Ласкаво просимо

Характер висвітлення етнорелігійної проблематики у мас-медіа України

Досліджується висвітлення у мас-медіа проблем національних і конфесійних відносин.

Ключові слова: засоби масової інформації, нація, релігія, православ'я, іслам.

Character of illumination in mass-media of problem of national and confessions relations is explored.

Key words: mass medias, nation, religion, orthodoxy, islam.

За роки незалежності України авторитет релігії та релігійних організацій у державі значно зріс, збільшилась у кілька разів чисельність тих, хто вважає себе віруючими, – авторитетні релігієзнавці свідчать, що їх кількість становить 70 % від загальної кількості мешканців країни [1]. Сформувалася розвинута система релігійних засобів масової інформації, зараз їх налічується 380 найменувань, і кількість їх зростає з кожним роком. Діячі різних конфесій ведуть теле- і радіопрограми з релігійної тематики, виступають у ЗМІ. Відповідно, у суспільних і політичних мас-медіа значно зросла частка публікацій, присвячених проблемам церков. Усі ці факти свідчать про те, що функціонування релігійних організацій та їхні проблеми увійшли в інформаційний простір України і стали сферою зацікавлень мас-медіа.

Проте і служителі культу, і віруючі різних конфесій, і фахівці-релігієзнавці одностайно стверджують, що якість публікацій у ЗМК їх не влаштовує, оскільки інформація в них не лише не повна, а й часто викривлена.

Професор А. Колодний, голова Української асоціації релігієзнавців, на основі багаторічного моніторингу двадцяти масових газет дійшов категоричного висновку: “Журналісти не вміють працювати із релігійним матеріалом”. Науковець стверджує: “…журналістів цікавить не релігія сама по собі як специфічна сфера духовного світу особистості, як складне духовне явище, що має поліфункціональну природу. Вона для них постає скоріше у вигляді її зовнішніх виявів, в діяльності її окремих носіїв або ж релігійних спільнот… Вона є такою, що кидає бруд на всіх носіїв релігійного життя, узагальнено хибно і тенденційно висвітлює його події, ображає почуття віруючих” [1].

Об'єкт дослідження – етнорелігійна проблематика у конфесійних, суспільних та суспільно-політичних засобах масової інформації, що функціонують в українському медіапросторі. Ми свідомо не робимо між ними різниці, оскільки всі зазначені ЗМК спрямовані на широку, несегментовану аудиторію, кожний член якої сам має вибирати потрібний йому матеріал з усього інформаційного потоку.

Сьогодні в українському журналістикознавстві активно почали публікуватися дослідження релігійної тематики мас-медіа у різних її аспектах. Проте етнорелігійна проблема майже не висвітлена вітчизняними науковцями з мас-медіа. Більш активно її розробляють російські вчені, оскільки з цими проблемами вони змушені стикатися не лише у теоретичному плані або у так званому віртуальному полі – у ЗМК, а й в реальності. Ці наукові розвідки проводяться у правових, концептуальних і лінгвістичних аспектах [2–4].

У глобалізації, яка швидкими темпами захоплює все людство, з'явився своєрідний “опонент” в особі релігійних конфесій, які були, є і залишаються надбаннями певних націй та народів, незважаючи на інтернаціоналізм і космополітизм деяких релігій (християнства, мусульманства, буддизму та ін.). У ХХІ ст. етноконфесійні проблеми стали одними з найактуальніших для соціуму, а отже, й для мас-медіа різних країн. Не обминув цей процес й українські засоби масової комунікації. Висвітлення етнічних і релігійних проблем у ЗМК – явище цілком закономірне для багатьох країн, властиве воно і такій багатонаціональній та поліконфесійній державі, як Україна.

