происхождении поэмы. В образах её героев – аравитян, индейцев, китайцев поэт разумел, без всякого сомнения, своих соотечественников… При отсутствии на русском языке статей, посвящённых достоинствам поэмы, то единственным источником, по которым русская читающая публика может составить понятие о "дивной поэме" Руставели, как называет её автор, может служить его брошюра"[3].

Як відомо, перший поетичний переклад ( щоправда, незакінчений) поеми Шота Руставелі українською мовою здійснив Олександр Навроцький.Це не тільки перший переклад Руставелієвої поеми українською мовою,вважає М. Бажан, але й  один з перших її перекладів взагалі, хоч окремі невдалі спроби мали місце серед поляків та росіян. Звичайно, як вважає М. Бажан, щодо цього намагання сучасні дослідники могли б пред"явити чимало зауважень, але варто зауважити, що поет не намагався  бодай приблизно наслідувати його  строфічну й метричну будову, майстерно передати українськими засобами мову оригіналу."Все це так, – пише М.Бажан. – але згадаймо, за яких умов брався Шевченків друг, засланий український поет, за свій труд, які прекрасні прагнення вкладав він у цюсию працю,- і тоді з шанобою перечитаємо кострубаті рядки перекладу Навроцького (досі, на жаль, не опублікованого) [4, 103].

Нагадавши, що поема Шота Руставелі написана за царювання Тамари,тобто не пізніше ХII cтоліття, здатна хвилювати не тільки грузинськиі освічені кола, а й людей далеко за межами її батьківщини. Навіть серед малограмотних верств населення, зокрема серед жінок, дуже популярними є афоризми поеми, ліричні уривки, які вони цитують напам"ять. Власне, у цьому плані – ані крихти перебільшення. Це природжена риса східних народів, що до фанатизму закохані у свої літературні шедеври і тягнуться до прекрасного. Масовим є цей потяг не тільки серед азербайджанців та грузинів, а й оддалік кавказького характеру. Досліджуючи творчі надбання Великого Нізамі, нам доводилось працювати в книгосховищах таджицьких бібліотек, контактуючи тривалий час з місцевим населенням, нерідко під час застілля наукових конференцій. І, як годиться, свіже око зуміло вловити прекрасну рису аборегенів – проголошувати тости найцікавішими уривками з творів Омара Хайяма, Гафіза, Джамі та Нізамі і в обов"язковому порядку – двома мовами: рідною та в російському перекладі. У цьому вчувається глибокий патріотизм та гордість за рідний народ, що дав світові неперевершених поетів. "На жаль, – з гіркотою констатував тоді у своїй доповіді М.Гулак, – ніхто з росіян не потурбувався ознайомити російську публіку з цією дивовижною літературною пам"яткою Грузії"[1,130]. Щоправда, слід нагадати, що в 40-х роках ХІХ ст. в ілюстраціях російського письменника Нестора Кукольника знаходимо спробу поетичного перекладу вступної частини цієї поеми, що , правду кажучи, залишилася на підступах до повного ознайомлення з нею читацької публіки. Власне, і про прозові переклади чи переспіви  цього шедевра  в тогочасному російському суспільстві не доводиться вести мову. Натомість, як констатує М.Гулак, приємно вражає спроба поляків перекласти поему їхньою мовою( щоправда, хоч і досить детально, але в скороченому вигляді), поміщена в журналі "Biblioteka Warszawska"(1863, т.ІУ), а Казимир Лапчинський передав повний зміст цього дивовижного твору.

Доповідач не обминув і досить скупих відомостей життєпису Шота Руставелі, підкреслюючи, що родом він – з містечка Руставі, неподалік Ахалціха. До речі, окремі відомості з біографії поета залишив нам вірменський літописець  Вардан, який наводить цікаві факти: за часів Давида Будівничого щорічно направлялися на навчання до Афін близько 40 молодих грузинів, серед яких був і Руставелі , що навчався перед тим у Ікалтойській академії. Здобуті за кордоном знання сприяли тому, що цариця Тамара призначила його бібліотекарем при своїм дворі. Певно, як вважає М. Гулак, саме в той час було написано поему "Витязь у тигровій шкурі", де втілено високу гуманістичну ідеологію того часу, хоч, як доводить дослідник поеми, своїми етичними ідеалами поет сягнув значно вище за моральний рівень своєї епохи, сповідуючи ідеї неоплатонізму, що дозволяло йому боротися проти християнської та мусульманської схоластики."Руставелі  ,-вважає М.Бажан, –  стояв близько до того центру не тільки грузинського політичного життя, але політичного життя міжнародного, яким був двір цариці Тамари. В свою поему він вклав історичний досвід, свідком і учасником якого сам став. Десь біля 1187 року – не раніше 11 84 і не пізніше року 1207 – Шота створив свого "Витязя в тигровій шкурі"[4, 99]. Будучи попередником ідеології Відродження, Руставелі втілив у досконалу форму поеми високий ідейний зміст.

