У статті розглядається проблема самоідентифікації та самоусвідомлення студента і як учасника освітньої системи країни, і як представника конкретної держави. Для цього, як показує автор, можуть слугувати надбання журналістів попередніх часів, зокрема тих, хто брав участь у створенні самвидавівських часописів. Ключові слова: самвидав, журналістика, інформаційний простір, шістдесятники, нонконформізм. The article deals with a problem of student's self-identification and realizing himself a participant of educational system of a country and a representative of a definite state. The author says, that the previous achievements of journalists of preceding times can be useful in reaching the purpose of this article. Particularly important is the experience of those who took part in creation of samvydav magazines.Key words: samvydav, journalism, informftion spease, mtn of the sixties, nonconformizm.
Однією з найважливіших напрямів розвитку євроінтеграції небезпідставно вважається вища освіта, де вона набула форм Болонського процессу (БП). На сьогодні 45 європейських країн, разом із Україною, є його учасниками. Крім того, значна кількість міжнародних організації підтримують ідеї цієї системи навчання та сприяють її реалізації.
Болонський процес офіційно розпочався у 1999 р. з підписання Болонської декларації, передумовою створення якої стало укладання Великої Хартії європейських університетів (Magna Charta Universitatum). Слід зазначити, що БП не передбачає створенння повністю ідентичних систем освіти в різних країнах, а призначений лише для зміцнення взаємозв'язків та поліпшення взаєморозуміння між різними освітніми системами.
Як зазначив директор Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Володимир Різун перед поїздкою в школи журналістики Ірландії, Англії та Польщі, “сподіватися на негайну уніфікацію освітніх систем у двох окремо взятих східних і західних країнах, принаймні у галузі журналістської освіти, – наївно. По-перше, у західних країнах освіта не уніфікована, по-друге, вона має різний зміст. Яка країна наважиться відмовитися від своїх традицій організації навчання, від “свого змісту” освіти? Українська, зокрема, славиться фундаменталізмом та академізмом, західна освіта більш прагматична. Унікальність нашого досвіду полягає в тому, що ми маємо добре структуровані курси. Наші дисципліни (предмети) – це і є ті модулі, на які поділяється певний курс. Очевидним є те, що необхідно укрупнювати модулі, тобто дисципліни, з'єднувати малесенькі предмети в один” [1, 18].
Далі він наголосив на тому, що найбільше досягнення Болонського процесу – “створення умов кожній країні порівняти свої освітні системи і можливість кожній країні зрозуміти, що її освітня система унікальна, самобутня, глибоко національна. Заради цього варто включатися в Болонський процес і бути його активним учасником. Болонський процес – це інтеграція заради самоідентифікації і самоусвідомлення себе в європейському контексті” [1, 18].
А саме для цього – самоідентифікації й самоусвідомлення студента і як учасника освітньої системи країни, і як представника конкретної держави – можуть слугувати надбання журналістів попередніх часів, зокрема, їх участь у самвидавівських часописах.
Як відомо, в тоталітарних режимах “сприятливі” умови для утворення нового культурно-політичного феномена – самвидаву (рос. самиздат) – склалися на початку 1960-х рр. Очевидно, що термін “самвидав” одразу ввійшов у лексику багатьох людей і набув значної популярності. В умовах заборони цього явища воно стало своєрідним “привидом”, “айсбергом”, основну частину якого було сховано від людських очей, – всі розуміли, про що йдеться, а дати наукове визначення, по-справжньому осмислити ніхто не наважувався [2, 7].
У жодній радянській енциклопедії чи словнику 1960–1980 рр. узагалі немає слідів такого поняття, як “самвидав” чи “самиздат”, хоча, як уже зазначалося, це явище було надзвичайно поширене як в СРСР, так і в країнах соціалістичного табору, де вживалося в російськомовному звучанні, не перекладене національними мовами. У наукових дослідженнь неологізмів ХХ ст. це поняття теж не фігурувало.
Першу згадку терміна знаходимо в 1973 р. у “Енциклопедії українознавства”, виданій у Парижі – Нью-Йорку Науковим товариством ім. Т. Шевченка. Автори статті зазначають, що він походить від російського “самиздат” і означає “видавані в СРСР поза цензурою підпільні (“захалявні”) листівки, брошури, книги й серійні видання”, що є “одним з проявів Руху опору” [14, 530]. Що ж до України, то тут термін “самвидав” чи не вперше означено в “Літературознавчому словнику-довіднику”: “Позацензурне нелегальне видання поетичних збірок, альманахів, журналів, окремих творів і т. п., здійснюване машинописним способом” [3, 623].