Постійне протистояння Київського і Московського патріархатів Православної церкви в Україні, конфлікти, з мусульманськими та іудейськими громадами, ексцеси з греко-католиками, скандали, викликані самим фактом існування неорелігійних організацій, а іноді й асоціальною поведінкою деяких їхніх членів, та інші численні проблеми стають надбанням мас-медіа, а отже, громадськості. Варто зазначити, що часто в інтерпретації ЗМК усі ці питання прямо чи опосередковано мають національне підґрунтя, а це дає змогу виокремити етнорелігійну проблематику в журналістиці України.

Історично в нашій державі, як, утім, і в багатьох країнах світу, склалося так, що та чи та релігія асоціюється у масовій свідомості з певною нацією. В Україні, як і у світі, носіями ідеології православ'я вважаються росіяни та українці, цінності греко-католицтва сповідують переважно українці та поляки, історично старообрядництва дотримуються росіяни, католиками на українських теренах є поляки, чехи і угорці, мусульманами – кримські татари, іудеями – євреї, лютеранами – німці тощо. Узвичаїлася думка, що космополітичні неорелігії або культи, які принесли в нашу країну місіонери, мают коріння у Сполучених Штатів Америки або східних країнах. Ці стереотипи мають певне підґрунтя. Вони активно експлуатуються у засобах масової комунікації і дозволяють не лише спрощувати подання інформації, а часто маніпулювати нею на користь певної ідеології.

В сучасній Україні склалася своєрідна релігійна ситуація існування двох патріархатів Православної церкви. При цьому одна церква – Київського патріархату – позиціонує себе як українська, друга – Московського патріархату – як російська. Ця різниця виявляється не лише на рівні мови богослужіння (відповідно, і мови ЗМК, які виходять під егідою цих церков), а й на рівні трактування історичних та сучасних фактів і реалій, висвітленні художньо-естетичних проблем, у суспільно-політичних позиціях, ментально-світоглядних засадах тощо.

Ми не ставимо перед собою завдання проаналізувати сутність полеміки між двома гілками православ'я в Україні і не збираємося доводити канонічність або не канонічність того чи того патріархату, як і ставати на позиції прихильників або опонентів кожного із них. У статті наголошено на націєтворчому принципі існування конфесій і на характері висвітлення цих проблем у засобах масової комунікації.

Протистояння Київського і Московського патріархатів Православної церкви на теренах України, крім того, що призводить до внутрішньоцерковних проблем, набуває політичного забарвлення завдяки тому, що воно інспірується різними політичними силами. УПЦ МП своєрідно позиціонується як проросійська церква, такою вона є і у масовій свідомості. Варто зазначити, що ЗМК постійно наголошують на цьому. Одним із прикладів може бути заголовок до статті С. Терентьєва “Православні України хочуть єднання з Руською Церквою” [4] (тут і далі переклад наш. – А. Б.). У читача, який схильний до роздумів та аналізу інформації, одразу ж має виникнути низка запитань: чому автор заголовка (а отже, й статті?) вважає, що всі без винятку православні України хочуть цього єднання? На якій підставі має відбутися це гіпотетичне єднання? Що мається на увазі під словосполученням “руська церква”?

Щодо останнього визначення “руська церква”. Цю назву не можна вважати коректною, оскільки немає такої конфесії “руська”, проте політики і деякі публічні діячі дуже часто вживають це визначення.

Навесні 2007 р. майже всі українські телеканали та газети повторили фразу президента Російської Федерації В. Путіна про те, що УПЦ МП є канонічною “російською православною церквою в Україні”. Проте релігієзнавці стверджують, що роль релігії у процесі націєтворення може бути вирішальною лише за наявності таких факторів: а) рамки націєутворювального етносу цілковито збігаються з релігійними рамками; б) релігія… була спільним чинником етногенезу; в) вона була й залишається головним атрибутом, що виокремлює сформовану націю з-поміж референтних для неї спільнот; г) націєутворювальний етнос втратив інші важливі атрибути колективної ідентичності (мову чи спільну територію); д) релігійна інституція є найбільш інституалізованою силою націєутворення” [5]. Жодне із цих визначень не відповідає реаліям існування Православної церкви в Російській Федерації. (Як, утім, не можна називати УПЦ КП “українською церквою”).