У творі йдеться про трьох витязів, представників різних народів – Таріеля, Автанділа та Фрідона, про кохану Таріеля – Нестан-Дареджан та кохану Автанділа – Тінатін . Витязів-сміливців об"єднує спільне бажання – визволити з полону жорстокого племені каджів Нестан-Дареджан, якій загрожує розправа. З огляду на це неважко зрозуміти, що головна ідея твору – прославлення дружби між народами, незважаючи на різну національну та релігійну приналежність. "Хоч дія поеми відбувається в ідеальній місцевості, – йдеться в доповіді, – але, окрім "Царства морів", землі каджів та прекрасних міст: Гуланшаро й Мульганзанзарес, ми зустрічаємо в ній і відомі нам імена Аравії, Індії та Китаю. У ХП ст. географічні відомості в Грузії були мало розповсюджені, а контакти з віддаленими країнами були були рідкісними, тому назви Аравії, Індії та Китаю відіграють у Руставелі роль чисто символічних назв, які не мають нічого спільного зі справжніми країнами та їх мешканцями, хіба що тільки те, що останні не християни"[1, 131]. Водночас, як твердить дослідник, усі чужинці, що населяють поему, – це чистісінькі грузини, а карталінський елемент розлитий у творі, наче п"янкий запах троянди. "Цей сильно нанесений місцевий колорит, – читаємо далі, – становить  одну з найвищих красот усієї поеми і є причиною її незвичайної популярності по всій Грузії. До цих пір, хоч минуло більш як півтисячі років, вірші Руставелі повторюються в Грузії і простолюдином і освіченим. У цьому полягає вищий тріумф поета, хоч саме за це його спіткала участь великих письменників: натовп бездарних наслідувачів не тільки потворив його за життя, але й після смерті накинувся на його творчість"[ 1,131].Упродовж декількох століть його твори зазнавали всіляких виправлень, переробок та доповнень. І врешті-решт, як мовлять у народі, якийсь там Ціцішвілі приписав йому близько півтори тисячі бездарних віршів, що тривало до тих пір, поки цар Вахтанг у 1712 році не зібрав усі рукопити і в результаті порівнянь видав у власній друкарні, на які опиралися згодом видання Чубинова та Брюссе. М.Гулак далекий від ідеалізації починань Вахтанга, якого деякі вчені вважають грузинським Пізістратом, оскільки процес очищення надбань Шота Руставелі від пізніших нашарувань – процес пролонгований. Можливо, вважає вчений,  позбутися чужих елементів у поемі допоможуть переклади європейськими мовами, коли уважні майстри пера відчують чужорідні вставки."Час остаточного перекладу грузинської поеми іншими мовами, – певен М. Гулак, – ще не наступив. Цьому повинні передувати доброякісні літературні праці самих грузинів, написані на глибоких знаннях грузинської мови, на обширних археологічних дослідженнях, а також і на естетичному чутті. Що ця остання умова зовсім не є зайвою і що глибока науковість недостатня ще для видання та перекладу Тигрової Шкіри, найкраще простежується на виданні Броссе. Цей учений, заслуги якого на грунті грузинської писемності, безперечно, величезні, не приклав найменшого старання для очищення Тигрової Шкури від чужих вставок, Навпаки, він іще вставив низку нових, з великими зусиллями відшуканими у старих рукописах, певно, які не належать Руставелі, і , дотримуючись давньої моди, сам витворив декілька таких чотиривіршів. Між іншим, досить-таки принадних для грузин, помістивши їх наприкінці поеми"[1, 132]. А у передмові, написаній грузинською мовою, він висуває таке оправдання:"Вищезгадані додатки ми надрукували тому, що вони сподобались багатьом знавцям грузинської мови...і зокрема тому, що численні передплатники просили нас не викидати цих чотиривіршів"[1, 133].