Найбільш логічним поясненням, розшифруванням терміна “самвидав” 1960–1980 рр. у країнах соціалістичного табору та республіках СРСР, на думку О. Обертаса, можна вважати слова письменника В. Буковського: “Сам пишу, сам рецензую, сам видаю, сам поширюю і сам відсиджую за це”, але це визначення не наукове [2, 7].
Загалом прийнято вважати, що слово “самвидав” упровадив поет М. Глазков, який, не маючи можливості легально друкувати свої твори, випускав рукописні книги тиражем у кілька примірників. При цьому на титульному аркуші замість назви видавництва він ставив “Самсебеиздат”, іронізуючи таким чином над держштампом “ГОСИЗДАТ”. У результаті це словосполучення скоротилось і поширилося на весь непідцензурний друк [4, 51].
Часом розквіту самвидаву вважається кінець 50-х – 60-ті рр. як реакція на жорстоку цензуру та репресії наприкінці “відлиги”. Як слушно зазначає Георгій Касьянов у своїй праці “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років”: “Набрала силу одна з глобальних закономірностей суспільного розвитку – розширення інформаційного простору” [5, 89]. І саме нонконформістська частина інтелігенції взяла ці функції на себе.
Будучи спочатку суто літературним, переважно поетичним, самвидав у 1963–1965 рр. стрімко політизувався. З'явилася політична публіцистика, часто анонімна, а в другій половині 60-х рр. – уже відкрита: статті й листи протесту з приводу репресій. “Самвидав практично став інфраструктурою руху шістдесятників, засобом консолідації нонконформістської інтелігенції (інакодумців)” [6, 73].
Автори, як правило, давали читати твори за умови, що читач передрукує тексти на друкарській машинці і поверне оригінал разом із копіями, 5–6 “закладками”.
Таким чином, оцінити межі розповсюдження “самвидаву”, а тим паче його масштаби, фактично неможливо. Та й чи важливо за великим рахунком саме це.
З позицій ідентифікації та усвідомлення себе як представника конкретної держави в Болонському процесі для нас важливішими видаються джерела самвидаву й головні його завдання.
І хоча вже згадуваний Г. Касьянов [5] та й інші автори зазначають, що найпотужніша непідконтрольна державним інституціям література розповсюджувалася у Києві й Львові, а ще в Черкасах, Івано-Франківську, Тернополі, Дніпропетровську, Одесі – Сумщина в її нинішньому адміністративно-територіальному поділі відігравала також провідну роль.
По-перше, саме тут самвидав як явище зародився. І завдячувати цим слід тоді ще молодому, а зараз загальновизнаному письменникові, Іванові Багряному, котрий у 1929 р. за одну ніч у рідній Охтирці за допомогою земляків, завжди радих посприяти ближньому, видав поему “Ave Maria”. За певну плату протягом ночі робітники друкарні видрукували 1200 примірників. Рік видання поставили римськими цифрами MCMXXIX, що означало 1929, видавництво “САМ”, місце видання не зазначено. Отже, І. Багряний був, по суті, батьком українського самвидаву.
Книгу було згодом конфісковано, однак те, що встигло розійтися по приватних книгозбірнях, за своєю небезпекою дорівнювало хіба недбало схованій вибухівці, яка могла принести своєму власникові в тодішній так званій УРСР лише “зайвий клопіт” [7, 6]. В авторській передмові І. Багряний попереджав свого читача: “Друже мій любий! Прошу – не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поет нині – це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледарь… Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею”.
Отже, ще з часів охтирського періоду під самвидавом розуміли неофіційно виготовлену за приватною ініціативою друковану продукцію, яка видавалася на території самої країни й мала характер альтернативи до офіційної преси чи літератури.
За писання, читання і розповсюдження таких творів як у 30–40-ві рр., так і в 60–80-ті – “давали” однаково [8]. Та все ж така діяльність тривала і метою її було донесення інформації до найширшого кола читачів, а не творче самовираження у своєму колі. Сталінська модель соціалізму, з одного боку, майже звела до мінімуму всі самвидавівські спроби, а з іншого – “моноідеологічністю”, “всеосяжною цензурою, нав'язуваною культурно-духовною одноманітністю” [5, 89], створила підґрунтя для виникнення й розвитку самвидаву.