Проросійську тенденцію УПЦ МП закріплюють у масовій свідомості публічні виступи церковників. Владика РПЦ Кирило (Гундяєв) неодноразово у ЗМІ висловлював думку про те, що українці і росіяни – єдиний народ, і він не вбачає різниці ні в мові, ні в історії, ні в конфесійних розбіжностях, ні в політичних реаліях ХХ–ХХІ ст. На його думку, ці народи (або народ?) мусять об'єднатись у лоні єдиної Православної церкви. І ці фрази без коментарів та будь-якого аналізу передають українські мас-медіа.

На шпальтах часопису “Спасите наши души”, який виходить у Дніпропетровську, постійно наголошують на тому, що минуле і майбутнє України, Росії та Білорусії є спільним, і лише деякі сучасні політики заважають єднанню народів в одне ціле на чолі з Москвою. Редакційний колектив цього журналу та деяких інших друкованих мас-медіа, які орієнтуються на УПЦ МП, намагаються взагалі уникати слів “Україна”, “українець”, “український”, вживаючи замість них “Малороссия”, “малорусський”, нібито виконуючи давно скасований й історично спростований Валуєвський указ. І це незважаючи на історичні й політичні реалії та на самостійність України.

Завдяки некритичному поданню інформації у мас-медіа подібні хибні асоціації закріплюються у свідомості аудиторії ЗМК. Як наслідок, у газетах і журналах, на телебаченні й радіо будь-яку суперечку між парафіянами цих патріархатів почали трактувати як конфлікт між українцями і росіянами, при цьому надаючи йому яскравого етнорелігійного забарвлення.

Цю тезу ми можемо проілюструвати прикладами з українських мас-медіа. Ось дві позиції стосовно одного факту – сутички між прихильниками УПЦ МП та УПЦ КП біля каплиці на місці Десятинної церкви у Києві. На шпальтах газети “За українську Україну” подія була висвітлена як конфлікт між українцями і росіянами: “Це побоїще супроводжував крик кликуш: “Ето русская земля, і ми вас всех, хохлов, покрєстім!” [6]. А на сайті УПЦ МП зазначено, що відбулась “бійка між православними і язичниками-вогнепоклонниками” [6], які були одягнені у вишиванки.

Про цей конфлікт як про сутичку між росіянами та українцями на релігійному ґрунті засадах писали й інші періодичні видання, трактуючи його з позицій своєї редакційної політики. Проте майже ніхто із журналістів не поставив перед собою приблизно такі запитання: Чи може два десятка агресивних молодиків (з обох боків конфлікту) репрезентувати багатомільйонні народи, якими є український та російський? Чи можуть тисячі православних різних патріархатів проконтролювати поведінку радикально налаштованих людей, які пояснюють свої дії конфесійними переконаннями? Таким чином, завдяки журналістам, які налаштовані на сенсацію, роздмухується міжнаціональний конфлікт.

Прикладом розпалення міжетнічної ворожнечі на релігійній основі може бути стаття, опублікована на шпальтах “Единого отечества” під красномовною назвою: “У Криму – черговий церковний скандал”. Матеріал побачив світ без підпису, що вже вважаємо некоректним стосовно таких гострих і резонансних соціальних проблем.

Цитуємо: “За словами віруючих, які просять журналістів не згадувати їх імена у публікації, тому що побоюються за себе… у Криму в останні часи на чолі приходів ставлять священиків із Західної України… вже є повідомлення про гоніння на проросійських священиків у Криму”. Щоб зберегти ілюзію об'єктивності, автор статті зазначає, що “кримська єпархія виступила з офіційним спростуванням відомостей про гоніння на проросійських священиків” [7]. Але загальна тональність статті свідчить про інші наміри: свідоме інспірування конфлікту, роздмухування міжконфесійної ворожнечі тощо. Анонімність автора публікації, невизначеність джерел інформації, а також те, що не наведене прізвище жодної “жертви гонінь” і навіть не зазначені приходи “постраждалих” священників, свідчить про те, що стаття була підготовлена на замовлення.