Якщо вірити самому Руставелі, сюжет його поеми почерпнуто з  якогось перського твору, де автор не допустив будь-яких скорочень чи применшень. Однак, в ході розвитку сюжету він забувається, заставляючи свого героя  Автандила розмовляти з Тинатиною, донькою царя Аравії, чистою грузинською мовою. Але як би там не було, поки що, наголошує український вчений, не зважаючи на кропіткі пошуки, знавці перської літератури не спромоглися віднайти прототип цієї поеми. На думку багатьох дослідників, це була своєрідна хитрість Руставелі з метою відвести увагу сучасників від обожнювання ним цариці Тамари. Власне, навіть Чубінов, видаючи твір, написав у передмові, що Руставелі не запозичував сюжет своєї поеми у східних поетів, а спрямував свої висловлювання на адресу чарівної правительки. І, справді, порівнюючи життя цариці з подіями, описаними у поемі, автор не міг, як мовиться, легалізуватись перед світом з тієї простої причини, що палав недозволенм коханням до недосяжної красуні. Повір"я про це незвичайне кохання, зауважує М. Гулак, до цих пір витають над Грузією, тим паче, що сам автор не конкретизує імені володарки свого серця, а лише абстрактно ділиться з читачем: "Я божеволію й умираю заради тієї, перед якою схиляють голови полки. Я захворів від кохання. І нема для мене ніяких ліків, хіба що земля дасть мені зцілення та могилу"[1, 134].  Як бачимо, з геніальним Руставелі трапилось те саме, що переживали трубадури у Західній Європі. У результаті збігу обставин кохання трубадура започатковує новий етап спалаху почуттів, ніж ті, що прославляли старовину: тут жінка виступає сильною, а чоловік слабою істотою."На цому почутті недосяжноcті , – впевнений доповідач, – й грунтується феодальне кохання, до тих пір невідоме світові.Це наче  перший ідеальний шлюб між аристократією і народом, хоч необхідною умовою такого шлюбу виступає таємниця: потрібно, щоб його ірші, досить прозорі для тієї, якої стосуються, залишалися нерозгаданими для інших, бо горе поетові, якщо  б його почуття були надто прозорими"[1, 135]. Однак, приховати свої почуття йому не вдалося. Надто вже прозорими були рядки , де оспівано її піднебесну красу та могутність:"Вона веліла мені прославляти її солодкими віршами,  оспівувати її брови, повіки, кучері, вуста-рубіни та зуби-перли"[ 1, 136].

Провівши молодість у розкошах при дворі цариці Тамари, Руставелі довелось на старість податися до монастиря святого Хреста в Єрусалимі, що підтверджується новітніми історичними знахідками. На стіні цієї обителі знайдено портретну фреску з епітафією на честь  поета. Це, як вважають учені,зокрема професор Павле Інгороква, єдине вірогідне зображення над місцем поховання Руставелі, що збереглося до наших днів.

Як уже мовилося, у книгосховищах Грузії зберігається кілька редакцій поеми "Витязь у тигровій шкурі", що свідчить про її велику популярність .

Образи поеми, її поетичні засоби, як і детальні відомості життєпису поета тісно зіллялися з народною творчістю і стали популярними піснями та основою численних легенд. Почуття поета, вилиті у творі, бентежать навіть черстві душі, спонукають пізнати те, чого досі не щастило.І, мабуть, не знайти на всіх земних обширах людини, яку б не піднесли на вищий щабель закоханості зітхання митця: "Господи! Дай мені вогняну мову , щоб я довів, на що затні мистецтво та порчуття. Господи! Дай мені силу, щоб зібрати в одне ціле розшарпані думки. Адже думка, мистецтво та почуття – ось три світила, несхитно пов"язані з величанням моєї героїні"[1, 136].