Флагманом самвидаву середини ХХ ст. безперечно є “Український вісник” В. Чорновола – перше напівлегальне дисидентське періодичне видання, призначене для розповсюдження серед широкого загалу.
У складеній ще в грудні 1969 р. програмі “Українського вісника” зазначалося, що видання в жодному разі не антирадянське і не антикомуністичне, а тому “не буде друкувати документи, які заперечують демократичним чином обрані Ради як форму участі громадян у керівництві держави, або антикомуністичні, тобто ті, які відкидають загалом комуністичну ідеологію як таку”. Критику окремих осіб, органів, установ видавці не розглядали як антирадянську діяльність, а як гарантоване соціалістичною демократією і Конституцією прав і почесний обов'язок кожного повноцінного громадянина. Термін же “самвидав” у першому числі видавці потрактували як “стихійну форму здійснення гарантованого Конституцією права на свободу слова” [9, 107].
“Український вісник” виходив від січня 1970 р. до березня 1972 р. (випуски 1–6) у Львові. У вступному слові “Завдання “Українського вісника”” декларувалося, що видання подаватиме об'єктивну інформацію про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, про судові та позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв'язнів, про акції протесту, а також друкуватиме твори самвидаву. У підготовці журналу брали участь М. Косів, Ю. Шухевич, Н. Світлична, В. Стус та ін. Цей часопис передруковували видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка (США), видавництво “Сучасність” (Мюнхен), Українська видавнича спілка у Лондоні та ін. До української та світової громадськості публікації журналу доносило радіо “Свобода”.
Друкувався журнал на друкарських машинках, а потім шляхом розмноження перших примірників машинописом, ксероксуванням та фотоспособом розповсюджувався серед різних осіб. У багатьох містах журнал мав своїх кореспондентів і розповсюджувачів.
На сторінках “Українського вісника” публікувалися документи про політичні репресії та дисидентський рух кінця 60-их – початку 70-х рр., публіцистичні статті, листи протесту та літературні твори, авторам яких були В. Симоненко, В. Стус, І. Світличний, В. Чорновіл та ін.
Чорноволу вдалося створити такий, говорячи сучасною мовою, “брендовий” журнал, що відомі, як мінімум, дві спроби його продовження.
Шостий номер “Вісника” вийшов у тому ж 1972 р. стараннями друзів М. Косіва і Я. Кендзьора. Вони спробували поводити слідчих за ніс. Ідея була проста: якщо видавець і редактор – Чорновіл, то чому він, сидячи у СІЗО, повинен нести відповідальність за журнал, який продовжує виходити...
Через рік московська підпільна “Хроника текущих событий” зафіксувала ще одну спробу продовжити “чорноволівський вісник”: “У 1973– 1975 рр. український самвидав поповнився сьомим–дев'ятим випусками “Українського вісника”. Ці випуски істотно відрізняються від попередніх. Їх укладачі виступали не анонімно, а під псевдонімом “Максим Сагайдак”. Це не збірники інформаційних повідомлень і самвидавівських документів, а тематичні статті. Там уміщені вірші Максима Сагайдака, датовані груднем 1972 – жовтнем 1973 рр., його ж стаття про таємну дипломатію й анонімна стаття “Етноцид українців у СРСР””.
Лише через кілька років, на київському процесі 1980 р., стало відомо, що під псевдонімом “Максим Сагайдак” переховувався лікар зі Львівщини Степан Хмара і його товариші – київські журналісти Олесь і Віталій Шевченки. Редакції, що випустили № 1–6 і № 7–9, не були ніяк пов'язані.
І, нарешті, третя спроба випустити ще два номери “Українського вісника” – десятий і одинадцятий – належить членам підпільної організації “Український національний фронт”. Одного з керівників УНФ Миколу Крайника засудили за “самвидав” у серпні 1980 р.
Через рік після виходу “Українського вісника” у республіці почався справжній самвидавівський бум. Як пише В. Кіпіані, “у дисидентських котельнях, інтелігентських салонах і шахтарських битовках стали розповсюджуватися незалежні журнали, газети, бюлетені, вісники” [10]. У Києві – “Голос відродження”, у Львові – “Поступ”, у Херсоні – “Плуг”, у Харкові – “Слобідська Україна”, у Миколаєві – “Чорноморія”…
На початку 70-х рр. національно-визвольний рух зазнав серйозних випробовувань: по Україні покотилася хвиля арештів національно свідомої інтелігенції.