Можна навести багато подібних прикладів із суспільно-політичних і конфесійних ЗМК, проте не в прикладах справа. Штучно спровоковані конфлікти, які викривлено висвітлюються у мас-медіа, можуть бути фактором формування хибних уявлень про міжконфесійні стосунки двох народів і призвести не лише до небажаного суспільного протистояння, а й до етнічних і міжконфесійних конфліктів, в яких незацікавлені ні УПЦ КП, ні влада України, ні український народ. Сподіваємося, що не має наміру конфліктувати й інша сторона.

Ще одним чинником для можливих соціальних негараздів може бути некоректне висвітлення у мас-медіа проблем ісламського світу. Слід зазначити, що для українських журналістів мусульманство завжди пов'язане із певними агресивними діями. Так, у ЗМК часто трапляється словосполучення, яке вже сприймається у масовій свідомості на рівні стереотипу. Мається на увазі “ісламський тероризм”. Представники ісламського світу наголошують, що вони не можуть нести відповідальність за кримінальні дії певної групи людей, які називають себе прихильниками мусульманства. Так, муфтій України Ахмед Тамім виступив із заявою проти функціонування на теренах України партії Хізб-ут-Тахрір, яка, на його думку, сповідує ідею всесвітнього халіфату: “Ісламські екстремісти відкрито діють у Криму, проводять конференції і навіть зареєстрували свій офіційний друкований орган. Ми проти існування екстремістських течій” [8].

Позиція духовних лідерів ісламу щодо радикальних дій деяких мусульман висвітлена у статті “Джихад тільки за дозволом батьків” у газеті “Вечерние вести”. Йдеться про те, що шейх Муххамед аль-Лухайдан заборонив молоді брати участь у воєнних діях без дозволу батьків і держави. А це “свідчить про бажання мусульманських релігійних діячів контролювати і послаблювати радикальні та екстремістські течії в ісламі” [9]. Нібито з текстом усе нормально. Проте фото, уміщене поряд із цією інформацією, майже повністю спростовує зміст замітки. На ньому зображений військовий із зброєю на тлі текстів арабською мовою. Переважна більшість мусульман відкрито висловлюють у ЗМК свою занепокоєність тим, що їх усіх без винятку вважать терористами. З цією метою саудівський телеканал “Мекка” розпочав передачі для України, країн Балтії, Казахстану, Росії та інших пострадянських держав. Його мета – “розкриття духовно-етичних, гуманітарних цінностей ісламу, викриття штучно створених міфів про іслам, відокремлення понять екстремізм і тероризм від релігії, відвернення впливу радикалів на мусульман тощо” [10].

Проте ці зусилля можуть бути марними, якщо їх не підтримають мас-медіа згаданих країн. Але у вітчизняному інформаційному просторі поняття “мусульманин-терорист”, “ісламський тероризм” уже є сталими.

Наведемо приклад з авторитетного тижневика “Корреспондент”. В ілюстративному матеріалі до публікації “Фейсом об тейбл” двічі вживається це словосполучення: “2001. Після захоплення ісламськими терористами 4-х літаків Boeing була скоєна низка терактів… Загинуло 3 тис. осіб”, “2004. Ісламські терористки-смертниці підірвалися на борту літаків Ту-134 (Москва – Волгоград) і Ту-154 (Москва – Сочі). Усього загинуло близько 90 осіб” [11, 75]. Важко повірити, що редколегія часопису “Корреспондент” не знала про десятки версій щодо подій 11 вересня 2001 р. у США і не мала інформації про те, що мусульмани багатьох країн виступили проти цього злочину. До того ж, зазначаючи імена тих, хто скоїв аналогічні злочини у 1955, 1960, 1974 та інших роках, автор не акцентує увагу аудиторії на національності та віросповіданні терористів, виняток робиться лише для мусульман.