Доповідач, як вимагала тогочасна літературознавча наука, досить детально зупинився на строфічній будові твору, композиційних його Частинах. Ведучи мову про видання Брюссе, він нараховує в ньому 1 639 чотиривіршів, кожний з яких складається з 16 стоп та закінчується однією  і тією ж римою.Європейському читачеві це видається монотонним, хоч для грузин є звичною нормою, оскільки грузини призвичаєні до довгих пісень, що закінчуються однаковими римами."Побутують думки, – зауважує доповідач, – що розмір віршів Руставелі – силабічний . На мою думку, це не так. Мова грузинська, як і всі новітні європейські мови, дотримується не стільки довготи та стислості звуків, скільки наголосів. Вірш Руставелі розпадається за допомогою цезури на дві рівні половини: в кожній половині по три стопи, а в кожній стопі – єдиний наголос. Виходить, що кожний вірш, як і грецький гекзаметр – шестистопний з шістьма наголосами" [1,136].

Оскільки Грузія межує з низкою орієнтальних народів, з творчістю яких Руставелі був добре обізнаний, у його поемі немало місць з яскравим східним колоритом. Наприклад, початок його поеми, пронизаний закликами до Творця, є доводом цього. У першій строфі він пише:" Тому, хто сотворив усесвіт своєю могутньою силою, а вгорі на небі витворив істоти подувом свого духу, нам, людям, дав землю, щоб володіти нею безчисленними образами, – Йому належить усяка держава та його лику"[1,137].

Детально зупиняється М.Гулак і на композиції твору, що не завжди збігалося з визначеннями навіть авторитетних теоретиків літератури. На його думку, нею потрібно вважати появу на авансцені твору царя  Аравії Ростевана та його доньки Тинатини. Навіть недосвідченому читачеві впадає в око грузинське походження та звучання цих імен, власне, як і мотив усього твору, якому не властиве найменше арабське забарвлення.  Розуміючи сакральні  адресні таємниці твору геніального Руставелі, не варто вірити, як уже говорилося, у  його щирість, оформлену таким признанням:"Ось я намірений перекласти по-грузинськи перську оповідь, оцю справжню перлину, яка кочує з рук у руки. Я її відшукав і переклав віршами, тобто здійснив гідну похвали справу. Нехай справа моїх рук приборкає гордих красунь"[1,138].

На допомогу дослідникові твору прийшли давні літописні зведення "Картліс Цховреба", де зустрічаються спогади про Тинатину, царицю Кахетії, яка була донькою царя Гуріеля та дружиною царевича Левана. Зрозуміло, що з етичних міркувань та делікатності автор не всіх героїв твору характеризує як істинних грузинів, щоб не ятрити недоречностями окремі історичні факти, Наприклад, усім добре відомо , що батько Тамари, цар Георгій Ш не мав сина. Тому поетові довелося вибрати Аравію як східну країну, що багатьма рисами нагадувала б Грузію, та ще й досить віддалену, аби давала можливість летові поетичної фантазії. Однак, навіть нетубільцеві видно, що довкілля, змальоване у творі, чудова природа (непрохідні ліси, навислі скелі, журчання гірських потоків, стада оленів, бистроногих сарн) – дихає грузинськими легенями, має яскравий місцевий колорит, зокрема імеретійський. Це саме стосується і звичаїв та побуту. Наприклад, до царської свити на полюванні входять тавади й бідебули, тобто князі й вельможі, співці, музиканти, які чудово грають на  чанга і чагані ( по – українськи – на арфі й бандурі). Знаходимо й описи національних ігор – нардів та буртів, чисто грузинських клятв ( Автанділ клянеться своїм сонцем, Ростеван – сонцем Тинатини тощо).

І знову ж таки, певно, з релігійної обережності автор не акцентує увагу на тому, що Ростеван та його підлеглі були мусульманами, хоч добре знали філософію Платона та діяння християнських апостолів. Так, Автанділ у листі до Ростевана пише: "Хіба ти не читав, о царю, як апостоли пишуть про кохання, постійно про нього торочать, постійно його прославляють. Хіба це не правда, що кохання нас облагороджує?"[1,139].

Навпаки, мешканці Індії, Гуланшаро та "Царства морів" змальовуються явними мусульманами.Вони часто згадують священну книгу Муссапі, тобто Коран, мусульманське свято Навруз (Новий рік). Китайці і каджі змальовані як язичники, що клянуться своїми богами й небом та обожнювальними предметами, Таким чином, вважає М. Гулак, можна дійти такого висновку:перша половина "Витязя в тигровій шкурі, де дія відбувається в царстві Ростенвана, – це плід фантазії Руставелі, оскільи як природа, люди, звичаї, так і їхні душевні поривання – чисто грузинські. Зате описи пригод, що мали місце в Індії, в Гуланшаро, в "Царстві морів", на землі Каджів, певно, почерпнуті з перської міфології на зразок "Тисячі й однієї ночі".