“Опір шістдесятників і терор проти них показували, – зробив висновок один із діячів самвидавівського руху, автор праці “Кінець шістдесятництва?!” В. Овсієнко, – що легальна робота оплачувалася невиправдано великими жертвами, тому треба говорити про підпілля, тим паче, що воно вже й було – у випадку з самвидавом. Тепер треба було все перевести на підпільну роботу” [11, 303]. І низка таких груп утворилася фактично в усіх регіонах України. До найвідоміших дослідники зараховають такі, як “Український національний фронт” (Івано-Франківськ), “Гомін” (Косівський р-н), “Спілка української молоді Галичини” (Коломия) та ін. Однією ж із найвідоміших і найгучніших вважається підпільна група “Український національно-визвольний фронт” (УНВФ), що виникла у м. Самборі Львівської області. До неї входили З. Попадюк, І. Ковальчук, О. Богуш, Г. Погорєлов, Я. Микитко та ін. За мету група ставила широке ознайомлення молоді з самвидавом. Уже від початку в Україні арештів у З. Попадюка у 1972 р. виникла ідея видання нелегального журналу “Поступ”, бо він вважав, що після арештів припинилася діяльність визвольного руху [12, 117]. Журнал мав би стати центром згуртування певних сил.
Значний внесок у розвиток “самвидавівського” “Поступу” зробив ще один уродженець Сумщини, приятель З. Попадюка Григорій Хвостенко, студент-філолог Львівського університету [12, 120]. Попадюк брав на себе придбання паперу, друк і залучення розповсюджувачів, а Хвостенко – написання редакційних матеріалів.
Щодо змісту журналу “Поступ” (№ 1) за листопад–грудень 1972 р., то він відкривався програмним віршем І. Франка “Каменярі”. Інші матеріали – чи то самобутні, чи передруковані зі старих видань або самвидаву. Позиція і плани видавців часопису викладені в статті “Наші засади”, підписаній так: “М. Сьогодень. Це був псевдонім Г. Хвостенка” [13, 2]. Автор зробив огляд сучасного йому марксизму й ставлення до національного питання в СРСР. Наступна стаття М. Сьогоденя мала назву “Коріння і квіти російського шовінізму”. Автор прагнув показати джерела останнього у великодержавній політиці правителів Московського царства, а потім і Російської імперії. Далі в “Поступі”, в рубриці літературознавчих статей, уміщена робота П. Ятагана (а насправді – того ж таки Г. Хвостенка) [13, 28] під назвою “Обриси справжнього Грабовського”. У цій статті показувалося, як фальсифікується образ українського поета й патріота. Одна сторінка журналу присвячена “Хроніці репресій” – повідомлення про арешти й суди в Києві та Львові. Інші статті та матеріали, крім тих, що писав Г. Хвостенко, готувалися З. Попадюком.
На початок грудня 1972 р. уже було 5 примірників часопису, який видавці передали для читання членам своїх груп і деяким знайомим (до 10 чоловік).
За фактами діяльності УНВФ і львівської студентської молоді було порушено дві великі кримінальні справи. За не з'ясованих нами причин справа Г. Хвостенка була виділена окремо, і він взагалі не був осуджений. Від 80-х рр. і донині Григорій Хвостенко працює в Сумській обласній газеті (тоді “Ленінська правда”, а зараз – “Сумщина”). Про події 70-х рр. говорити не хоче…
Осібне місце в русі опору й розвитку самвидаву 60–80-х рр. ХХ ст. посідає ще один уродженець Сумщини (село Курмани Недригайлівського району) М. Осадчий, почесний член Швейцарського відділення міжнародної письменницької організації ПЕН-клуб, лауреат літературної премії ім. Івана Франка (1978) у діаспорі. Його автобіографічна повість “Більмо” вважається початком нової хвилі українського самвидаву – появи “табірної” літератури. У самвидав цей “блискучий художньо-філософський есей у дусі екзистенціоналізму, присвячений долі людини, її переживанням під час зіткнення з системою” [5, 116–117], почав поширюватися після 1968 р. Згодом повість надрукувало видавництво “Смолоскип” (Балтимор, США, 1971), також вона вийшла у світ французькою (1974), англійською (1975), російською (1980), китайською (1981) мовами. На її англомовний варіант 19 вересня 1976 р. відгукнулася газета “Нью-Йорк таймс”.