Не приховує свого ставлення до ісламу ще один дописувач цього журналу. У статті “Битва за Курдистан” Г. Попов зауважує: “Стабільність і безпека Півночі як магніт витягує мешканців Іраку з південних територій. Переважають у цьому потоці християни (ассірійці та вірмени), які біжать від терору войовничих мусульман” [12, 80]. Протиставлення мирних християн, які страждають від войовничих мусульман, – хоче цього автор публікації чи ні – призводить до свідомого уявлення про споконвічну ворожість ісламу до християнства. В Україні, більшість мешканців якої вважають себе християнами, прихильники ісламу завдяки таким публікаціям можуть сприйматися із певними застереженнями, якщо не з відвертою ворожнечею.

У цій же публікації війська США – теж переважно християнської країни – представлені, судячи з контексту, як захисники демократичних завоювань в Іраку, а їм протистоять етнічні релігійні угруповання: “Серед іракських шиїтів присутність американців підтримує лише 17 відсотків, а серед сунітів– 2 відсотки” [12, 61]. Шиїти і суніти у масовій свідомості сприймаються як представники ортодоксального ісламізму, а отже, як чужі для християн.

Негативне ставлення до представників іншої релігії свідомо чи несвідомо формується у ЗМК і передається аудиторії. Без сумніву, воно викликає певні суспільні настрої, які й впливають на формування громадської думки і на ставлення до націй та народів, які сповідують цінності ісламу. А ця необережність, у свою чергу, призводить до негативних стосунків у суспільстві. Аргументуючи цю тезу, наведемо кілька прикладів.

У 2006 та 2007 рр. українські телеканали у програмах новин не раз висвітлювали проблеми кримськотатарського населення. Характер мас-медійних звернень завжди мав скандальне забарвлення. При цьому учасниками скандалу для журналістів були не окремі представники цього народу і влада півострова, а татари-мусульмани, які протистояли мешканцям Криму (або конкретно вказувалася назва міста чи селища). Саме так трактувалися на українських телеканалах події у Бахчисараї навколо ринкової площі, яка виникла на місці старовинного ісламського цвинтаря. Проблема була в тому, що кримські татари хотіли встановити на цьому місці мечеть, щоб ушанувати своїх предків, а торговці-слов'яни були проти, оскільки ринок мали перенести, а вони боялися втратити робочі місця.

Банальний конфлікт земельних інтересів трактувався у ЗМК як зіткнення двох різних культур, релігій, народів, навіть рас. Подібні фактори не можна ігнорувати, оскільки світ уже стикався з дуже серйозними проблемами, які, до речі, виникли вже у ХХІ ст.

Данська газета “Юлландс-Постен” у вересні 2005 р. опублікувала карикатури на мусульманські святині. Їх підтримала французька газета “Франс-суар” та ще кілька десятків європейських мас-медіа. Зрозуміло, чому багатомільйонний ісламський світ виступив на захист своїх цінностей. Так званий карикатурний скандал захопив майже ввесь світ, поставивши його на межу глобального воєнного конфлікту.

У розпалі гострих дискусій, заяв духовних лідерів, політологів, редакторів та експертів європейських мас-медіа, маніфестацій з обох сторін і не менш ганебних конкурсів, виголошених деякими мас-медіа мусульманських країн, газета “Сегодня”, яка виходить в Україні, передрукувала ці карикатури. Що відстоювала редколегія – свободу слова? Але вона не існує без відповідальності перед аудиторією і суспільством, а в тому числі й перед тисячами мусульман – громадян України. Чи на першому плані все ж таки була гонитва за сенсацією, “смаженими” фактами, а отже, й за додатковими тиражами, які треба здобути за будь-яку ціну, навіть ціною цілком реального етноконфесійного зіткнення? Необачне ставлення журналістів до цих проблем може мати драматичні, не виключено, що й трагічні суспільні наслідки.