Цілком підсвідомою, інтуїтивною, але важливою для історії є згадка автора поеми про окремі факти з життя каджів, відомості про китайське військо, що "зробило дим", тобто наявність у нього вогнестрельної зброї, яка в інших народів, як на Сході, так і на Заході, згадується  аж через століття.

Прочитавши "Витязя в тигровій шкурі", маємо право твердити, що  це аж ніяк не наївна епопея на зразок  "Іліади" чи "Одіссеї", тим паче не осанна царській родині на зразок "Слова про Ігорів похід", а твір глибоко мистецький, оскільки поштовхом до її написання була цариця Тамара. Поема схожа на романтичні епопеї Аріосто і Боярдо, де любовні мандрівки, битви, кочування різними напівфантастичними країнами становлять головний зміст твору. Герої поеми відрізняються незвичайною хоробрістю , відвагою, не поступаючись західноєвропейським рицарям. Наприклад, описуючи битву, в якій молодий Таріель на чолі 300 вершників розбив китайське військо, пише від першої особи: "Я врізався у гущу ворогів, як ястріб у стадо голубів. На землі виростають цілі купи коней та побитих людей. Той звивається в піску, мов катер; інший навпіл розпластаний, повис, наче дві розхрястані сумки по обидва боки коня. Кров дзюрчить потоками"[1,141].

Окрасою поеми , як уже йшлося, є блискучі описи природи, стійкі словосполучення, крилаті вислови, змодельовані на грунті народної творчості та засобами власної поетичної фантазії автора: "Допомога, надана товаришеві, ніколи й нікому не поверталася злом, а зрадник рано чи пізно піддається загальній зневазі, тому я не можу зрадити доблесному правителю Таріелю"; "Славна смерть краща за ганебне життя"; "Жадоба до золота – поширена вада східних народів, проте щедрість у них звеличується і вважається найвищою чеснотою"; "Щедрість царя схожа на чинару, посаджену в Едемі.Питво та харчі дуже корисні, але накопичувати їх – яка з цього користь?"

Захопившись красотами поеми, дослідник доводив, що час Руставелі, тобто ХП ст., був часом трубадурів і міннезінгерів, часом розквіту романтичного кохання, коли рицар, прикрашений квітом дами серця, намагався довести під час змагань, що вона – цариця найвищої вроди. "Ні класична старовина, – вважє інтерпретатор поеми, – ні Схід не відали такого кохання, такого високого пошанівку та обоготворення жінки. На Сході, починаючи від Соломона, у його "Пісні пісень", й закінчуючи арабськими й перськими віршописцями, фізична краса жінки – єдина її принада. Кохання там є палким, але не глибоким" [1, 144]. Наводячи паралелі з сонетами Данте, просякнутими неземними почуттям до обраниці серця, М.Гулак твердить, що у всій еротичній літературі Сходу не знайдеться схожих аналогій, оскільки, мовляв, весь мусульманський світ вважає жінку за нижчу істоту. Однак, ми певні, що в цьому разі автор передав куті мету, чи пак дьогтю. Рівняти черстве серце володаря численних гаремів з ароматом поетичного серця тут аж ніяк не випадає. Візьмімо трепетні висловлювання Гафіза, щоб пересвідчитись у протилежному:

Треба всім принадним хорошулям

Дань нести до тебе, як до трона:

На чолі красунь усього світу

Ти блищиш, як пишная корона.

Кинеш погляд бистрими очима,-

Заколот іде по Туркестані;

Хилитнеш єдину кучерину –

І Китай, і Індія – піддані

(Переклад А. Кримського. – Т. 1. – С. 297).

У такому ж ключі Шота Руставелі описує рубіновий лик, геширові кучері, перли-зуби, кипарисовий стан Тинатини, що затьмарює сонце. Зовнішній красі Нестан Дареджани відповідають і її внутрішні почуття. Про це свідчить і її лист до Таріеля. Навпаки, поведінка Автандила – типова поведінка чоловіків на Сході, яким дозволялося під час тривалих подорожів оддалік домівки заключати короткочасні шлюби, вдаючись нерідко до нетрадиційного задоволення пристрастей. А як розумів кохання автор поеми?