У 1988 р. М. Осадчий заснував один із останніх на самвидавівському полі часописів – журнал “Кафедра”.
Це була спроба створити суто мистецьке видання, певне обличчя західної, центральної та східної українськомовних спільнот. У першому виданні вміщено філософську поему-есе Є. Сверстюка “Франко”, поему І. Калинця “Осіння Магдалина”, добірки віршів С. Сапеляка, Атени Пашко, прозу М. Осадчого, В. Барладяну, В. Розлуцького, публіцистику В. Чорновола, Б. Гориня, В. Стецюка. Проілюстроване видання фотокопіями живописних творів О. Заливахи.
Презентуючи читачам перше число журналу “Кафедра”, відповідальний за випуск М. Осадчий зазначав: “Усвідомлюємо, що машинописна “Кафедра” не може конкурувати у розумінні зв'язку з читачами, з видавництвом чи тлустим літжурналом” [8]. За великим рахунком, питання конкурування самвидавівських журналів із офіційними в плані розповсюдження ніхто ніколи й не порушував, однак у конкуруванні щодо впливу на реципієнтів самвидав багато в чому вигравав. Як увесь український “самвидав” 60–80-х рр. загалом, так і журнал “Кафедра” зокрема.
Цей часопис передруковувало в США закордонне представництво УГГ та видавництво “Смолоскип”. У грудні 1988 р. редакторові “Кафедри” неодноразово погрожували розправою, попередили про кримінальну відповідальність за “дармоїдство”. Але він і далі брав участь у демократизаційних процесах у Львові.
Редакторами-організаторами “Кафедри” (№ 2) виступили харків'янин С. Сапеляк та ще один сумчанин М. Данько. Тут же вміщено й поетичні твори останнього. Слід зауважити, що в офіційному друці твори М. Данька не з'являлися 20 років.
Отже, самвидав – це культурно-політичний феномен початку 60-х – кінця 80-х рр. ХХ ст. в СРСР та країнах соцтабору. Це певна контркультура, опозиція, яка існувала в різний час, під різними іменами.
Як не парадоксально, але зараз перед журналістами все ясніше вимальовуються ті ж завдання, що стояли спершу перед українською інтелігенцією 60-х рр. ХІХ ст., перед літераторами 20-х та перед шістдесятниками ХХ ст.: самоідентифікація народу, державницьке мислення, захист рідної мови й культури та їх популяризація.
Саме правильні підходи до структурування навчального процесу в межах Болонського процесу й повинні б, на наш погляд, виховати грамотного, культурного, державницьки налаштованого, самодостатнього журналіста.
1.
Різун В. Болонський процес як точка зустрічі двох Європ // День. – 2005. – 2 груд. – С. 18.
2.
Обертас О. Термін “самвидав”: походження і значення // Диво слово. – 2003. – № 8. – С. 6–8.
3.
Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с.
4.
Шевченко Л. И. “Самиздат” и “Тамиздат” в литературном процессе 70–90-х гг. // Русский язык, литература, культура в школе и вузе. – 2006. – № 2 (8). – С. 51–57.
5.
Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. – К.: Либідь, 1995. – 224 с.
6.
Шевченко Л. И. “Самиздат” и “Тамиздат” в литературном процессе 70–90-х гг. // Русский язык, литература, культура в школе и вузе. – 2006. – № 3 (9). – С. 69–74.
7.
Бондар І. Іван Багряний // Очима серця: Ув'язнена лірика / Упоряд. В. І. Боровий; Худож. оформ. В. Є. Бондар. – Х.: Основа, 1992. – С. 6–7.
8.
Харченко К. Час “нового самвидаву”: реанімація, рекреація та релаксація // Дзеркало тижня. – 2004. – 3–9 квіт.
9.
Український вісник. – 1970. – Вип. 1.
10.
Кіпіані В. “Український вісник” з підпілля. П'ятнадцять років тому В'ячеслав Чорновіл відкрив еру незалежного друку // Українська правда. – 2002. – 21 серп.
11.
Архів СБУ. – Спр. 69308. – Т. 14.
12.
Архів Управління СБУ по Львівській обл. – Ф. 22586. – Спр. 211, т. 1.
13.
Архів Управління СБУ по Львівській обл. – Ф. 11814, спр. 214. – Т. 6.
14.
Samvydav // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto, 1993. – Vol. IV. – P. 530.
© Битюк І. В., 2007