Ми зупинилися на прикладах некоректного висвітлення лише двох етнорелігійних груп. Але в Україні, як, утім, і в більшості європейських країн, у так званій зоні ризику перебувають євреї, роми (у нас їх називають циганами), африканці, афроамериканці, молдовани, більшість східних та північних народів та ін., які зазнають дискримінації за свою расову, національну та релігійну приналежність.

Таким чином, у масовій свідомості завдяки ЗМК формується “образ чужого”, а отже, й ворожого. “Чужими”, а іноді й ізгоями, людина або група людей стають тому, що вони належать до іншої нації, культури, релігії, а отже, вірують і моляться інакше, ніж це робить більшість. Така практика щодо певних церков і релігійних організацій була популярною у Російській імперії, а також у Радянському Союзі, незважаючи на декларований державою атеїзм. Рудименти цього явища трапляються у ЗМК і сьогодні. Завдяки періодичній трансляції і ретрансляції стереотипи “іншого” і “чужого” за національною та конфесійною ознакою закріплюються у масовій свідомості. Про наслідки такого процесу згадувалося вище.

Чи можна запобігти цим процесам? Звісно, що так. Існує кілька концептуальних і лінгвістичних рекомендацій, розроблених науковцями, які допоможуть журналістам (при їх бажанні, зрозуміло) коректно, об'єктивно, тактовно і відповідально висвітлювати релігійні події та аналізувати етнорелігійні процеси в мас-медіа.

На основі матеріалів, опублікованих у випусках “За…” нами були сформовані такі ознаки некоректного висвітлення етноконфесійних проблем:

– формування у ЗМК негативного етнічного стереотипу нації, релігії, раси;

– публічне твердження про перевагу однієї нації, релігії, раси над іншими чи висловлювання думок про неповноцінність якої-небудь нації;

– висловлювання думок про споконвічну ворожнечу певної нації, релігії, раси щодо інших і неаргументовані висновки стосовно їх конкретних дій, спрямованих проти інших;

– перенесення негативних характеристик окремої особи на всю націю і покладання відповідальності за її вчинки у минулому чи теперішньому на всю націю чи расу;

– безпідставне твердження про властиве всім представникам нації чи раси дотримування старовинних звичаїв чи традицій, які негативно оцінюються сучасною культурою або культурою певного народу, серед якого поширюється ця інформація;

– вимоги у засобах масової інформації щодо обмеження прав і свобод громадян чи створення привілеїв за національними, расовими, етнічними або релігійними ознаками;

– пояснення будь-яких соціальних чи природних катаклізмів діями тієї чи тієї нації, бездоказові твердження про наявність таємної змови представників однієї нації, етносу, релігії, раси проти інших;

– схвалення в ЗМІ геноциду чи репресій щодо представників певної нації чи конфесії, погрози чи заклики до примусових дій щодо осіб, ідентифікованих за національними, расовими, релігійними чи етнічними ознаками;

– сатиричне чи іронічне зображення у ЗМІ національних, расових, релігійних особливостей окремих представників нації чи етносу в цілому в будь-якій формі, а також твердження про їх принципову невідповідність нормам цивілізованого світу [14, 108].

Як уже зазначалося, характер висвітлення етнорелігійних проблем у мас-медіа докладно вивчають російські вчені і правозахисники. Так, А. Пчелінцев у статті “Преса і релігійні конфлікти в сучасній Росії” зауважував: “Звертаючись до релігійної тематики, журналісти можуть здійснювати дві типові помилки: вживати слова з негативним забарвленням щодо представників релігійних меншин і, доводячи перевагу однієї конфесії над іншими… принижувати їх. У цьому випадку вони, як правило, користуються джерелами, зацікавленими саме в приниженні якого-небудь приходу, священнослужителя, церкви або конфесії. І – що абсолютно суперечить принципам журналістського професіоналізму – не дають критикованим можливості відповісти, представити свою точку зору в тій самій статті, в якій вони критикуються” [4].

Змушені констатувати, що подібна ситуація є типовою як для російських, так і для українських ЗМК. А. Пчелінцев також вважає, що зрозуміти позицію журналіста можна вже з тієї лексики, яку він вживає у публікації, оскільки будь-яку релігійну організацію (додамо – як і будь-яку подію взагалі) можна описати у позитивній або негативній тональності.

Автор цитованої вище роботи пропонує своєрідний “фразеологічний посібник для працівників мас-медіа”, який дозволяє замінити негативні вислови щодо релігійної конфесії на нейтральні. Наведемо кілька прикладів з нього. Науковець вважає, що краще вживати поняття “звернення в релігію”, а не “вербування”; вживати словосполучення “послідовник віровчення” або “прихожанин общини” замість “адепт” або ще більш негативно забарвлене “зомбі”; користуватися цілком нейтральним словом піст, а не говорити “насильницьке позбавлення їжі”; “місіонерська діяльність” звучить краще, ніж “експансія”; “жертовне служіння” – цілком справедливе визначення стосовно релігії, і краще вживати це словосполучення, а не слово “рабство”; “навертання до віри” більш принадне, ніж “промивка мізків”; пожертвування коштів на релігійну організацію не може називатися “здирством і шахрайством”; словосполучення “релігійна община” коректніше, ніж емоційно забарвлене “вовче лігво” або законодавчо не закріплене поняття “секта” тощо.

Маємо доповнити цей список: священнослужителів та прихильників Української православної церкви Київського патріархату не можна називати в мас-медіа “філаретовцями” або “розкольниками”, оскільки це некоректно стосовно цієї релігійної організації. Ці терміни не лише помилкові, а й суперечать сутності цієї релігії, історичним реаліям, а також законодавству України. Замість них краще вживати поняття парафіяни, віруючі, прибічники УПЦ КП. Некоректним вважається називання українців “малоросами”, “малорусами”, “молодшими братами і сестрами”, “южнорусской народностью” тощо.

Це ж стосується й Української греко-католицької церкви, яку не обов'язково називати “уніатською”, оскільки її супротивники вкладають у це слово негативний підтекст. Не можна називати тих, хто відвідує збори РУНВіри (Рідна Українська Наша Віра) язичниками або сектантами. Краще вживати ті слова, якими вони називають себе – рунвірівці, прибічники культу української віри тощо. Так само не можна називати історично сформовану в Росії релігію старообрядців сектою. На останньому понятті варто зупинитися докладніше. Слова “сектантство”, “сектант”, “тоталітарна секта” вживаються в українських мас-медіа стосовно релігійних організацій досить часто. При цьому сектою називають не лише нетрадиційні для українців релігії, а й протестантські організації, язичників, мусульман, східні культи, псевдонаукові і псевдорелігійні “проекти” та ін. “Сектою” прихильники Московського патріархату часто називають прибічників Української православної церкви Київського патріархату, що не відповідає дійсності.

Як зазначає А. Пчелінцев, більшість релігієзнавців користуються лінгвістично нейтральними термінами, які визначені в законодавстві, – “релігійне об'єднання”, “релігійна організація”, “релігійна група” або “новий релігійний рух”, “культ”. “Термін “секта” і похідні від нього терміни мають, як правило, презирливий і принизливий відтінок і вживаються зазвичай в побутовій лексиці”, – зауважує науковець [4].

Проблема висвітлення в ЗМК етноконфесійної ситуації – і ширше – релігійної проблематики в цілому вимагає не лише серйозних теоретичних досліджень, а й негайного втілення їх результатів у практику мас-медіа. Всебічне вивчення релігійних проблем допоможе журналістам не лише грамотно, коректно та об'єктивно подавати цю важливу для розвитку суспільства інформацію, а й ставитися відповідально до висвітлення цієї дуже делікатної сфери людської духовності.

Вважаємо, що назріла необхідність готувати у вищих наукових закладах за спеціальністю “журналістика” фахівців з цієї проблематики саме так, як готують журналістів-політологів, культурознавців, фахівців з проблем економіки та ін.