На початку твору він закликає:"Ви, закохані, не оповіщайте про своє кохання; сьогодні одне, а завтра інше. Постарайтесь перетерпіти час розлуки.

Ця зневажлива гра придатна хіба що для юнаків-підлітків. Хорошим коханцем вважається той, хто спроможний перечекати якнайдовше"[1,149].

На думку дослідника, настанови подібного гатунку швидше нагадують "Аrs amandi" Овідія, ніж сонети Данте та Петрарки, незважаючи на те, що поетові, мовляв, відомі й інші форми кохання, якими він відмовляється оперувати.

Характеризуючи типів поеми Руставелі, М. Гулак на перше місце ставить царя Аравії Ростевана, що сприймається ним типом східного патріархального правителя, який проголошує єдину свою доньку Тинатину царицею Аравії. Звертаючись до неї, він виливає батьківське почуття: "Дитино моя, в якому б я не опинився горі, серце моє радіє, коли я бачу тебе здоровою й щасливою. Твоя присутність так виліковує мою тугу, як ячхонтовий порошок всяку хворобу"[1,151].

Цар картає долю, що не дала йому сина-спадкоємця, якому можна було б передати свої рицарські надбання. Таку відсутність нащадка він називає раною, яку не спроможний загоїти ніхто й ніколи і, мабуть, зустрівши незнайомого юнака, обличчя якого освічувало небо й землю, він пройнявся до нього симпатією. А коли той відмовився на його поклик, цар послав за ним гінців: "Я послав за ним гінців. Він витер сльози, сів на коня і перебив моїх воїнів, а, побачивши мене, щез, неначе дух. Люди так не щезають! До цього часу я не певен, що це було насправді, а чи тільки привид"[1, 152].

Улюбленець царя Автанділ, пообіцявши знайти "привида", відправляється у трирічні пошуки. Знайшовши людину, зодягнену у тигрову шкіру, він зрозумів, що то Таріель, який розшукує свою наречену Нестан Дареджан. За цих обставин пообіцяв посприяти йому Автандил, але за умов, якщо цар Ростеван відпустить його у трьохмісячні пошуки. Розвиток подій ускладнюється тим, що цар не сприймає такої пропозиції, а Автандил в непокорі тікає самовільно, спричиняючи правителю немало страждань. Можна погодитись з дослідником поеми, що в описах Автандила завуальовані принади до нього не тільки правителя, а й самого Руставелі, як трапилося це свого часу зі скульптурою Мікеланджело: "Воєвода Автандил, син спасалара (тобто головнокомандуючого) Аміра, був станом схожий на кипарис, видом – на сонце і місяць. Він іще безвусий, але скидається на прозорий кришталь. Його поражає краса Тинатини, її чорні кучері, її вії"[1,155].

У взаєминах з Ростеваном Автандил дотримується всіх правил східного етикету ("Я, Автандил – прах  перед тобою"), однак не втрачає своєї гідності і навіть викликає царя на змагання. Водночас, будучи строгим навіть на рівні контактів з сильними світу цього, Автандил вирізняється ніжністю та рицарськими манерами у стосунках з Тинатиною навіть після трирічних поневірянь у пошуках юнака у тигровій шкурі, який відігравав при дворі індійського царя Парсадана таку ж роль , як Автандил при Ростевані. І в цьому випадку автор поеми ставить свого героя в аналогічні ситуації: Таріель, будучи улюбленцем Парсадана, закохується у його доньку Нестан Дареджан. При сприянні Асмати, родички Нестан, він добивається побачення з Нестаною і за її порадою  вирушає в похід до Китаю, щоб покорити його індійському цареві.Та коли під час його відсутності батько Дареджан намагається видати її заміж за  ховарезмського принца, юнак прямо заявляє через послів: " О царю, я міцніший за сталь, тому мене не подолав вогонь смертельного полум"я. Я не прагну твоєї доньки, віддай її, за кого хочеш. Але я хочу володіти Індією. Сина ти не маєш, тому престол повинен належати мені. Ти уявив собі, що шах ховарезмський буде індійським царем, незважаючи на те, що зброя у моїх руках"[1, 177].

Далі автор ускладнює сюжет твору тим, що описує поневіряння Таріеля у пошуках прекрасної Дареджан, яка втекла з батьківського дому. Юнака, що опинився на межі божевілля, за щасливих обставин вдається врятувати Автандилу обгрунтованими розрадами .Щось подібне доводиться спостерігати в образі Парсиваля з твору Вольфрама Ешенбахського. В результаті певного порозуміння друзі роз"їжджаються в різні сторони. Автандил на своєму шляху зустрічає переляканих купців-мусульман, що повертаються з Багдада і змушені тікати від морських розбійників. Автандил, зголосившись добровільно переправити їх морем до "Царства морів", вступає в поєдинок з піратами і розбиває їх вщент. Саме в цьому епізоді Руставелі додає від себе: "О людино! Не хизуйся своєю силою! Не зазнавайся, безумче! Сила нічого не вдіє, якщо сила Бога не довершить. Маленька іскра знищує і перемагає дерево велетенських розмірів. Якщо Бог допомагає, то зрубаєш дерево ударом меча чи шматка деревени"[1,184]. У цьому ліричному відступі, як нам здається, щільно переплились мотиви Біблії та Корану про людську гординю та застереження від надмірної самовпевненості.

Прибувши до столиці "Царства морів", Автандил в одязі купця знайомиться з купчихою Фатманою, яка невдовзі закохується в нього. Саме через неї юнак має намір дізнатись що-небудь про Нестан Дареджан. Прикинувшись у свою чергу поклонником  купчихи, він дізнається від неї, що улюблениця серця Таріеля перебуває в ув"язненні недоступної фортеці каджів.Визволивши дівчину з небезпечного полону, в царстві Прідона відбувається вінчання Таріеля з Нестан Дареджан . По цьому всі відправляються в Аравію до Ростевана просити руки його доньки для Автандила. Правитель погоджується на такий шлюб, звертаючись до доньки:

"Дитино моя, чого ти соромишся? Адже мудреці кажуть, що справжнє кохання не пропадає. Дай же Боже вам довге життя на тисячу літ, щастя , блаженство, славу. Хай буде небо для вас прихильне, а на мою могилу, коли я помру, власними руками насипте землі"[1,185].

А вже через місяць Таріель, Автандил і Прідон на чолі з вісімдесятитисячним військом вирушили на завоювання Індії, де їм дісталися сім царств. "Ці три царі (Таріель, Автандил і Прідон), – йдеться у поемі, – любили один одного, навіщаючи один одного. Їх бажання здійснилося. Їхні мечі знищили спільних ворогів. Вони підкорили нові царствіа, були щасливі та величні"[1,185].

Є всі підстави вважати, що автор поеми, будучи патріотом рідної землі, любив і поважав представників інших народів, зокрема мусульманського віросповідання.Беручи своїх героїв з мусульманського світу, він, однак, не приховує іронічного ставлення до магометанства. Коли,наприклад, до хворого Таріеля покликали мулл, щоб вилікувати його, то сам Таріель ось що каже:

Біля ложа никли мукри та муліми пресумні

І читали всі Корана тихим голосом мені,

Щоб прогнати з мене біса. Розвели вони бредні! [5,113].  Іронічне ставлення до мусульманства, вважає М.Бажан, поєднане в поета з байдужим ставленням до християнства. Поет був вільнодумнм щодо тодішніх релігійних систем, схиляючись до пантеїстичних поглядів неоплаплатонізму. Увібравшив себе мудрість останніх неоплатоністських шкіл Еллади, міцно зв"язану з класичною філософією Греції, Руставелі поєднав її з високою поезією Сходу, з давньою поезією азербайджанського та іранського народів. Він не тільки згадує і порівнює своїх героїв до Ростема, Лейли і Меджнуна, Віси та Раміна, але і свій словник, свою поетичну майстерність збагачує тим доробком, що створили Фірдоусі і Нізамі.

"Не визнаючи переваг чи непереборних перетинок між расами й племенами, великий грузинський поет почуттям братньої самовідданої дружби об’єднує своїх героїв – і араба Автанділа й індійця Таріеля. Ці два витязі-побратими  поруч з їхніми коханими – Нестан Дареджан і Тінатін – і виступають головними дійовими особами в поемі Руставелі"[4, 110 ]. На жаль, М. Гулак, який так блискуче впорався з аналізом твору (звичайно, при сприянні О. Навроцького), ідеалізуючи Автандила як християнського рицаря на зразок  Роланда й Танкредама, характеризує Таріеля як дикого мусульманського азіата, незважаючи на його доблесть та хоробрість. Власне, в цьому й виражається суб"єктивізм інтерпретарота твору великого Руставелі та його героїв. На певній дистанції від типу європейської жінки тримає М. Гулак і представниць мусульманського етносу – Фатману та Нестан Дареджан, наділених автором незвичайною вродою й темпераментом. На тлі галереї жіночих образів Руставелі докопується до прототипу Тамари. Між іншим, вважає дослідник твору, образ і характер Тинатини виходить у поета набагато життєвішим і рельєфнішим, ніж характер Дареджан. Тинатина, а не Дареджан є справжнім аналогом  славетної цариці Тамари. Насправді поет малює її майже європейською жінкою: вона наділена високою мудрістю, прислухається до мудрих напучувань батька й готова з ним сперечатися. Тому наближені до царя Ростевана кажуть йому: "Хоч вона і жінка, але Бог присудив їй царювати. Ми не лестимо тобі, о царю: вона зуміє царювати. Потомство лева однакове, незважаючи на те, самець то, чи  самка"[1, 186].

Не задовільнившись прозовим перекладом "Витязя в тигровій шкурі", М. Гулак прохає О.Навроцького приступити до його віршового опрацювання. На жаль, збереглися тільки перші чотири розділи перекладу. Як і більшість автографів О. Навроцького, переклад не має авторської дати. Найвірогідніше, що здійснив його О. Навроцький близько 1884 р., коли М. Гулак виступав з циклом лекцій про Руставелі на багатьох культурних зібраннях. Поза всяким сумнівом, між перекладом О. Навроцького та дослідженням М. Гулака існує глибокий внутрішній зв"язок. І вперше про спільну працю братів повідомляла "Киевская старина"(№ 18) за 1902 рік з нагоди десятої річниці смерті поета. Кількома номерами раніше (№ 12) за той же рік цей часопис у статті О.Шрамченка, у якого зберігалися рукописи О.Навроцького, оприлюднив  повний перелік творів поета, що сягав за сотню. Більша їх частина присвячена М. Гулаку та м. Костомарову. Тут згадується також про Гомерові "Одіссею"( повний переклад 24-х пісень), "Ілліаду"(весь переклад) та "Євангеліну".

Серед рукописів М. Гулака, що зберігаються в Шліссельбурзі, можна знайти збірку творів Оссіана, перекладену О. Навроцьким. На багатьох рукописах зустрічаються посвяти М. Гулаку. В одній з них є рядки, що могли б слугувати епітафіями на надгробниках братів:

І в нас серце звеселіє

На чужій чужині,

Що пішла і наша крихта

На користь Вкраїні [6,70].

Завершуючи роздуми над поемою Шота Руставелі, М.Гулак зауважує, що віще серце поета билося в тривозі: він відчував наближення грози  – монгольського нашестя, що затьмарило блискучий вік Тамари, відірвавши на багато століть Грузію від прогресу й цивілізації. Нині, подолавши віковічні кайдани загарбників, грузинський народ творить вільну й незалежну батьківщину, народжуючи нових "витязів у тигровій шкурі",що мандрують світовими обширами. У скарбниці світової культури, пише М.Бажан, по праву лежить світ ла перлина стародавньої грузинської літератури – пронизана сонцем, насичена благороднии ідеями дружби і любові, напоєна безсмертними соками народної мудрості поема великого співця і мудреця з Руставі.

1. Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа. – Вип.4. – Тифліс, 1894.

2. Дроэба. – 1884. – 13 март.

3. Кавказ. – 1884. – 2 ноябр.

4. Бажан М. Безсмертна поема. – Твори: у 4 тт. – Т.4. – К., 1985.

5. Бажан М.: Руставелі Ш. Витязь у тигровій шкурі ( переклад). – К., 1974.

6. Киевская старина. – 1896. – № 12.

7. І Китай, і Індія – піддані ( Переклад А. Кримського. – Т.1. – С. 297).

© Вежель Л.М., 2006


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові